Глава 19

– Заходьте, – сказав я, почувши легкий стукіт у двері.
Як же мені це набридло! У цих величезних книгах, заповнених від руки не надто розбірливим почерком, можна було хіба очі зламати, а не щось знайти і зрозуміти! Тільки-но я сів їх переглядати, як одразу майнула думка, що вже сама форма їх заповнення викликає вагомі підозри. Ну не вірю я, що це нормально – писати, як курка лапою в таких важливих звітних документах. Жодної систематизації, жодних узагальнень, виділень, уточнень... просто поспіль йде один великий список, причому навіть дату потрібно довго шукати. А порівняти нема з чим. Мені принесли зведення лише за останній рік. От якби в гості до когось потрапити й чужі схожі книги подивитися, та хто мене пустить? А втім, дехто у мене тут є! Є й інший варіант – господарство Берлінґтонів навряд чи сильно змінилося за ці роки, десь же мають бути старі записи. Загалом, за кілька годин, що я корпів над звітами по діяльності маєтку, домігся лише головного болю і різі в очах. Тому я був дуже радий відірватися від цього не надто приємного заняття.
У кабінет увійшов Бартон, як завжди незворушний та серйозний у чорному фраці і білих рукавичках, він ніс перед собою на розставлених пальцях невеликий піднос.
– Сер! Віктор Фальконер бажає засвідчити вам свою повагу.
На підносі була візитна картка, вона лежала на великій серветці, я машинально взяв її, покрутив у руках. Солідна така, на щільному картоні із золотим тисненням гарним шрифтом написано: "Віктор Амадей Фальконер, негоціантъ". Мені б у господарських звітах таким шрифтом писали!
– І хто це такий? – здивовано запитав я, – Що ще за негоціант? Фальконер... Щось знайоме...
Бартон із відсутнім виразом обличчя мовчки стояв поруч.
– Бартон, чому ви мовчите?
– Чекаю ваших розпоряджень, мілорде.
От упертий старий!
– До речі, я вас просив, щоб ви лише наглядали за виконанням, а не бігали самі по сходах, наче молодих для цього немає!
– Все так і є, сер, – не кліпнувши оком відповів старий камердинер. – Мені доставив її лакей, а ось вручати вам – мій обов'язок.
– Справді?
Я встав із крісла й підійшов до вікна.
– Потрібно буде стіл сюди переставити, і світліше, і вид приємний з вікна, – зауважив я.
– Гадаю, мілорде, що добре було б вам одразу бачити того, хто входить, а не сидіти до відвідувача спиною.
– Мені потрібно когось боятися, Бартоне?
Сивий слуга тільки заплющив і розплющив очі, але нічого не відповів.
Цікаво. Він мені так натякає, що в цьому домі мені небезпечно?
– Знаєте, Бартоне, якщо сидіти й боятися чогось у самому домі, у своєму кабінеті, то значить, щось у житті йде зовсім не так... А крім того, можна придумати якесь дзеркало або начищений кавник, які дозволять бачити все, що відбувається за спиною. Але це зовсім не вихід... 
Та що це я? Теж мені, тема для розмови... 
- Я ось усе думаю про ваші обов'язки, Бартоне.
– Прошу вибачення, сер?
– Так-так! Є деякі речі в цьому домі, які я хотів би змінити. Мені здається, що в ньому бракує справжнього дворецького, який не був би управителем.
– Мілорде?
– Мені потрібна людина, якій можна довіряти, Бартоне.
– А пан Камніцький?
– А пан Камніцький поки не здається мені надто відповідним для цієї ролі.
Бартон дозволив собі трохи повернути до мене обличчя.
– Ваша матінка, мілорде.
– Що з нею?
– Вона буде незадоволена, сер.
Я зупинився і здивовано перепитав:
– Незадоволена? А чому їй бути незадоволеною?
Бартон злегка поворухнувся, переступивши з ноги на ногу, що було на нього не надто схоже, зазвичай він стояв як бовван.
– Сер! Я не маю права казати...
– Залиште, Бартоне! – різко сказав я. – Мені зараз потрібна ваша допомога. Мені зараз важливо знати, що є люди, яким я можу довіряти. Ви служили ще моєму дідові, і Реджинальд уже встиг мене просвітити, що Бартони прибули сюди ледь не з першими Берлінґтонами. Я вже вам казав, що вважав вашу відставку помилкою і показав, що цілком здатен наполягати на своїх рішеннях. Або буде по-моєму, або без мене!
