Глава 18

— Даремно ви так... — сказав мій повірений після того, як за гостями зачинилися двері.
Я різко до нього повернувся.
— Ви ж самі сказали, що папери у них підроблені!
Бродський погладив свою бороду, мені здалося, що він трохи зніяковів.
— Вибачте, мілорде, ви не потребуєте моїх порад, звичайно...
— Чому? — здивувався я, — Ви ж мій повірений у справах, мені важливі не тільки ваші розповіді про те, як вам вдалося правильно розпорядитися коштами сім'ї, а й ваша думка про найкраще їх застосування!
— Дякую, мілорде, — повірений ще більше зніяковів, — Просто мені раніше повідомляли, що моїми порадами незадоволені.
Ну так, керуючий встиг і тут поскаржитися матері, так що вона була про нього не надто високої думки, а ось я вирішив особисто оцінити і подивитися в справі. Тому зараз переді мною сидить добре одягнений молодий чоловік, трохи молодший за мене тутешнього. Я так думаю, хоча з цими бородами мені складно поки що судити. Але схопився він, як молодий, ледь я підвівся. Самуїл Бродський, трохи нижчий за мене на зріст, у дорогому костюмі та окулярах. Прибув на новенькій кареті з кучером і лакеєм, як справжній лорд. Втім, його сім'я, як сказав мені Бартон, була відома і багата, вони і банкіри, і зерном займалися. Так, і дуже гарно, що я до нього звернувся.
— Значить, ви вважаєте, що хтось торгує цими підробленими паперами?
Мій повірений скоса глянув на свій портфель з дорогої шкіри, але не став знову лізти в нього:
— Мені вже доводилося бачити точно такі ж розписки, тільки суми в них були інші. Соромно, але зізнаюся, перша була мною задоволена. У мене, мілорде, непогана зорова пам'ять, тому, коли знову прийшли з такою ж розпискою, тут уже я поставився до неї з куди більшою увагою. А початкову суму, яку з власної дурості виплатив, повернув зі своїх коштів.
— Ви помилилися, Самуїле. Повертати повинні були не ви, а ті, хто намагався нас обдурити.
Бродський схилив голову.
— Зазначена в паперах сума збільшується щоразу, — зауважив він, — Почерк вашого брата підроблено чудово, а ось підпис клішований. Не врахували також, що у пана Єдварда ніколи не було сімейної печатки.
— Поспішив Едвард, — я перестав метатися по кабінету і почав дивитися у вікно, спостерігаючи, як Бартон з лакеями виставляє геть моїх невдалих кредиторів.
— Слід, звичайно, перевірити цих наших гостей, — задумливо сказав я, борючись із бажанням побігти слідом, розшукати і відправити за ними Щиглика.
— Прошу вибачення, мілорде, але я знаю цього повіреного. Не думаю, що це їхніх рук справа, — Бродський злегка скривився, — Він хоч ще той гешефтмахер, але швидше скуповує задешево різні зобов'язання в пошуках наживи, ніж сам займається таким непотребством. Втім, у синагозі з'ясую. Але можу вас запевнити, що в поліцію вони не підуть. Хоча, спробують вас осоромити... після сказаного.
Я пробарабанив пальцями по віконній рамі. Ну, раз він когось із них знає, не буду ганяти Щиглика.
— Мене бентежить не те, що вони будуть розпускати чутки. Та й чи будуть? Якщо не самі підробили, то купили підробку. Нехай у поліцію скаржаться... Гірше, як я розумію, що справи зараз кепські, а адже можуть з'явитися ще якісь зобов'язання. А головне, засвідчені Едвардом документи. Як з ними бути? — подивився я на повіреного.
Якщо мій тутешній молодший брат щось підписував і стане відомо, що він не мав на це прав, то... а що, власне? Впаде тінь на репутацію Берлінгтонів? Сильно це мене турбує? Не сказав би. А ось можливі позови небажані.
— Не думаю, що вам слід про це турбуватися, — відповів Бродський, — Підробки гарні, але це підробки. Підроблено підпис, а про печатку не варто взагалі згадувати. Тільки ось що, мілорде. Цілком може спливти і справжня розписка, нехай навіть і печатка на ній буде та, що замовляв лорд Едвард. Є, ймовірно, і виготовлювач цієї печатки.
