Глава 21

Від самого ранку все йшло шкереберть. Ледве прокинувся, як одразу відчув, що болить голова. Вочевидь, напекло сонцем напередодні. Та ще й якась апатія заволоділа мною цілком. Реджинальд запропонував холодну воду і рушники, чай з м’ятою та трохи коньяку. Мені чомусь здавалося, що головний біль можна легко подолати, тому поповз на свій ранковий моціон, але бігати довго не вийшло — голова заболіла лише сильніше. Довелося спробувати і рушники, і чай, а от коньяк не дала випити стривожена мама. У цьому домі про все розповідають, схоже, негайно. Нічого не приховаєш! Абияк мені вдалося відстояти свою самотність, тільки витребували обіцянку поїхати з сестрами в місто по магазинах. Який жах! Та якби голова не боліла, після такої звістки точно б почала. Була одна надія, раптом здохну до вечора, тоді й не доведеться зображати супроводжуючу в магазин особу чоловічої статі. До речі, а гроші? Дозвольте, чому ніхто не казав про якісь гроші?
Мені було про що подумати, але гроші, звичайно, були чи не найважливішими з усього іншого. Якщо вже я почувався Артуром Берлінгтоном. Добре, що знову мав прибути Бродський, мати його викликала напередодні листом, щоб видати деяку суму своїм дочкам «на шпильки». Скоро мав бути сезон у столиці, і мої сестри дуже активно його обговорювали, враховуючи факт і моєї появи на людях. Стартував цей «сезон» з якогось свята в середині липня, після якого два місяці в столиці відбувалися бали, прийоми та інші святкування, на які з’їжджалися всі пристойні люди з усієї країни. Як мінімум, саме для цього варто було тримати власний маєток у столиці, напевно, оплата проживання за ці два місяці десь у центрі столиці, як належить цим самим горезвісним пристойним людям, була співмірна з його річним утриманням. Агнесс Берлінгтон м’яко натякнула на те, що потрібно буде виділити певну суму на все це, а я не знав, як їй сказати, що мені навпаки потрібно десь гроші знайти. І при цьому, не бути нікому винним. Хоча були у мене думки взяти кредит або в борг, але от Едвард уже йшов цим шляхом, це лише погіршило ситуацію.
Не знаю, що допомогло, але десь за годину-дві біль якось притупився і зійшов нанівець. В одній сорочці та легких штанах я сів на широке підвіконня. Зараз тут була тінь, свіже повітря лилося через відкрите вікно і було б усе зовсім добре, якби не ці кляті виснажливі думки про гроші. Я собі прикинув, що, судячи з деяких цифр, тільки за оренду сім'ї мали приходити солідні суми. Це ще в мене руки не дійшли до гуральні. Була ж ще та, що виконувала цю саму привілегію, як я розумію, по ній потрібно поставити державі певний обсяг міцних напоїв та ще заплатити відкуп потім. А за це можна виробити стільки ж і продати самому за скільки хочеш… ну, відносно звичайно. Дуже відносно. Хто ж візьме, якщо буде дорого? По оренді землі підбивали підсумки після збору врожаю, перед озимими. Відкуп теж мав свої розрахункові терміни десь у грудні… А закінчується рік січнем. Тому, замість балів слід було б займатися справами. Ох ти, це ж ще є полк, Гілберт щось казав, що мені мають прийти папери. Які? Викличуть на службу? Хоча щось таке про спадкоємців чув. Так, час зайнятися не тільки танцями, а й верховою їздою…
Що ж… Пробував на коня сісти, мене чомусь при цьому трясе. Гарний кавалерійський офіцер! Ні, я-то не заспокоюсь, нехай трясе, навіть чимось їзда і подобається. Правда, старший конюх очі витріщив, але я йому кулак показав і сказав, що якщо дізнаюся, що він роздзвонив, нехай нарікає на себе. Так, значить тепер замість безглуздого бігу буду здійснювати кінні прогулянки, поки не зможу… Опанувати? Повернути? Поки не зможу добре триматися в сідлі. Бачив я книженцію, яку також просто життєво необхідно почитати. Статут називається, а ще Настанови військові. А ще… Загалом, є що почитати, якщо викличуть на службу, що тоді робити? Поки блукав стайнею, у маєтку з’явився Щиглик. Раз прийшов, треба запитати, що йому вдалося знайти в речах цього невдалого вбивці.
– Дрібнота всяка. Кисет тютюну, такий собі… горлодер. Гребінець, гаман… грошей трохи було, все залишив. Гривень п’ять може. Хустинка носова, звичайна. Книжиця з аркушами… невелика, самокрутки крутити мабуть. Був кумедний ніж… – Щиглик скоса глянув на мене, – Усе залишив і втопив, як було сказано. Але його замалював. Поганий цей ніж, для бійки, малий такий. Непомітно, значить, щоб штрикнути. А на ньому букви нашкрябані.
