Болюча правда, що не можна пробачити

Луїзу влаштували в палаті, під крапельницею, під наглядом. Лікар сказав — виснаження, нервовий зрив, але життю нічого не загрожує; вона спить і прокинеться нескоро. Дженін сиділа в коридорі, на твердому стільці, з тим самим аркушем на колінах — картою міста, сліпих зон, коридорів темряви. Вона чекала, поки жінка отямиться, і знову й знову водила пальцем по лініях, намагаючись зрозуміти, куди ж пішов Адріан.

І раптом — як буває, коли довго дивишся на одне й те саме, — картина перевернулася.

Усі сліпі зони. Усі коридори, якими ходив той, без обличчя. Усі вони вели не вглиб міста. Вони вели до краю. До води. До річки.

Він ніколи не потрапляв на жодну камеру — бо він не приходив дорогою. Він не жив тут. Він припливав. Через Веспер. З того берега, де очерет, кривий старий причал і селище за полями.

І все стало на місце — аж до першого вечора, коли Адріан сидів на пірсі й бачив на тому боці нерухому постать, що дивилася на місто крізь туман. Аж до рибалки Гаса, який бачив чоловіка біля старого причалу. Убивця весь цей час був там, за рікою. Він припливав човном, робив своє — і зникав назад, на той берег, куди не діставало жодне око міста.

Дженін підхопилася.

— Маркусе! — Вона вже бігла коридором, набираючи його. — Я знаю, де він. Він не в місті. Він за річкою. У селищі на тому боці. Адріан там!

Вони гнали машиною через міст, потім ґрунтівкою повз поля, у темряву того берега. Селище було маленьке, розкидане, з кількома фермами. І біля однієї з них, край дороги, прихилений до огорожі, стояв мотоцикл — чорний, важкий, хижий.

— Це він, — видихнула Дженін. — Його мотоцикл. Він тут.

Вони зупинилися, вибігли. Ферма була стара, занедбана: похилений будинок, сарай, загін для худоби. Вони кинулися всередину сараю — і завмерли.

Посеред загону для корів, на брудній соломі, прикутий ланцюгом за ногу до залізного стовпа, сидів чоловік. Років п'ятдесяти. Кремезний, із сивиною. Його обличчя було розбите, губа розсічена, одне око запливло. Він важко дихав і дивився на них спідлоба, мовчки.

Чоловік, який шістнадцять років тримав двох людей у підвалі на ланцюгу, тепер сам сидів на ланцюгу.

— Господи, — прошепотів Маркус.

Вони обшукали будинок — кімнату за кімнатою, із ліхтариками, з рукою на кобурі. І в дальній кімнаті, біля вікна, вони знайшли Адріана.

Він стояв спиною до дверей, дивлячись у темне вікно, на той бік, на вогні міста за рікою. Він не обернувся, коли вони ввійшли. Він стояв спокійно, рівно, ніби давно вже на них чекав.

— Я знав, що рано чи пізно ви з'явитеся, — сказав він першим, тихо, не повертаючи голови. — Я не сумнівався, що ви теж зрозумієте про річку. — Пауза. — Його життя було у ваших руках. Я хотів його вбити. Я приїхав сюди, щоб його вбити. — Голос його не здригнувся. — Я не зміг.

Дженін кинулася до нього.

— Адріане. — Вона стала перед ним, зазирнула в обличчя — рівне, непроникне, як завжди, але вона вже вміла читати під цією гладінню. — Усе скінчилося. Чуєш? Твоя мама в безпеці. Вона жива, вона в лікарні, з нею все буде добре. А він — ось він, ми його взяли. Маніяк пійманий. Усе позаду. Тепер ти зможеш жити спокійно. Уперше за все життя — спокійно.

Адріан подивився на неї. Щось ворухнулося в його очах — те, чому в нього, можливо, й не було слова.

Маркус підійшов мовчки. І зробив те, чого, мабуть, не робив за десять років, — обхопив Адріана руками, міцно, незграбно, по-чоловічому, притис до себе. Адріан стояв нерухомо, не відповідаючи на обійми, але й не відсторонюючись.

— Ти не сам, — глухо сказав Маркус йому в плече. — Чуєш? Більше не сам.

Адріан дав себе обійняти. А потім, тихо, рівно, сказав те, від чого в Дженін похололо:

— Ви ще не знаєте всю правду.

Маркус відсторонився, глянув на нього.

— Яку правду?

— Не тут. — Адріан подивився у вікно, на місто за рікою. — Поїхали вже звідси. Я розповім. Потім.

Маркус кивнув, хоч у очах його з'явилася тінь. Він вийшов, розкував злодія з ланцюга — той не пручався, тільки скривив розбиті губи, — захряснув на ньому наручники й повів до машини. Посадив на заднє сидіння, сам сів за кермо.

— Я відвезу його у відділок, — сказав Маркус. — Оформимо як належить. А ви... — Він глянув на Адріана, на Дженін. — Їдьте за мною.

Дженін підійшла до мотоцикла. Адріан подав їй шолом — той самий, чорний. Вона сіла позаду, обхопила його руками — уже без страху, просто тримаючись за нього, за живого. Двигун ожив. І дві машини — седан попереду, мотоцикл позаду — рушили ґрунтівкою назад, до мосту, до міста.

А в седані, у темряві салону, Маркус їхав мовчки, час від часу зиркаючи в дзеркало на чоловіка позаду. Той сидів спокійно, із розбитим обличчям, у наручниках, і дивився у вікно з ледь помітною усмішкою, ніби нічого й не сталося.

— Ну то говори, — не витримав нарешті Маркус. — Шістнадцять років. Двоє людей. Підвал. Ти що за істота така взагалі?

Чоловік мовчав. Тільки усміхався.

Маркус стис кермо.

— А пожежі? — спитав він, не зводячи очей з дороги, бо дивитися на цю усмішку було несила. — Психлікарня в Елхаймсі. Дитяча клініка в Дорнвіку. Навіщо ти їх палив? Двічі. Чого тобі було спалювати цілі лікарні з людьми, з дітьми?

Чоловік позаду тихо засміявся — хрипко, крізь розбиті губи. Цей сміх був гірший за будь-який крик.

— Я нічого не палив двічі, — сказав він. Голос у нього був неквапний, майже лагідний, від чого ставало ще моторошніше. — Психлікарню палив не я. — Він зробив паузу, смакуючи. — Я лише повторив те, що вчинив він. Щоб показати їй. Щоб вона нарешті побачила, що її дорогоцінний хлопчик — такий самий, як і я. Що в ньому те саме, що я в нього вклав. — Усмішка стала ширша. — Я підпалив тільки дитячу клініку. А психлікарню, разом з усіма, хто там згорів, спалив він. Сам. Твій друг.

Маркус повернув голову.

— Що ти сказав, — вимовив він тихо.

— Ти чув, — прошепотів чоловік, дивлячись йому просто в очі в дзеркалі. — Запитай його, хто насправді влаштував першу пожежу. Запитай, скільки людей згоріло, поки він виводив звідти свою маму. Запитай, чи ти й досі хочеш його обіймати.