— Тоді потягнемо час. Зажадаємо перевірки. До речі, давайте зробимо нову. Найскладнішу, скільки б це не коштувало. Залучимо потрібних фахівців, щоб відстежували всі папери.
— І обов'язково всі підписані папери проводити через королівський реєстр! — рішучим голосом сказав мій повірений, блиснувши окулярами, і замовк, чекаючи моєї реакції.
— Не турбуйтеся, Самуїле, — я посміхнувся і повернувся за свій стіл, сівши в крісло, — Такі розписки, я впевнений, найчастіше виписують, коли програють багато грошей. А я не люблю грати, тим більше в борг.
Бродський здивовано на мене подивився, але промовчав.
— Гаразд-гаразд, — підняв я руку, — Тепер не люблю, так вас більше влаштує?
— Я зовсім не хотів...
— Не будемо про це! — зупинив я його, — Просто тепер знайте, що я не маю наміру грати взагалі. Хіба що так складуться обставини, але програвати кілька сотень тисяч... ні, це не для мене! 
Повірений зітхнув.
— Основні втрати сталися, все ж, не через картковий борг.
— Повернемося, нарешті, до цього. Бо з цими картами в мене є зараз тільки одна думка - якщо розписку підробляють, то не мають справжньої і це добре. 
— Дуже слушно. Але... Є біржа. Ризиковані ставки. Я багато разів просив вашого брата не користуватися неперевіреною інформацією, нехай від ліпших друзів.
Ставки? Це що ж, Едвард Берлінгтон купував акції, бажаючи потім продати їх дорожче? Але навіщо? Я так і запитав.
— З того, що я знаю, ваш брат хотів компенсувати програне.
— Але у нас же є постійний дохід, вірно? Ще раз нагадаю вам, що можу ставити абсолютно безглузді запитання. Та що ви стоїте, сідайте, Самуїле. Можливо, ви хочете чаю або чогось міцнішого?
— Дякую, — Бродський сів навпроти мене, — Чай був би вельми доречним.
Я зателефонував у дзвіночок.
— Вчора, в першу нашу зустріч я не став вас докладно розпитувати про всі справи, тепер шкодую про це.
Бродський зам'явся, але потім сказав впевненим голосом:
— Не шкодуйте, мілорде, я б все одно не став тоді розмовляти!
— Чому? — здивувався я.
У дверях з'явився лакей.
— Хто там? Олівер?
— Я тут, мілорде, — всі мої... чи правильно говорити наші? Загалом, лакеї відчували непереможну тягу бути в цих прикрашених позументами костюмах, добре хоч перуки не носили. Перуки? Чому я згадав про якісь перуки? Ох вже ця пам'ять...
— Олівере, нехай нам приготують чаю і що-небудь до нього.
— Так, сер.
— І нехай погодують людей, що приїхали з паном Бродським.
— Так, сер.
— Дякую вам, мілорде, — схилився Бродський.
— Так чому ж ви б не стали зі мною говорити, Самуїле?
Бродський подивився на мене, потім глянув у вікно, немов відповідь десь бігала зовні, злегка зітхнув, але відповів досить щиро:
— Вважав, що повинен спочатку переконатися, що ви — це ви, мілорде.
Я розсміявся. Це як цікаво?
— І як, переконалися? Враховуючи, що я сам не знав, що я — це я!
Повірений знову зніяковів, трохи нервово посміхнувшись, рукою він мимоволі почав смикати ґудзик на своєму сюртуку.
— Вас впізнала мати, вас впізнали ваші сестри, вас впізнали інші. Але я все одно проконсультувався вчора з доктором медицини, мені важливо було зрозуміти, як може відбитися на справах сім'ї той факт, що ви не пам'ятаєте минуле і у вас навіть почерк трохи змінився.
- І ти, Брут...
Ось жук! Який спритний і, головне, уважний малий! І адже правий, чортяка! Почерк-то мені повністю зімітувати не вдалося. Ось підпис, так, цілком собі виходив. Схожий.
— Тут я вам ні чим допомогти не зможу, Самуїле. Не знаю, що вам там тоді казав доктор, але мені й самому не по собі. Але ці питання, також дуже цікава активність нотаріуса привели до появи тут нещодавно поважних професорів, які не стільки щось так знацшли, як вимусили мою матір звернутися з проханням до судді. Та оформити якісь там афідевіти. 