– Ініціали? Ім’я своє нашкрябав?
Василь знизав плечима.
– Може й так…
– Ти зустрічав десь такий ніж? Бачив колись?
– Ні, сер, – похитав він головою, – але чув про такий, ніби мериканський матрос у шинку чимось таким амбала одного прикінчив. Томенко з моєї сотні в околоточні влаштувався, він про те базикав.
– Так може, варто було до нього звернутись, пошепотілися б, а він би цього лікаря тут швидко знайшов!
Щиглик скривився.
— Вибачте, мілорде, з гнильцем він. Дряна людина. Усе щось крутив, усе з каптернармусом справи мав, а той щур, якого ще пошукати… А як пішли ми тоді в бій, сховався десь, не було його ніде. Потім з’явився з повною сумкою золотих зубів, годинників та ланцюжків… поранений, мовляв… Ні, почує поживу, продасть.
– Ну, такий нам не потрібен, звичайно. А тобі дещо зробити треба буде, з’їздити декуди…
Так, день не задався з самого ранку. У сідлі тримаюся погано, а ще ж я хотів вчитися танцям. Але запрошувати якогось вчителя, це викликати зайві запитання. І гроші. Але навіщо платити й давати привід запитувати, якщо в тебе є сестри, які цілком можуть навчити й показати? Але за танці мені доведеться тепер витримати поїздки по магазинах. Окремо чи з Шарлоттою, тільки чи сьогодні підемо, навіть не знаю. Це враховуючи, що й оплачувати поїздки теж буду я, може простіше вчителя найняти? З такими сумними й сумними думками я сидів, поки не прибув Бродський. Мама його не надто затримала, її ж цікавила лише невелика така книжиця з відривними аркушами. Чековою книжкою називається. Передбачлива леді виписала через повіреного книжку на певну суму, щоб не виникло у сестер спокуси купити півмагазину, бо воно ж усе таке чудове… Невже, я вже знаю, як це відбуватиметься? Книжку при цьому, мама вручила, звісно, мені. Сестер мало поїхати зі мною дві, це варто було врахувати. Як я розумію, наймолодша ще не буде включена в цю круговерть уявлень і відвідувань, що викликало в неї жахливий сплін і депресію. Ще мама багатозначно подивилася на мене в халаті й зауважила, що негоже мені буде хизуватися в старих костюмах. О боже! Ще й це!
Швидко запросив Бродського до себе в кабінет.
– Мілорде, – одразу порадував він, – Я знайшов достойну людину.
– Чудово! Сподіваюся, я йому вже не винен?
Самуїл злегка посміхнувся.
– Пан Римша займається аудитом земель для охочих отримати незалежну оцінку перед придбанням. Він чесний і мовчазний. Банк батька має з ними справи, я знайомий по деяких операціях. Що зручно, мілорде, йому не потрібно нічого пояснювати. Він просто вивчає і дає відповіді на деякі питання.
– Як швидко?
– Усе залежить від обсягу, мілорде Берлінгтон.
– Самуїле, тут постане питання ціни. І високої терміновості. День-два. Мені потрібен не повний аналіз, це почекає, а тверді доказові маніпуляції.
Бродський активно закивав.
– Я це розумію. Але дозвольте зауважити, що пан Римша служив у повітовому відділенні Міністерстві фінансів, тому компетентний у питаннях щодо земельного регістру.
– Що серйозна людина — я вже зрозумів. Як щодо зв’язків з Камницьким?
– Гадаю, в цьому місті всі одне одного знають. Я не можу стверджувати, якщо не знаю точно.
– Тоді назвіть йому ціну, яку самі вважатимете гідною, і ризикнемо. Час дуже підтискає. Зможете забрати облікові книги? Думаю, буде краще, якщо він їх вивчить не тут у маєтку.
Бродський злегка здивувався.
– Ви впевнені, що припустимо їх виносити звідси?
Я лише рукою махнув.
– Якщо він сюди приїде, то неодмінно хтось проговориться і тоді Камницький насторожиться. А самі книги… Припускаю, що там багато брехні. Але зберегти необхідно, так.
– Я надам йому свій кабінет для роботи й простежу.
– Так, і ось ще що. Гроші. Самуїле, хто б міг позичити під заставу каблучки? Абсолютно не афішуючи і з обов’язковим викупом?
Бродський здивовано звів брови, потім поміркував, трохи ворушачи губами, так що борода його трохи ворушилася й тремтіла.
– Мілорде, але навіщо?
– Я не хочу матері розповідати про те, що цінних паперів уже немає. А нас чекають витрати.
