Глава 23

Коли я побачив Іванку, яка щодуху бігла до мене, серце тривожно тьохнуло. Навіть вороні, що гасали по загону, і ті зупинилися. Голосно пирхаючи та люто хльостаючи своїми довгими хвостами докучливих мух, вони скоса роздивлялися дівчину, яка бігла вздовж загону. Лише конюх Саймон, як втупився в тих конячек закоханими очима, так нічого навколо не помічав.
Я швидко пішов їй назустріч.
— Що сталося?
— Там... Там... Василя привезли.
— Що? — сторопів я.
— Пристав якийсь...
Я пішов широким кроком, ледве стримуючись, щоб не побігти.
— Що з ним? Живий?
Іванка трохи відсапалася і йшла за мною.
— Наче... Так.
Що ж, бігти не буду, все одно я не лікар. Та й везли ж його звідкись.
— Двоє, значить, з поліції. І побитий.
— Побитий?
Щиглика не було пару днів, може, навіть більше. Я вже й сам зрозумів, що щось з ним сталося, але ж побитий...
— Послали по лікаря?
— Пані Фокс наказала вас чекати, але пан дворецький розпорядився.
Від стайні було йти не дуже далеко. Поруч бокового входу до маєтку, біля сходів я побачив два кінні екіпажі, один, щоправда, був тим, на якому Щиглик і поїхав. На ньому сидів якийсь селянин, який, побачивши мене, вмить зіскочив до низу, зірвав із себе кепку, і, нервово її смикаючи в руках, почав смикано кланятися, наче той грішник, що кається. У другому екіпажі, в темно-сірій формі, сидів поліцейський, який чомусь віддав мені честь, а більше нікого, лише лакей у лівреї незворушно застиг біля дверей.
— Де він? — запитав я всіх, але вже й сам зрозумів, що його занесли в будинок, тому роздратовано махнувши рукою, поспішив всередину. 
Щиглика поклали в невеличкій кімнатці для персоналу, почув як Фокс щось дорікала Бартону, біля них крутив свої пшеничні вуса ще один поліцейський чин, у потертому і запиленому мундирі. Погляд його був живий і трохи глузливий, але це, можливо, його просто тішила суперечка економки з дворецьким.
Побачивши мене від навіть грюпнув каблуками:
— Пристав Маяцької управи Северин Козак. Бажаю здоров’я!
— І ваш не хворіти! Що сталося, шановний пристав? Василю, ти де там?
— Тут ось, мілорд, — почув я голос і зрадів.
Ну, раз розмовляє, то це добре... Пристав відійшов убік, інші теж розступилися... Що ж, вигляд у Василя був той ще. Обличчя розпухло, очі запливли, одне підбите, на вилиці та щоці щось жовтіє і синіє.
— Цілий? Сильно тебе? Лікаря покликали?
— Так, сер! — відгукнувся Бартон.
— Так, попрошу всіх повернутися до роботи, — непохитним тоном сказав я, мені тут ще Фокс з великими вухами не вистачає, — Бартоне, розпорядіться льоду там принести, води.
Я почекав, поки економка і дворецький вийдуть.
— Отже, пане приставе, ви мені привезли дуже неприємну звістку?
Цей Козак зробив здивовані очі. Він був досить молодий, не надто старший за мене. Очі з хитрункою, дивиться вивчаюче, дуже уважно.
— Прошу вибачити, мілорд. Я вам привіз зовсім не звістку, а цього пана, який не одразу, але ж визнав, що є вашим службовцем.
Я подивився в коридор, чи немає там цікавих вух, начебто нікого не було.
— Пане приставе, Василь — моя людина. І мені хотілося б знати, чому його привозять у такому вигляді?
Северин Козак, так його, здається, звали, важко зітхнув і з деяким сумом подивився на мене.
— Ми можемо розмовляти тут або можливо...
Я трохи зло посміхнувся.
— Якщо є про що казати, то можемо пройти до мого кабінету. Тільки я повинен переконатися, що з ним усе гаразд.
— Та що вже там, — уже майже похмуро сказав Козак, — наш фершал дивився, ребра цілі, кров’ю не мочиться, лише так, синці та забиття.
— Тобто, — ще більш злісно вишкірився я, — Якщо мою людину не вбито, не покалічено, то це дрібниця якась, правильно я вас розумію?
— Мілорд, так... — почав був Щиглик, але я йому показав кулак і він замовк. Ага, все-таки щось бачить у свої щілинки, і очі, значить, цілі.
— Годі! Лежи, чекай лікаря. А ми підемо з приставом, поспілкуємося. Прошу!
У напівтемному коридорі побачив Тудора Крамара, одного з лакеїв, і покликав його.
— Стій тут, дивись, щоб ніхто сюди не ліз! — сказав йому, — Якщо що, я так розпорядився. Прибуде лікар, нехай мені повідомлять потім про його стан. І скажи Бартону, що ми будемо в кабінеті.
Щойно ми увійшли, пристав одразу сказав:
— Тут немає нашої провини, мілорд. Вже повірте. Я б і раніше привіз його, та цей упертюх все ніяк не хотів говорити, що він у нас робив, довелося навіть арештом погрожувати.
— І звісно, ви зовсім не знаєте, хто його так відгамселив! — глузливо сказав я.
— Чому не знаю, знаю, — дещо навіть здивувався Козак, — Чоловічки наші його і побили. Орендарі, он один навіть приїхав, як дізнався, кого відлупцював, мабуть його бачили.
Мундир пристава сильно вицвів під сонцем, один бік був весь у дорожньому пилу, однак сам він тримався впевнено і прямо, без зайвої догідливості. Хіба що, поширював навколо себе міцний тютюновий запах.
— Сідайте, приставе. Може запропонувати вам щось?
— Я на службі. Води хіба тільки. І моїм коням.
— Ну, цього можна було не говорити, — я почав дзвонити у дзвоник, — До Маяк, як я розумію, досить далеко. Однак, що ж спонукало цих орендарів битися?
Пристав обережно сів у крісло, обравши дальнє, дерев’яне. Форменого кашкета він поклав собі на коліно, сам же спрямував на мене погляд своїх хитро примружених очей.
— Насмілюся поцікавитися, мілорд, ви ж посилали його до нас із якоюсь метою?
