Полювання малюка

Машина стояла на узбіччі, не рухаючись. Двигун мовчав. За вікнами поволі розвиднювалося місто, але всередині салону було сіро й тихо, і ця тиша тривала вже надто довго.

Дженін дивилася на нього. Він — поперед себе, у лобове скло, тримаючи руки на кермі рівно, на однаковій відстані одна від одної, як тримав усе.

— Я знаю, — сказала вона нарешті. Голос був тихий, але вона змусила слова вийти. — Малюк із записки. Майлз Вілануева. Хлопчик із підвалу, чий слід обірвався після притулку. — Вона дивилася на його профіль. — Це ти. Майлз — це ти.

Він не повернувся. Не здригнувся. Він дивився у вікно, на сіру вулицю, і пальці його не зрушили на кермі.

— Так, — сказав він.

Одне слово. Рівно, без ваги, як «підписано», як «до Скарлет», як усе, що він казав. Але Дженін відчула, як від цього короткого «так» усередині в неї щось обірвалося.

— Адріане. — Вона не знала, як його тепер називати, і назвала так, як звикла. — Мені так шкода. Мені так шкода, що твоє життя так склалося. Що з тобою таке зробили. — Вона ковтнула, бо горло стиснуло. — Я допоможу тобі знайти його. Цього маніяка. За будь-яку ціну, чуєш? Я не відступлю. Ми його знайдемо.

І тут вона відчула, як по щоці покотилася сльоза — раптова, гаряча, та, яку вона не могла спинити, як не намагалася. Вона не плакала на місцях злочину, не плакала над тілами, тримала себе весь цей жахливий тиждень. А зараз, у тихій машині, поряд із живою людиною, сльоза котилася сама, і за нею друга, і Дженін витерла їх долонею, сердячись на себе й не в змозі зупинити.

Адріан помітив. Він глянув на її сльози — коротко, з тим самим уважним, непроникним виразом, з яким дивився на все. Він не сказав «не плач». Не сказав нічого втішного. Здавалося, він просто відзначив, як відзначав факти.

А потім він почав говорити.

— Я не пам'ятаю його обличчя, — сказав він тихо, рівно, дивлячись поперед себе. — Я був малий. Я був там дуже довго. Підвал. Без вікон. Я не знав, що буває інакше. — Пауза. — Мамі було до мене діло. Тільки їй. Йому — ні. Йому було діло тільки до неї. Він був схиблений на ній. А до мене ставився як до тварини. Я був для нього... те, що з'явилося разом із нею. Не людина. — Він говорив так, ніби читав чужий протокол. — Я не розумів, що таке життя. Я не мав із чим його порівняти. Для мене світ був той підвал, мама і він.

Дженін слухала, не дихаючи, і сльози вже текли вільно.

— У мене через це щось зламалося, — провадив він. — Усередині. Я не вмію розпізнавати, що відчуваю. І що відчувають інші. Я бачу обличчя — і не читаю їх. Я відчуваю щось у собі — і не знаю, як це зветься. Лікар колись назвав це.

— Алекситимія, — тихо сказала Дженін.

Він глянув на неї.

— Так.

— Вона ж... — Дженін витерла щоку. — Вона ж лікується. Наче. З цим можна працювати.

Адріан просто кивнув. Один раз. Без надії й без її відсутності — просто визнаючи факт.

— Мама знала, що зі мною щось не так, — сказав він. — Що я зростаю без слів. Без розуміння. І вона випросила в нього словник. Довго просила. Зрештою він приніс. — У його голосі нічого не змінилося, але Дженін чомусь стало ще важче. — Вона показувала мені слова. Пояснювала, що вони означають. Так я вчився читати. І так я дізнавався, що те, що я відчуваю, коли б'ють, зветься «боляче». Що те, що я відчуваю до неї, зветься «кохання». Що буває «жалоба» — коли когось більше немає. Що буває «злість». — Він помовчав. — Я вивчив ці слова раніше, ніж зрозумів, що вони живуть у мені. Я й досі радше знаю їх, ніж відчуваю.

Дженін затулила рота долонею.

— Як ви втекли? — прошепотіла вона.

Адріан дивився у вікно. Кілька секунд мовчав.

— Якось нас погодували, — сказав він нарешті. — І я заховав ложку. Заточив держак об камінь. Довго. Кілька днів. — Рівно, по одному слову. — Коли він прийшов наступного разу, я вдарив його. Гострим кінцем держака. У живіт. Я думав, так убивають.

Він зробив паузу, і ця пауза була найстрашніша.

— Він не закричав. Він усміхнувся. — Адріан дивився поперед себе, у сіре скло, ніби бачив там не вулицю, а той підвал. — Він узяв мою руку — разом із ложкою, не виймаючи її, — і повів убік. Сам. Спокійно. Перевів вістря собі на правий бік, ось сюди, унизу. І сказав: «Якщо хочеш убити — бити треба сюди. А не туди, куди ти вдарив». — Адріан замовк на мить. — Він навчав мене. Як треба правильно. Тим самим лезом, яким я щойно намагався його вбити.

Кров відлинула в Дженін від обличчя.

Правий бік. Унизу. Висхідний удар. Те саме місце. Те саме, що на тілі Маргарет Голл. На Бернарді Кроссі. На Хлої Бреннан. Те саме, що мало не вбило Маркуса.

— Це його, — сказала вона ледь чутно, бо вже зрозуміла. — Це місце. Рана. На всіх тілах. Це те, чого він тебе навчив.

— Це його підпис, — рівно підтвердив Адріан. — Він б'є тільки туди. Завжди. Я зрозумів, що це він, з першого ж тіла. З Маргарет Голл. Бо це місце знаємо тільки ми двоє — він і я. Він б'є туди не тому, що так зручно вбивати. Він б'є туди, щоб я побачив. І зрозумів. Кожне тіло — це повідомлення мені. «Пам'ятаєш, чого я тебе навчив. Я тут. Я йду». — Він нарешті повернув голову до неї. — Записка у валізі. Рана на тілах. Усе це — мені. Він знайшов мій слід. І хоче, щоб я знав, що він іде по нього.

Дженін не могла говорити. Вона тільки дивилася на нього.

— А потім, — продовжив Адріан, знову відвернувшись, — мама вдарила його. Стільцем. По голові, ззаду, поки він стояв наді мною з моєю рукою. Він упав. І ми побігли. Уперше — нагору, на світло. Я не розумів, що ми робимо. Не розумів, навіщо я в нього вдарив. Не розумів нічого. Я просто біг за мамою, бо вона тягла мене за руку. — Пауза. — Нас знайшов на дорозі якийсь водій. Зупинився. Підкинув до найближчого відділку поліції. І поїхав. Я навіть не пам'ятаю його лиця теж. — Він ледь помітно знизав плечима. — Далі ти знаєш. Притулок. Інше ім'я. Усе інше.

Він замовк. У машині знову стало тихо.

Дженін дивилася на нього — на людину, яка щойно рівним, спокійним голосом розповіла найстрашніше, що вона коли-небудь чула, не підвищивши тону, не зронивши сльози, не здригнувшись. І в перший момент щось у ній жахнулося цього спокою: як? Як можна про таке — так?