П'ятнадцять років тому

О четвертій ранку у відділку не спав ніхто, хоч половина людей мала б давно спати. Хтось тут і ночував — Делейні дрімав сидячи, поклавши голову на складені руки, Голт куняв біля кавового автомата, а Маркус лежав на старому дивані в кутку, накритий чиєюсь курткою, і кривився вві сні, коли повертався на хворий бік. Хтось приїхав щойно, на дзвінок. Кава з автомата лилася вже без перерви, гірка й чорна, і нікому не було до неї діла, окрім того, що вона хоч трохи тримала очі розплющеними.

Дженін майже не спала. Після Дорнвіка, після мотоцикла, після тієї голої кімнати з двома мольбертами вона лягла десь на годину, дивлячись у стелю, а в телефоні в неї лежали фотографії, яких ніхто не мав бачити. Навіть Маркус. Вона приїхала о пів на четверту, з гарячими очима й холодним усвідомленням, що тепер носить у собі чужу таємницю — і не знає, що з нею робити.

О четвертій із напівпідвалу піднялася Скарлет. Вигляд у неї був такий, який буває в людини, що провела ніч наодинці з мертвими, — спокійний і витиснутий досуха. Вона поклала на стіл теку.

— Закінчила, — сказала вона, і всі, хто куняв, підвели голови. — Слухайте, бо я двічі не повторюватиму, у мене вже язик не повертається. — Вона відкрила теку. — Дівчина. Її звати — звали — Хлоя Бреннан. Двадцять п'ять років. Працювала баристою, у кав'ярні на тому кінці. Ми пробили по картці, що лишилася в куртці, яку він не забрав, — мабуть, поспішав.

— Хлоя Бреннан, — тихо повторила Дженін, записуючи.

— Тепер про рану. — Скарлет потерла перенісся. — Я весь вечір над цим сиділа. І ось до чого дійшла. Рана зроблена так само. Те саме місце, той самий напрямок, та сама рука, яка знає, куди й під яким кутом. Я готова присягнути, що це той самий, хто бив Маргарет, Кросса й Маркуса. — Вона зробила паузу. — Але ніж був інший. Не той, що раніше. Лезо коротше, ширше, з іншою заточкою. Тому й рана вийшла трохи інакша — рваніша, не така чиста. Я спершу подумала на копію, на чужу руку. А тепер думаю — ні. Це він. Просто з іншим ножем. Той самий майстер, інший інструмент. Ось і вся «дивина».

— Тобто не копія, — сказав Маркус, підводячись із дивана й хапаючись за бік. — Один убивця. Просто змінив ніж.

— Схоже на те, — кивнула Скарлет.

Усі трохи помовчали, перетравлюючи.

— Тоді, — сказав раптом Адріан, — я знімаю підозру з кухаря.

Дженін повернулася до нього. Усі повернулися.

— З якого кухаря? — спитав Маркус.

— З того. З Деніела. З «Тайдвотера». — Адріан говорив рівно, дивлячись кудись поверх голів. — Він здався мені підозрілим. Із першої хвилини. Чоловік, який з'явився в місті місяць тому, рівно тоді, коли в нашій річці з'явилася валіза. Який готує рибу й бере її «тільки з нашої річки». Який тихий, чемний і якого ніхто не запам'ятовує. — Він трохи помовчав. — Я весь вечір за ним спостерігав.

— Я теж, — тихо сказала Скарлет. — Не хотіла казати вголос, щоб не каркати. Але він і мені муляв око. Надто вже зручно стало на місце.

— Тільки от Хлою Бреннан убили, поки ми сиділи за його столом і їли його рибу, — сказав Адріан. — Тіло було тепле. Її вбили в той самий час, коли він стояв перед нами, доливав нам воду й перепитував, як приготувати Маркусу. Він не виходив із зали довше ніж на хвилину. Ерні підтвердить, відвідувачі підтвердять, час по чеках підтвердить. — Він знизав плечима. — У нього залізне алібі. Він фізично не міг бути у двох місцях. Це не він.

Дженін опустила очі у свій блокнот. Десь усередині неї щось ледь чутно опиралося — їй пригадалося, як рівно Деніел наповнив першою саме Адріанову склянку, як спокійно дивився їм услід із дверей кухні, — але факт був фактом. Тепле тіло. Повна зала свідків. Людину неможливо було вигадати в алібі надійніше. Вона закреслила в думках одне ім'я й відчула, що під ним нема нічого, крім порожнечі.

— Отже, ми знову в глухому куті, — підсумував Маркус важко. — Кухар відпадає. Жертва молода, бариста, ніяк не в'яжеться з доглядачкою й торговцем паперами. Ніж інший. Тіл нема, свідків нема, відбитків нема.

— Майже, — сказала Дженін. — У нас є записи. Камера Голсонової крамнички. Реєстратор машини на Гарбор-стріт. Якщо він проходив повз гирло провулка — одна з них його зняла. Уперше.

— Якщо, — буркнув Делейні. — Голсон спить, картку він віддасть тільки коли проспиться й коли я привезу йому ордер, інакше він знову почне про «приватність». Реєстратор ще треба зняти з машини, власника знайти. Це не за годину робиться. До обіду — у кращому разі.

Надія була. Тонка, але була — уперше за весь тиждень. Тільки її треба було ще дочекатися. А чекати о четвертій ранку, на ногах четверту добу, було найважче.

Розвиднілося. Хтось зварив справжню каву. Маркус подзвонив Кейті, щоб вона не хвилювалася, і збрехав, що все спокійно. Дженін задрімала за столом хвилин на двадцять і прокинулася від того, що сонце вже било у вікна.

А о восьмій задзвонив телефон у кабінеті Адріана.

Він узяв слухавку, послухав. Дженін, що сиділа найближче, бачила, як його обличчя, і без того незворушне, стало ще на градус холоднішим.

— Зрозумів, — сказав він рівно. — Так. Ні, заперечень немає. Наказ є наказ. — Він поклав слухавку й вийшов у кімнату слідчої групи. — Дзвонив прокурор, — повідомив він усім. — Справа набрала розголосу. Чотири тіла за тиждень, один із них — наш. Тож відтепер із нами працюватиме слідчий від прокуратури. — Він зробив паузу, і в цій паузі було більше, ніж у словах. — Я цьому не радий. Але це не обговорюється.

— Прокуратура, — скривився Делейні. — Тільки їх нам бракувало. Зараз приїде якийсь костюм і навчатиме нас, як ловити вбивць у нашому ж місті.

— Двадцять хвилин, — сказав Адріан. — Він уже їде.

Він приїхав навіть швидше. Рівно через двадцять хвилин двері відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік.

Він був немолодий — на вигляд за п'ятдесят, — підтягнутий, у темному костюмі без жодної зморшки, з акуратним сивим волоссям і спокійним, уважним обличчям людини, яка все життя слухала чужі покази й навчилася не вірити жодному. Рухався він неквапно, упевнено, як той, хто заходить не в гості, а до себе.