Новоприбула

Нортон зустрів її дощем — не тим грайливим літнім дощиком, що залишає на склі веселі цяточки, а сірою, впертою мрякою, яка, здавалося, висіла над містом ще від часів, коли тут не було нічого, крім порту й кількох фабрик. Дженні стояла на тротуарі, притискаючи до грудей картонну теку з документами, і дивилася вгору, туди, де темним прямокутником на тлі неба підіймалася будівля Центрального відділку поліції Нортона.

Вона була великою. Набагато більшою, ніж та маленька двоповерхова станція в Хантенфолі, де всі знали одне одного на ім'я, де старий сержант Поллі приносив зранку каву й де за цілий місяць найсерйознішою справою могла бути крадіжка велосипеда чи бійка біля пабу в п'ятницю ввечері. Тут усе було інакше. Тут будівля дихала — глухо, важко, наче живий організм, у якому ніколи не стихав рух.

Дженні зробила глибокий вдих. Повітря пахло мокрим асфальтом, вихлопами й чимось металевим, чого вона ще не вміла назвати, але що, як вона потім зрозуміє, було самим запахом цього міста.

— Двадцять сім років, — пробурмотіла вона сама до себе, — і ти нарешті тут.

Вона приїхала сюди не випадково. Вона домагалася цього переведення майже рік: писала рапорти, складала іспити, проходила співбесіди, в яких суворі чоловіки в костюмах дивилися на неї так, ніби намагалися зрозуміти, чи витримає ця тиха дівчина з провінції бодай тиждень у місті, де за один день трапляється більше, ніж у Хантенфолі за рік. Вона витримала співбесіди. Тепер залишалося витримати все інше.

Усередині відділок гудів, як вулик.

Дженні переступила поріг — і її одразу накрило хвилею звуків. Хтось кричав у телефонну слухавку, хтось сміявся, десь дзеленчав факс, повз неї провели чоловіка в наручниках, який сипав прокльонами на двох мовах одночасно. За скляною перегородкою чергова частина нагадувала залу аеропорту в годину пік: офіцери в формі, цивільні, заплакана жінка з дитиною, старий у засмальцьованому плащі, що намагався комусь щось довести, тицяючи пальцем у повітря.

Дженні підійшла до стійки, за якою сидів сержант — кремезний чоловік з обличчям людини, яка вже бачила в цьому житті геть усе.

— Доброго ранку, — сказала вона. Голос вийшов тихішим, ніж їй хотілося. — Я Дженні Морґан. Сьогодні мій перший день. Мене перевели до спеціальної групи.

Сержант підняв на неї погляд, окинув очима з ніг до голови — без грубості, але й без особливої уваги, як оцінюють чергову одиницю в нескінченному потоці.

— Морґан, — повторив він і провів пальцем по списку. — Так. Є. Спецгрупа. — Він підвів брови, і в куточках його губ майнуло щось схоже на співчуття. — Четвертий поверх. Ліфт праворуч, але він застрягає між другим і третім, тож раджу сходи. — Він кивнув кудись убік. — І, Морґан…

— Так?

— Тримайся.

Вона хотіла спитати, що він має на увазі, але сержанта вже відволік черговий телефонний дзвінок, і Дженні залишилося тільки кивнути й рушити до сходів.

Чотири поверхи вона долала повільно, наче кожна сходинка віддаляла її від старого життя й наближала до нового. На другому поверсі двері були відчинені, і вона мигцем побачила величезний відкритий простір, заставлений столами, за якими сиділи десятки людей. На третьому хтось проніс повз неї стос тек заввишки з власну голову. А на четвертому…

На четвертому було тихіше.

Не тихо — у такому місці тиша взагалі здавалася неможливою, — але тут панував інший ритм. Менший, зосередженіший. Замість гулу натовпу тут чувся тихий стукіт клавіатур, шелест паперу, приглушені голоси. У повітрі стояв запах кави й старих папок. Уздовж стіни тяглися дошки, обвішані фотографіями, мапами, нитками, що з'єднували одне з одним, наче павутиння. Дженні відчула, як серце забилося швидше. Ось вона — справжня робота. Та, заради якої вона сюди приїхала.

Вона ще не встигла зробити й трьох кроків углиб приміщення, як до неї назустріч уже хтось ішов.

— О-о-о! — пролунав веселий голос. — А ось і вона! Нова кров!

До неї прямував молодий чоловік років тридцяти, високий, з розхристаною краваткою, закоченими рукавами сорочки й усмішкою на все обличчя. Волосся в нього стирчало в усі боки так, ніби він щойно прокинувся, а в руці він тримав надкушений пончик.

— Ти ж Дженні, правильно? — спитав він, не чекаючи відповіді й простягаючи їй вільну руку. — Морґан. Із… як його там… Хантенфол? Я правильно сказав? Звучить як назва села з казки. Там, мабуть, гноми водяться.

— Е-е… так, Хантенфол, — Дженні потиснула простягнуту руку, трохи розгублена від такого натиску. — А ви…

— Тайлер. Тайлер Хейз. — Він струснув її руку так енергійно, що теку з документами вона ледь не впустила. — Помічник керівника, права рука, ліва нога, душа цього колективу й найкращий оповідач анекдотів у радіусі п'ятдесяти кілометрів. — Він підморгнув. — Слухай, до речі. Чому поліцейський завжди носить із собою олівець?

— Я… не знаю, — обережно сказала Дженні.

— Щоб малювати висновки! — Тайлер зайшовся сміхом від власного жарту, а потім, помітивши її ввічливу, але розгублену усмішку, махнув рукою. — Ну все, все. Я бачу, тебе ще треба підготувати. Нічого, за тиждень будеш реготати з усього, що я кажу. Або плакати. Тут це часто йде в комплекті.

— Хейзе. — Жіночий голос, рівний і трохи насмішкуватий, пролунав з-за найближчого столу. — Дай людині хоч пальто зняти, перш ніж лякати її своїм гумором.

Жінка підвелася й попрямувала до них. На вигляд їй було близько тридцяти п'яти, темне волосся зібране в строгий хвіст, погляд гострий і чіпкий. Вона була з тих людей, чию увагу відчуваєш фізично, наче на тебе спрямували прожектор.

— Ребекка Гарт, — представилася вона, потискаючи Дженні руку — міцно, по-діловому. — Слідча. Не зважай на Тайлера, його дотепи лікуються тільки часом. Або кавою. Кави в нас, на жаль, ніколи не вистачає.

— Приємно познайомитися, — сказала Дженні. — Я багато чула про вашу групу. Ще в Хантенфолі. Ви розкрили ту справу з… з фабрикою на набережній, так? Я читала про неї все, що могла знайти.

Ребекка трохи здивовано підвела брову, і в її погляді вперше промайнуло щось схоже на зацікавленість.