Глава 20

Щойно я прокинувся, а точніше, щойно Бартон знову стягнув з мене ковдру і я, позіхаючи, зібрався на пробіжку, як, вийшовши за двері маєтку, зустрів стривоженого Щиглика.
— Що сталося, Василю? — здивувався я його появі.
Щиглик скосив очі на Бартона, потім підійшов ближче і змовницьки сказав мені:
— Доброго ранку, сер! Учора вже ближче до ночі прибіг до мене хлопчисько Джона... я вам казав про нього.
— Ну-ну! Якийсь твій родич, що тримає якись заклад біля роз'їзду.
— Саме так, сер. І як домовлено, значить, він мені про все доповідає. З'явився чоловік, прибув пішки, що дивно. Побажав дочекатися поштової карети, повечеряв, а потім сказав, мовляв, спати піду. Все одно пошта на світанку буде.
— Що мені до нього, Василю?
— А ви зачекайте, мілорде. Річ у тім, що він потім узяв і тихенько з віконця вистрибнув, думав, не помітять. А Джон-то, кум чоловіка моєї сестри, людина сумлінна. За срібняк взагалі усьому велику увагу приділяє...
— Та буде йому срібняк... тьфу, гривня. Я ж сказав тобі, що на витрати видам.
— Дякую, мілорде. А ходімо-но на подвір'я, там дорозповім.
Мені стало цікаво, та й Щиглик робив весь такий таємничий вигляд. Ми тільки вийшли, як він відразу запитав:
— Сер! Дозвольте дізнатися, пістолет ваш...
Я поплескав себе по боку. Чесно кажучи, я його постійно з собою носив, навіть на пробіжку. І навіть тренувався стріляти, відправивши Щиглика придбати нових зарядів. Не так далеко звідси якось на звичайну дачу напали ж на нас, з королевою. Тому і Щиглик мені був потрібен, тому і пістолет. Дуже сприяє доброму слову, ага. Причому, пістолет цілком здатний і без доброго слова обійтися, а ось самотньому слову чомусь складніше...
— Та з собою, з собою, — під розстебнутим старим мундиром Артура, в якому я бігав до моря, цей пістолет не був занадто помітний.
— Так от, сер. Хлопчисько прибіг до мене, а я вже вистежив цього прийшлого. Засів він якраз на дальній стежці, де ви любите бігати. Там ще сестра ваша ходить гуляти над морем.
— Тьфу ти. Чи не цей її залицяльник з'явився?
— Ніяк ні, пан командир!
— Облиш це, не на плацу.
— Вибачайте, — посміхнувся Щиглик, — Але дивний він. Був би залицяльник, так квіточки там рвав, нервував би, позіхав, видивлявся. Палив би. А цей тихенько сидить, гад. Ховається, щоб з боку будинку не було видно. І, можу помилитися, не впевнений, але є у нього щось таке... як би не пістолет.
— Он як! — задумався я. Так, на залицяльника сестер не дуже схоже. А хто він тоді?
— Я обдивився його гарненько, намітив місце, потім тихенько пішов, схопив свого вінтаря і сюди.
— Треба, звичайно, розпитати гостя. Незваного.
- Може покликати когось?
- А якщо втече? Або Шарлотта піде зранку? Ні, йдемо.
— Я проведу вас, мілорде. Тільки там доведеться тихо йти, щоб не почув.
— А щоб не втік, ми зараз дещо зробимо.
Я повернувся в будинок, сказав Бартону, щоб він розпорядився негайно підняти сторожів, якщо вони вже спали, підняти лакеїв і бути насторожі. А матір із сестрами поки що до відома не ставити, та й взагалі - спитають, просто ми помітили лисицю, ось і пішли шукати її. А може ще волоцюга був якийсь. 
Потім ми пішли на полювання. Треба сказати, що я знову відчув якесь веселе передчуття небезпек. Ніби вони мене радували і вабили. Я б просто побіг туди, до берега, по стежці, але Щиглик, підібравши свою заховану гвинтівку, повів мене ледь помітною стежкою в обхід.
— Дозвольте, мілорде, піду вперед. А там уже ви слідом.
— Думаєш, небезпечний?
— А що тут думати, хіба добра людина крадеться вночі під кущі й сидить під чужим будинком?
