Глава 24

— У місті. Де ж іще?
— Але... Артуре! Ти що ж, сьогодні додому не приїдеш? — обурено запитала Шарлотта.
— А ти мені накажеш вночі сюди добиратися? Навіщо? Якщо тобі вранці знадобиться карета, то вона в тебе буде. Нехай не повний виїзд...
Вона зробила вигляд, що надула губи.
— А якщо я просто за тебе переживаю?
Я зобразив щось таке, що мало позначати мій глибокий уклін із тривалим розшаркуванням.
— Ще однієї поїздки по магазинах я не переживу, ти так і знай! До речі, — я раптом згадав одну річ, яку абсолютно випустив з уваги, — дорога моя Шарлотто Берлінгтон, ви дещо пообіцяли, але зовсім про це забули.
Шарлотта, якій довелося сьогодні значно скоротити час на всі свої примірки, була від цього не надто в захваті, і тому невдоволено хмурилася. Це Олісава миттю вискочила з карети і кудись швидко помчала, хоча, можливо, їй просто шось терміново знадобилося.
— Я нічого не забуваю важливого.
— Невже? І що там таке було з цим Завадським?
Вона здригнулася, кинула на мене збентежений погляд і постаралася сховатися в кареті. Але оскільки я цю карету забирав і збирався на ній зараз їхати в місто, то Шарлотті волею-неволею довелося звідти вибиратися.
— Не хочу про нього говорити.
— Лотко, ти можеш і не хотіти, але мені-то потрібно знати, з ким маю справу! — проникливо сказав я, і навіть взяв її за руку для більшої переконливості, зауважив, що чомусь усіх, від мами до молодшої сестри, цей жест розчулював. Але вона відразу вирвалася.
— Негідник він. Мені не надто хочеться... — вона почала озиратися, — не хочу про нього говорити. Хоча... Ти, напевно, правий, Артуре. Тебе це теж стосується. Але мені...
Щоки її порожевіли, вона була в деякому збентеженні. Я теж озирнувся, слуг поруч не видно, конюх якраз побіг по воду.
— Він... він сватався до мене.
Я тільки мовчки витріщив очі. Господи! Ще й цей! 
— Не тільки в цьому справа. Ти сам відмовив йому, пам'ятаєш... а, вибач, ти ж не пам'ятаєш.
Розвів руками. Ну ось, якось так вийшло.
— Я не знаю, що у вас там трапилось. Просто цей... цей негідник на одному з балів спробував мене затягнути в кущі.
— Он як? — служили ми, значить, разом чи що він там мені казав...
Шарлотта зовсім почервоніла, а потім із викликом і якоюсь гордістю подивилася на мене.
— Ти його вдарив. Господи, знав би ти, як тоді я була щаслива тебе побачити! Але після цього стала тебе боятися, — несміливо вона посміхнулася.
— Навіщо ти взагалі з ним кудись йшла?
Посмішка її тут же зникла.
— Це був мій вихід у світ, Артуре! І не пішла я з ним, а просто випадково опинилася біля тих дверей. Вони були відчиненими — надто вже було жарко. А поруч була колона, яка приховувала трохи те, що відбувається. Він з'явився звідкись абсолютно несподівано, ніби як чекав на мене. Схопив за руку і потягнув. Я так злякалася, що не встигла навіть крикнути. А потім взагалі перелякалася, коли зрозуміла... Та й як я могла кричати? Він же цього і хотів!
— Чого цього? — задумався я.
Шарлотта гнівно тупнула ногою.
— Артуре! Якщо ти залишишся з кимось наодинці на балу, в парку або в якомусь закритому приміщенні, і це буде незаміжня дівчина, то тобі просто необхідно буде з нею одружитися або всі від тебе після цього відвернуться.
— От ще! Дрібниці якісь! Мені ці всі й даром не потрібні.
— Артуре, я не жартую! Хоча, якщо ти хочеш цим, як Завадський образити і саму дівчину, і всю її сім'ю, то сміливіше! Але потім тобі можуть і руки не подати.
— Значить, він міг розраховувати на те, що вас побачать, — здогадався я, — Так він тебе любить?
Лота фиркнула так, що запряжені в карету конячки почали заздрісно кивати головами, переступаючи з ноги на ногу і намагаючись до нас розвернутися, щоб роздивитися.
— Любить... Завадський любить тільки себе! Йому потрібна була багата наречена і він все одно її знайшов, — тут вона зам'ялася і знову почала посміхатися, не дівчина, а якесь хмарне небо, то дощ, то сонце...