Я глянув на нього, помовчав, подумав. Сказати йому навіщо відправляв? А раптом він знає Камницького і якось пов’язаний? Ні, навіть сумніватися не доводиться, що він його знає. Пристав містечка, розташованого ледь не в центрі тих самих десяти тисяч гектарів сім’ї Берлінгтон, не може не знати керуючого цієї сім’ї. Але наскільки вони ладнають, ось питання.
— У всякої дії буває якась мета. Рідко хто вештається без діла.
— Чи можу я зробити деякі припущення?
— Шановний приставе, та хто ж може вам заборонити це зробити?
Він трохи насупився, зрозумів, що я не горю бажанням що-небудь з ним обговорювати.
— Ваша людина з’явилася у нас для того, щоб щось з’ясувати. Судячи з його розпитувань, цікавився він орендою землі, видавав себе за бажаючого взяти ділянку в оренду, але при цьому зовсім не розбирався в суті справи.
Так, це мій прорахунок. Який із Щиглика орендар? Але ким йому ще було відрекомендуватися? Гострю ножі, ламаю стільці?
— Зізнаюся, для мене було новиною дізнатися, що спадкоємець Берлінгтонів живий. Нехай у нас і квартирує ваш керуючий, але він, чомусь не надто поспішав повідомляти про це.
— А що, це могло б на щось вплинути? Щось змінити? — я уважно подивився на нього, намагаючись хоч трохи розібратися, що за людина переді мною, і, звісно ж, якось визначити його ставлення до Камницького.
— Містечко у нас маленьке, можна сказати, село. Однак, пристань, переправа, багато хто так чи інакше пов’язаний із вашим маєтком. Думаю, що життя в Маяках добряче залежить від вашої милості, так що їм важливо було б це знати.
Їм, значить. Ну так, їм це знати було цікаво. Що і як, чи збирається Берлінгтон щось змінювати.
— Невже тому образилися і вирішили вахмістра мого побити?
— Вахмістра? — в очах пристава щось промайнуло, — Не сказав, шкода, одразу.
— Зачекайте, пане Козак. Не сказав, не поспішав... чи не здається вам, що мені потрібні якісь пояснення більше, ніж жителям Маяк. Чи хто там влаштував бійку? Зазвичай у вас так зустрічають усіх приїжджих, чи це тільки мій удостоївся?
Пристав пригладив свої розкішні вуса.
— Скажу вам прямо і відверто, сюди я прибув, щоб ви не гнівалися на цих ледарів. Ну дурні вони, вирішили, що він фіскал якийсь і щось винюхує, от і вибрали парочку тих, що усім завинили, щоб вони, значить, його повчили і прогнали. Але як почули, що він ваша людина, то один зовсім уже вмирати зібрався, а другий он шапку ламає.
Нарешті з’явився Реджинальд, я глянув на нього невдоволено, що дзвонив уже кілька разів, і попросив його принести води, чаю з печивом, а може й вина. А ще й бутерброд якийсь. Та й передати мої розпорядження Саймону потурбуватись про поліцейських конячок, напоїти інших приїжджих.
— Он як, якщо фіскал, то бити його, значить, можна?
Козак невпевнено посміхнувся.
— Може не фіскал, того чіпати не можна, але якийсь конкурент їм... лякані й схарапуджені вони. Усе тремтять, що ваша милість змінить їм оплату і встановить як скрізь.
Тут я завмер.
— Пане приставе, і що ж їх не влаштовує в оплаті, як у всіх? — запитав, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Та гроші ж! — здивовано подивився на мене Козак, — Адже частіше саме грошей з орендарів хочуть. Ще й одразу. А ви ж просто зерном з урожаю берете.
Цікаво, дуже цікаво. Не дарма... Утім, Щиглика шкода, сподіваюся, його не сильно побили.
— Бо зерном їм простіше віддавати, правильно?
— Так, мілорд. Простіше. Зерно в облік віддали і далі собі панують. Вони ж усі бояться, що продешевлять з продажем, а якщо вчасно не заплатити за оренду, то і тут можна обмішулитися.
— Ви добре в цьому розумієтеся!
— Так де живу! — заусміхався Козак, — Та й брати мої в орендарях. Навіть несхочеш, а дізнаєшся. Щоправда, вони орють не тут, далі. І завжди кажуть, що хотіли б як у вас, зерном вносити, нехай і дорожче здається, але вигідніше потім виходить.
Реджинальд з’явився з підносом, лимонадом і келихами. Пристав, схоже, добряче упрів дорогою, бо помітно зрадів.
— Однак, скажіть пане Северине, у чому ж вигода їм насправді? Адже дорожче...
Пристав видув умить келих лимонаду, це, мабуть, було єдине, що добре виходило в кухарки, і я вже подумував про те, що треба на зиму готувати, та тільки де тоді фрукти брати.
— Дорожче, та на цілих два з половиною сріблом з морга! Однак же й платити після збору, та ще й не грошима. Їх ще спробуй, отримай. Збери зерно, молоти, суши, повези... можна і в нас у Маяках продати, але всі везуть до Одеси, бо ціна лише тут вища.
— І що ж, — так само спокійно продовжив запитувати я, — Нікому з власників більше на думку не спало так само вчинити?
— Небагатьом, скажу прямо. Їм-то не з руки збирати, зберігати й возити... І бігати дивитися, щоб не вкрали, не порвали, не загубили... Простіше грошима узяти... Або взагалі наймитів набирати, коли є кому за ними стежити.
Усе це було, звісно, страшенно цікаво, адже я навіть встиг трохи розібратися, поки читав ці гросбухи. Там цілком чітко було зазначено, що в мене береться якась сума за оренду, от тільки не пам’ятаю в який період. У грошах, звісно, а от про зерно там не було й слова. Треба собі поміточку в пам’яті зробити. Ага, в пам’яті. А ще написати на аркуші, покласти на полицю, а потім забути, де поклав, а потім забути, що шукав...
— І тому вони вирішили побити Щиглика, щоб не винюхав.
Козак просто зітхнув і розвів руками, мовляв, що тут поробиш.
— Я дуже сподіваюся, що йому нічого не відбили. І з цього й буду виходити, коли скажу, чим доведеться відповідати.
Пристав трохи засмутився.