В очах старого слуги щось промайнуло, мені здалося, що він навіть розчулився, але в житті б не дозволив собі це показати.
– Не хочете розповідати, що було причиною якихось рішень у минулому – ваше право. Але мені потрібен дворецький, який наведе тут такий порядок, щоб покоївки не ридали, отримуючи платню, і їх не хльостали по щоках, щоб недбайливі лакеї, які звикли колупати в носі й обговорювати хазяйські розпорядження, були виставлені за дві секунди, а базік і ноги не було близько.
Я повернувся, підійшов до нього впритул, дивлячись у його вицвілі очі.
– У вас багатий досвід, ви заслуговуєте на довіру і широкі повноваження, а бігати за мною з костюмом зможе і Реджинальд, коли ви його вимуштруєте.
– Ваша матінка... – майже прошепотів Бартон.
– Я вирішу з нею питання. Вона хотіла б поїхати до столиці, що ж, якщо їй так милий Камніцький, він зможе її супроводжувати. Але мені просто необхідно ще дещо з’ясувати, оскільки пан Камніцький чомусь вирішив, що він може розмовляти зі мною так, ніби...
Підійшов до книжкової шафи і поводив пальцем по корінцях книг. Коли в мене руки до них дійдуть? Не сказати, що тут багато всього цікавого, але все ж таки цікаво. А часу немає. Треба з цими обліковими книгами розбиратися, а я навіть прочитати їх можу насилу!
– Гаразд, Бартоне. Мені час повертатися до цих книг, питати Камніцького про них – дурість, а цей... як його там? Рахівник...
– Авраам Приходько, сер.
– Ага, Приходько-розходько... Він лише невиразно мукає і труситься. І все в рот Камніцькому дивиться. Ніби він тутешній лорд Берлінґтон.
Брови Бартона трохи зрушилися, але він знову промовчав.
– До речі, ви ж були камердинером мого брата, вірно?
– Мілорд Едвард теж побажав, щоб інший виконував ці функції, мілорде.
– Але ви ж розумієте, що це не через те, що ви погано робили свою роботу!
Старий слуга лише трохи підібгав губи.
– Вашому братові потрібен був представницький камердинер. Швидше навіть, просто лівреєний слуга. Саймон, який тут був, його цілком влаштовував.
– Так? – здивувався я. – Цей ледар?
– Він брав його лише на прийоми. А так обходився без камердинера, часто їздив поодинці або найманими каретами. Ваша матінка цим була вельми незадоволена.
Дивно, звичайно, маючи власні екіпажі, ними не користуватися, але, можливо, Едвард просто не хотів, щоб за ним шпигували? Хм, а значить, стикався з цим, як і я...
– Ідіть, Бартоне, – я повернувся за стіл і сів у крісло.
– Що мені відповісти гостю, сер? Відмовити йому чи призначити якийсь день для прийому?
– А він що, так і чекає весь цей час? – здивувався я.
– Звісно, мілорде. Йому повідомили, що ви зайняті, але він чекає призначення зустрічі. І... дозвольте зауважити, сер.
– Кажіть, Бартоне!
– Цей Фальконер людина непроста, сер. Про нього різні чутки ходять. Він торгує вином, а крім того, він ваш орендар, мілорде.
– Орендар, та ще й непростий... Послухайте, Бартоне, а чи не прийняти мені його зараз, га? Влаштую тиждень прийомів відвідувачів, якщо вже так густо пішли...
Бартон мовчки схилився.
– Ви як гадаєте, варто це робити? – наполягав я.
– Не мені вам радити, мілорде. Але було б непогано прихилити до себе цього негоціанта. Мені здається, що у відносинах між ним і паном Камніцьким існує деяка... деяка напруженість, мілорде.
– Тоді кличте. І нехай приготують що-небудь для зустрічі, закуску, каву, сигари там.
– Мені здається, мілорде, що для першої зустрічі достатньо буде сигар.
– Ви вважаєте? Що ж, я все одно їх не надто курю, тож оберіть кращі. Так, зачекайте. Мені раптом пригадалося, що десь я чув це прізвище. Тільки коли і де?