Взяв пару облікових книг і вручив спантеличеному повіреному, попередньо обернувши їх величезною серветкою, однією з тих, що мені вічно тягав Бартон. Повірений обережно взяв їх, здивовано покрутив у руках, потім подивився мені в очі:
– Якщо забажаєте, я можу закласти в банку батька. Але… мілорде, необхідно відкликати право підпису керуючого.
– І закрити доступ до коштів, – зітхнув я, – Ви думаєте, я цього не розумію? Але для цього поквапте нотаріуса з документами. Йому мало свідчень матері та пана Гілберта?
– Ось тут, як мені здається, є деяка непередбачена обставина. Розумієте, мілорде, пан Камницький був посадженим батьком на хрестинах молодшого сина пана нотаріуса.
– Ти диви! І як це у нього син народився? Скільки ж йому років?
– Це не перша його дружина, та й сталася подія кілька років тому. Однак же, це незаперечний факт.
Я тільки головою похитав. Несподівано! А я все думаю, які такі труднощі заважають нотаріусу, нарешті, дезавуювати факт смерті Артура Берлінгтона.
– А причину він не говорить? Може, підозрює, що я чийсь шпигун, обманюю всіх і збираюся таємно влаштуватися під виглядом Артура Берлінгтона на службу в полк, щоб там провести шпигунську розвідку і з’ясувати кількість випиваного… чаю?
Бродський знову витріщив очі, а потім весело розсміявся.
– Ось вже цього не знаю, мілорде.
– Може, слід йому нанести візит?
Повірений, сміючись, зауважив:
– Упевнений, що він відкараскається якоюсь помилкою дрібного клерка.
– Нехай відкараскається, але зробить! Самуїле, як би не було смішно, але все це неспроста! Тут нещодавно, один дуже цікавий пан, звернув мою увагу на необхідність виплат по привілею. І то, що зробити це мав Камницький вже давно. А він оплатив лише половину необхідної суми за минулий рік і хотів відтермінувати виплати. Як ви думаєте, про що це може говорити?
Посмішка тут же зникла з обличчя Бродського, тепер він нахмурився і прийняв дуже серйозний вигляд.
– Якщо правда, що пан Камницький нечистий на руку, то з цього випливає, що він або збирається погашати борг, або він намагається відстрочити галас, який виникне в разі невиплати. Дивно було б запустити руку в касу, а потім повертати… якщо, ти, звичайно, не чесна людина. А якщо чесна, то звідки тоді заборгованість? Так, це все досить дивно.
– Ось і ламаю голову, – поскаржився я повіреному, – Але от те, що право розпоряджатися майном мені так не підтверджено, а різні дива множаться, все це разом змушує підозрювати майбутні неприємності. І досить великі… судячи по сумах боргів і виплат.
– Мілорде, а може мені потрібно ще раз попросити вашу матінку написати схожий папір? І звернутися до іншого нотаріуса.
У мене знову почала боліти голова і я тільки рукою махнув.
– Дійте, Самуїле. Я прямо відчуваю, як щось відбувається.
Бродський, попрощавшись, поїхав. Чи правильно я зробив, що віддав фінансові книги сім’ї якомусь невідомому Ритші? Чи Римші? Чому б і ні. Чорт! Забув віддати перстень Бродському, втім, це більше жест відчаю, насправді. Ну скільки там за нього дадуть? Вже точно, не стільки, скільки потрібно. Звісно, можна Фальконера просити ще раз розщедритися, зрештою він був більш за інших у цьому зацікавлений. Однак, це все одно не вихід. Так можна і заплатити по цих фігових розписках всім охочим, а потім? Едвард міг і тому кинутися грати, що не бачив іншого виходу отримати гроші. І напиватися теж від безвиході. Хоча, що його понесло в дешевий генделик, не розумію. Вийшов з дому, зайшов на завод, налив собі та пий, ніхто не помітить. Так ні ж, ще й у бійку поліз…
Я з силою потер обличчя. Потрібно було струсонутися, потрібно було діяти, а не рефлексувати. Ось тільки куди бігти? Щиглика відправив з дуже важливим дорученням, він поїхав шукати орендаторів. Йому самому було цікавіше шукати Дольського, адже це, як не крути, в місті, де є прохолодне пиво і тінь від будинків, але я наполіг на іншому. Сумніваюся, що цим керуючим всі орендатори були задоволені, а будь-який незадоволений фермер або подільник це той, хто нічого не буде приховувати. Навпаки, сам захоче розповідати. Василь не дуже був радий мотатися пару днів по спеці по всьому повіту, але виділена для цього коляска і можливість привезти що-небудь своїй сестрі, дуже його простимулювали. А чому ні? М’ясо, сало, ті ж овочі. У селі вони усяко дешевше будуть, а тут можна за мій рахунок затаритися… Витікають гроші. Зовсім нічого не залишилося з «королівських»…
– Ну, не будь таким нудним, Артуре! – Ліза чи Ліса Берлінгтон, була гарненькою вісімнадцятирічною дівчиною, дуже схожою на свою матір. Тільки очі в неї були сірими, а не зеленими, як у Шарлотти, а так, та ж форма обличчя, той же колір волосся, розліт брів, трохи кирпатий носик. Хіба тільки характер був більш непосидючим, хоча може це просто я матінку Берлінгтонів у цьому віці не бачив.
