Глава 22

— Як вам, шановні панове? Не захотілося вже бігти по крижану воду чи чим ви там допомагаєте своїм пацієнтам?
Обидва професори, медичні світила, які стояли переді мною, якщо і були збентежені, то не дуже помітно. Один навіть дозволив собі трохи посміятися.
— З чого ви взяли, сер...
І справді, звідки я про цю крижану воду пам'ятаю? Чи казав хтось?
— Все це може здатися кумедним або навіть смішним, але лише на перший погляд. Поясніть, що вас змусило приїхати сюди?
— Мілорде, це наш обов’язок... — почав був бубоніти лікар, але один із професорів коротким жестом зупинив його.
— Нам повідомив пан Касльгоф, ваш сімейний лікар, про деякий розлад вашої пам'яті, викликаний, вочевидь, травмою. І на прохання нотаріуса, він мав посприяти в організації нашого візиту для кваліфікованої медичної оцінки. Ми були переконані, що це робиться за повною згодою всіх зацікавлених сторін, включно з вашою матінкою.
Зі згоди? Зі згоди матері? Брехня, миттєво спалахнуло в голові. Мама б мені неодмінно сказала.
— Ні. Нісенітниця якась... Це вас спонукало, кинувши усі, безсумнівно дуже важливі справи, зрання вирушати в маєток за містом? Просто під приводом оцінити розумовий стан такого собі Берлінгтона?
Професори перезирнулись, крекнули, і один спробував знову завести свою шарманку:
— Так, нас переконали в необхідності огляду та обстеження.
— Та ви жартуєте, шановний! Не хочете вирушити ще до якоїсь сім'ї з подібним візитом? Усіх так будете перевіряти чи тільки обраних?
— Але ваш лікар повідомив про розлад ментальних кондицій!
— Для початку я хотів би дізнатися, хто дав йому право базікати наліво і направо про здоров'я своїх пацієнтів, га? Не вперше, зауважу! І хто вам сказав, що ви мій лікар? Ви за мене стали приймати рішення, так?
Лікар намагався сховатися за чималими тушами цих професорів, але вони все розступалися.
— Перепрошую, мілорде...
— Я, шановний, зовсім недавно вас вперше у житті побачив у маєтку і ніколи до вас особисто не звертався! І, судячи з того, що тепер бачу, сумніваюся, що це колись станеться.
— Мені необхідно було розібратися! Адже всі дуже переживали за вас, а я сімейний лікар...
— А ось мені чомусь здається, що думка про те, що необхідна консультація цих поважних панів, та ще й без жодної згоди, як моєї, так і моєї матері, була вам підказана.
— У жодному разі, мілорде! Я попросив вашого керуючого повідомити про наш візит, тим більше, що пан нотаріус настійно вимагав дати висновок...
— Ах, ось що... Ну, чудово. Ще й нотаріус! Яке раптом йому стало діло до мого стану, якщо від нього вимагалося лише визнати мене фізично існуючим? Ось ви бачите мене зараз?
— Факт вашого існування, мілорде, безумовно очевидний, — неголосно зауважив той із професорів, який був молодшим і від самого початку нашої зустрічі на обличчі його застиг трохи здивований вираз.
— Значить, ви мене бачите? А нотаріус сумнівається! — сплеснув я руками, — А як вам такий поворот — він не наважився одразу визнати мене Артуром Берлінгтоном, але при цьому кличе шанованих професорів вивчати розумовий стан Артура Берлінгтона! Як вам, га?! Адже, якщо я не Артур Берлінгтон, то кого ви збираєтеся оглядати, високошановні діячі медицини? А якщо саме Артур, то знову ж таки, якого дідька ви тут, вибачте, робите?!