— Чому ти посміхаєшся?
— Тому, що одружився він саме із Кершоу.
— І що б це означало? Раз так єхидно посміхаєшся...
— Ох, Артуре. Вибач, я знов... Просто ти з нею був заручений.
— Я?!
— Ну не я ж! Однак, ти несподівано розірвав заручини, а Кершоу мовчки і спокійно це проковтнули. Ось вже, не знаю чому. Зате знаю, що ніколи не буду тебе злити, ти такий страшний.
Скептично подивився на неї і просто промовчав. Знали б ви, о милі сестриці!
— Я думала ти його задушиш! — захоплено зашепотіла Шарлотта, очі її просто сяяли, — а потім ти його так штовхнув, що коли з'явилася прислуга і хтось із гостей, то ніхто його навіть не помітив там на траві у тих густих заростях. А ти так спокійно їм кажеш, що мені стало зле від задухи...
Вона захихотіла, раптово обняла мене і сказала:
— Люблю тебе, Артуре! І навік вдячна...
Трохи приголомшений я їхав у місто, думаючи дорогою про Шарлотту і сестер, але потім, все-таки мене охопило передчуття від мого задуму і я викинув усі ці роздуми зі своєї голови...

— Вуса? І борода? — здивовано запитав Литвак.
— Так, є ж такі в акторів у театрі.
Торговець помовчав, дивлячись на мене спідлоба, потім в очах у нього з'явилося якесь розуміння, але, судячи з хитрої посмішки, зрозумів він щось своє.
— Я міг би, звичайно, пошукати...
— Усе буде оплачено. А ще окуляри з простими скельцями. Ну, і форменого костюма, про який я казав.
— Значить, для розіграшу? — усмішка в нього була одночасно хитрою та іронічною. Не знаю, чому я так вирішив, начебто посміхається собі й посміхається, але щось таке мені почулося.
— Любий, я ось, коли купую щось, не питаю звідки воно. Із заштопаними від гострих інструментів дірками річ купувати не буду, вже вибач. А за лихву не цікавлюся.
— Ні, пане хороший, ви не подумайте чого. Я просто задумався як все правильно вам підібрати.
І обличчя таке чесне і добре, що я повірив моментально.
— За цю чуйність і ціную, зачастив ось до вас.
— Смію зауважити, доведеться деякий час пошукати...
— Години вистачить? Або дві?
Поки Литвак вирішував ці питання, був у нього там на підхваті спритний контингент, з яким ввечері в підворітті не надто побажаєш зустрічатися, я попрямував засвідчити свою повагу пані Гриненко, щоб мене не забувала. Хоча, їй було б складно забути такого постояльця, який платить наперед, сам не живе, а коли з'являється, то за ним поліція приїжджає і в гості кличе. Цього разу, в поліцейську управу поїхав сам. Із собою був папірець Щиглика, ще раз переглянув документи про вбивство Едварда Берлінгтона, добре хоч архів поліцейський розташовувався неподалік. 
Дивна ця справа — пам'ять. Чомусь може відмовитись повідомити, як твоє ім'я і де ти був до певного моменту. А потім раптом — раз! І серед ночі пред'явить тобі якийсь рядок, нагадає чиїсь слова... Я вирішив просто перевірити, чи не примарилося мені, а заодно розшукати лікаря, який проводив огляд тіла мого брата. Так, мого. Раз я Артур Берлінгтон, значить і брат мій. Поліцмейстер Ксаверій Вікторович надав мені чудову можливість і в архів зайти, і лікаря знайти. Цікаво йому, звісно, було, чого раптом я взявся за цю справу, але у нас із ним виникла така собі невисловлена вголос, але цілком довірча згода про співпрацю, і він, схоже, серйозно мав намір втриматися в цьому своєму кріслі. Та й нехай, є у нього одна цікава риса, хоч і честолюбний помітно, проте при цьому не сам скрізь сунеться, а людей відповідних шукає. Мені встиг повідомити, що виділив розслідувачів, зібрав їх і направив тільки однією справою займатися. І вони дещо вже домоглися. До речі, і Філофея він не забув. 
Цей доктор Дольський виявився не тільки окастим, а ще й дуже балакучим. Виявилося, була там у нього панночка, чи то медичною сестрою, чи то секретарем в нього підробляла. А заодно в осередку чергових борців за народне щастя виключно негуманними методами присутня була. Цікаві люди виявилися, дуже цікаві. А головне, справді, дуже швидко міркуючі. Вивела вона мимоволі поліцейських на своїх товаришів, захотіли ті з ними поспілкуватися, а у відповідь кулі полетіли. Загалом, все непросто. Взяти-то деяких взяли, а ті мовчать. Нехай про це у Ксаверія голова болить, у мене ж свої справи. 