Я потер лоба, намагаючись згадати. Десь мені зустрічалося це прізвище. Повернувся за стіл і почав перебирати аркуші, звалені окремо. Я просив надати мені список найбільших орендарів і те, чим вони займаються на землях Берлінґтонів. Чесно кажучи, там було не надто багато прізвищ, але кудись я цей аркуш засунув. Ось! Так і є. Не найбільший, орендує не найкращі ділянки, десь ближче до Дністровського лиману, оформлені як неугіддя. Це в сенсі — неорні землі? Гм, розберемося.
– Кличте!
Бартон знову вклонився і повільно вийшов. Еге ж, камердинер у мене гарний, порад не дає, нічого не розповідає... Нічого, мені потрібен свій дворецький у домі, а не цей хитромудрий управитель, який усі справи скинув своїй... не знаю, хто вона йому, але щось між ним і економкою точно є. А камердинером краще Реджинальда зроблю, він молодий, старого ганяти мені совість не дозволяє. До того ж Реджинальд буде знайомий зі мною новим, а не мною старим. Гаразд. Фальконер... Що ти за негоціант такий?
Віктор Фальконер виявився досить імпозантним товстунцем, що посміхався мені так, ніби зустрів старого друга. Темно-зелений сюртук, світлі штани, шовкова бордова жилетка, вишита квіточками, при цьому величезна золота шпилька для краватки і солідний ланцюжок для годинника. Мені здалося, я, звичайно, не надто великий знавець моди, але все ж, навіть мені було зрозуміло, що костюм у нього з дорогої тканини, пошитий добре, не стовбурчиться, модний здоровенний циліндр і тростина немовби з червоного дерева – все це свідчило про те, що людина він забезпечена. А яким ще бути успішному негоціанту, вірно?
– Ваша милосте! Дякую вам, що погодилися прийняти мене.
Я навіть встав і потиснув йому руку, хоча не знав, чи правильно це чи ні, чи маю я сидіти або це неввічливо... Мені з моєю пам'яттю все одно бути ексцентричним, тож будемо відповідати. Головне, все має бути в міру. Хоча він мій жест оцінив, це я помітив одразу.
– Я навіть і мріяти не міг, що так одразу з вами зустрінуся!
– Чому ж? Наскільки мені відомо, хоч я ще й не цілком розібрався з усіма справами маєтку, ви, пане Фальконере, мій орендар.
– Ви маєте цілковиту рацію, мілорде.
Я жестом запропонував йому сісти й сів сам, уперши лікті в крісло і зчепивши руки перед собою, чекаючи його подальших пояснень.
– Не мав честі бути представленим вам, мілорде, раніше. Хоча вів справи з вашим батьком... Царство йому небесне!
Він перехрестився, а я мовчки чекав. Взагалі ж, давно помітив, чим більше мовчиш – за розумного зійдеш! Фальконер теж замовк, але через те, що взявся діставати сигару, потім обрізати її кінчик дивними щипчиками, такою кишеньковою гільйотинкою, яка мені чомусь нагадала кусачку для нігтів. Бачив десь таку – раз і відкушуєш. І де я міг її бачити? Тьху на цю пам'ять...
Тихо з'явився Бартон, приніс порцелянову попільничку у вигляді морди якоїсь тварини з таким виразом на обличчі, який, мабуть, був у мене в присутності цих курців.
– Вибачте, мілорде, вам не подобаються сигари?
– Ні-ні, пане Фальконере, куріть. Я намагаюся побороти цю звичку.
– Але чому? – здивувався мій гість.
– Якщо у вас буде таке бажання, можу порадити відвідати медичний заклад, де проводитиметься розтин якого-небудь курця. Які в нього всередині легені...
– Справді? – він подивився на свою сигару, потім глянув на Бартона, який підніс йому довгий камінний сірник. – Але що вже тепер...
Він довго і зі смаком розкурював свою сигару, Бартон загасив сірник і вийшов із кабінету, прикривши двері, але не до кінця.
– Ви весь цей час були у нас орендарем? Зізнаюся, я поки не знаю всіх деталей, для цього потрібно кликати мого управителя, пана Камніцького.
– Я б віддав перевагу говорити з вами, мілорде, – у його словах мені почулося інше, те, що якраз з управителем говорити він і не бажав. А це мені стало одразу цікавим. 