– Нехай відпочиває, Лісонько. На нього чекає ще довга подорож, – Шарлотта чарівно посміхнулася, але посмішка ця була єхидною.
Мені навіть хотілося сказати слово: «Кандиба», яке змусило б її замовчати й перестати єхидничати, але це було б просто дріб'язково з мого боку. Сестриці виїхали в люди, що ж, нехай розважаються.
Ми поїхали на кареті з гербами, її спеціально відмили від пилу, та й усередині теж постаралися. Нас супроводжували Реджинальд з лакеєм у лівреї, але їх мої сестри відправили на задок, у цієї карети ззаду було високе просторе сидіння, і навіть з козирком, який захищав від сонця і дощу. Втім, після обіду стало не так жарко, на небі з’явилися хмарки, які часом закривали сонце. Однак же, дорога була ущільнена дрібним щебенем і піском навпіл з якимсь пилом, нікуди від нього не дітися. Був би тутешнім градоначальником, обов’язково зажадав залити ці дороги чим-небудь… а чим же їх заливають? Виходять ще такі рівні…
– А хочеш, я тобі розповім дещо про когось? Дуже вигідна партія! – загорілися очі у Олісави й вона схопила мене за руку, – Ну ж бо, Артуре, ми дуже переживаємо за твій вибір.
– Вибір кого? – не зрозумів я.
– Як кого? – здивувалася Ліса, а Шарлотта глузливо хмикнула.
– Мама сказала, що тобі обов’язково потрібно одружитися! А в цьому сезоні буде представлена до двору одна моя подруга, вона з хорошої родини, Інґіґерда Богуніч.
Я посміхнувся, але промовчав.
– Мама, до речі, про неї мене розпитувала. А ти мовчиш!
– Чим же вона така гарна? – запитала Шарлотта.
– Хоча б тим, – жваво повернулася до неї Ліса, – що в них прекрасні стайні, великий маєток і величезний ліс поруч. Там так чудово!
Вона закрила очі, немов занурившись у спогади, на обличчі в неї застиг мрійливий вираз.
– Гостювала в неї якось…
– Це ж Солоний Край, там кордон поруч, – зауважила Шарлотта.
– Ой, та в нас теж кордон поруч і що? – Ліса зневажливо махнула рукою.
– Важливо ще, з ким цей кордон, дурненька… Мама і про моїх подруг розпитувала. І взагалі, у неї свої резони, щодня пише в столицю комусь, — Шарлотта подивилася у вікно й зітхнула.
– Нас же теж представлять!
Не витримав і сказав:
– Так може про вас і йдеться, а не про мене! Я повинен спочатку подивитися, оцінити, поспілкуватися…
– Що?
– Пф!
– А хіба ні? Хіба я одружуюся не на людині, з якою повинен прожити життя, а на стайні? Стайню можна і самому завести…
– Ой, правда? – Олісава дивилася на мене захопленими очима, – Ні, ти чула Шарлі?
– Чула. Було б чудово, Артуре. Як шкода, що її тепер у нас немає, так не вистачає! Так би й помчала… – очі її мрійливо затуманилися.
Я посміхнувся, але нічого на це не сказав. Стайня… Поки нехай на тих, що є їздять.
– Шарлі, а правда, що ти каталася з королевою на поні?
– Ах, Ліско, я не хочу про це згадувати…
З королевою? Шарлотта знайома й каталися разом? Цікаво.
Олисава тихо захихикала.
– Як ти звалилася і сукню порвала, а вона тебе ховала.
– Ліса!
Олісава надула губки й відвернулася до вікна, Шарлотта деякий час дивилася на неї невдоволено, потім відвернулася.
– Зараз їй важко, – сказала вона неголосно, – Незрозуміло, чи буде взагалі відкрито сезон, вона ж буде в траурі. Загинув принц Георгій на «Аріадні».
– Мені він не подобався, – фиркнула Ліса, – Хоча все одно його шкода.
Якось за всіма турботами по маєтку я зовсім перестав стежити за тим, що відбувалося в королівстві. Втім, мені-то що, королева дісталася до столиці, змова не вдалася, вона ціла й неушкоджена. І, як я розумію, з Георгієм цим було не все так просто. Ні, королеву треба рішуче викинути з голови.
