Глава 26

Монотонний голос нотаріуса навіював сон. Як міг з цим сном боровся, але давалося це мені нелегко. Самуїл Бродський, який сидів поруч, та ще одна людина, чиновник із департаменту юстиції, слухали його з набагато більшим інтересом, ніби це їх зараз визнавали власником усього, що перераховувалось. А я ось ніби поплив... Просто ці нескінченні дороги забирали багато часу і сил. Тим більше, коли мчиш подалі від звинувачень у вбивстві... А ми вчора саме що мчали! Не відразу, але щойно виїхали з Маяків, так і погнали бідних конячок.
— ...особняк, розташований у місті Києві за адресою...
Поки ми їхали, я практично переконав себе, що вбивство Камницького — справа рук Фальконера. Хіба що незрозуміло, навіщо б йому залишати портфель із цінними паперами. Як-не-як, на двісті п'ятдесят тисяч... цілий статок! Мені ж, ясна річ, відразу половину віддавати за цей привілей...
— Мілорде!
— Що? — повернувся я до Бродського.
— Підпишіть! — кивнув він мені.
Ось так просто? А, так тут вже ціла черга документів про вступ у власність. Що ж, покажемо тепер, як навчився підписуватися Артуром Берлінґтоном розмашисто та впевнено.
— Тепер на маєток...
Загалом, примчали ми в Одесу швидше, ніж до Маяків їхали, встигли навіть до короткого дощу, який хлинув буквально відразу, щойно ми звернули у Безіменний провулок. Уже стемніло, я вирішив залишитися на ніч у пані Гриненко, тим більше, що Дін, вичистивши вороних так, що вони здавалися у вечірніх сутінках справжніми чорними єдинорогами, тепер спав мертвецьким сном неподалік від них, зарившись у солому, і розбудити цю п'яну пику не було жодної можливості. Та й їхати після дощу, в ніч, мені всі відрадили. Що ж, а вранці, прибувши в маєток, я дізнався, що пані Фокс нас уже залишила. І набагато раніше, ніж я думав. Збентежений Бартон повідомив, що їй підставили садову драбину до вікна, і вона втекла чи не раніше, ніж ми вчора дісталися міста. Коли принесли їжу для неї, у кімнаті вже нікого не було, навіть речі усі не забрала. Як не було, власне, й тієї, хто їй допоміг — нашої чудової кухарки, яка проте прихопила з собою ще й столове срібло. Не все, звісно, але все одно неприємно. З іншого боку, могла і отруїти ж, на прощання, так що подякую при зустрічі обов'язково... Справді, жодна добра справа не залишається безкарною. Ця втеча змусила мене замислитися про інше — а чи не могла саме пані Фокс нас випередити? Помститися, так би мовити. Мотив я їй чудовий забезпечив, виходить. Втім, тут було те саме, дуже важливе зауваження — портфель залишився на місці. Але й заперечення на цей аргумент можна було теж знайти — вбивця Камницького просто не встиг його забрати. Ймовірність такого розвитку подій була не дуже висока, але була. Так, ми нікого не бачили, коней, екіпажу біля будинку не було, але пішки ніхто пересуватися не забороняв, городами дмухнути теж, та й диліжанси в Одесу ходили, і вони рухалися трохи швидше, ніж ми на кареті. Їм коней міняли, і швидкість вони підтримували вищу. Втім, з Маяків-то з нами наввипередки їхати було не потрібно, а ось туди... І все ж, вкрай сумнівно.
— ...і останнє, що я повинен вручити вам, мілорде Берлінґтоне, це ключ. Ключ від вашого домашнього сейфа. Наскільки мені відомо, він залишився лише в єдиному екземплярі, тому бережіть його.
Низенький, кругленький нотаріус весь спітнів, поки перераховував мені все майно, а може, йому не подобалася увага чиновника, який заглянув до нього на вогник. Він раз у раз витирав обличчя хусткою і відсапувався. Але співчуття мого анітрохи не заслужив. Нехай навіть тепер улесливо посміхався і називав мілордом. Насправді, він зробив усе, щоб Камницький встиг утекти з грішми. Просто тому не пощастило, хтось встиг дістатися до нього раніше. Щоправда, і я був близько, але що вже тепер. Усі ці папери ледь помістилися в таку собі червону, сап'янову теку, зі справжньою пряжкою, ніби від ременя. Але це було не надто безпечне зберігання, а сейф-то я не відкрию без коду...
— Самуїле, — запитав я, коли ми вийшли на вулицю, — А у вашому банку можна орендувати сейфа?
У мого повіреного був доволі задоволений вигляд, ми з ним непогано попрацювали. І це він ще не знав про головне.
— Сер, в мене поки що немає банку.
— Які ваші роки... Не прикидайтеся, ви ж зрозуміли, що я мав на увазі. У банку Бродських можна зберегти документи?
— Як Бродський я б вам сказав — звичайно, як ваш повірений скажу — це ваша власність, мілорде, і ви самі повинні берегти та розуміти ризики.
— Вам би ще на дипломатичну службу піти...