– Ви, як я подивлюся, любите вести справи у стрімкій манері, – пустив він дим і злегка примружившись подивився мені в очі. – І я скажу, що мені це до душі.
– За океаном кажуть, що час – це гроші.
Фальконер усміхнувся, але з першого погляду, як я його побачив, мене не залишало відчуття, що в цієї людини очі живуть ніби окремо, якщо рот посміхається, то вони холодні. Мені ніби був знайомий такий тип людей, вони вміють привабливо посміхатися, але ця посмішка не повинна обманювати.
– Я хотів з вами зустрітися, мілорде, і для того, щоб познайомитися, і для того, щоб особисто і без посередників обговорити деякі аспекти нашого партнерства.
– Партнерства? – здивувався я.
– Ваше здивування підказує мені, що пан Камніцький не ввів вас у курс справи.
– Значить, це не просто оренда. А чим ви займаєтеся, шановний пане Фальконере?
Знову широка посмішка і холодний, розважливий погляд.
– Ні. Це не просто оренда. Вірніше, – він струсив попіл у попільничку, потім затягнувся, – це оренда, але не тільки вона. Я справді орендую пару ділянок, хоча договір по них я б вважав за краще укласти з господарем землі й на тривалий термін. Але головне, я користуюся вашою винокурнею.
– Зачекайте, – насупився я. – Чи правильно я вас зрозумів – ви користуєтеся винокурнею...
– Так!
– Щось я таке чув днями... хіба винокурні не повинні бути лише казенними або знаходитися у віданні сімей, що володіють привілеєм?
– Це вірно. Ви швидко увійшли в курс справи, мілорде.
– Ну, не так швидко, але чув та читав дещо, - постукав я по книгах, що лежали на моєму столі, - Ви хочете мені зараз сказати, що моя сім'я цей регламент порушує і ви в цьому нам допомагаєте?
Фальконер кивнув, посмішка в нього здавалася застиглою.
– Саме так, мілорде. За угодою, яку ми уклали ще з вашим батьком, я користуюся однією з ваших винокурень, роблю це на свій розсуд, а за це погашаю витрати по привілею.
Тепер вже став посміхатися і я, сподіваюся, моя посмішка була ніби не гірша, ніж у цього товстунця.
– Дозвольте зауважити, шановний пане Фальконере, що це просто неможливо.
Обличчя його навіть не здригнулося.
– Я припускав таку можливість, що ви мені не повірите. Можна було, звичайно, попросити бути присутнім при нашій розмові Камніцького або захопити з собою папери, які ми підписали з лордом Берлінгтоном...
Хотів сказати йому, що існування таких паперів ще більш неймовірно, але він випередив мене.
– Так, мілорде, розумію вашу недовіру! І одразу скажу, в цих паперах не могло бути написано, що сер Берлінґтон і негоціант Фальконер домовилися... піддати небезпеці деякі положення про торгівлю вином і горілкою в королівстві. Це було б справді нерозумно.
– Саме це я і хотів сказати. Він міг вас найняти керувати винокурнею, міг домовитися про якийсь підряд, але підписувати папери про таке... Хоча, якщо ви кажете, що були партнерами, тоді це вам, мабуть, потрібна була якась страховка.
Фальконер кивнув.
– З вами приємно мати справу, мілорде, ви швидко розумієте суть. Все так. Це ж ваша земля і ваша винокурня. Я лише негоціант, а не управитель. А підписували ми всього лише договір зберігання, де зазначено, що мені належить частина обладнання і кілька бочок... з їхнім вмістом. Ваш батюшка заплющував очі на те, що в них, а я отримував законне підтвердження наявності моєї власності на вашій землі.
Я посидів, подумав.
– Тобто, батько ніби як дозволив вам тримати на своєму заводі якісь ємності та якесь обладнання. А формально ця друга винокурня так і працює в рамках Уложення.
– Абсолютно так. І договір цей я потім перепідписав з вашим братом.
– Я вже почав здогадуватися, що таке могло статися і в мене буде кілька запитань до вас у зв'язку з цим, але поки мене цікавить інше. Скільки там було зазначено бочок?
Посмішка Фальконера трохи потьмяніла.
– Повірте, не надто багато, всього сім десятків.
— Сім десятків бочок... Це ті, на триста з чимось кварт? — вирішив уточнити я, згадавши дещо з розмови з Бродським.