Я помовчав. Так, не знати, хто ти такий, неприємно. Гірше того, деякі спогади немов вискакують з нізвідки, і вони ніяк не пов'язані з усім навколишнім, я знов і знов відчуваю себе тут чужим. Це не тільки викликає тривогу, ну нехай викриють, так і що? Але хто я? Як сюди потрапив? Що зі мною сталося? Шукає чи чекає мене хто-небудь? Ось про що замислююся постійно. Проте, мабуть більше цікаве, як би я себе не відчував, інколи здається щось трошки, але зрозумілим або знайомим.
— Так, — зітхнув я, — Саме тому, варто чітко розділяти тоді й зараз, розумієте?
Повірений мовчки дивився на мене, нічого не кажучи.
— Я хочу розібратися у всьому цьому, Самуїле. Змушений ці зробити. Але завжди вислухаю пораду. І карткові борги та гра на біржі зовсім не моє. Мені тут всі вуха продзижчали, що сім'я Берлінгтонів заможна. Однак, керуючий розповів про велики збитки, тепер ви кажете про борги, з'являються якісь дивні люди, які заявляють, що їм винні... Щоб раніше не було зроблено, я просто впевнений, зараз належить зробити набагато більше, але це багато вже точно не карткові ігри чи божевільний пошук висхідних трендів!
— Безсумнівно, мілорде.
— Як вчора мені заявив пан Камницький, після вашого відходу, я просто повинен довірити всі свої справи лише йому, а вас гнати геть. Ось так от! При цьому, сам він не надто квапиться з повним звітом про свою діяльність.
Бродський помітно напружився.
— Вибачте, мілорде, я теж до вас не поспішив. Але у мене й не так багато є про що вам повідомити.
— Справді? А Камницький розповідав, що ви ведете облік усіх вкладень сім'ї. І вони досить великі, далеко за мільйон, здається. Як я зрозумів, сюди входять і виділені частки сестер, і кошти моєї матері, але сума там велика.
Повірений витягнувся в кріслі, ледь не схопився.
— На жаль, все не так, мілорде. За рік до війни, в якій вам довелося взяти участь, ваш батько вирішив вивести з обороту свої кошти. І навіть при цьому ледь не порвав стосунки з моїм батьком, який і був тоді повіреним Берлінгтонів.
— Ось як? - здивувася я.
Бродський все-таки підвився і схопив свого портфеля, але я його зупинив.
— Самуїле, ви мені поки розкажіть, документи будемо дивитися потім.
— Але мені потрібно вам їх показати! — вигукнув Бродський, — Це ж величезні гроші! Ваш батько дійсно зібрав більше мільйона, ось тут є всі папери про закриття рахунків, усі виписки реєстру, банківські документи.
— Заждіть, — потер я ніс, — Дайте мені з'ясувати для себе, це ж ті гроші, з яких сім'я отримує дохід, вірно? Не тільки гроші, але цінні папери, банківські вклади?
— Так, мілорде. І ці цінні папери були реалізовані вашим батьком з неабияким збитком. Ледь не за півціни!
— Всі?
— Всі до останньої! — кивнув Бродський і поправив окуляри.
— І що ж з ними потім сталося?
— З паперами? Як я сказав, ваш татусь продав їх, обмовивши єдиною для нас умовою повну конфіденційність, але не вартість. Майже весь актив сім'ї було продано.
— А гроші...
Повірений похитав головою.
— Ось це мені невідомо, мілорде. Ваш батько отримав гроші, це абсолютно точно, є документи. Що з цими грошами потім сталося — не знаю. Мій батько вперто вмовляв його цього не робити, в паперах є тому  свідчення...
Я щось сидів і не міг зрозуміти. Це що ж виходить?
— Самуїле, чи вірно я вас зрозумів, зараз весь актив Берлінгтонів продано.
Повірений заметушився, почав лізти в портфель.
— Майже весь, мілорде. Ваш батько не мав права розпорядитися лише коштами вашої матінки. Цими паперами я досі займаюся і можу вас запевнити, мені вдалося підняти по них прибутковість на два відсотки, причому, я кажу про чистий дохід, без врахування комісії. І за рахунок цього мені навіть вдалося наростити капітал.
— А посаг сестер?
Бродський замовк і якось зіщулився.
— Його немає.
— Чудово...