Це я ще дуже сильно стримувався. У мене вскипіло таке обурення, коли вони тільки прибули і я зрозумів навіщо, що якби в той момент під руки потрапив керуючий або нотаріус - не минути їм доброго прочухана! Тільки стримувала думка, що ці ось люди можуть раптом заявити, що я не зовсім нормальний і тоді мені стане дуже погано. Хоч були серйозні сумніви, що таке можливо. По-перше, я все ж таки не простий селянин. По-друге, все одно для цього, мабуть потрібні були якісь передумови і чиясь згода, рідних принаймні. І, по-третє, мені чомусь спало на думку, що якраз різкої вибухової реакції й чекав той, хто це задумав. Ну маячня ж! До власника такого маєтку і представника знатного прізвища просто раптом заявляється трійка лікарів, ну, нехай їх, професорів і прямо може зв'язати і відправити... куди там тих бідолах відправляють? Звідкись я знав, що ні хріна зараз не лікують ці психічні розлади, та й чи лікують їх взагалі?
— Мілорде, нам зрозуміле ваше обурення. Однак же, давайте будемо розсудливі! І слідувати фактам! — густим басом сказав сивобородий професор, якийсь там "фон", з яким я раптом перейшов на іншу мову і не одразу усвідомив це. Тільки потім зловив себе на думці, що інакше став будувати речення. Але це були дрібниці, хоча цікаві.
— Фактам? Давайте, — погодився я, — Факт у тому, що я не кидаюся на людей і не кричу, що ніби я Наполеон.
— Нам ви справді цього поки не повідомляли, — зауважив молодший із професорів, в усмішці піднявши свої густі вуса.
— О! Тобто, від вас я чомусь приховаю таку свою нову чудову посаду, а ось іншим обов'язково розповім. Як на мене, професоре, така хитрість точно не властива слабоумним...
Старший голосно скрикнув:
— Мілорде! Ми тут абсолютно з іншого приводу! Яке слабоумство?
— Ні, професоре, ви не маєте рації. Тобто, можливо вам здається, що вас запросили просто упевнитися в моєму здоров'ї, але насправді це не зовсім так. Не хочу вдаватися в деталі, але схоже, що комусь зовсім не до душі моя несподівана поява.
— Сер! — вигукнув увесь червоний і збентежений лікар, — Я лише слідую своєму обов'язку! Ви ж самі сказали, що погано пам'ятаєте минуле.
— І що з того? — зроблено здивувався я, — Ці панове, при всьому своєму заслуженому досвіді, можуть допомогти повернути мою пам'ять? Або знають, як це зробити? А ви знаєте, що вона цілком собі повертається і без вашої участі!
— Я дуже радий... — пробурмотів лікар.
Я теж був би цьому радий, якби це було правдою. У сенсі, якби вона до мене поверталася, так-то вона і без них зможе повернутися, впевнений.
— Але головне не це! — відрізав я, — Пам'ятаю я щось чи забув — це одне, а чи Артур я Берлінгтон — зовсім інше. І з чим із цього ви маєте розібратися, панове професори?
— Що тут відбувається? — не увійшла, а увірвалася в кімнату Агнеса Берлінгтон, — Артуре, що тут роблять ці панове?
Уся трійця лікарів схилилася в поклоні, вітаючи мою матір. Справді, мені так стало простіше про неї думати.
— Міледі! — кинувся до неї лікар.
— Мамо, ці панове прибули, щоб довести, що твій син — не Артур Берлінгтон.
— Що? — широко розплющила вона очі.
— Мілорде! — поморщився старший професор, а молодший чесно розвів руками, ніби вибачаючись.
— Пан Касльгоф? — Агнеса Берлінгтон подивилася на лікаря, який кинувся цілувати їй руку.
— Хочу представити вам професорів медицини пана фон Ленхсдофа і пана Безницького, — метушливо сказав цей базіка.
Професори також вирішили поцілувати їй ручку, але я помітив, що вона роздратована, а не привітна, як зазвичай. Сподіваюся, ці троє теж це помітили, а якщо ні, то самі винні.
— Чому я не знала про цей візит? І про що це ти говориш? — це вона вже запитала у мене.
— Бачиш, мамо, пан нотаріус вважає, що раз уже повідомили, що Артур Берлінгтон загинув, то нічого йому тепер тут робити. І краще він покличе професорів, щоб визнали мене якимось слабоумним, ніж візьме до уваги твердження про це моєї матері та мого друга. Ось так-то! Тому, піду збирати речі!
Я блазенськи вклонився і пішов до дверей.