— А скажіть, пане Северине, ви добре мого керуючого знаєте?
— Не надто, мілорд. Він більше з іншими власниками знайомий. Раз ми посварилися, скажу прямо.
— Через що?
Він швидко подивився на мене і відвів погляд.
— Кажіть, як є, приставе. Я сам погано знаю свого керуючого. Довго вдома не був.
— Та особливо нічого розповідати, мілорд. Є у нього помічники, які з боржниками справи мають. Не надто приємні. Один так взагалі, дрянь людина. Наче колишній моряк, проходу бабам не дає, руки розпускає, скільки бійок було... він ще й підлий, значить, то вдарить підступно, то ще й ніж завів хитрий.
— Хитрий?
— Такий... у руку взяв у кулаці й непомітно вдарив. Дуже неприемна штука. Та ще й пістолем лякати почав. Прийде в корчму, потім нап'ється, почне лізти і пістолем махає. Скільки я вже просив його приструнити, а толку... Заплатить штраф, навіть принесе вибачення ваш керуючий, той стихне трохи, але потім знов починається.
Це що ж за люди такі в мого керуючого завелися? Як добре... тобто, тьфу! Шкода, що Щиглика побили, але при цьому такі цікаві речі дізнаюся.
— Гадаю, ви знаєте, як його звати, — задумливо промовив я, намагаючись пригадати ще щось пов’язане з тими дивними ножами, — У кулаці, виходить... аби непомітно вдарити...
Пристав сказав якесь ім'я, мені абсолютно незнайоме. Але я намагався запам'ятати. Запам'ятати, треба ж!
— Ви сказали, квартирує — мій керуючий у когось живе? Знімає?
Він округлив очі в німому здивуванні.
— Так-так! — сказав я з невеликим роздратуванням, — Ось такий я власник, погано знаю про життя своїх підлеглих.
— У вас же там збудований будинок. Керуючі в ньому і живуть, а де ж іще? Звідти усе поруч, за день можна за гарної погоди об'їхати.
Значить, Камницький ще й за мій рахунок живе. Ну так, не дивно. Жити біля джерела і не напитися...
— А хто ще з ним живе?
— Ну так ці ж, двоє. Та стряпуха ходить і прибиральниця з місцевих.
— І що, ці двоє їх не чіпають?
— Не надто вони молоді, — кашлянув у кулак пристав, — однак же, між собою вони теж билися. Там кучером Прошка працював, пана Камницького возив, так цей з ним якось дуже посварився, навіть підстрелив. Паршивий чоловічок цей морячок. Думав усе, амба. Але ж ні, заяву Прошка забрав, хоч тепер тиняється. Незрозуміло, навіщо тримати такого, він адже постійно десь пропадає. Пригод шукає.
Уважно його слухав, мотав би собі на вус, та таких вусів не було... довелося і це запам'ятовувати, а пам'ять моя — річ підозріла. Тут треба запам'ятати, а потім ще запам'ятати, що саме я хотів запам'ятати... не кажучи про те, що належало потім згадати те, що я хотів запам'ятати... і так по колу. Ні, про всяку дурницю теж іноді думати хочеться, але про справу всяко корисніше.
— А ви мені звісточку передавайте. Про все, що відбувається. І справа тут не тільки в моїй подяці за це, але в спокої тих, за кого ви піклуєтесь. Мені б такий неприємний тип теж не сподобався, і вже повірте, тут я вас чудово розумію.
Козак, дещо здивований, навіть схилив голову.
— А що ж, ваша милість, робити з цими дурнями, які кулаками розмахували?
— Для початку, ви повинні самі їм зробити зауваження, це ж абсолютно не нормально, щоб людей били за дурною підозрою. Ось, наприклад, приїду я, почну щось запитувати і до мене теж побіжать битися? Так я і пристрелю на місці, — сказав я йому досить твердо і дивлячись прямо в очі, — Це зовсім не діло! Ніхто нікого так не провчить і нічому не навчить. Не приховає. І потім, ось ви сказали, що вони тепер... наче хтось переживає, вірно?
— Ну... Так, — кивнув насторожено пристав.
— При цьому, якби пішли усім натовпом — то й вбити могли, натовп він же куди дурніший, а не пішли всі — так тепер хтось віддувається за всіх. Куди не кинь — усе погано.
Северин Козак тільки кашкета крутив у руках, та очі ховав, не було йому чого відповісти. Усе це він, імовірно, і без мене розумів, однак неприємні слова і неприємні дії завжди хочеться відстрочити. Це-то якраз очевидно. І навіть моя втрата пам’яті розумінню цього не була на заваді...
Глек з лимонадом поширював легкий, приємний запах фруктів, пристав усе на нього скоса поглядав, я просто кивнув йому:
— Та ви наливайте собі, пане Козак, не чекайте, поки я це зроблю!
Очі в нього знову стали круглими, потім він нервово розсміявся і почав обережно наливати собі в келих цей лимонад. Хоча, чи можна називати лимонадом напій з фруктів зокрема? Господи, та яка мені різниця!
— Давайте зробимо так, приставе. За дурість ці мужики заплатять, і заплатять міцно.
Його рука з келихом завмерла, він почав мене уважно слухати.
— Насамперед, вони напишуть мені, на яких умовах зараз орендують землю...
— Вони писати-то того... не надто, — обережно поставив келих назад на тацю Северин.
— Значить, напишіть самі з їхніх слів, а вони нехай підпишуть або якось підтвердять. Далі, вони заплатять віру моєму вахмістру. Нехай формальну, але тим не менш. Раз зерном усе міряють — ось нехай по парі мішків з брата і заплатять. Самі не схотять, нехай усі скинуться. І буде ще третє, але тут вже ви самі визначте їм покарання.
— Та вони за вас молитися будуть!
— Ох, не впевнений! Що стосується умов оренди, то я скажу дуже просто — я поки тільки починаю розбиратися. І як усе відбувається — поки не відаю. Однак же, не бачу сенсу викручувати людям руки. Якщо когось влаштовує саме такий розрахунок, якщо сам він при цьому веде справи чесно — не бачу причин, щоб ми могли не вдарити по руках. Більше того, є ж орендна ставка, зерно теж повинно рахуватися чесно, це запорука добрих відношень. Однак, ось мало не забув — зараз жодних нових договорів ніхто підписувати не буде. Ні від мого імені, ні без мого імені. А у пана Камницького право розпоряджатися землею відкликано.