Самуїл надягнув свій циліндр і, з усмішкою, коротко вклонився.
Щиглик із Реджинальдом стояли біля карети й при нашому наближенні пожвавилися.
— Що ж, Самуїле. Перший крок ми зробили.
— Вітаю вас, мілорде. Це найважливіший крок!
— Хто його знає, — пробурмотів я, — До речі, порадьте, як правильніше зробити. У мене є облігації державного банку на сто двадцять п'ять тисяч.
Бродський здивовано подивився на мене, навіть відкрив рота, збираючись щось запитати, але вмить закрив його.
— Так, ось що. Я хотів би закрити свої борги перед її величністю...
Мені раптом чомусь пригадалася Олісава, її посмішка, її миле роздратування і навіть тепло її грудей, до яких я мав нагоду ненароком, так би мовити, припасти. Цікаво, чи сильно її засмутила моя відсутність? Гаразд, навіщо тепер мені про це знати...
— Але є одне міркування, і я хотів би, щоб ви мені порадили. Ось ці облігації. Вони у мене є, а грошей ось на цю суму немає. Якщо я їх продам або поверну...
Бродський неквапливо ворухнувся, мабуть стримуючи свою допитливість.
— Ви втратите певну суму, мілорде. Вони вимагають реалізації в обумовлений термін.
— Ага, я так і подумав. Однак же, це цілком собі цінні папери, за якими йде стабільний дохід...
— Безсумнівно. Саме такі й були у вашого батька. Не маю на увазі саме ваші, я їх не бачив, але мабуть схожі.
Ми стояли біля екіпажу. Сонце вже почало пробиватися з-за хмар, бруківка вже практично висохла, від короткого нічного дощу залишилися лише нечисленні калюжі у вибоїнах на дорозі, та ще легка, приємна вологість у повітрі.
— Ось що, Самуїле. Нерозумно просто їх продавати, щоб заткнути цю діру. Але й закрити її якось треба. Ви зможете обміняти їх на живі гроші без втрати? Закласти їх, так би мовити, за номіналом.
— Але...
— При цьому, раз вони не продані, а закладені, буде йти по них виплата. І ця виплата буде йти заставоутримувачу до моменту, доки я від них не відмовлюся, або доки я їх не викуплю за номіналом.
Бродський довго не роздумував.
— Це можливо, мілорде. Я беруся це влаштувати.
Я взяв його за лікоть і трохи відвів убік, а то Щиглик уже просто ладен був голову засунути між нами. Показав йому кулак і продовжив:
— У такому разі, отриману суму потрібно буде негайно внести за привілей, і ми здихаємося цієї справи.
— Здихаємося? — підняв він брову.
— Ну так. Віддихаємося після такої важкої роботи.
— А, розумію, — посміхнувся він, з цікавістю дивлячись на мене, але утримуючись від розпитувань.
Вельми цінна якість. Як важливо іноді поставити правильне запитання, але як добре, що є люди, які вміють цього запитання не ставити!
— І ще. Може, ви зараз вирушите зі мною?
— Прошу мені вибачити, але я хотів бути у вас трохи пізніше. А ще краще, щоб ці папери хтось доставив мені, це дозволить вирішити все значно швидше.
— Правильно. Та й щоб ви поодинці не возили. Василю!
Щиглик швидко підійшов.
— Домовишся з паном Бродським, куди йому сьогодні потрібно буде привезти деякі папери. Поїдеш не сам, візьми з собою Саймона і когось із вартових.
— Зрозуміло.
— А поки почекай там, із Саймоном...
Я почекав, поки він відійшов.
— Так ось, Самуїле. Справа ще одна полягає ось у чому. Мама мене просила, щоб я виділив посаг сестрам.
Бродський поправив окуляри.
— Вона хотіла, щоб ви оголосили розмір посагу чи виділену їм частку?
— Не знаю, — скривився я, — Я не надто поки вловлюю різницю. Просто я так розумію, що потрібно благородній дамі мати якісь свої гроші, але є ймовірність, що ними зможе розпоряджатися потім чоловік.
— Це все можна обговорити в шлюбному контракті, мілорде.
— Ви мене не зовсім зрозуміли, мені треба пояснити... До шлюбу там ще далеко. Ну, я так думаю, звісно ж! Хто б тут міг бути певен, одному лише творцеві відомо, що в голові... Гаразд, я хотів сказати про інше. Мені якось треба повідомити, що у Шарлотти є посаг. Це, швидше, їй більше треба, ніж мені. Нехай впевненіше себе відчує. Хоча потім втомиться від шанувальників відмахуватися.
Бродський невпевнено посміхнувся, він, мабуть, не цілком розумів, що я хочу. Я й сам цього не розумів до кінця.
— Як це все відбувається? Адже так можна про будь-яку сказати — а за неї стільки-то дають. А потім — раз! Прости, зятьок... Але буде менше.
— Це ганьба, мілорде. Як таке може бути?
— Ось я і питаю, що потрібно зробити? Заявити, сказати, у газеті надрукувати?
