Спустошених шлях

У цьому місці не бракує смутку, втім мої сльози лише дощ та ранкова роса. Іноді краще не мати сліз. Подейкують, що їх відсутністю вищі сили вберігають людей, не даючи їм остаточно збожеволіти у вирі життєвих випробувань. Тих, хто несе свій власний хрест і немає права зламатися.

Напевно я занадто гарна для сліз. Плачуть живі, а я - витвір неживої краси. Холодна, неначе вітер, який блукає тут пізніми вечорами, особливо восени.

Спостерігаючи за сумними гостями з часом звикаєш і погляди їхніх очей стають для тебе розгорнутою книгою. Хтось не може стримувати згаданих сліз. Інший мовчки стоїть, поринувши до власних думок. За дзеркалами очей ховається шлях, й схоже дехто з тих хто трапляється мені перебуває одночасно поміж двох світів.

Ще доволі молоде і сильне тіло крокує стежками життя, втім десь у середині його душі втома й спустошення, неначе він подумки готовий відійти у небуття. Ніби хороша автівка, що має пристойний вигляд, проте кілометраж, видимий лише водію давно перевалив за мільйон. Вона ще їде, втім здається свій шлях пройшла значно раніше, ніж встиг заіржавіти кузов.

Заміни двигун - і їдь далі. Знайди сенс та продовжуй життя, що тобі відведене. А чи потрібно? Навіть й не знаю кого мені шкода більше. Тих, хто не в силах полишити сліз, або спустошених для яких уже все зрозуміло.

Сльози - це не завжди погано, а страх природне відчуття притаманне живим. Я не вірю у живих мерців, але нерідко споглядаю на тих, хто схоже вже перетнув цей кордон. Іноді на їхніх обличчях можна побачити усмішки, як далеке відлуння колись щасливих днів. Можливо хтось з них все ж знайде у собі змогу обнулити кілометраж, щоб пройти весь маршрут.

Моє ж товариство хрести та гранітні янголи. Моя домівка - кладовище. Погляд мій завжди холодний і спокійний, бо ж я чорна троянда на витонченій, кованій огорожі. Змальована талановитим майстром зі справжньої квітки. Мої червоні сестри, що жевріють життям десь під світлом ранкового сонця рано чи пізно зів'януть, проте мені вже немає чого боятися…