— Ось воно як! — видихнув Козак, — Несподівано! Та тільки я чув, що якась зустріч має бути. Терміново передомовлятися потрібно, так мені розповідали.
— Пане приставе, ось я перед вами. Я власник цієї землі, так?
— Так, мілорд, — пристав аж схопився.
— І я особисто вам кажу — поки жодних переукладень, розрахунків і змін. Нічого! І ви скажіть про це усім! Прибуде нова людина з паперами, я напишу листа і до вас же його направлю. Ви представник закону в тих краях, вірно? Тому все і буде чітко, законно...
— По-військовому, — кивнув, витягнувшись, Козак, — Я вже зрозумів.
Я теж встав.
— Не знаю, але сподіваюся, що зможемо вирішити ці питання до загального задоволення. Точніше, до загального незадоволення, але це вже, на жаль, життєві реалії, бо ніколи не буває усім довольних...
Коли я, нарешті, закінчив із приставом, отримав папір від орендаря і вони всі поїхали, хрестячись і кланяючись, прибув лікар і зміг оглянути Щиглика. Був він дуже чемний, все намагався знову вибачатися, але бачити його в мене бажання ніякого не було, а вже вислуховувати й поготів. Головне, що з вахмістром все виявилося не так погано. Звісно, побили, але без особливого шкідництва. Під наглядом лікаря, Щиглика перевезли на ферму, де знаходилося тепер його лігво, я ж почекав, поки лікар залишить маєток, походив у роздумах, поки в домі приємна тиша, адже всі мої дами на примірку з ранку поїхали, а потім і сам до Щиглика відправився. І застав у нього цілу делегацію, у хусточках, сльозах і соплях.
— Василю, ти ж живий був! А хто сюди плакальниць запросив? — брякнув прямо з порога.
При моїй появі дві заплакані жінки схопилися, а дівчина, що сиділа біля Щиглика, спробувала стиснутися і сховатися за його ліжком.
— Це не плакальниці, сер! — досить бадьорим голосом відповідав колишній вахмістр, — Це... Вибачте, моя сестра, Агафрена, її, значить, кума, Марфа і, виходить, Стефа...
— Ой, здрастуйте! Доброго деньочку!
— Стоп! — перегородив я двері, поки вони не втекли, — Я не збираюся вас звідси виганяти, сам прийшов провідати. Не треба бігти, я не пожежа.
— Та що ж таке діється, мілорд... — тихо промовила Стефа.
Я вперше її побачив, і, треба сказати, виглядала вона добре. Ні, дійсно худорлява і в поношеному одязі, але очі ясні, на щоках рум'янець, а своєю рукою, значить, схопила Щиглика за руку, і він, по хитрющим очам бачу, роздумує, чи не почати йому голосніше стогнати і кликати на допомогу.
— А ви вже звідки знаєте? — здивовано запитав я.
— Чи ця... Іванна прибігла. Я до куренів йшлам, а вже потім ми сюди...
Прудка дівчина. І ініціативу проявляє.
— Як же так? — осміліла і сестра.
— Ну ось так! — розвів руками, — злякалися, значить, місцеві чоловіки героя нашого. Натовпом накинулися, бо дурні. За чиновника якогось прийняли чи конкурента. Що там лікар сказав?
— Примочки якісь прописав, — Стефа подивилася на опухле обличчя Василя і тихенько зітхнула.
— Примочки? І все? Льод потримати, харчування якесь... нічого не сказав?
— Ні, мілорд.
— Ох вже цей доктор. А ще дітей ходить лікувати... Гаразд. Так, знаю я про якісь дивні краплі. Вони, нібито, допомагають. І є якісь у цих лікарів процедури...
— Так вони ж дорогі дуже, — прошепотіла Агафрена, так начебто її звали.
— Не дорожче за гроші, — заліз я в кишеню і дістав кілька монет, — Це премія за бойовий вихід, це на процедури. Не знаю, скільки вони там, скажете, якщо потрібно буде. Зрозуміли мене?
В очах сльози і надії, Агафрена навіть дивиться на брата якось інакше.
— А це на їжу.
— Божечки, та тут цілий лев!
— А, ну так. Незручно вам золотом виблискувати, вірно. Ось тримайте, — я передав їм з півтора десятка гривень сріблом, — Крім того, привезуть вам з Маяк гостинці. Віру їм поклав, і мені про те скажете, як приїдуть. Думаю, вам зерно на зиму згодиться. А там подивимося, що з вашими куренями робити...
— А що з ними? — стривожилися жінки, забувши навіть про гроші.
— Ну як що? Будуєтеся так-сяк, живете невідомо як, води немає, каналізації немає, опалення немає, та й дров взяти ніде. Нічого не забув?
— Так ми в місто поїдемо, — невпевнено сказала подруга сестри, — Вже звикли.
— Ну так, ну так... Доктор приходить хоч, а так просто бродячий табір, вірно? Василю, ти мені потім якось скажи, а скільки взагалі можуть ваші платити за житло. Так, щоб і платити, і жити.
— Робота потрібна, — раптом сказала Стефа, — Але не така...
Обличчя її похмурніло і вона замовкла.
— До речі, ти ж на роботі мала б бути?
— Так мене вигнали. Проспала, батькові недобре було.
— А чого не повернешся до маєтку?
Вона знову стиснулася, ніби маленьке, злякане звірятко, і почала хитати головою, відвернувши від мене своє обличчя.
— Ясно, — зітхнув я, тут зрозуміло, боялася.
З вулиці почулися якісь звуки, виглянув, це примчав у возику лакей.
— Мілорд, — він зупинився, побачивши мене і відсапався, — прибули ваші гості, сер! Ваш повірений з паном Рімшею.
— Чудово, зачекай, зараз назад поїдемо.
Я назад зайшов у кімнату і подивився на них усіх, таких різних і таких однакових. Так, якби я не був Берлінгтоном...
— От що, дівчата-красуні. Раз у нас тут госпіталь утворився, ми призначимо в ньому Стефу верховодити, немає заперечень? Все одно швачка вона погана, спить довго і взагалі.