— А, ви про її особисту частку. Вам потрібно просто виправити необхідні папери. Кому потрібно, той обов'язково сам дізнається, що вона є.
— Тоді облігацій на суму в сто тисяч, як ви вважаєте, буде достатньо для цієї частки?
— О, безсумнівно, мілорде, — закивав Бродський, знову поправляючи окуляри, які все норовили звалитися з його носа.
— І обговорити, що це тільки її власність. Без інших розпорядників. Тоді вам мої орли привезуть і ці папери. Щоправда, я їм не скажу, що саме вони повезуть.
Бродський спантеличено кивнув.
— Що ж до мене, то прошу вибачити, мене сьогодні очікує прийом гостей...
Повірений вклонився і пішов, його контора була розташована не так і далеко від того місця, де ми з ним розмовляли. Та порівняно з дорогою на Маяки тут взагалі все було поруч.
— Сер! — підійшов до мене Реджинальд, — Повертаємося в маєток?
— Як? — стрімко повернувся я до нього, — Як ми можемо повернутися? Міледі просто вся в обуренні, нам зараз у жодному разі не можна там з'являтися...
Камердинер був також елегантний, підтягнутий і свіжий, хоча спав менше за мене. Навіть костюм був вичищений, як і мій, встиг із ранку.
— Смію зауважити, мілорде, що не з'явитися буде з вашого боку ще більш необачно, так-то Гапка щось та на стіл і придумає, але ось ваша відсутність...
Так, моя відсутність. Ця кухарка-втікачка додала нових клопотів, адже сьогодні до нас мали приїхати гості, якась мамина подруга і Несвицький. Не той, з яким я зустрічався, а його старший брат. І я підозрюю, що мета візиту їх була якось пов'язана зі мною, у всякому разі, ця подруга викликала в мене стійкі підозри у звідництві. Чи як це називається? Так, окремі натяки... Хоче оглянути, так би мовити, товар перед продажем. Оцінити, з чим доведеться працювати. Та й було б просто смішно, я б і не проти подивитися на людей, оцінити зараз на власні очі манери вищого суспільства, але кухарка! Ця мерзотниця, яка й так не дуже вправно готувала тепер взагалі втекла і готувати було нікому. Тільки бідолашна Гапка, яку весь час шпиняли, вона ж була тільки помічницею. Дізнавшись про все це, міледі Берлінгтон розлютилася, ну на кому ж відігратися, як не на найголовнішому винуватці всіх проблем, вірно? Загалом, сьогодні ми очікували гостей до званої вечері, а готувати, мабуть, доведеться мені самому. І було таке відчуття, що я і справді зможу це зробити. І їстівним воно точно буде, ось тільки проблема в красі сервірування, правильному оформленні та розстановці. Бутербродів і смаженої картоплі... Ну, не кажучи вже про те, що мені просто ніхто не дасть на кухні нічого приготувати. Як це?! Сам лорд Берлінгтон і буде готувати?! Неможливо! Хоч бери й замовляй цю вечерю! Замовити? Стоп-стоп! А це ж ідея!
— Реджи! Тут є гарний ресторан поблизу?
— Так, сер!
— Як ти вважаєш, зможу я там домовитися, щоб нам позичили одного кухаря?
— Прошу вибачення...
Я зітхнув.
— Ну що ти на мене так дивишся, треба якось викручуватися. Поки твій батько зуміє когось знайти... я не сумніваюся, що він підійде до справи з усією відповідальністю, однак, якось потрібно саме сьогодні нам викручуватися.
— Але позичати кухаря...
— Що, не дадуть? І справді, йому ж і в ресторані готувати потрібно.
Реджинальд здивовано покрутив головою, можна подумати, я запропонував щось неймовірне.
— Їдемо тоді туди, запитаю.
— Прошу мене вибачити, мілорде, але це зовсім неможливо. Якщо ви вже задумали домовитися з рестораном про кухаря, то дозвольте тоді вже мені про це подбати. Ще не вистачало, щоб ви бігали по ресторанних кухнях, сер!
— Ти ж бачив міледі Агнессу? Вона була в такому гніві, що не тільки туди побіжиш...
Але Реджинальд твердо стояв на своєму. Йому й так здавалося, що я не надто правильно поводжуся для лорда, але досі він не дозволяв собі робити зауваження. Росте. Або поки тільки на голову забирається?
— Раз зголосився, то дій. Мені все одно потрібно папери відвезти. А ти вже постарайся. Бери цього кухаря, нехай хоч каструлі свої везе, але вечеря має бути. Гроші, — я заліз у кишеню, тепер же був багатий, прийшла пора ними смітити, тільки ось мітлу б не завадило мати поблизу, щоб потім, значить, цей сміттячко швиденько змести...
— Скільки це може коштувати? Вистачить два леви?
— Мілорде, ви ж не збираєтеся їм одразу всі гроші оплачувати? Вони повинні постаратися, а потім, по результатах...
Я тільки руками на нього замахав.
— Все, добре, пора діяти. Ось тобі і два леви й ось тобі на дорогу. Саймоне, поїхали...