— Артуре! — приголомшено вигукнула мати.
— Сер!
— Мілорде!
— Не переймайтеся, любі професори, я скоро повернуся, знайду тільки свій трикутник і ви скоро почуєте про Наполеона!
Нікого не слухаючи, я вискочив з вітальні. Коридором розбіглися якісь фігури, напевно це були слуги, які намагалися підслуховувати. Звісно ж підслуховувати! Тепер ще й плітки підуть! Забіг до себе в кімнату, швидко начепив кобуру, а зверху одягнув старий сюртук. Потім знайшов у столі свій заповітний папір, згріб решту монет, там і був-то один лев і пара роз... Усе, тепер нікому в руки не дамся! Не вистачало мені ще тут санітарів із гамівною сорочкою! Мені прямо фізично не вистачало ваги цього пістолета за пазухою, тепер він значно додав впевненості. Ледь не збив Реджинальда, вискакуючи зі своїх покоїв.
— Сер! Вибачте, вам лист, — сказав камердинер.
— Давай сюди, прочитаю трохи пізніше. Не з'явився ще Щиглик?
— Ні, мілорде.
Чорти полосаті, де взагалі вахмістр пропав? Так і продовжуючи вертіти лист у руці, я повернувся до вітальні. І зрозумів, що цим відвідувачам довелося за цей короткий час несолодко, мати була просто в обуренні.
— Артуре! — накинулася вона на мене, — Ти чому посмів піти, коли я тебе кликала?
— Вибачте, мамо. Лист важливий отримав! — придумав я для себе безглузде виправдання.
— Отже, що ще я можу для вас зробити, панове? — лише блиснувши на мене поглядом, повним стриманого гніву голосом, запитала Агнеса Берлінгтон, повертаючись до лікарів.
— Леді Берлінгтон, ми хотіли якнайкраще! — благав старший, — Нам не надто вірно роз'яснили ситуацію, що склалася, і не повідомили про всі факти, які мали місце.
Вони почали в три голоси щось розповідати і переконувати, як вони поважають нашу сім'ю і бажають усім тільки повного благополуччя, але я вже їх не слухав. Пістолет за пазухою якось одразу мене заспокоїв. Нехай у кишені сюртука валялося зараз лише п'ять чи шість куль, додатково до тих, що вже були заряджені в ньому, все одно стало набагато спокійніше. Не дамся я нікому в руки, ким би вони там мене не вважали. Артур я, не Артур... 
Розгорнув листа і одразу засмутився, ось простий короткий лист, а написано було абсолютно зрозумілими літерами і дуже розбірливо. Ніби всі ці мої облікові книги спеціально заповнювалися так, щоб їх неможливо було прочитати! А тут, будь ласка: "Відома вамъ особа отримала въ поліціі Approval про відсутність заперечень для виізду за кордонъ. Вельми сподіваюсь на васъ". Чудово! Моторна така особа! Відчула щось... Щось, здається, забагато різних знаків у листі...
Швидко пробігши очима коротке послання без підпису я на мить завмер, ніби стовпняк якийсь напав. Стою, дивлюся, а думок що робити — жодної.
— Це нечуваний скандал, панове! — крізь цю порожнечу прорвався до мене дзвінячий обуренням голос Агнеси Берлінгтон, — Це принизливо, зрештою, пане Касльгоф! Замість того, щоб виконати свій обов'язок, ви дозволили собі засумніватися в психічному здоров'ї мого сина, на підставі лише того, що мій хоробрий хлопчик отримав поранення в голову і, переживши цю страшну бійню, кілька років провів у нестерпних умовах. Але при цьому, він все одно зумів повернутися додому, до люблячої сім'ї. І ви... Ви! Посміли засумніватися в його розумі лише на підставі того, що за роки негараздів він дещо забув... Я вкрай розчарована!
Касльгоф ледь на коліна не почав ставати, обидва професори також виглядали досить збентежено.
— А знаєте що, панове? — раптом встряв я, наче отямившись, — Ви провели зі мною деякий час. І ви відомі фахівці... Настійно прошу вас, візьміть папір і напишіть зараз свої висновки! Зараз і тут! — підвищив я голос, — Бажано у двох примірниках, щоб ми одразу могли і побачити ваш висновок, і він не загубився потім десь у надрах канцелярських справ, залишивши лише факт того, що хтось засумнівався в моїй нормальності.