Стефа кинула на мене здивований погляд.
— Це мілорд жартує так, Стефо.
— Ні, про нагляд не жартую. Ліки і лікаря кликати, тобі і її батькові, вона може. І купити, і пошуками зайнятися. До речі, Василю, якщо де згадаєш про тямущого співслужбовця, якого можна покликати — подумай. Не можна давати себе бити, здоров'я воно тендітна річ. У куренях ваших є хтось на кшталт старости? Чи так живете?
Агафрена з кумою своєю переглянулися, та одразу сказали:
— Є у нас дід Євсій. Та не всі його слухають.
Ну, не всі, так не всі. Селище це, дике, під боком маєтку, потрібно мені якось облаштувати. І налагодити взаємодію. Рибалки, контрабандисти, поденники, хто там ще може жити? Інший би розігнав їх подалі, але навіщо?
— Буде вільний час, якось поспілкуємося з вашим дідом. А поки... Ні, ще одне.
Я задумався. Запитати чи не запитувати. Вона ж була тоді в маєтку, може бачила щось...
— Стефо, тільки до тебе в мене буде розмова. Можеш залишити Василя на секунду, якщо втече, я тобі його поверну, обіцяю.
Дівчина здригнулася, злякано подивилася на Щиглика, той теж насторожився.
— Та я про маєток хочу запитати, — усміхнувся я, але радості це Стефі не додало.
Але потім, вона прикусила губу, встала і вийшла. Притулилася до стіни, стоїть і тільки очима зиркає, як миша з нірки.
— Послухай, у мене зовсім просте питання до тебе, — намагався я говорити доброзичливо і спокійно, — Ти ж працювала в маєтку і бачила мого брата, Едварда. Бачила?
Вона просто кивнула.
— Скажи мені, ніколи ти не чула, щоб хтось до нього приходив з незрозумілих людей, ніхто нічого не розповідав? Чи не ховався він від когось, чи їздив сам, чи тільки в супроводі?
Здавалося, Стефа мене не почула, але через деякий час вона раптом тихо відповіла:
— У покоївок нема часу по сторонах дивитися, мілорд. Коли ж і були якісь гості, то вельми нечасто. Звичайні... не знам, про кого ви запитуєте. Але навіщо йому ховатися? Ваш брат ніколи не ховався. Він пишався тим, же він новий лорд. Бачила, в поїздках його супроводжував лакей, іноді Бартон. Вашому братові, перепрошую, не дуже подобалося його бурчання. Чи вік.
— Тобто, сам він із маєтку нікуди не виїжджав?
— Бачила кілька разів його верхи. І коляскою він правив, бувало, самостійно.... Мені не дуже легко про це казати, мілорд, — підняла вона свій погляд на мене.
— Чому? — здивувався я, — Едвард, що...
— Ні-ні! — жваво вигукнула Стефа, — Просто через його...
І вона замовкла, знову відвернувшись.
— Стефо, я не хочу, щоб ти переживала неприємні спогади, але поясни свої слова. Що через мого брата? Він щось тобі зробив?
— Ні! О, ні, мілорд! — тут же відгукнулася вона, — Він був вельми люб'язний, навіть же, напідпитку, однак саме через нього...
Вона зітхнула, як людина, якій не вистачає повітря або перехопило горло, а потім рішуче продовжила:
— Все почалося через нього. Тоді, ввечері, він зажадав вечерю до себе в кабінет, неситемо йому. Але прибув керуючий і я не встигла звідти піти...
— І що?
— Забарилася біля дверей... Ненавмисно, сер! Присягаюся вам! Нічого не чула. А вона все допитувалася...
— Хто? Економка, пані Фокс?
— Так... Вона тоді побачила мене, розсердилася. Прогнала, а потім все допитувалася. Але я ж нічого не чула! Тільки як вони кричать одне на одного. І як ваш брат вигукнув, вже пан Камницький ще пошкодує і він все повідомить.
— Не тремти! Тобі не потрібно себе ні в чому звинувачувати! Якщо хто і винен тут, то вже точно не ти, Стефо. Повір, мені дуже шкода, що так сталося, і я постараюся допомогти тобі, чим зможу.
— О, мілорд! Я вам дуже вдячна... І батько теж. Ви нам дуже допомогли.
— Ну, допомогти вам мене просив і Василь, сподіваюся, що з ним все буде добре. Ти вже, приглянь...
— Так, сер! Дякую вам!
Я заглянув, побажав Щиглику якнайшвидшого одужання і попрощався з дамами... 
У маленькій прольотці не було багато місця, лакей все хотів бігти поруч, але я посадив його за віжки, а сам їхав і крутив у голові різні думки...
Їхати було не надто довго, під'їхавши до будинку, я із здивуванням виявив Бродського, що ходив біля сходів туди-сюди. Вигляд у нього був трохи стривожений і це змусило мене занепокоїтися.
— Здрастуйте, Самуїле!
— Добрий день, мілорд Берлінгтон! — кинувся він одразу до мене, знявши капелюха, — Я повинен перед вами повинитися.
Я зістрибнув з карети, махнув лакею, щоб він доставив коляску до стайні.
— Повинитися? Сподіваюся, це пов'язано не з паном Римшею? Він бере не грошима, а одразу діамантами?
Бродський нервово всміхнувся, але тут же став серйознішим.
— Ні, мілорд. З паном Римшею це не пов'язано.
— Щож тоді?
— Я просто взяв на себе сміливість декого до вас привезти, а тепер гадаю, що це було з мого боку необачно, — глянув він на мене уважним поглядом з деякою внутрішньою напругою.
Ну, це вірно, не надто приємно, коли до тебе привозять несподіваного гостя.
— Ви ж поясните мені, чому ви так вчинили?
— По правді кажучи, — трохи скривився Бродський, — Тому, як він мене просто переслідував. Проходу не давав. Вбив собі щось у голову і готовий був сидіти під дверима моєї контори...
— Стоп! — підняв я руку, — Давайте не будемо ходити навколо та навкруги. Хто він і що він хоче?
Мій повірений швидко зітхнув, здається трохи полегшено. Може чекав, що я засмучуся і вижену взагалі всіх? Не дочекаєтеся...
— Це дуже незвичайна людина. Його звуть Жозе Марія де Сампайо і Фару.