Я відкинувся на кріслі. Саме прийшов Олівер із покоївкою та помічницею кухарки, вони принесли нам чай, печиво й ще щось, але я не надто звернув на них увагу, бо намагався усвідомити для себе всю ситуацію.
Отже, татусь Артура... мій батько продав усі цінні папери, до яких тільки зміг дотягнутися, зібрав усі ці гроші й кудись їх подів. А потім швидко захворів і помер. Якраз перед самою війною. Після чого мій молодший брат вирішив продовжити його справу й почав грати на біржі, заодно програючи в карти пристойні суми. Правильно, адже грошей-то живих у нього в розпорядженні вже не було. Хоча, на біржу він же повинен був знаходити якісь суми... Ага! Ось, мабуть, у чому фокус! Він, схоже, на біржі грав якраз у борг. А потім випадково був убитий вночі якимись гопниками. Просто чудово! І якби не Артур, тобто я, усі ці горді дівиці з їхньою матір'ю раптом залишилися б наодинці з усіма цими боргами й кредиторами... Тобто, не наодинці, а з Камницьким. І Бродським, який сидів навпроти мене, намагаючись набути незалежного вигляду й приховати своє винувате збентеження... Було ще одне, дуже вагоме.
Двері за лакеєм тихенько зачинилися, а я відчув приємний аромат свіжого чаю. Досить пристойного, хоча чогось мені і в ньому таки не вистачало. Для заспокоєння нервової системи, м'яти, можливо. Або бокалу бренді, щоби точно подіяло...
— Так, Самуїле. Значить, про те, що батько... мій батько продав папери мало кому відомо?
— Можливо й так, мілорде. Але ви ж розумієте, що шила в мішку не сховаєш. Відсутність у вашого брата належного забезпечення давно помітили. Так, про це голосно не говорили. Але... Ви вже вибачте, я не хотів казати це вашій матері, оскільки вона була лише опікуном, але помітне охолодження інших сімей до ідеї шлюбу з вашими сестрами теж може бути пов'язане з тим, що хтось комусь щось та й сказав...
— Зрозумів, це я зрозумів, — кивнув я йому.
Що ж тут не зрозуміти? Немає у сестер посагу, ось і не поспішають свататися. Потрапили ми з тобою, Артуре... Керуючий сильно хоче дістатися до коштів сім'ї, розповідаючи як складно зараз з господарством. Хоча в його розпорядженні вся земля Берлінгтонів...
— До речі, пане Бродський, а чи відомо вам щось про продаж земель сім'ї?
— Ні, мілорде. Якщо дозволите, я висловлю своє міркування...
Я докірливо на нього подивився.
— Самуїле, я вже казав вам, що уважно поставлюся до ваших порад. У цьому вашому міркуванні теж може бути порада, я це так розумію. І пийте ж чай, хоча мені здається, що в нашому випадку краще було б випити горілки...
— Але... Дякую, але краще чай.
— Що ви хотіли сказати? — узяв я й сам чашку з блюдцем зі столу.
— Я дозволю собі висловити припущення, що лорду Берлінгтону... прошу вибачення, вашому батькові потрібні були терміново кошти, які він міг отримати не привертаючи зайвої уваги.
— Ну-ну! — підбадьорив я його.
— А землю продати набагато складніше, а головне - про це швидко стане відомо, — додав Бродський і кинувся пити чай, дивлячись на мене з якимось дивним інтересом.
— Розумно, — погодився я, — Залишилося тільки знайти, куди можна було подіти цілий мільйон...
Мій повірений робив ковток, але мало не поперхнувся.
— Тут я безсилий щось припускати, — пробурмотів він, поставив блюдце на стіл і почав діставати хустку, щоб витерти собі бороду.
Але мені здалося, що є у нього і щодо цього міркування, є.
— Підіб'ємо деякий підсумок, Самуїле. Наше фінансове становище набагато гірше, ніж багатьом здається. Втрачені цінні папери, були зроблені деякі борги, що з'їли і так недостатні виплати, нароблено нові.
— Привілей, мілорде. У вас є привілей.
Я уважно на нього подивився.
— Так, Камницький говорив про це. Але... Це ж за нього мені потрібно заплатити... Скільки мені потрібно заплатити?
Бродський кинув хустку і важко зітхнув.
— Сто двадцять п'ять тисяч на рік, мілорде. Але минулого року виплати не було, тому потрібно відшкодовувати за два роки, навіть з урахуванням зниженої ставки це чверть мільйона. Але це оборотні кошти, їх не тільки можна повернути...