Усі дивилися на мене з різною гамою почуттів: мама задумливо, Касльгоф з відчаєм, старший фон Ленхсдоф здивовано, а Безницький навіть якось оцінювально.
— Ні-ні! — єхидно посміхнувся я, — Ви тільки не подумайте, що я щось від вас вимагаю, ось уже ні. Але ви ж приїхали зробити висновок, ми з вами мали бесіду і ви, сподіваюся, як фахівці, цілком здатні на цій підставі свої висновки зробити. Реджинальде!
У вітальні з'явився мій камердинер.
— Будьте ласкаві, принесіть панам письмове приладдя та папір.
— Так, сер.
— Навіщо тобі якісь папери, Артуре? Це взагалі нечувано! Прибути оглядати тебе...
— Але професори вже витратили на мене деякий час, мамо, і вони тут. А їхнє свідоцтво може виявитися вкрай важливим... коли я прибуду до столиці. А поки шановні професори обговорять свої спостереження і перейдуть до письмових висновків, пан Касльгоф пояснить тобі, яким чином вони сьогодні прибули без повідомлення.
Я передчутливо посміхнувся, дивлячись на цих лікарів, сподіваюся, вони спромоглися зрозуміти мій прихований натяк. Папери ці потрібно ретельно переглянути і дуже добре заховати. Був тут у кабінеті сейф, таке собі справжнє металеве чудовисько, одним своїм виглядом вселяло повагу. На потужній підставці, глибокого темно-сірого кольору, з гравіюванням або як там називаються такі наліплені на сам метал візерунки-барельєфи. Троє дверцят, одні з них тільки відчинялися і показували чотири буквених циферблати, а дві інших навіть отворів для ключа не мали. Прекрасний був сейф, що й казати, одна тільки проблема — немає у мене до нього ні ключів, ні правильних букв цих. Не залишив батько Артура Берлінгтона. Хоча був шанс, що якийсь код або ключ можуть зберігатися нотаріусом, але що мені це зараз дає? Що в ньому може знаходитися? Ось не знаю, самому було цікаво, однак я впевнений, що грошей там немає. Більш того, припускаю, що нотаріус міг поділитися доступом з Камницьким. Неможливо? Як сказати. Усе залежало від ступеня їхніх взаємин, адже одна річ просто там дружити або перебувати в ділових стосунках, а зовсім інша скоювати прямий посадовий злочин. І найголовніше, ключ, можливо у нотаріуса зберігатися для передачі спадкоємцю, а код? Раптом ні? А тут, схоже, потрібен був і код для відкриття, і ключ. Солідний, солідний. Але чи став би батько Берлінгтона продавати цінні папери, щоб гроші за них просто сунути в сейф? Що ж тоді там? Права власності? Якісь дворянські грамоти? Як же тоді без них стільки років тут обходилися? Гаразд, все одно я з цим нічого не можу зараз подіяти. Тільки спробувати розкрити. Не знаю, щоправда як, але було б бажання, а можливість знайдеться. Але сюди б я цей папірець від лікарів поклав би...
— Артуре! З цим треба щось робити, — мама після напруженого відбуття збентежених ескулапів помітно нервувала, ну а я навпаки, зараз перебував у повному спокої.
— Вважаєте, мене потрібно відправити на якісь процедури? — поцікавився я.
Вона аж обурилася.
— Що ти таке кажеш? Звісно ж, ні! Потрібно вимагати в департаменті юстиції негайно розібратися з діями цього нотаріуса. Це ж повне неподобство.
— Не турбуйся, мамо. Мені здається, що зараз йому нікуди буде подітися.
Міледі Берлінгтон стояла, нервово стискаючи руки.
— Усе не так просто, сину мій. Своїми діями цей нотаріус може перетворити звичайну формальність на заплутану справу, яка вимагатиме втручання судової палати. Якщо не самої королеви! А це нам зовсім ні до чого. Тим паче напередодні сезону та можливості влаштувати майбутнє нашої родини. Ні-ні, я цього так не залишу. І діяти треба швидко.
