Фургон доставки

Водолази приїхали наступного ранку — двоє в гідрокостюмах, із фургона з обладнанням, разом із похмурим старшим групи, який щось занотовував у блокнот, не знімаючи рукавичок. Веспер біля старого причалу був неглибокий і каламутний, тож робота не забрала багато часу. До полудня вони вже сиділи в кімнаті слідчої групи, і старший водолаз викладав те, від чого вся справа перевернулася з ніг на голову вдруге за два дні.

— Тіло у валізі — старе, це ви й самі знаєте, — сказав він, переглядаючи нотатки. — Чотири роки, як сказала ваша експертка, я не сперечаюся. Але сама валіза лежала на дні зовсім недовго. Місяць, плюс-мінус тиждень. Не більше.

— Як це — місяць? — Маркус подався вперед. — Тіло чотири роки, а валіза місяць?

— Отак. Дивіться. — Водолаз поклав на стіл кілька фотографій мулу й дна. — Веспер тут замулюється швидко. Якби валіза пролежала роки, її б затягло по саму кришку, заросло б, мул би її обліпив шарами, мушлі наросли б. А вона сиділа на поверхні дна, ледь притоплена, мул під нею щільний, непорушений роками, а зверху — свіжий, рідкий, який осідає за тижні. Жодних наростів. Ремінь на ній цілий, шкіра не розкисла так, як мала б за роки у воді. Усе вказує на одне: цю валізу поклали сюди приблизно місяць тому. А тіло в ній до того лежало деінде. У сухому, у холодному. І хтось привіз його сюди й опустив у нашу річку зовсім недавно.

У кімнаті повисла та сама тиша, що й напередодні над валізою.

— Тобто, — повільно сказала Дженін, — хтось чотири роки тримав у себе труп жінки. А потім узяв і привіз його за тисячу кілометрів і вкинув у Веспер. Місяць тому. Разом із запискою.

— Виходить, так, — сказав водолаз і знизав плечима, ніби даючи зрозуміти, що пояснювати людську поведінку — не його робота.

— Навіщо? — Делейні розвів руками. — Який у цьому сенс? Якщо хочеш позбутися тіла — позбувся б одразу, чотири роки тому. А не возиш його з собою, як... як що взагалі? Як пам'ятку?

Ніхто не відповів. Це вражало навіть більше, ніж сама знахідка. Не «хто вбив» — а «навіщо хтось так зробив». У вбивстві ще був якийсь людський, зрозумілий обрис. У цьому — ні.

Дженін підвелася, підійшла до дошки, де вони почали зводити докупи те мале, що мали.

— Давайте від того, що в нас є, — сказала вона, і в голосі прорізалося те, заради чого вона стала слідчою: впорядкувати хаос. — Маргарет Голл. Доглядачка психіатричної клініки в Елхаймсі. Зникла чотири роки тому, після пожежі в тій клініці. І ось що головне — її вбили теж приблизно чотири роки тому. Тобто рік пожежі і рік убивства — один і той самий. — Вона обернулася до решти. — Це не може бути збігом. Жінка зникає під час пожежі — і того ж року її вбивають ножем за тисячу кілометрів. Пожежа і вбивство пов'язані. А отже, — вона підкреслила крейдою слово на дошці, — якщо ми знайдемо того, хто влаштував ту пожежу того року, ми знайдемо і вбивцю.

Вона сказала це з тим запалом, з яким на курсах виходять до дошки з правильною відповіддю. І озирнулася на Адріана — мимоволі, шукаючи схвалення.

Адріан стояв біля стіни, склавши руки. Він заговорив уперше за ранок, і голос його був рівний, без жодної інтонації.

— Це хибний шлях.

Дженін кліпнула.

— Чому?

— Бо там немає чого шукати. — Він навіть не відштовхнувся від стіни. — Дані по тій пожежі давно загублені. Інший кінець країни, чотири роки, інша юрисдикція, архів, який ніхто не оцифровував. Те, що збереглося, я знаю напам'ять, бо це ввесь обсяг. — Він говорив так, ніби зачитував давно завчене. — Пожежа сталася внаслідок вибуху газу на третьому поверсі. У кімнаті двісті три. Загинуло двоє пацієнтів. Причину визнали технічною. Слідства як такого не було — бо не було підозри на підпал. Більше відомостей немає. Жодних. Тож думати в цьому напрямку — марно витрачати час. Тут немає вбивці. Тут є тільки старий нещасний випадок, до якого хтось чотири роки потому причепив труп і записку.

Він замовк. У кімнаті знову стало тихо.

Дженін опустила крейду. Вона хотіла заперечити — і не могла знайти чим. Усе, що він сказав, було логічно. І все ж щось у ній не сходилося, дряпало зсередини, і вона не одразу зрозуміла, що саме. А коли зрозуміла, стало незатишно.

Кімната двісті три.

Він назвав номер кімнати. Точно. Без вагань, не зазираючи в жоден папір. Людина, яка щойно сказала, що по пожежі немає даних, що все загублено, — пам'ятала напам'ять, у якій саме кімнаті стався вибух за тисячу кілометрів звідси, чотири роки тому. Дженін не сказала нічого. Вона тільки відзначила це десь усередині, як відзначають дрібну неправильність, якій поки що не знають ціни, і притисла зверху думкою: він головний слідчий, він просто такий, він усе пам'ятає, це його робота.

Маркус, який весь цей час спостерігав за нею, а не за Адріаном, підвівся й плеснув долонями.

— Так, усе. — Тон у нього був навмисне легкий. — На сьогодні мізки набакир в усіх. Лінч, ходімо я вам каву покажу, ту, яку можна пити, не ту, що з автомата. — Він повів її до дверей, і вже тихіше, щоб трохи розрядити: — Слухайте. У вас другий день, а вже два трупи, тобто один труп, але такий, що за два піде. Так не можна. Ввечері — пиво. На пірсі. Скарлет теж буде, вона після такого завжди приходить, у неї це замість психотерапевта. Прийдете, видихнете, поскаржитеся на нас усіх, полегшає.

— А він? — Дженін мимоволі кивнула в бік стіни, за якою вже зачинилися двері кабінету Адріана.

— Адріан? — Маркус усміхнувся кутиком рота. — Покличу. Скоріше за все відмовиться, він завжди відмовляється. Але — як піде. Іноді приходить. Ніколи не вгадаєш. — Він глянув на неї уважніше. — А поки що, якщо вам зовсім не сидиться, давайте зробимо так. Я підніму, що в нас узагалі є по тій пожежі. Не для того, щоб іти проти головного, а просто подивитися. Око свіже. Раптом щось зачепить. Тільки тихо. Згода?

Дженін кивнула. Вона була вдячна йому — і за пиво, якого ще не випила, і за те, що він не дав їй задихнутися в цій кімнаті, і найбільше за оце «давайте подивимося».

— Згода, — сказала вона.