Тим часом, ми всі їхали, не надто поспішаючи, карета мірно похитувалася, колесуючи по дорозі. Хмарки, що зрідка закривали сонце, тепер згрудилися в цілу хмарність, обіцяючи якщо не грозу, то хоча б короткий дощ. Але було все так само душно й пильно, особливо коли повз проїжджали рідкісні вози й селянські візки, навантажені сіном. Лише зрідка більш дорогі екіпажі поспішали на дачі. Одні поступалися дорогою, дорогі екіпажі, звичайно ж, не поспішали, але Дін, вправно орудуючи довгим батогом, примудрявся наставляти навіть чужих коней на шлях істинний… в сенсі правильний. А на деякі спроби обурення, які мені вдавалося почути, гучним голосом відповідав ліврейний слуга.
– Дорогу мілорду!
Після цього, я починав ховатися в глибині екіпажу, щоб мене не помітили, а от сестриці навпаки, завжди висовували свої цікаві мордочки. Щось мені не подобалося це навмисне випинання себе. Щоб відволіктися, почав роздумувати, поки залишили в спокої. Десять тисяч гектарів! Це ж величезна площа! Як взагалі всім цим керував Камницький, якщо він постійно, через день або два з’являється в маєтку?
– Артуре, ти чуєш? Ми повинні заїхати в магазин на розі Дерибасівської! В журналах були такі мережива…
– Ліско, які мережива? Спочатку потрібно підібрати відповідну тканину, у тебе зовсім суконь немає.
Олісава фиркнула.
– Шарлі, у тебе теж тепер дві сукні на всі виїзди!
Я опинився вмить завалений переліком «немодних» і «старих» суконь. Але дещо мене раптом зачепило.
– Стривай-но! Лотко, що ти тільки що сказала?
– Як ти сказав? Лотка? – засміялася Ліса, – Що ще за Лотка?
Шарлотта тріснула її віялом по руці.
– От ти дурепа! А ти Бетті?
– Фу! Не подобається!
– А королева Елізабет?
– Та почекайте ви, балаболки! Шарлотто, ти зараз сказала, що вам довелося позбутися суконь!
– Звичайно! Ці розтяпи то руками брудними схоплять, то впустять щось або праску перетримають. Що з ним потім робити? Вмить налетить міс Фокс.
– Так-так! – підхопила Олісава, і передражнила тонким голосом, – Воно вже нікуди не годиіііццааа.
– А сама одну єдину носить…
– Скоро побачиш! Варто тільки початися сезону й купити пару суконь, так обов’язково що-небудь трапиться.
– Краще б за столовим сріблом стежила, – фиркнула Олісава, – Як не прийом, так то тарілка гнута виявиться, то ложка скрючена.
Дівчата продовжували обговорювати, а я замислився. Як я розумію, керуючий і економка перебувають, вочевидь, у дружніх стосунках. А друг мого недруга мені точно не друг! В цих господарських справах складно розібратися, але мені цього і не потрібно. Достатньо знайти вагомий привід, щоб відправити подалі, що цього Камницького, що цю Фокс. У такої, як Фокс, яка лише третирує прислугу, не може не трапитися проколів. Візьму-но я собі на заміточку, як сукні, так і все інше. Іванна повинна дещо знати про те, як слуги господарів піджучують, от і пошукаю щось-небудь.
– …Але ж воно для прийомів! Я що, в Оперу теж в ньому маю йти? – голосно вигукнула Ліса і так картинно закотила очі, що я відволікся від своїх стратегічних роздумів.
– І скільки вам для цього сезону знадобиться суконь? – поцікавився я, намагаючись уявити собі масштаби майбутніх пошуків.
Мої сестри переглянулись.
– Ну, на королівський прийом одну, – почала Шарлотта, – на бал іншу… для візитів – третю. А ще для прогулянок, для обідів… Ранкова... Три. Домашні можна старі перешити, а ось вечірні... Три чи чотири обов’язково! І для жалоби, хоча навряд чи мене...
– А в мене для візитів всього три! – з явним стражданням в голосі повідомила Ліса, ніби йшлося про останні скоринки хліба, – А ще ж і капелюшки відповідні потрібні!
– Та ви з собою навіть запасні в магазин берете!
– Запасні? Про що ти? Це для прогулянки! Не можемо ж ми гуляти по місту в цих капелюшках!
– Та вже, звичайно! – вигукнув я, розуміючи грандіозний обсяг покупок, що насувалися, – Це зовсім непридатні капелюшки!
– Фу, який ти.
– А рукавички?
– Рукавички, звичайно! І туфельки? Як без туфельок?!
– Як ми встигнемо все сьогодні?! – я ледве зумів придушити важкий зітхання, – я ж вам не фея.