Я зітхнув. Знову кудись мчати... 
— Напишу Розалії Петрівні, нехай поговорить зі своїм чоловіком. 
— А хто у нас чоловік? 
Мама скоса поглянула на мене — вона зовсім не була налаштована розуміти мою іронію. 
— Генріх Модестович — голова повітового суду. Я сама поїду до нього і напишу необхідні заяви про визнання... І чому Адам Петрович не повідомив мені, що збираються приїхати лікарі? Йому я теж напишу, нехай пояснить! 
— Сідайте, мамо, не хвилюйтеся, — підійшов я до неї. — Він усе одно виправдається клопотами, турботами та іншою нісенітницею. 
— Артуре! — подивилася вона на мене. — Чому ти так погано до нього ставишся? Я ж бачу!
Я постарався якомога безтурботніше їй посміхнутися.
— Я тобі обов'язково розповім як-небудь про це. Просто подумав, що мені теж потрібно терміново з'їздити в місто, зустрітися з деким.
Мама завмерла а потім підозріло примружилася.
— Чи не на Садовій?
— Взагалі-то ні, але раз ти нагадала, так уже й бути, і туди заїду. Мати ж поганого не порадить.
Агнеса Берлінгтон ледь не поперхнулася від обурення.
— Та як ти можеш таке казати?!
— Усе-усе! Не перейматеся, мені потрібно в інше місце.
Вона обурено засопіла, потім відвернулася і зітхнула:
— Скоро сезон, Артуре. Незважаючи на траур. Я хотіла про це з тобою поговорити. Ми ж давно не показувалися в світі, і так ідуть різні чутки... твоя поява це чудова можливість знову заявити про себе і дати дівчаткам шанс...
Я змахнув рукою.
— Стоп! Мамо, прошу вас! Які ще шанси? На що? Я не збираюся підштовхувати їх до того, щоб вони шукали собі чоловіка лише за принципом у кого більше.
— Більше чого?
— Та ваги чи грошей! Нехай є деякі складнощі...
— Артуре, все це триває вже досить давно і почалося ще до того, як помер твій батько. Не можу сказати, що я точно знаю причину, але наша сім'я багато чого втратила. Те, що ти живий і ти з нами — це саме по собі чудово, але ще й наш блискучий шанс. Наш спільний! Ти виконав свій обов'язок, синку! Про тебе знають. Тому не зможуть так просто взяти і відмахнутися.
Нічого не зрозумів, але те, що сказала мама, змусило мене трохи напружитися.
— Про що ви кажете?
— Зараз про те, що нам потрібен цей сезон! — відмахнулася мама від мого запитання, — Дуже важливий! Ми повинні з'явитися у всьому блиску, впевнені й спокійні.
Ну, а ще без грошей, без прав у спадкоємця і невиплатою цієї довбаної привілеї, щоб її. А, ну ще з потенційними фінансовими втратами Фальконера і всією його коньячною справою, яка не надто законна. У принципі, непоганий стартовий набір! Для любителя поспілкуватися з газетярами і покомандувати воєводами, але який не пам'ятає, хто він насправді це саме те, що потрібно...
— Ти маєш оголосити про придане Шарлотти! — сказала багатозначно мама і вичікувально на мене подивилася.
— З якого дива? — здивувався я.
— Це буде вже не перший її вихід у світ, але вона повинна привернути до себе увагу. І отримати підтвердження свого статусу, як справжня Берлінгтон.
Тільки й міг ляскати здивовано очима.
— Ми і так привернемо, не турбуйтеся. Я займуся цим. Без цього приданого вона хіба цього статусу позбавляється?
— Це припинить чутки, підтвердить її становище. Звісно, — вирішила уточнити мама, — у тому разі, якщо це буде гідна сума. Не хвилюйся, материнська частка для неї давно готова і відкладена. Нехай мені не вдалося за ці роки її значно збільшити, та ще на три частини доведеться ділити, однак, я-то була єдиною донькою, а мої батьки не поскупилися.