— А якщо залицяльник? Зібрався сестрі співати серенади, а тут ми йому все обламаємо.
Щиглик скосив на мене.
— Так адже він без вашого дозволу до неї заявився. Це до леді-то!
— Ех, Щиглик, Щиглик. Любов, вона така...
— Мені тепер Стефа розповість, яка...
Я здивовано подивився на нього.
— Стефа? Що розповість?
Щиглик збентежено кашлянув:
— Ну, їй-то відразу базікалки принесли звісточку, що у мене зазноба тепер у маєтку.
Зазноба? Ах, так! Вони ж тепер удають, що спілкуються.
— А-а, ти про Іванку. Я тобі так скажу, Вася. Будь як кремінь. А якщо що, скажи, що я особисто пообіцяв тобі дружину вибрати. Хто тебе більше полюбить, та й буде.
Колишній вахмістр аж спіткнувся.
— Але Іванка-то... вона ж не моя, а ніби як ваша...
— Я тобі вже казав, про це нікому знати не потрібно. А базікати можуть всяке. Та й мені зручно через неї щось передавати. Сподіваюся, Стефа на неї не буде кидатися?
Щиглик спантеличено почухав потилицю.
— Звідки ж мені знати, мілорде. Та й чому б?
— А ти натякни, що гучні розбирання, як і решта лицеушкодженнь, мене сильно засмутять. Зате розуміння чогось та й варте.
Довгий час ішли мовчки. Потім Щиглик трохи оговтався, показав мені, що скоро будемо на місці. Я притиснув палець до губ: мовчи, мовляв. Він згідно кивнув. Ранок був чудовим. Було свіжо, але вітерець ледь-ледь торкався обличчя. Співали всякі пичуги, пахло морем і степом. Це було найкраще в світі повітря! Солоне і пряне. Захотілося раптом скинути цей чужий мундир, вискочити на берег і щодуху кинутися в ще прохолодну воду...
Щиглик застережливо підняв руку. А потім показав мені напрямок. Так, там справді хтось був. Крізь зелень вдалося розгледіти, що якась людина зіщулилася прямо над стежкою, трохи вище схилом, за деревами. Якби я біг звідти, то з того боку не помітив би, він добре сховався. Я витягнув пістолет, взвів як треба, сховав руку за спину, щоб його відразу не було видно, і кивнув Щиглику. Вахмістр тихенько пішов уперед, стискаючи гвинтівку побілілими пальцями.
— А ти хто такий? — його гучний голос раптом порушив мирну тишу цього ранку, розірвавши її просто на шматки.
Чоловік, який ховався попереду, тут же вскочив, хрустячи гілками, і різко обернувся. Рука його одразу смикнулася за пазуху, за мить у ній з'явився пістолет, і одразу ж кашлянув пострілом. Негучний хлопок моєї зброї пролунав майже на мить до цього, Щиглик лише встиг підняти гвинтівку, від приклада якої бризнули на всі боки тріски. От чорт! Я присів і сіпнувся вбік, ведучи стволом та готовий ще стріляти, але чоловік, що ховався над стежкою, на якусь мить завмер, а потім так і рухнув навзнаки на землю.
— А ви все так само влучно стріляєте, мілорде, — хрипко сказав Василь, — Просто в самісіньку маківку...
— Що? — я отетерів, подивившись на пістолет у своїх руках.
Та що ж це? Знову ніби зброя оживає в моїх руках. Ніби я давним-давно знаю ці дивні тризарядні пістолети і досконало ними володію. Але це ж просто неможливо!
Василь підійшов і схилився над тим, хто впав.
— Готовий, — задоволено сказав він.
— Що? — безглуздо повторив я, — Як так? Що, зовсім?
— Наповал. Дивіться, мілорде, а у нього-то знатний пістоль. Бачив я такий у нашого поручника, у ньому кульок, мабуть, п'ять.
Знову мені довелося... та що ж це. Ні, я не буду плакати і рвати на собі волосся, але мені стало гірко від розуміння, що на моїх руках кров ще однієї людини. І тут страшна думка пронизала мене.
— А якщо це той самий залицяльник Шарлотти?
— Хто? — повернувся до мене Щиглик, — Цей?
- Художник...