Здається, хтось занадто далекий від простого народу… Інґіґерда Богуніч, згадав я про Лісину подругу. Стайні, маєток і ліс. Звучить привабливо, якщо захотіти вирішити проблеми Берлінгтонів одним махом. Хоча одруження…
– Лісо, – сказав я, – а що ще ти знаєш про твою подругу?
Вона тут же забула про свої туфельки.
– Ой, Інґіґерда така мила! Вона добре співає і грає на фортепіано, а ще, як і я, любить верхову їзду! У них такі коні, Артуре! І вона сама прекрасна наїзниця. Одного разу ми поїхали до…
Я уважно послухав Лисині історії. Ех, поки сам не навчуся стерпно в сідлі триматися уваги прекрасної наїзниці не доб’єшся. Господи! Та про що я взагалі думаю?! Яке одруження?
– …Він не мій! – відрізала Шарлотта.
– Зате він так не вважає, – Ліса глузувала над сестрою, я тільки розчув ім'я.
– Що Кандиба?
– Ай, та нічого! – Ліса відмахнулась, – Просто до слова припало. А так він просто пихатий індик! Просто Інґіґерда не така, як усі вважають! Вона скромна і добра. І зовсім не пліткарка!
– Ну, ось це в наш час найбільш цінно! – сказав я.
Шарлотта засміялася, а Ліса здивовано заплескала очима.
– До речі, – перебив я її, схоже, вона наважилася продовжувати перераховувати переваги своєї подруги, – як ви взагалі про всіх дізнаєтеся? Про нові магазини, про когось, хто поїде до Двору?
– Артуре, це ж так просто! Береш і робиш те, що ти не любиш – пишеш листи!
– А ще, – додала Ліса, – мама завжди отримує свіжі журнали зі столиці. І завжди знає, що нове у нас відбувається.
Я кивнув. Зрозуміло, що не зрозуміти. Листи та журнали. Усім писати й будеш знати. Одна тільки проблема — почерк у мене поганий і писати нікому й нічого. Гілберту хіба що. 
Карета сповільнила хід, гуркочучи колесами по брукованих вулицях центру міста. Пил давно змінився твердою бруківкою, за вікном з’явилися міські квартали, захопившись розмовою я пропустив, як ми в’їхали в місто. Швидкість помітно впала, навколо покрикували візники, сиплими голосами галасували рознощики газет.
– Одеса, Артуре! – радісно вигукнула Ліса, нетерпляче виглядаючи з вікна, – Тепер нас чекають покупки! Весь тиждень!
Я лише важко зітхнув, уже уявляючи собі все те, що мені тільки належить витримати. Але робити було нічого.
– І чому Одеса саме Одеса? – пробурмотів я собі під ніс, але чутливі вуха Шарлотти мене почули.
– Як чому? А ну, Ліско, розкажи-но брату, чому там тебе навчили в пансіоні?
– Що розказати? – неохоче відірвалася від віконця Олісава.
– Чому Одесу так назвали?
– Артуре, ти хіба… Ах, так! Це зовсім просто. Коли після заколоту французькі емігранти на службі корони займалися розвитком нашого краю, вони складали карти на своїй мові й давали деяким місцям назви, виходячи з якихось місцевих особливостей або старих назв. Біля Кочубея якийсь з інженерів написав французькою: «Eau de saline», тому що звідти брали грязі й солі для лікування дружини його величності, а також чумаки возили сіль. Потім, ближче до кінця минулого століття, при подальшому розвитку міста його вирішили перейменувати… Я відповіла на ваше питання, мадам?
– Яка я мадам, дурна! – Шарлотта прикидано розлютилася.
– Ах, вибачте.
Наша карета зупинилася на розі якихось смутно знайомих вулиць. Вікна тут були величезні, вони вабили погляд моїх сестер своїми розкішними тканинами, шовками, що переливалися, і тонкими мереживами. Вулиця кишіла публікою: дами з парасольками, у супроводі добре одягнених чоловіків, рознощики з лотками, що поспішають кудись, пропонуючи всім підряд лимонад, прохолодні напої, а також пироги. Тут пахло помітно краще, хоч і кіньми, але і квітковими парфумами та свіжою випічкою з найближчої кондитерської.
Джеймс Дін знайшов вільне місце, зупинив карету, лакей з Реджинальдом, зіскочивши із задка, шанобливо відчинили дверцята. Виліз на вулицю, начепивши клятий циліндр, і допоміг сестрам вийти, фізично відчуваючи їх легке, але помітне тремтіння, від передчуття відвідування магазинів. Схоже, для них це було справжнє свято.
– Братець, ходімо скоріше! – Олісава вже тягнула мене за рукав, її очі блищали яскравіше, ніж сонячні зайчики у вітринах. Шарлотта, старша, більш стримана, лише озирнулася на всі боки, перш ніж м’яко взяти мене під руку.