Я знову зупинив його, піднявши руку.
— Коли я чую про те, що потрібно дещо сплатити, я це розумію саме як плату. Це мінус, а де тут плюс?
— Мілорде! — Бродський знову випростався, наче солдат на огляді, — Привілей — це дуже вигідна справа. Право виробництва й реалізації семисот бочок горілки, за умови викупу того ж об’єму в казенних заводів, буде більш ніж достатньо, щоб забезпечувати всю вашу сім'ю!
— А хіба я не повинен забезпечувати ще свій полк?
— Ах, авжеж! Але все ж таки! Начерно рахуючи, мілорде, нехай буде... припустимо, два шаги за кварту. Так?
— Що за два шаги?
— Це витрати на виробництво. Лише два шаги, мілорде! — очі Бродського спалахнули непідробним ентузіазмом, — Просто в роздріб можна продати за гривню цю кварту.
— Кварту?
— Саме так! Рахуючи триста сімдесят шість кварт на бочку, відкинемо на усушку й утруску, нехай буде триста п'ятдесят на сімсот бочок... це майже двісті п'ятдесят тисяч гривень, мілорде!
Я труснув головою, намагаючись не втратити сенс його міркувань. Бочки, кварти...
— Зачекайте! Два шаги - це вартість, кварта - це об'єм, це зрозуміло. Але триста сімдесят шість кварт чого? Горілки? Ви кажете, що мені можна виробити й продати цієї самої горілки на двісті п'ятдесят тисяч? І за це якраз беруть... що там, мито чи виплату?
Бродський кивнув.
— Так, виходить, що половина усього піде до скарбниці чи куди там...
Тут я згадав ще дещо.
— Але це ж не все, чи не так? Ще є той самий полк! Точніше, якісь оплати по ньому.
Але очі Бродського просто-таки виблискували з-під окулярів, його не можна було зупинити, який цікавий малий, просто горить справою!
— Нехай навіть тільки сто тисяч залишається! Це ж дохід великого статку, лорде Берлінґтон. Великого! Двомільйонного! З цим можна працювати...
— І по сестрі на рік легко можна заміж видавати, — замислився я, хоча щось в цьому мені все ще було незрозуміло.
Поставив чашку назад на стіл і зчепив перед собою руки.
— Скажіть, Самуїле, а чому ж тоді сім'ї не надто цікавляться такими багатими нареченими? І, хіба немає поняття банківська таємниця щодо вкладів, цінних паперів та іншого?
Повірений якось невпевнено знизав плечима.
— Вибачте, мілорде, але мені складно судити про вищий світ, які... є вподобання щодо цього. Щодо банківських таємниць... — він скривився, — Не завжди можна приховати продаж на велику суму, тут вже не про таємницю вкладу йдеться.
— Вам краще знати, — зітхнув я, — До речі, наш поважний керуючий-то заводик цей здав.
— Як? — вирячив очі повірений, — Здав гуральню? Навіщо?
— Хвалився, що за десять тисяч. І, мовляв, жодних клопотів. До речі, орендар зобов'язувався погашати виплату за привілеєм.
Бродський знову схопився, розхлюпавши чай.
— Але... ох, прошу мені вибачити. Лорде Берлінґтон, але це ж причина для розірвання угоди!
— А ще утворилася діра у двісті тисяч, які потрібно погасити.
— Як же таке можна було допустити? — обурився повірений.
— Гарне питання, Самуїле. Думаю, обов'язково варто знайти, кому його поставити. Що ж, дещо прояснюється. Особливо чудовий фінансовий стан: виплати за привілеями — відсутні, цінні папери — продані, гроші за них — зникли, зате в наявності — відшкодування на якийсь полк і на привілей. Я все врахував?
Бродський зім'явся, щось обдумуючи, але потім наважився.
— Мілорде! Якщо вам буде потрібно, то мій батько готовий буде посприяти вам із привілеєм.
— Ось як!
— Зрозумійте мене правильно, мілорде...
Я тільки рукою махнув.
— Можете не починати, я розумію. Ваш батько вміє робити гроші і чудово знає, як це зробити.
— Вірно, мілорде Берлінгтон. Але я теж його син!