— Материнська частка? Мамо, нагадаю вам, що я трохи гублюся поки в цих словах і не пам'ятаю що це означає.
Агнеса з сумом подивилася на мене і знову зітхнула.
— Так, вибач, сину мій. Просто ти іноді так себе поводиш, що я абсолютно забуваю, що ти отримав цю жахливу травму. А зрідка...
— Самій хочеться мене тріснути, так? Ось тільки не робить з мене якогось хворого! Годі, сьогодні он, уже троє спробували.
Мама невдоволено підібгала губи.
— Боюся, що лікар...
— Ой, мамо, боюся, що це не лікар... Він, звичайно, схибив трохи, але це в порядку речей, усі намагаються перекласти якусь справу або неприємну розмову на когось іншого. Ось і він, скоріш за все, подумав, що нехай краще Камницький вам розповість про візит лікарів і ви на нього будете злі. А може, і сам Камницький це запропонував.
— Знову Камницький...
Я потер лоба і подумав, що пора б уже й їхати — хтозна, як довго цей поліцмейстер сидітиме у себе в управі. 
— Так, мамо. Знову, знову і знову. 
— Не будемо про Адама Петровича. Мені важливо, щоб ти розумів значення сезону. 
— Тут ще важливо мати можливість взагалі про щось заявляти, чи не так? Я ж як той Айвенго... 
— Що ти таке кажеш? — обурилася мама. — Який ще Айвенго? Я обов'язково напишу Розалії, прямо зараз! І завтра ж... так, завтра, вирушу до Генріха Модестовича. Але й ти маєш знати, що ми також можемо бути пов'язані певними зобов'язаннями... 
— Якими ще зобов'язаннями? 
Агнеса Берлінгтон вчергове зітхнула, потім поклала обидві руки на підлокітник крісла і звела перед собою долоні у такому собі трохи благальному жесті.
— Прошу, постався серйозно. Я можу всього і не знати. Однак твій батько міг пообіцяти руку своєї доньки комусь.
— Сподіваюся, не за підтвердження моїх прав? 
— Артуре! 
— Так, вибачте. І що?
— Як що? Нам доведеться виконати цю обіцянку.
Я криво посміхнувся.
— Ні, мамо! Не доведеться. Я-то не пов'язаний ніякими обіцянками. І мені вже доводилося побачити деякі папери, які на перевірку виявилися фальшивими. Чиїсь слова на віру я взагалі не прийму. Батько пообіцяв... є десь договір? Свідки? Заручини?
Мама невпевнено похитала головою.
— Я... Не знаю.
— Звісно, всяке може бути. Але будь-які договори щось під собою повинни мати.
— Що ти маєш на увазі?
Схопився і став походжати кабінетом.
— Мамо, всі ці домовленості повинні нести якісь обопільні зобов'язання. Ви чули, про те, щоб ми щось отримали? Неоплачений борг чи щось таке?
— Не знаю, але може батько твій це знав.
— Може він це і знав, але у мене немає розпоряджень на цей рахунок, немає паперів, документів. Немає печатки і навіть ключа від цього довбаного ящика немає, — я постукав по сейфу.
Мама опустила руки і заклопотано наморщила лоб.
— Але навіть це не головне, мамо!
— Не головне?
— Я вам скажу, що головне, тільки зрозумійте мене правильно, — підійшов до неї і присів навпочіпки, — головне — я просто не збираюся себе зв'язувати невідомими зобов'язаннями! І мені буде начхати на незадоволених цим! Що вони зроблять? Почнуть сміятися? Розповідати щось про мене? Подадуть до суду? Та плюнути і розтерти! Ні, якщо хтось із дівчаток захоче і погодиться, порада їм і любов. А ні, так хріна лисого вони отримають, а не наречену Берлінгтонів за якісь незрозумілі домовленості!
Мама раптом посміхнулася, але на очах у неї виступили сльози.
— Артуре! Я так рада...