Мені ці кварти чомусь були не надто зручні, втім, я багато чого позабував.
– Ні, – відповів Фальконер. – Це не ті бочки. Бачите, мілорде, ми використовуємо французькі стандарти, тому й бочки в мене або в один, або в два бордоських барика, а це, як ви розумієте, зовсім інший об'єм. Давно пора б нам дійти до спільного стандарту, так було б набагато зручніше.
– І це вино за договором нібито зберігається...
Гість похитав головою.
– Ні, мова йде зовсім не про вино.
– Невже? А про що?
– Мова про коньяк, мілорде.
– Коньяк? Невже французький? Ви зберігаєте там контрафакт?
Віктор Фальконер деякий час дивився на мене, потім зітхнув.
– Тепер мені здається, мілорде, що варто відкрити вам усі карти.
Я посміхнувся йому, сподіваюся, не надто уїдливо.
– Не думаю, що аж усі, але мені дійсно варто знати більше. Якщо, звичайно, ми хочемо дійти якогось взаємовигідного рішення.
– А ви до цього прагнете, мілорд? – якби можна було пронизати поглядом, то Фальконер точно б це зробив, він буквально завмер, як кобра перед кидком, пильно дивлячись на мене і не помічаючи, як попіл його сигари падає на мій килим.
Не став відповідати йому одразу, питання було занадто непростим. Але мій погляд натрапив на книги обліку, які лежали переді мною. Гроші. Якщо я Артур Берлінґтон, то вони мені необхідні. Втім, що за дурниці, гроші необхідні геть усім, просто у кожного свої цифри, до яких він прагне. Одному мені можна було обійтися не надто великою сумою, але тут, у маєтку, схоже були ті, хто від мене тепер залежав. Не сказати, що я раптом відчув до них якісь особливі почуття, ні. Але вони ж сподівалися на мене! Вони були так схожі на мене! І ким би я був, якби в мені не впізнали Берлінґтона? З іншого боку, я б і не мав усіх цих проблем. Але й не мав би таких можливостей. Господи, та це свято, насправді, якесь! Навіть не потрібно нічого самому шукати! Нічого не прошу – самі знаходять і пропонують! Ну як тут встояти перед можливістю збагачення, га?
– Пане Фальконере, ми з вами поки погано один одного знаємо. А тут же дуже серйозне питання, пов'язане ще й з тим, що доводиться йти на певні порушення, які можуть кинути тінь на всіх нас. До того ж мені поки невідомо, якими були ваші відносини з моїм братом. І чому ви не хочете мати справу з Камніцьким.
Фальконер загасив сигару, сів зручніше і зчепив руки на животі.
– З останнім якраз найпростіше. Камніцький лише управитель. І, маю сказати, шахраюватий управитель. Це ще одна річ, про що нам варто поговорити. Однак поки хотів би звернути вашу увагу на інше – я орендую у вас ділянки, зовсім не орні землі, за хорошою ціною і готовий орендувати їх тривалим часом, а не на пару років. Було б непогано років так на чотирнадцять, а ще краще двадцять. Я б запропонував їх викупити, але поки про це рано говорити.
– Якщо у вас договори на короткий термін і укладали ви їх з Камніцьким, то з ціною, впевнений, є деякі питання. Ось бачите, – я вказав йому на книги і вирішив зробити вигляд, що чудово в них розбираюся, – він стільки тут навернув...
Фальконер злегка похмурів, але посмішка одразу ж повернулася на його кругле обличчя.
– Мені його махінації були нецікаві. Саме тому я вважаю за краще мати справу з господарем, а не слугою.
Хотів запитати про махінації, але потім себе стримав, не потрібно це. Не можна питати цієї людини, якщо сам не знаєш.
– Тому, ці угоди мене абсолютно не турбують. Нехай ціна оренди не надто висока, але вона справді гідна, а не те що... Щоправда, хотілося б тривалішої угоди, як я вже казав вам.
Так-так! Значить, потрібно поритися в орендних цінах, з якими мав справу Камніцький. І з орендарями обов'язково поговорити. І на терміни звернути увагу, бо він, пам'ятається, мені казав, що договори всі тривалі. Але чи потрібен мені тривалий договір з таким, як Фальконер?
