Неочікуваний сусід

Коли Дженні нарешті вийшла з відділку, надворі вже сутеніло.

Дощ ущух — лишилася тільки волога, що блищала на асфальті й відбивала жовте світло ліхтарів, які один за одним спалахували вздовж вулиць. Перший робочий день виявився довшим, ніж вона очікувала: паперова робота, знайомство з системою, нескінченні теки, які Томас Бішоп складав їй на стіл із незмінним «прочитай і запам'ятай». Голова гула. Але це була приємна втома — втома людини, яка нарешті робить те, чого хотіла.

Білий седан чекав на неї на парковці, там, де вона залишила його зранку. Авто було орендоване, як і будинок, як і, власне, усе її нове життя в Нортоні. Дженні ще не звикла до нього — до того, як воно пахло чужим освіжувачем повітря, до того, як трохи тугіше, ніж її стара машина, повертало кермо. Але це були дрібниці. Усе тут поки що було тимчасовим, орендованим, не до кінця її. Вона знала, що з часом це зміниться. Просто потрібен час.

Вона завела двигун і виїхала на вечірні вулиці.

Дорога до дому забрала майже сорок хвилин. Центр Нортона з його висотками й вічним рухом поступово залишився позаду, поступившись місцем спершу густо забудованим кварталам, потім ширшим вулицям, а тоді — тихому приватному сектору на самій околиці міста. Тут усе було інакше. Будинки стояли невисокі, переважно одно- чи двоповерхові, з акуратними газонами перед входом. Цікаво, що тут не було парканів — жодного. Один газон просто переходив в інший, дворики зливалися, і вся вулиця здавалася через це якоюсь відкритою, довірливою, ніби всі тутешні мешканці давно вирішили, що ховатися одне від одного немає сенсу.

«Тихий район», — подумала Дженні, пригальмовуючи. Саме таким його описували в оголошенні про оренду. І це була правда. Після гулу відділку тиша тут здавалася майже густою.

Вона під'їхала до свого будинку — невеликого, білого, з темним дахом і ґанком на дві сходинки — і припаркувала седан просто на під'їзній доріжці. Заглушила двигун. Кілька секунд просто сиділа, слухаючи, як тихо клацає, охолоджуючись, метал під капотом.

— Ну ось, — сказала вона сама собі. — Дім.

Слово прозвучало дивно. Чужо. Але приємно.

Дженні зібрала сумку, теку з паперами, які прихопила почитати ввечері, вийшла з машини й уже потяглася рукою до ключів, збираючись зайти всередину, коли раптом краєм ока вловила рух на тому боці вулиці.

До будинку навпроти — точно через дорогу від її власного — підкотив чорний джип. Великий, важкий, з повністю тонованими вікнами, крізь які неможливо було розгледіти нічого всередині. Він зупинився плавно, безшумно, з тією впевненістю, з якою рухаються дорогі машини, і кілька секунд просто стояв із вимкненим двигуном.

Потім водійські двері відчинилися.

Дженні мимоволі затримала погляд. А коли побачила, хто виходить, відчула, як усередині щось здивовано стрепенулося.

Це був Майлз Тернер.

Той самий чорний костюм — без жодної зморшки, попри довгий день. У руці — дипломат, темний, строгий. Він рухався так само, як і в офісі: економно, без жодного зайвого жесту, ніби кожен його крок був заздалегідь вивірений. Зачинив дверцята машини — тихо, одним рухом. Випростався.

І на якусь мить їхні погляди зустрілися через дорогу.

Серце Дженні підстрибнуло. Сусіди. Вони сусіди. Це ж треба — її новий керівник, найзагадковіша людина у відділку, живе буквально навпроти. Якась тепла, наївна частина її — та сама, що зросла в маленькому Хантенфолі, де всі віталися одне з одним на вулиці, — одразу ж потяглася підняти руку, усміхнутися, гукнути: «Доброго вечора! Який збіг!»

Вона навіть почала піднімати долоню.

Але Майлз Тернер відвів погляд.

Спокійно, без поспіху, без жодного натяку на те, що взагалі її помітив. Він просто відвернувся — так, наче по той бік вулиці нікого не було, наче білий седан і дівчина біля нього були частиною пейзажу, не вартою уваги, — і неквапливо рушив до свого будинку. Сходинки. Двері. Тихий клац замка.

І все.

Дженні так і лишилася стояти з напівпіднятою рукою, яку тепер, почуваючись трохи безглуздо, опустила й заправила пасмо волосся за вухо, ніби саме для цього її й піднімала.

— Ну добре, — пробурмотіла вона. — Привіт і тобі, сусіде.

Вона зайшла до свого будинку, замкнула за собою двері, увімкнула світло.

Усередині все ще пахло порожнечею — тим особливим запахом нежилого простору, який не встигла перебити навіть її валіза, розпакована лише наполовину. Меблі були прості, але охайні: диван, обідній стіл, кілька стільців, ліжко в спальні нагорі. Усе орендоване. Усе ще не зовсім її. Дженні скинула туфлі просто біля порога, поставила сумку на стіл і піднялася нагору перевдягтися.

Вона стягнула строгий робочий одяг — той, у якому хотіла справити хороше враження першого дня, — і натягнула щось простіше: м'які домашні штани, велику кофту, в якій завжди почувалася собою. Розпустила волосся. Подивилася на себе в дзеркало й тихо засміялася зі своєї втомленої фізіономії.

— День перший, — сказала вона своєму відображенню. — Вижила.

Спускаючись назад, вона мимохіть глянула у вікно вітальні — те, що виходило на вулицю, прямо на будинок навпроти.

І знову завмерла.

З дому Майлза Тернера саме виходила людина — але цього разу його було важко впізнати з першого погляду. Замість чорного костюма на ньому був чорний спортивний костюм, простий і темний, і чорна кепка, насунута низько на чоло. А поруч із ним, на повідку, ступав пес.

Великий чорний доберман.

Тварина рухалася так само, як і господар, — стримано, зібрано, без зайвої метушні, тримаючись точно біля його ноги. Майлз зачинив за собою двері, спустився сходами й, не озираючись, рушив уздовж вулиці неквапливою рівною ходою. Не в той бік, звідки приїхала Дженні, а в протилежний — туди, де, як вона помітила ще вдень, дорога вела до невеликого парку. Він був десь за кілометр від приватного сектора, не далі, — вона бачила його темні дерева на тлі вечірнього неба.

Дженні дивилася йому вслід, доки висока темна постать із собакою не зникла за поворотом.