Пробудження

Вона не могла повірити власним думкам: невже вона відьма? Це здавалося нереальним, немов тінь страшного сну, який сама створила. Міла лежала в темноті, у повній тиші, а її власні думки плуталися зі спогадами про те, що завжди тягнулася до світла — до щирого кохання, до добра, до віри в людей.

Але відьма… ця темна частина її сутності здавалася невідворотною. Вона відчувала, як холодок пробігає по шкірі, як повітря в кімнаті тремтить невидимими енергіями, шепочучи: «Ти вже не та, що була раніше…» Серце стискалося від страху, але десь глибоко всередині тліло нестримне прагнення світла, той тихий голос надії, що завжди штовхав її вперед.

Вона знала: зараз усе залежить від того, якою дорогою обере йти душа — у темряву чи до світла.
Думки Міли змінювалися зі швидкістю світла, метушилися й плуталися, немов блискавки в буремному небі. Вона намагалася впіймати спогади про слова бабусі, коли була маленькою — тихі настанови, що завжди гріли серце, її м’який голос, що вчив любити, вірити, бачити добро навіть там, де його здавалося немає.

Вона згадувала, як бабуся молилася: тихо шепотіла щось у темряві кімнати, ніби розмовляючи зі світлом, що жило поруч. Міла шукала серед цих спогадів маленькі ключі, які могли підказати, ким вона була і ким має стати, коли темрява підкрадається так близько.

Вона відчувала, як минуле зливається з теперішнім, мов ріка, що не знає берегів, і розуміла: відповідь ховається не лише в словах бабусі, а у тому, як світло й темрява живуть у її власній душі.
Міла встала і ввімкнула світло, а потім поглянула на себе в дзеркало. На неї дивилася гарна дівчина, яка вже мала за плечима чималий досвід, але вік не залишив на ній жодної важкої ознаки. Її очі — глибокі, мов морська хвиля, — ніби тримали у собі таємниці багатьох ночей і днів. Довгі чорні вії тремтіли, мов віночок живої тіні, а губи, ніжні та виразні, злегка тремтіли від хвилювання. Шкіра під нічним світлом здавалась прозорою, мов тонке скло, що пропускає душу.

У дзеркалі стояла витончена дівчинка з допитливим поглядом, що дивився на світ із захопленням і водночас з обережністю. Було відчуття, що в ній поєдналися дві істоти: досвідчена жінка й маленька Міла, яка ще шукає себе і світ, у якому щастя і темрява завжди йдуть поруч.
Щось всередині Міли шепотіло, що відповідь можна знайти через маятник. Але де його взяти? І з чого створити? Погляд упав на підвіконник — там лежала невеличка крихта бджолиного воску. Міла обережно відокремила волосинку зі свого довгого чорного волосся і, тримаючи її в руках, обмотала нею маленький круглий шматочок воску.

Вийшов крихітний маятник — простий, але сповнений потенційної магії. Вона відчула, як через пальці проходить легкий тремтячий струм, немов сама природа підказує: «Це працюватиме». У кімнаті повисла тиха напруга, як перед першим подихом чаклунства, і Міла відчула, що тепер зможе поставити питання, на яке давно шукала відповідь.
Міла присіла за столом і тихо привіталася, відчуваючи, як серце трохи прискорює ритм. Маятник легенько хитнувся, ніби відповів на її вітання. Вона поставила кілька простих запитань — і кожен раз маятник відгукувався точно, немов розумів її найтонші думки.

Поступово він розкрив таємницю: рід Міли створило давнє божество, що існувало ще на самому початку світу. Перевіряючи отриману інформацію в інтернеті, Міла відчула, що пошук сам підказує правильний шлях, наче невидима рука веде її. Вона запитала у маятника, хвилюючись: «Бафомет… це добро чи зло?» — і в ту ж мить віск маятника розколовся на дві частини.

Руки Міли затремтіли, і вона відчула невідому силу, що струмувала через тіло, немов сама сутність світу вирішила розмовляти з нею. Повітря в кімнаті стало густим і важким, а серце б’ється в унісон із таємничим ритмом, що тепер відкривалося перед нею.