– Питання з орендою мені здається важливо вирішувати не окремо, а в рамках усього цілком. Хоча, я не надто розумію... Зачекайте! Пане Фальконере! Я просто тільки зараз зв'язав одне з іншим, поправте мене, якщо я помилюся – на цих ділянках у вас же ростуть виноградники?
Фальконер примружився.
– Так, мілорде. І я в захваті!
– Де виноградники – там вино. А де вино, так і можливість його перегонки і витримки... Ось! Це зовсім не контрафакт!
Негоціант дістав ще одну сигару.
– Бартоне! – покликав я. – До речі, пане Фальконере, чи можу я вам запропонувати що-небудь. Коньяк, наприклад?
Фальконер здивовано глянув на мене, а потім ми обоє розсміялися. Бартон, що увійшов, і оком не повів, він подивився на мене, а я кивнув на Фальконера.
– Дякую вам, мілорде, але я ситий. А ось від коньяку тим паче відмовлюся.
– Он як!
– Прошу вибачення, сер Берлінґтон, – Фальконер розкурив свою сигару. – Але в мене є сильні підозри, що цей мені буде не до смаку. Звик, знаєте.
– Он як, – повторив я. – Значить, і мені не здалося. Бачите, Бартоне, я був правий, коли сказав, що це у нас не коньяк, а якесь французьке мерде...
– Погріб знаходиться не в моєму віданні, мілорде.
Махнув рукою, до Бартона в мене тут не було претензій, а от до деяких інших вони з'явилися.
– Якщо дозволите, – хитро посміхаючись, сказав Фальконер, – я зауважу, що за останній рік в місті з'явилися деякі прикажчики, які торгують берлінґтонським коньяком. Нібито, тим самим, що купує собі лорд-володар.
– А ми купуємо... – я не знав, але здогадався.
– Це входить у ваш привілей, мілорде. Безмитне ввезення деякої кількості. Половину якої ваш батько мені люб'язно поступався.
– Знаєте, пане Фальконере, з таким підходом вам би слід було дійсно всіх переконувати, що ви торгуєте контрафактом. Точніше, давати зрозуміти.
Фальконер кинув погляд на Бартона.
– О, не варто переживати. Мій камердинер користується моєю повною довірою.
Але Фальконер тільки кивнув і мовчав, поки Бартон не вийшов.
– Мілорде, мушу вам зізнатися, що я дійсно радий, що вирішив сьогодні прибути до вас із візитом. Про вас багато розповідають, але люди завжди всяке базікають.
– Думаю, що найкраще судити по особистому враженню.
– Я б не хотів забивати вам голову всякими дрібними деталями цієї справи. Але якістю виробленого коньяку я дійсно пишаюся. Це не дешева підробка, це велика праця. Ви повинні знати, що бочки у мене справжні, дубові, частково з того самого французького дуба, хоча основна частина, звичайно ж, наша. Мені її доставляють із Загір'я. Виноград також не просто покидьковий який, а справжнісінький Сент-Емільйон, який з великими труднощами вирощують, і, запевняю вас, весь цикл виробництва абсолютно ідентичний. Та в мене навіть майстер купажу – француз! Тож, якщо вести мову про те, чи французький це коньяк... по правді кажучи, він не менш французький, враховуючи використання для купажу як тієї частини, що я домовився отримувати у вашого батюшки, так і отримуваного мною вільним, неоподатковуваним ввізним митом способом. Скажу вам більше, я використовую незвичайний метод витримки. Ручаюся, він у чомусь навіть кращий за французький після цього!
Я на нього дивився і розумів, що так просто розірвати з ним стосунки не вийде. Судячи з усього, цей негоціант пустив глибоко своє коріння тут. І тому...
– Скажіть тепер, а що у вас сталося з моїм братом?
Фальконер злегка напружився, почав тягнути час, розкурюючи сигару, що трохи згасла.
– Чому ви вирішили, що у мене з ним щось сталося? – запитав, нарешті, він.
А я-то нічого не вирішував, я просто це припустив. Хоча, пам'ятаю, Бартон дещо розповідав про це.
– Едвард після смерті батька почав гуляти. Навіть поїхав до столиці подалі від матері. Потім втік сюди, коли вона приїхала. Але тут уже почав активно вникати в управління маєтком.
Так, пам'ятаю ще леді Берлінґтон казала, що, мовляв, я як і Едвард починаю одразу мучити управителя.