— Ім'я вже цікаве, — підняв я брови, — а ось інше ви, сподіваюся, розповісте.
— Він просто оббиває пороги банків, шукає тих, хто готовий вкластися в його ідею.
Тут я просто не витримав і розсміявся.
— І ви вирішили привезти його до мене, щоб ми з ним далі їздили разом?
Бродський невпевнено знизав плечима, капелюх у нього раптом вискочив з руки, вирваний поривом вітру, він чортихнувся і почав підбирати його.
— Я просто вирішив, як ваш повірений, що не можу знати, чи цікаві вам якісь пропозиції чи ні, — сказав він, підходячи і обтрушуючи свій головний убір.
— Це непогана думка, Самуїле. Чесна і гідна. Мені подобається, як ви ведете справи, — сказав я щиро, — Однак, можливо ви роз'ясните, яким чином я міг би стати комусь цікавий, як інвестор?
— Інвестор? А, зрозумів, вкладник. Мілорд, тут справа не стільки в самому вкладенні, як цілком у всій ідеї. Я просто припустив, що вам буде цікаво вислухати. Сам він людина активна, діяльна, не займе у вас багато часу, але раптом буде цікавий.
— Ходімо ж, познайомимося... як ви сказали? Де Сампайо і Фару?
— Так, він португалець за походженням.
— А Римша?
— Він теж має прибути сюди, з хвилини на хвилину.
— Раз так, то чому б не познайомитися?
Жозе Марія де Сампайо і Фару виявився таким собі живчиком невизначених років, з густою чорною бородою, що видавала в ньому людину не надто похилих років, але при цьому з невеликими залисинами сивуватого волосся, таке ось несподіване поєднання. Не надто високого зросту, але дуже непосидючий пан, з хорошим чорним костюмом і який чудово розмовляє одразу кількома мовами, як мінімум три з яких знав і я. Він просто одразу став сипати мені різними словами, велемовно дякувати і таке інше. Однак, влаштувавшись у кабінеті і послухавши все це пару хвилин, я зрозумів, що ще трохи і виявлюся негостинним господарем. Треба віддати португальцю честь, він швидко це помітив.
— Мілорд Берлінгтон, — сказав він тут же вже без солоденької усмішки, — Ви, без сумніву, здивовані моїм несподіваним візитом. Понад те, повторю, я щиро прошу вибачити мене за те, що я дозволив собі з'явитися без попередження. Однак, є важлива обставина. На кону велика справа, яка мені дуже дорога.
— Що ж, милий пане де Сампайо, вам просто достатньо буде про неї мені розповісти, замість вибачень.
— Так, мілорд. Уся справа в Дністрі. Точніше, в тому, що в мене на руках є прекрасний проєкт з розвитку торгівлі в Одеському повіті.
Я просто кивнув. Хотів сказати, що радий за нього, але стримався.
— І цей проєкт обіцяє чималу вигоду. Однак і багато чого вимагає. І головне в ньому — вибрати місце і спосіб приймання зерна.
— Мені здається, що все вже давно вибрано.
— Ви маєте рацію. Є порт, чи не найкраще місце для швартування завантажених суден це одеська гавань. Однак, великою проблемою багатьох торговців зерном, не тільки вашого повіту, а й сусідніх, є доставка його в цей порт. І довге перевантаження. У сезон, особливо коли збираються цілі каравани, шикуються черги і нарозхват вантажники, це стає проблемою.
— Ви хочете, щоб я допоміг їм вантажити це зерно? — з посмішкою запитав його я.
— Що? — не зрозумів португалець, а потім здивовано подивився на мене і, нарешті, від душі розсміявся, — Ні-ні! Ви мене неправильно зрозуміли. Я зараз хотів би з вами поговорити зовсім про інше. Маяки, невелике містечко на березі Дністра, це ж ваші володіння?
— Це коронні володіння, — втрутився Бродський, — саме місто ні, лише земля поруч.
Сампайо закивав.
— Ну, і чудово. Питання тут у тому, щоб вибудувати шлях для зернових барж. Ми запропонували поглибити Дністер і розчистити його, щоб можна було відправляти баржі в його середній течії, що дозволило б набагато прискорити доставку зерна. І заощадити на її вартості. Однак же, виникла одна неприємна обставина, для економічної доцільності потрібно використовувати баржі якомога більшої місткості. Проте, для нормального проходження вони не мають бути занадто широкими. Такий собі довгий, вузький крокодил, що пливе по річці.
Я йому похвально усміхнувся, хоча вже почав прикидати, щойно з'явиться Римша, так одразу ж його і відправлю. Не розумію, що від мене йому потрібно.
— Але цей річковий крокодил абсолютно не вміє плавати в морі! — вигукнув Сампайо, — Щоб пройти дністровську затоку, йому потрібна мала осадка, щоб пройти річкою, йому потрібен неширокий корпус, але щоб йти морем, йому потрібна велика остійність.
— Гм, — подивився я на Бродського.
— Поясніть же, пане Жозе, — зітхнув мій повірений.
— Маяки! — вигукнув португалець, переможно піднявши палець, — Будуємо причал, приймаємо баржі. Робимо дорогу до Одеси і виходить значне скорочення шляху. Всім зручно і вигідно. Ваш причал — пряма вигода. Це великі гроші!
І тепер вони обидва втупилися на мене, ось кумедні люди.
— План цікавий, — відповів я після деякої паузи на невисловлене запитання цього Жозе, — Але скажу одразу, мені бачиться нездійсненним.
— Чому? — навіть з деякою образою вимовив португалець, — адже...
— Зачекайте, пане Сампайо. Я вас вислухав досить уважно, а тепер просто повідомлю свої міркування. Ні, всякі причали і вигода від них — це добре, мені подобається, тут не сумнівайтеся. Однак, ви ж самі ламаєте весь свій план! Адже в чому він полягав?
— Так! У чому? — раптом запитав Бродський, і подивився на Сампайо.
— У тому, щоб прискорити доставку зерна в порт, це ж головне. При цьому, самі й бажаєте цьому перешкодити! Який порт, які Маяки? Вам же без перевантаження необхідно везти зерно прямо до Одеси!
— Але ці чортові мілини в затоці! Це мулисте дно і постійні наноси! — схопився Жозе.