Він нахилився, з хеканням перевернув його і почав уважно розглядати. У того що ховався застиг досить злісний вираз, хоча смерть взагалі нікого не прикрашає. А у лобі злегка червоніла маленька дірка, я справді стріляв убивчо точно.
— Нє, не може бути, — нарешті сказав Василь.
— Вона мені якось казала, що він намагався зустрітися з нею. Хотів щось сказати, — здавлено промовив я, дивлячись на труп.
— Тоді не зустрінеться... — зітхнув Щиглик.
— Прокляття! — прошипів я, — Навіщо ж він одразу почав стріляти? Ну навіщо?!
— Е-е, мілорде, ні. Не хвилюйтесь, це не художник. Саме так! Б'юся об заклад і не пошкодую на це навіть лева, що він ніякий не художник. Ви подивіться тільки на його руки, мілорде, вони скоріше кувалду тримали, ніж пензлі.
Руки загиблого дійсно не були такими тонкими і витонченими. Але хіба це могло бути незаперечним свідченням?
— Треба викликати поліцію, — сплюнув убік я.
— Навіщо? — здивувався Василь, — Воно вам треба, мілорде? Знову поліція? Та потім такого про вас понаписують.
— А як інакше? Мені доведеться якось пояснити, виправдатися...
— Та тьху на нього! Кому він здався, цей вбивця?
— Вбивця?
— А що він тут робив? Морем милувався і стріляв по рибах? Дивиться, приклад моєї гвинтівки в шмаття, на долоню вбік і я б тут поруч лежав...
Здивував мене Василь, що й казати. Якось він зовсім не переживав про те, що сталося. Може, колишній солдат і все таке? А я? Мені скоріше було прикро.
— Тобі не шкода...
— От вибачте, мілорде, — перебив мене Щиглик, — але я не розумію. Цей негідник напав зі зброєю в руках. На вашій землі. Чому мені про нього шкодувати? Був би це добропорядний житель міста, хіба з ним сталося б таке? Знав би, поклав би цого відразу... До чого розводити всі ці справи з поліцією, у море його і край.
Я знову підняв свій пістолет, оглянув його, потім згадав.
— Розумієш, вахмістр, по кулі, здається мені, можна дізнатися, з якої зброї стріляли. А з цього, — я підкинув свій пістолет, — мені вже довелося стріляти якось тут зовсім недалеко. І на жаль, теж точно.
Щиглик присвиснув.
— Так на вас уже був напад? І цей, значить...
— Ні. Думаю, що тоді нападали зовсім не на мене. А ось цей...
— Не турбуйтеся, мілорде, я пошукаю кулю і, як стемніє, відвезу його в морюшко. А там уже чин по чину службу відстою по рабу за діло убиєнному. Можете мені свій пістолет подарувати, а хочете теж морю віддам. А собі цей візьмете.
— Ні, приятелю. Засунь йому пістолет за пазуху, нехай вони будуть нерозлучні. А от мій доведеться замінити, це вірно.
— Тоді повертайтеся, сер. А я побіжу за тачкою поки нема нікого.
Я з тугою глянув на ще кілька хвилин тому дивовижне море. Тепер воно здавалося сірим і похмурим. Втім, ну до чого ті переживання? Щиглик абсолютно правий. Це не я чекав його на стежці. Це по мою душу хтось вийшов на полювання. 
— Василь, відтягни тільки його подалі. Я піду вперед і потурбуюсь, щоб Шарлотта сюди не заявилася, а ти уважно обшукай його кишені. Візьми олівець і папір. Опиши все-все, що тільки у нього знайдеш. І мітки на одязі теж. А потім поверни речі на місце. Якщо знайдуть, нехай поламають голову.
— Тоді і гроші треба залишити, — ледь помітно зітхнув Щиглик.
— Навіщо тобі його гроші? Ні, якщо знайдеш тисячі, вони твої, — криво посміхнувся я, — А від мене все одно премія буде, заслужив за увагу. І куму своєму теж передаси. До речі, що йому скажеш?
Щиглик лукаво примружився.
— Скажу, що не знайшов постояльця. Тільки потім побачив, як він сідає в поштову карету, та не встиг розпитати.
Я поплескав його по плечу.
— Дій. Нам ще належить розібратися, хто на нас відкрив полювання. І той, хто прийде шукати його, потрібен буде вже живим...