– Гадаю, йому знадобилися гроші. І він не міг не звернутися до вас.
Фальконер пихтів сигарою, вже якось не надто посміхаючись.
– Вас сильно недооцінюють, мілорде.
– Хто? – здивувався я. – Цікаво, хто мене вам рекомендував таким чином?
– Можливо, ви просто змінилися за минулі роки.
– Все тече – все змінюється.
– О, ви цінуєте Платона? Здається, у нього це звучало трохи інакше. Але я вам не відповів... Так, він до мене звертався. І так, він брав у мене гроші, велику суму. Але оскільки робив це під чесне слово і ми просто вдарили по руках, ніяких розписок у мене не збереглося. Але при цій розмові був присутній пан Камніцький.
– Цікаво, а батько не брав у вас у позику?
– У той момент, коли він до мене звернувся, у мене не було необхідної йому суми, лише частина.
– І якою була ця частина?
Фальконер не поспішаючи загасив у попільничці сигару, сів у кріслі зручніше і знову спрямував на мене свій погляд.
– Я втратив на цьому триста тисяч, мілорде. Понад те, і це ще одна причина, чому я поспішив зустрітися з вами, боюся, що можу втратити ще.
– Невже і мені вдалося запустити руку у ваші фінанси?
– Ні. Але ваш управитель – це ж ваш управитель!
– І що Камніцький?
– За нашою домовленістю, я маю оплачувати суму відкупу, що є моєю платою за...
– За зберігання бочок, розумію. Там велика фіксована сума, так?
– Вірно, мілорде. Але внести її, як ви розумієте, я самостійно не можу. Привілей-то ваш. І гроші мають надходити до Казначейства від вас.
Я не витримав і схопився з крісла, почавши міряти кроками кабінет. Що цікаво, Фальконер залишився сидіти.
– Здається, починаю розуміти в чому проблема. Цю суму ви мали передавати батькові, а він робив внесок до Казначейства. Потім він помер, це мав зробити Едвард, мій брат. А ось потім, потім залишався лише Камніцький.
– І зовсім нещодавно я дізнався, що він не зробив платежі на два роки. Мені довелося вимагати від нього пояснень, бачте, він став отримувати від мене деяку суму, я не знав що він отримував від вашого батюшки, а мені було важливо, щоб справа не зупинялась. Він відмовився тим, що ваш брат наробив багато боргів і ці гроші пішли на їх погашення.
– Якась бездонна боргова бочка цей Едвард... – пробурмотів я, але Фальконер мене не розчув.
– Мені довелося досить жорстко з ним говорити, адже несплата могла поставити під загрозу все. Потім я дізнався, що половину суми від річного внеску він все-таки вніс і домовився про те, щоб відкласти інші виплати. І зрозумів тоді, що з ним справа нечиста. Тут я почув про несподіване воскресіння старшого сина Берлінґтонів і не міг до вас не з'явитися. Питання дуже важливе.
– Цілком вас розумію. І поділяю ваші побоювання.
Я походив ще вперед-назад, мені так краще думалося. Та й дим можна було розігнати швидше.
– Здається, у нас завівся великий такий пацюк, справжній Пацюковський, – сказав я і Фальконер з розумінням посміхнувся.
– О, так! Зрозумійте мене правильно, мілорде. Втрата півмільйона дуже вагома. Я можу зрозуміти партнера, я міг пробачити борги вашому братові, але...
– Але хто такий Адам Камніцький, вірно?
Фальконер тільки руками розвів.
– А надішліть-но мені, будь ласка, пару пляшок вашого коньяку! Цікаво було б порівняти!
Тут мій гість не витримав і сам схопився.
– Мілорде!
– Знаєте, що я подумав, шановний пане Фальконере? Давайте ми з вами домовимося так: зараз для нас головне — закрити цю діру із внесками. І розібратися з тими пацюками, що завелися. А потім ми цілком можемо домовитися і підписати що потрібно. На тих чи інших умовах.
– Інших? – просвердлив мене поглядом Фальконер, відразу ухопивши суть.
– Терміни та умови можуть змінюватися, ви ж самі цього хотіли, – дивився я на нього найчеснішим поглядом. Не думаю, щоб він мріяв отримати компаньйона, але ось мені ідея ним стати здалася непоганою.