— Мам, якщо їм усім буде так несила терпіти нас у своєму суспільстві, то ми завжди зможемо продати землю і тоді весь світ буде біля наших ніг! Ну і що, що я спадкоємець? Усі мають право цим скористатися. Цих десяти тисяч як їх там? Гектів? Нам на чотирьох цілком вистачить! Землю в гроші, гроші в папери... за розумного підходу можна навіть виграти від цього. І ми не будемо прислухатися як хтось скиглить або гавкає, ми собі самі знайдемо для себе пристойну компанію і будемо самі здатні якщо не кусати, то голосно гавкати, чи не так?
— Що ти таке говориш? Як можна продати?
— Просто взяти і продати. І заспівати їм на прощання пісню. Але ви почекайте поки, потрібно все з'ясувати. Я вже зрозумів, як важливий сезон. Не дарма ж пережив поїздку по магазинах, а тепер ще й щодня вислуховую про пошиття цієї прорви суконь, не кажучи про свої сорочки.
— До речі, Артуре, а що ти там таке таємне привіз кравцям? Чому окремо?
— Та тканину нову купив, подумав, нехай Шарлотта покрасується... Я запевняю, нас помітять!
Мама схопила мене за руку і притулилася до мене лобом.
— Ох, Артуре. Але дуже важливо назвати суму їй у придане. Та й Олісаві, хоч вона молодша. І якщо її посватають, Шарлотті буде зовсім важко, повір.
— А що за материнська частка?
— Це коштовності. Фамільні коштовності, які мати передає своїм донькам. Ну, або невісткам. А ось батьківська — це якраз капітал.
— Хм, і великою має бути ця сума? П'ятьма гривнями або новою сукнею тут не обійдешся?
— Ох, вже ці твої жарти, Артуре, — похитала мама головою, — Ні, звичайно. Це має бути вагома сума. Я б вважала достатньою і п'ятдесят тисяч. Але краще не менш сімдесяти, бо це капітал їхніх майбутніх сімей, їм і їхнім майбутнім дітям.
Та-ак... Повернувся я і пішов знову кабінет кроками міряти. У тиші й задумі. З одного боку, це всього лише десь річна виплата привілеї. З іншого... Ось мені цікаво, виходить, ця привілея має бути настільки привілеєю, щоб можна було і таку суму заплатити, цілий полк облаштувати, чогось там виробити в належному обсязі і ще заробити зверху? Дуже цікава, мабуть, штука. І мені зовсім не шкода було стільки віддати, просто не знаю, який банк пограбувати для цього! Бо відчуваю, що доведеться.
— Судячи з твого вигляду, така сума викликає труднощі, — зауважила мама, яка уважно стежила за мною.
— Сума? Ні, не викликає. А ось гроші, так! Але я вам так скажу, що-небудь, але придумаю.
— До речі, Артуре. А звідки в тебе цей смарагд? — мама показала на королівську каблучку, яку я тягав на руці. Ось, кажу ж, сейф потрібен.
— Знайшов, — буркнув я, сховавши руку за спиною.
Мама підняла брови в німому питанні.
— Знайшов і знайшов, що тут казати. А що, він Шарлотті в частку потрібен?
— Ні, звісно! Просто чимось мені знайома ця твоя каблучка.
Однак! Це що ж виходить, якщо материнські частки коштовностями міряють, то й облік їм, мабуть, дуже серйозний. Так, не похвалишся королівським подарунком. Ще й питання можуть бути... Втім, час їхати, а то так взагалі нікуди не встигну.
— Я все зрозумів. Будемо думати і шукати можливості.
— І про себе теж потрібно подумати. Це й усіх нас стосується, хорошу наречену ще пошукати потрібно. Але, сперше листа до Розалії...
— Так! Ось зараз скажіть ще, що хтось вже до нас саме для цього їде!
— Як ти здогадався? — округлила очі мама, потім не витримала і розсміялася, — Не турбуйся, це моя давня подруга в гості прибуде. Та й ще одного гостя привезе.
— Поїду шукати собі дресь... — похмуро заявив я.
- Артур! Ти не хлопчисько з вулиці... Який ще дресь?
- То нехай костюма, вбрання чи лакшери лук! Врахуйте, леді Берлінгтон, хто б не їхав, хто б це не був, просто так, без бою я не дамся!
— Артуре, я тобі казала, що ти чудовий син?