— Зачекайте, але хіба вони кудись дінуться? — здивувався я, — Мені здається, річку-то ви не зміните. Якщо, як ви кажете, тут постійні наноси, то ви замучитеся їх розгрібати! А причал у Маяках — це ж знову розвантаження, завантаження, дорога... до всього іншого, навіщо все це, взагалі, потрібно, коли є вже залізниця, в якої немає залежності ні від глибини, ні від ширини.
Бродський теж схопився, хотів щось сказати, але потім підійшов до вікна і почав там щось роздивлятися. Римшу, чи що? Адже повідомлять, якщо приїхав.
— Але залізниця не здатна перевозити стільки, — трохи знічено почав сперечатися зі мною португалець, — Прямого шляху на Галич немає, самі тягоходи ледве п'ять вагонів з пасажирами тягнуть.
— Однак, вже тягнуть! Тож, це питання часу. І вагони будуть, і нові колії. Все попереду. Тому, якби ви зайнялися цим, це виглядало б перспективніше.
— Але зерно! Порт!
Я хотів щось сказати, але мене раптом накрило. Щось таке промайнуло перед очима, щось таке примарилося, згадалося... швидкоплинне, і важко відчутне. Однак, воно залишило свій слід. Якийсь великий ящик став перед моїми очима...
— Знаєте, пане Жозе, — сказав я португальцю, гарячково обмірковуючи свою думку, — Як я розумію, ви вже з багатьма людьми поспілкувалися, вірно? У вас є деякі охочі влаштувати якнайшвидший рух зерна, у вас є думки з приводу порту.
— Так, мілорд, — кивнув Жозе без великого вже ентузіазму в голосі, — Я навіть шукав підрядників на будівництво самохідних барж. Правда, сам бажаю будувати не судна, а порт, це мені більше до душі. Але бачу, що і ви не надто поділяєте мою віру в розвиток Дністра, як перспективи для місцевої зерноторгівлі.
Лише похитав головою.
— Ні, пане Сампайо, чомусь не поділяю. Хоча я взагалі не моряк і не будівельник. І не надто добре в усьому цьому розбираюся. Просто намагаюся лише все добре обміркувати. Зрозуміти, в чому суть і де найслабше місце. Ось Дністер — це ваше слабке місце. Понад те, не єдине. Це ж ще судна. Привели ви баржу в Маяки, а її розвантажуй. Ну і де буде швидкість? Накажете, уздовж всієї річки причали будувати, щоб прискорити проходження цих барж? До речі, а які вони будуть? Розвернутися на річці зможуть? А де будуть кріпитися в очікуванні? Течією чи вітром, але їх буде постійно зносити до берега, а діватися нікуди, розвантаження може бути зайняте. Вітром і течією понесе одну так, що впоперек стане, замучитеся потім витягувати, а інші знову чекай...
Чомусь, у пам'яті спливли строчки не то якогось віршу, не то пісні... Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива...
- Дністер - це вам не Дніпро! - промовив вголос, - Він не широкий... Так чи ні?
У двері постукали.
— Прибув гість, мілорд! — виник на порозі Бартон.
— Запропонуйте йому поки освіжитися, — я знову повернувся до португальця.
Він знітився і виглядав уже не так бадьоро, мабуть, щось таке сказав я йому, від чого не можна було просто відмахнутися.
— Прошу мене вибачити, пане Жозе, проте прибув очікуваний мною гість. Однак, я хотів би знову з вами зустрітися.
Сампайо з німим подивом підняв голову.
— Так, — кивнув я йому, — Може це не стосуватиметься Дністра, однак, думка у мене все ж з'явилася, завдяки вашому візиту. Дайте мені розібратися з деякими справами і ми повернемося до цієї розмови.
— Ви мене надзвичайно зобов'яжете, мілорд! — схопився португалець, — Не приховаю, на ці ідеї у мене вже були нарікання. Однак, я вважав, ніби це всього лише невеликі труднощі від небажання зайвого ризику. Я дозволю вам запропонувати свою візитівку, на ній є моя адреса. Завжди буду радий зустрічі з вами, мілорд!
— Дозвольте зауважити, пане Жозе, — зупинив португальця Бродський, — Ми сюди приїхали разом з вами, а як ви збираєтеся назад?
— О, дрібниці, — заусміхався Сампайо, — Пішки дійду. Я люблю пішки ходити, а скільки тут? Година? Дві?
— Мій конюх відвезе вас до станції диліжансів, — запропонував я, — Або почекайте, хоча бесіда може зайняти деякий час.
— Чудово! Ви дуже люб'язні, станція диліжансів мене цілком влаштує.
Бродський пішов разом з ним, а я зітхнув і просто впав у крісло. Господи! Чим я тільки не займаюся! Але треба зізнатися, що при цьому відчуваю якийсь пекучий інтерес. Буквально, до всього. Зерноторгівля... Але ж і в мене там, у Маяках є орендарі, які зерно вирощують. Але зараз це все слід викинути з голови...
Пан Римша виявився прямою протилежністю Жозе Сампайо — високий, худий, при цьому неквапливий. І одягнений з деякою недбалістю, немов поспіхом. На руках чорнильні плями, на губах — повна відсутність усмішки...
— Давайте перейдемо одразу до висновків, — втомився я від його монотонного перерахування, — Якщо є певні групи порушень — одразу їх так і обговорюємо, не потрібно окремо, мені зараз важливі не деталі, а ситуація в цілому. Наскільки великі зловживання?
— Вони надзвичайно великі, мілорд Берлінгтон, — спокійно почав говорити Римша, — За вашим словом, я можу виділити кілька напрямків. Отже, перше. Розбіжність податкових оплат з наданими власнику звітами за доходами. Якщо за минулі кілька років податкові виплати не змінилися, то у звіті сталося нез'ясовне збільшення необроблених земель.
— Це... — подивився я на Бродського, — необроблені землі... Це не надто зручна земля для оранки?
— Цілком вірно. Яри, ліси, болота, каміння, дороги — все, де не можна сіяти.
— Наскільки змінилися цифри?
— Якщо п'ять років тому у звітах десята частина землі проходила, як необроблені, то тепер це майже половина.
— Що це змінює?
