Дзеркало

Блокнот знайшли під вечір.

Скарлет принесла його сама — разом із тонкою текою по Бернарду Кроссу, у пакеті для речдоків, і виклала на стіл перед усіма. У кімнаті слідчої групи горіло жовте настільне світло; за вікном уже сутеніло, Кестрел-роуд блищала. Маркус сидів, обережно тримаючись за бік. Адріан стояв біля стіни, як завжди. Дженін присунула стілець ближче.

— Спершу про самого Кросса, — сказала Скарлет, відкриваючи теку. — Помер учора ввечері, між сьомою і дев'ятою. Одна рана. Правий нижній бік, висхідний удар, той самий почерк, та сама рука. — Вона зробила паузу. — Це вже четвертий раз, коли я бачу цей удар. Маргарет Голл — насмерть. Маркус — мало не насмерть. Тепер Кросс. Той, хто це робить, не вчиться по дорозі. Він уже давно вміє.

— Утішно, — пробурмотів Маркус.

— Я не втішати прийшла. — Скарлет дістала з пакета невеликий потертий записник у шкіряній палітурці, перетягнутий гумкою. — Ось це було зашите в підкладці його куртки. Не в гаманці, не в шухляді — у підкладці. Людина ховає так тільки те, без чого не може працювати і чого не може втратити. Кросс торгував іменами. А це, схоже, його справжня бухгалтерія.

Делейні присвиснув. Дженін потягнулася до записника раніше за інших — і одразу опустила руки, згадавши про рукавички. Скарлет кинула їй пару.

Дженін розкрила записник. Сторінки були списані дрібним, акуратним, майже бухгалтерським почерком. Колонки. Ліворуч — дата. Посередині — ім'я. Праворуч — друге ім'я, через стрілочку. Старе — і нове. Десятки рядків. Десятки людей, які колись прийшли до Бернарда Кросса однією людиною, а вийшли іншою.

— Господи, — тихо сказала вона. — Це ж усі його клієнти. За роки. Кожен, кому він зробив нову особу.

— Тоді шукай, — сказав Адріан від стіни. Уперше за весь вечір. — Ти знаєш, кого.

Дженін уже шукала. Вона вела пальцем по рядках, по датах, ковзаючи назад у часі — рік, два, три. І на четвертому році, на сторінці з краєм, загнутим так, ніби її колись часто відкривали, палець зупинився.

Вона перечитала двічі, щоб переконатися, що не помилилася. Потім прочитала вголос, і в кімнаті стало дуже тихо.

— Ось вона. Дата — чотири роки тому. Той самий рік. Той самий місяць, що й пожежа. — Вона підняла очі. — «Люсі Тімбер». А через стрілочку — нове ім'я. «Ева Лоу».

Ніхто не озвався одразу.

— Люсі Тімбер, — повільно повторив Маркус. — Жінка з кімнати двісті три. Третя. Та, яку прибрали зі списків. Вона не згоріла. Вона не зникла безвісти. Вона пішла до Кросса й купила собі нове ім'я. Того ж місяця, що горіла клініка.

— Тобто вона жива, — сказала Дженін, і голос у неї прискорився, бо все нарешті почало складатися. — Чи була жива чотири роки тому. Вона вийшла з тієї пожежі, стерла себе, стала Евою Лоу й зникла. А той, хто вбиває, — він шукає саме її. Він убив доглядачку, яка, мабуть, щось знала. Він убив Кросса, який зробив їй нове ім'я. — Вона торкнулася рядка в записнику. — Він іде по тих самих слідах, що й ми. Тільки він іде, щоб «забрати її». А ми можемо дійти першими. — Вона обвела всіх поглядом. — Якщо ми знайдемо Еву Лоу — ми зрозуміємо все. Хто вона насправді, від кого ховається, хто такий «малюк». Усе впирається в неї.

— Якщо вона ще жива, — сухо вставила Скарлет.

— Якщо жива, — погодилася Дженін. — Але це наша єдина нитка, яка кудись веде, а не в попіл.

Маркус кивав. Делейні вже записував ім'я. Тільки Адріан мовчав, дивлячись на записник так, ніби в тих двох іменах було щось, чого не бачив більше ніхто.

— Завтра, — сказав він нарешті. — З ранку. Пробийте Еву Лоу по всьому, до чого дотягнетеся. Тихо. Без галасу. Якщо її знайде той, хто полює, раніше за нас — ми знайдемо вже тільки тіло. — Він відштовхнувся від стіни. — На сьогодні досить. Усі думають гірше, коли голодні й злі.

— О, — Маркус підняв палець, і вперше за вечір на його блідому обличчі з'явилася колишня усмішка. — Оце вже мова. Я, до речі, з лікарняної баланди не оговтаюся ще тиждень. Пропоную «Тайдвотер». Хто за?

— Я за будь-що, де є стілець і не лежить труп, — сказала Скарлет.

Дженін засміялася — уперше за багато днів. Навіть Адріан не заперечив, що в його виконанні дорівнювало «так».

«Тайдвотер» виявився маленьким кафе при дорозі, ближче до річки, із запітнілими вікнами, дерев'яними столами й тим теплим, жовтим, по-домашньому затишним світлом, якого так бракувало їм усім після цього тижня. Щойно вони зайшли, з-за стійки вийшов огрядний літній чоловік із сивими бакенбардами й фартухом, і обличчя в нього засяяло.

— Адріан! — Він розкинув руки. — Очам не вірю. Ти ж, сину, років два сюди не заходив!

— Місяців два, Ерні, — рівно поправив Адріан.

— Два місяці, два роки — для мене однаково задовго. — Ерні потис йому руку обома своїми, кивнув решті, окинув поглядом Дженін. — І не сам, ти диви. Маркусе, а ти чого блідий, як стіна? Сідайте, сідайте, ось за цей столик, у кутку, найкращий. — Він заметушився, розкладаючи серветки. — Сьогодні вас обслужить наш новенький. У мене ж тепер новенький, я вже й сам за плиту майже не стаю.

Він гукнув у бік кухні. За хвилину до їхнього столика підійшов чоловік. На вигляд років п'ятдесяти, спокійний, охайний, із рушником, перекинутим через передпліччя. Рухався неквапно, тримався прямо. Обличчя приємне, м'яке, із тих, які важко запам'ятати й легко довіряти, — нічого різкого, нічого, за що чіпляється око.

— Доброго вечора. — Голос у нього був тихий, рівний. — Мене звати Деніел. Я сьогодні вас обслуговую. Що питимете?

Він прийняв замовлення — уважно, не записуючи, тримаючи все в голові, перепитав, як Маркусові краще приготувати, бо «бачу, ви після чогось серйозного, треба легше». Подивився на кожного по черзі, спокійно, доброзичливо. На Адріані погляд його затримався на якусь зайву мить — а може, Дженін то здалося, бо вона вже звикла бачити зайві миті там, де їх, можливо, й не було. Потім Деніел кивнув і пішов на кухню, безшумно, як ходять люди, що звикли не привертати уваги.

— Слухай, Ерні, — сказав Адріан, коли той знову проходив повз. — А що за новенький? Ти ж усе життя сам за плитою.