– Не так швидко, Лісо. Артуре, не звертай уваги, вона завжди така, коли справа стосується покупок.
Я нервово посміхнувся.
– Що ж, будемо сподіватися, мені вдасться витримати це випробування… Може прогуляємося?
– Звичайно! Але… після.
Ми пройшли через арку і потрапили у великий критий двір, що представляв собою самі лише магазини, які манили своїми вітринами моїх сестер, як метеликів вогонь уночі! Яких тут тільки не було! І закрутилася круговерть… І ж, дивно, їхали за тканинами для суконь, а обійшли всі магазини й до тканин звернулися лише потім. Дякувати матері, яка як генерал перед битвою, поставила мені чіткі завдання й орієнтири, інакше б усі гроші могли бути витрачені практично відразу… на що завгодно. Ми увійшли ще в один магазин, де нас знову огорнув цей специфічний запах тканин, який буде тепер переслідувати мене довгі роки. Тут було набагато прохолодніше і набагато просторіше, ніж можна було очікувати, дивлячись на нього ззовні. Високі стелі, великі люстри та ряди вітрин, заставлені всім, що тільки могло знадобитися вибагливій модниці. Сестри тут же кинулися до стійок з тканинами, їхні пильні погляди забігали на всі боки, оцінюючи кожен відріз, пара окатих прикажчиків тут же почали витися навколо них, шанобливо щось радячи, пропонуючи французькі шовки, англійське сукно, парчу, оксамит… Миготіли мережива, вишивки та стрічки, виблискували й стукали один об одного всілякі ґудзики, шелестіли й тріщали віяла… Я ж просто очманів уже від усього побаченого і почувався загубленим серед цієї пишноти. Що я розумію в цих фасонах або відтінках? І чому ніде немає готових суконь, як я того очікував? Адже це все ще везти кравцям, потім обговорювати з ними, приміряти, звужувати, підганяти…
Шарлотта з Олісавою переглянули багато зразків, я зрозумів, що складність полягала в тому, щоб підібрати собі і колір сукні, і найбільш підходящий матеріал, та ще й не один. Виявляється, вони раніше читали якийсь журнал, де були представлені тканини з цього магазину, а зараз бурхливо обговорювали той факт, що деякі спочатку обрані відрізи зовсім інакше виглядають наживо. Не кажучи вже про те, що були ще й конкурентки, і бажано вибрати те, що підійде саме тобі. Загалом, ми ще й там провели близько години. Я встиг дізнатися, що капелюшки з пір’ям знову в моді, хоч птахів і шкода, що зелений колір «неймовірно освіжає», а сукні із завищеною талією «вигідно підкреслюють твою витонченість»… Літній прикажчик, що з’явився в залі магазину звідкись із його глибоких надр з уважним поглядом, з розумінням запропонував мені м’яке крісло і чашечку кави. Нехай я і насидівся в дорозі, але встиг уже втомитися, до того ж із цього крісла можна було роздивлятися і вулицю, а там було багато цікавого. Наче новий і яскравий, абсолютно інший світ… Стоп! Мій погляд ковзнув по якійсь яскравій плямі, я почав її уважно роздивлятися. І чим довше дивився, тим більше мені подобалося те, що я бачу. Пурпурове… або таке бордове. Не пам’ятаю, як називається цей колір, але рулон тканини, що стояв у тіні між шовками, кинувся мені в очі.
– Звольте подивитися, мілорде. Це абсолютно нова тканина, з точно такої ж було зшито нещодавно сукню англійської королеви.
Цей літній прикажчик був тут як тут. Окатий! Як я…
– Цікавий і яскравий колір… Ви мене знаєте, люб’язний?
– Прошу вибачити, мілорде, але я впізнав герб на вашій кареті. І, дозвольте зауважити, це єдина штука цієї тканини. Господар привіз з Лондона, дуже рідкісна тканина, спеціального нового забарвлення.
– Чому ж ви ховаєте її в кутку?
– Мало хто здатен купити, мілорде. І для збереження.
– Збереження? Крадуть, чи що?
Прикажчик трохи почекав перед відповіддю.
– Смію зауважити, на сонці будь-яка тканина вигоряє, мілорде. Однак же, на балу, у світлі світильників саме ця тканина буде виглядати прекрасно, набагато краще за інші, насиченіше. Господар зібрався відправити її в столицю, якраз до сезону. Каже, що поки складно везти нове, викуповують на місці.
Я ще раз придивився. Так, колір гарний. Він був незвичайний і дуже візуально виділявся на тлі інших. Олісаві, можливо, таке і не підійде, вона має бути ніби як представлена, а там свої резони і яскравість не потрібна. А от Шарлотті, якій довелося кілька років відмовлятися від усього, тому що не найкращі часи були, їй ця сукня буде в самий раз. Вона в ній буде просто, як королева.