— Оренда необроблених земель оплачується за набагато нижчими оцінками. Якщо взагалі оплачується. При цьому, орендар вносить колишню суму, а вилучувану різницю слід назвати не розтратою, а прямим злодійством. Понад те, в порушення діловодства в прибутковому ордері є вказівка на день оплати, є — за що були внесені кошти, є ким, але зовсім не вказується сума.
— Стривайте, по суті, це просто підтвердження, що людина заплатила за щось, але не вказано скільки грошей вона дала?
— Так, сер.
— І багато так можна було... вкрасти?
— Розмір втрат за цим пунктом оцінюю, як не менше двадцяти тисяч щорічно. Протягом останніх років. Хочете точні цифри?
Я походив по кабінету, Бартон приніс нам прохолодні напої, вино, горілку, коньяк, сигари... але ніхто ні до чого не доторкнувся.
— Ясно. Ні, поки в цілому. Переходимо до другого пункту. Що там?
— Це досить легко, якщо знати ціни, мілорд. Відомості на ремонт особняка. Судячи з них, багато матеріалів у столиці раптом дуже подорожчали. Я навіть звірився з деякими профільними журналами — це не так.
— Обсяг усіх махінацій з ремонтом?
— Поки не надто точно, але вже помітне перевищення цін приблизно на третину. Це дає різницю десь у дванадцять-п'ятнадцять тисяч гривень, залежно від вибору постачальників.
— Так, це порівняно з першим пунктом, просто дрібниці. Йдемо далі.
— Далі складніша справа, мілорд. Було потрібне глибоке вивчення та аналіз. У цілому, все виглядає досить просто — деяка частина землі здається в оренду не малими ділянками, а одразу великою. Зловмисник здає її підставній особі, а потім від її імені здає в найм малими ділянками. Різниця невелика, півтори-дві гривні на морг ріллі, однак у сукупності виходить значна сума. Я перевірив, головний орендар вашої землі — така собі Беата Стіннер. Вона одразу орендує майже половину ріллі, а це велика площа. За найнижчою оцінкою — ви втрачаєте на цьому понад десять-п'ятнадцять тисяч гривень на рік. Але тут мене бентежить ще одна обставина...
— Вас бентежить тільки одна? — іронічно посміхнувся я, — Мене тут багато що бентежить. Хоча, швидше треба називати це почуття якось інакше. Я тут мав можливість дещо дізнатися про орендарів у Маяках, так ось, як мені здається, все може бути ще веселіше. Дрібні орендарі платять за свої ділянки не грошима, а зерном.
Римша просто кивнув, ніяких емоцій.
— Я дещо чув про це і хотів вам на це вказати, тому одразу ж запросив зведення по великих зерноторговцях. Їх небагато, всі вони мають ліцензію на торгівлю зерном за кордоном, але також зобов'язані вести облік джерел надходжень. Просто кілька років тому був великий скандал з потруєною пшеницею, проданою в Неаполь, довго не могли знайти хто постачальник і трясли всіх, тому тепер вони ретельно ведуть журнал обліку прийому зерна із зазначенням постачальника і навіть місця збору. Мені дозволили його переглянути, я зробив виписки за цими поставками з вашого маєтку, виходить, що ви продаєте досить великі обсяги зерна. Але ось звідки воно береться, якщо за документами орендарі платять саме грошима?
— Це і є оплата за оренду, — зітхнув я, — Грошима виходить менше, а ось зерном — зручніше.
— А заодно, завжди можна продати велику партію трохи дорожче. Хоча, якщо врахувати кому воно поставляється і у кого зберігається, то мені здається, тут навряд чи можна говорити про надто велику лихву.
Я зупинився і з цікавістю на нього подивився.
— Це хтось досить спритний, щоб і скуповувати сумнівне зерно, і робити це за невисокою ціною?
— Воно не те, щоб сумнівного походження, але втридорога ця людина купувати точно не буде.
— Ясно. Значить, ми маємо справу з великим підприємством, яке добре заробляє на Берлінгтонах.
— Я зробив виписки, оформив загальне зведення.
— Дякую, ви відмінно попрацювали. Точні цифри знадобляться пізніше. Поки мені важливо було зрозуміти обсяг цього лиха.
Усівся за стіл, витягнув свою чекову книжку, зумів же випросити з Камницького, хай його чорти візьмуть. Він, гадаю, думав на час відкупитися цими п'ятьма тисячами. Втім, вони в мене відлітають ще швидше.
— Я повинен виписати чек, — Бродський мені говорив суму, теж недешеве задоволення, ось так раз, і тисячу віддай, — Вас не утруднить поки почекати Самуїла, мені потрібно йому дещо сказати.
Приємна людина цей Римша, все чітко, по суті... Я почекав поки за ним зачиняться двері.
— Самуїле, що там з печаткою і відкликанням прав?
— Все виконано, мілорд. Виготовлення потребує деякого часу. Але хочу вам нагадати, що ваша матінка подала до суду аффідевіти — від свого імені та від імені мілорда Гілберта. І голова повітового суду має винести ухвалу. 
Бродський на мить замислився, а потім рішуче кивнув. 
— Поза всяким сумнівом, у ній буде зазначено, що ваше право володіння є безумовним і не може бути обмежене без вагомих причин. 
— Справді? Не може? Ну, що ж, добре. А тепер найважливіше, візьміть ці виписки, не всі, але хоч щось. І з ними їдьте до нотаріуса. Просто скажіть йому, що якщо я не отримаю підтвердження своїх прав буквально ось одразу, то звернуся в поліцейське управління із заявою про змову.
— Але, ваша милість... а як же Камницький? — запитав повірений, невпевнено беручи документи в руки.
— Злякаємо?
— Безсумнівно, мілорд.
— Тоді нічого не кажіть про змову, а просто вимагайте. Натякніть, що я вже зв'язувався з департаментом юстиції, там чекають його відмови.
— А ви... — Бродський поправив окуляри, що спадали.
— Яка кому різниця? Мені важливий результат. А ще більше - гроші в даний момент. Необхідно якось закрити цей привілей.
— Може, звернутися в поліцію?
Мені залишалося тільки зітхнути у відповідь на цю правильну, але таку поки абсолютно нездійсненну пропозицію.
— Втече ж. І де потім шукати гроші накажете?