Від лікаря я вийшов не надто задоволений, проте ж, фразу, яка мені, можна сказати, наснилася, я в паперах виявив і навіть переписав собі. Її зі справи про вбивство нікуди не викинеш. Дехто Прохор Савлюк, уродженець села Одеського повіту, двадцяти семи років від роду, був допитаний поліцією, оскільки розмовляв з Едвардом Берлінгтоном перед тим, як того вбили. Він показав, що лорд пропонував йому службу. Був, мовляв, він нетверезим, шумів. Потім хтось потривожив коня Прохора, він побіг когось відганяти, а коли повернувся побачив тільки лорда, що вже впав і як хтось тікав. Тому злякався і поїхав. Поліцію він не викликав. А та його сама знайшла, бо він частенько в тому шинку бував і примелькався. Прохор Савлюк. Прошка. А ще, як стверджував пристав Козак, в якогось Прошки потім конфлікт із різаниною виник із неприємним типом з оточення Камницького...
Я сів на бульварі, в очікуванні Діна, якого відпустив пообідати. Мені ще потрібно було повернутися до Литвака, а потім почати втілювати в життя свій лиходійський задум. Однак зараз у мене був поганий настрій. Бо по всьому виходить, що Едвард міг вмерти не просто так, і не було там ніякої п'яної бійки. Його розважливо вбили і навіть спробували якось цього Прохора підвести під підозри, виходить. Або так збіглося, хоча в збіги тут складно повірити. І все це бачиться теж ланками одного ланцюга — Стефа чує лайку Едварда з Камницьким, а потім із нею самою стаються неприємності. Едвард погрожує Камницькому. Потім опиняється ввечері в місті, де саме той шинок, в якому часто буває Прохор Савлюк, ось за яким хріном він туди преться? Може саме Прохор, який перебував в услужінні у пана Камницького щось йому збирався розповісти? Або пообіцяв це зробити? Або просто виманив Едварда туди під приводом яким-небудь? А там лорду Берлінгтону завдали кілька ударів дивним тичковим ножем, якого в руці з боку зовсім не видно. Начебто хтось просто кулаками махає, а при цьому ніж вганяє. І схожий ніж потім опиняється в кишені людини, що сидить понад стежкою, якою любить бігати Артур Берлінгтон. Якщо ви не знаєте, то він раптом, несподівано для всієї чесної компанії, яка добре заробляла в маєтку імені лорда Берлінгтона, виявився живим... і зажадав визнання прав. Адже всі ці махінації із землею приносили гарний дохід. 
Але Камницькому, мабуть, і цього було замало, він побажав отримати одразу великий куш, але тут замаячила перед ним постать Фальконера. І що тепер? Готується втекти, мабуть... Я йому з тим паспортом поки трохи додав складності, але, як мені повідав поліцмейстер, Камницькій вже встиг пообіцяти якомусь чину пристойну суму за паспорт на інше ім'я, той вже встиг доповісти про це. І як же мені тепер бути? Упустити його не можна, але здати поліції непросто. Справа не в доказах, нехай би їх, справа в тому, що я грошей так своїх, берлінгтонських, не побачу. Ций привілей чим тоді сплатити? Своїм чесним словом? Фальконеру виявитися винним? То він непростий такий дядько, одразу ж видно. І Камницький зовсім не подарунок... Вбивав не він, а як довести його причетність взагалі не уявляю, враховуючи, що того його підручного сам же і прибив, та ще й приховав цей факт у своїй біографії. За махінації? Так, його можуть засудити, але це довго, складно і... варто зазіватися, як одразу відлетить кудись як голуб. Ні, як перелітний птах, куди-небудь в Африку, в спекотні краї. І з грошима, які точно приховає. Та нехай навіть засудять! Гроші-то хто мені поверне? Не варто очікувати від Камницького явки з повинною і компенсації, не варто. Махінації не вбивство, хитромудрі гачководи зможуть раптом домогтися виходу з-під арешту, коли такий трапиться і все! Шукай-свищи. А мені дуже потрібно гроші у нього вилучити. Будь-якою ціною, сам-то він, схоже, життя людське не дуже-то поважає, значить і правда тоді кажуть, якою мірою міряєте, так і вам відміряно буде... І інших це зробити не попросиш, доведеться самому...