– А ціна настільки ж яскрава?
Прикажчик схилився до мене і прошепотів цифру. Я подумки здригнувся, а потім подумав, а чому б мені не зробити Шарлотті приємне? Я ж її брат. Або займаю місце її брата. Та й не мої ж гроші, зрештою. За чужий рахунок бути благодійником взагалі просто.
– Як ви вважаєте, – запитав я у прикажчика, – Чи підійде цей колір он тій дівчині? Тій, що старша.
– О, звичайно, мілорде.
– Ні, ви гарненько подумайте, люб’язний. Ви ж досвідчений продавець, припускаю, що старший у цьому магазині. Тут важливе не тільки ваше бажання продати, важливо, щоб я не приніс потім сукню вашому господарю назад. Ні, не так. Я просто хотів би зробити сестру трішечки щасливішою. А потім, у разі успішного випробування, думаю змогли б збільшити замовлення.
– Мілорде, запевняю вас, це хороший вибір. Особливо для цього сезону. Можливо незабаром цих тканин привезуть більше і тоді вони стануть дешевше. Але зараз не так. Я і сховав-то її, бо ахають, захоплюються, але купити або не по кишені, або не по статусу.
– Добре, – я встав, – я беру, подивимося, що скаже кравчиня.
– Візьмете всю штуку, мілорде? Але там буде більше, ніж на одну сукню.
– Нічого, може й молодшій щось дістанеться.
Нарешті і Шарлотта з Олісавою зуміли щось вибрати, я виписав чек, точніше вписав туди потрібну суму, мама вже його підписала. Сестри залишили в магазині візитку з адресою кравчині, куди слід було доставити всю нашу здобич і вийшли на вулицю.
– Тільки не кажіть, що хочете мене потягти ще до кравчині?
– Звичайно ж, ні, Артуре! Що тобі там робити? Це непристойно!
– Як ви мене обрадували!
– Ну тоді зайдемо ще декуди.
Так, день був нелегким. Після магазинів ми ще погуляли, пройшлися до Приморського бульвару. Сестри, хоч і косилися на рознощиків лимонаду, але пити не побажали, та й я не став. Я подумав про те, куди доведеться бігти, якщо раптом притисне. Ну, я-то, припустимо, ризиковий. Можу знайти собі безлюдне містечко або двір. А їм-то як? Сонце хилилося до заходу, визирнувши з-за хмар і розфарбувавши небо в теплі помаранчеві із золотим тони. Свіжий морський бриз приніс деяку прохолоду. Сестри, окрилені покупками й передчуваючи нові вбрання, базікали без упину. Особливо, коли поруч нікого не було. Ми вже прямували назад до Дерибасівської, де на розі з Гаванською нас залишалася чекати карета, як раптом я почув:
– Берлінгтон? Невже це ви?!
Я різко повернувся. З елегантного ландо вибрався чоловік трохи старший за мене, з пишними бакенбардами й рум’яним, гладко поголеним обличчям. В його голосі звучало непідробне здивування. Я його не знав, але зрозумів, що це хтось зі знайомих Артура.
— Вітаю вас! — відповів я, трохи піднявши свій циліндр і намагаючись виглядати якомога природніше.
— Очам своїм не вірю… Ви?! Живі?
Він повернувся до моїх сестер і схилився в поклоні.
— Леді Шарлотто, леді Олісаво, як завжди чарівні!
Сестри чемно посміхнулись, але Ліса байдуже, а ось у погляді Шарлотти я прочитав… лють? Схоже, цей пан був не надто їй приємний.
— Прошу вибачити, але ми хіба знайомі? — запитав я.
Який сенс приховувати свою амнезію, якщо про неї все одно стане відомо!
Чоловік невпевнено посміхнувся.
— Це якийсь жарт? Я Орест Завадський!
— Після поранення я погано пам’ятаю, — скупо повідомив йому я.
— Ми ж з вами служили в училищі… Невже…
— На жаль, пане Завадський, — раптом встряла Шарлотта, — ми стомилися і поспішаємо повернутися в маєток. Артур живий, так що все чудово!
— О, як шкода! — незрозуміло що йому було шкода, що я живий чи що вони стомилися, але виглядав Орест Завадський розчарованим, — Ну що ж, тоді прошу вибачення. І всього найкращого!
Ми продовжили шлях до нашої карети. Сестри йшли мовчки, і я відчув, як напруга, викликана цією зустріччю, повисла в повітрі.
— Артуре, — тихо сказала Шарлотта, коли ми вже сідали в екіпаж, — Орест Завадський… він…
— Обов'язково розкажеш, Лото, — перебив її я, — Але потім, мені знадобляться всі відомі тобі деталі.