Цікава заявочка! Я відставив чашку й уважно подивився на Бродського. Він хоч і трохи знітився, але витримав мій погляд з якимось викликом.
— Розумію, у вас теж є амбіції, Самуїле.
Повірений мовчки кивнув. Потім схопив чашку і почав люто сьорбати з неї чай.
— Спробую-но я поміркувати. Після цього вилучення у віданні вашого батька залишилася не надто велика сума. Тільки капітали моєї матері, а на них не надто розгуляєшся. Можливо, тому-то він і передав ведення справ вам. А вам хочеться більшого.
— Усім хочеться більшого, мілорде! Я старший син свого батька, але у нього зараз інша сім'я.
— Базікають, що ваш батько оперує великими сумами, ледь не мільйонами.
Самуїл скривився і заперечно похитав головою.
— Брешуть... Не знаю точно, але мені здається, що брешуть.
Я продовжував його роздивлятися. Мені прийшла в голову думка, що молодий повірений, син відомого банкіра з особистими амбіціями може стати непоганим партнером у справах. Особливо, якщо вони не надто поки що вдалі.
— Але погодьтеся, Самуїле, навіть чутки багато про що кажуть. Мені здається, ви б теж не відмовилися, щоб про вас так говорили.
В очах повіреного щось блиснуло, але він лише нервово посміхнувся і знову промовчав.
— І, що найважливіше, я б теж не відмовився стати забезпеченим. Гроші — це свобода, — сказав я задумливо.
— Дивно, — раптом сказав Бродський, — багато хто вважає гроші лише необхідною умовою безтурботного життя, але свобода...
— Так що, ми можемо стати один одному корисними? Чи готові ви стати мільйонером? — з легкою усмішкою запитав я.
Бродський на секунду завмер, потім повільно поставив чашку на блюдце.
— І вас не турбує, мілорде, що я юдей?
— Чому це мене має турбувати? — здивувався я.
— Ну, як же... — він зам'явся і знову замовк.
— Ну ж бо, Самуїле! Скільки мені разів сказати, щоб ви говорили спокійно? Я розумію, що ви мене недостатньо добре знаєте, але я вас просив бути відвертішим!
— Про нас багато розповідають. Юдеї. Такі-сякі. Обдурять.
— Справді? А про мене кажуть — гульвіса і повіса. І що ж? Важливо, хто ми є! В одного прекрасного французького письменника є чудова книга. А в ній відмінний девіз мушкетера: роби добре, і нехай кажуть, що хочуть.
— Стривайте, чи не про твір пана Дюма ви говорите?
— Я зараз кажу про одного лорда-володаря і його повіреного, сина відомого банкіра.
Самуїл помовчав, посидів, потім просто сказав:
— Я готовий.
Посміхнувся йому. Мені потрібен був союзник у справах. Такий, якому можна було довіряти. Той, який міг би від мене в чомусь залежати. Бартон і його син хороші тут, як і моя покоївка... Щиглик хороший на своєму місці. Бродський же — це гроші. Можливо, великі.
— Зауважте, Самуїле. Я не чекаю від вас пропозицій кредитування в банку вашого батька. Або нових вигідних біржових угод. Зовсім ні. Ми з вами повинні вишукувати внутрішні ресурси. Налагодити наявне.
— А Камницький? — резонно запитав повірений, — Завжди було логічним розділити управління землею і фінансами, але мені не подобається, коли так огульно звинувачують.
Я кивнув. Так, питання з керуючим у мене виникло одразу, ледь він вирішив сунутися підписувати якісь документи не до мене, а до матері. Відтоді, від нього тільки негативні враження.
— Це зручно, мабуть, для того, щоб не трималося все на одній людині.
— Я розумію, — погодився Самуїл, — але це ваш найвагоміший капітал. Маючи у власності більше семисот волок землі не можна відчувати потреби в грошах.
Розсміявся, хоч і невесело.
— Нужда вона така... Немає таких сум, які не можна було б розтратити!
Бродський теж посміхнувся.
— Сподіваюся, це не стане девізом.
— О, ні! Я б хотів, щоб ми з вами говорили інакше — немає таких грошей, які не можна заробити. До речі, Самуїле, а волок — це що?
Він здивувався спочатку, але потім, мабуть, все-таки згадав, що у мене деякі негаразди з пам'яттю.
— Це земельна одиниця, площа наділу, мілорде, яку ввели після реформ років триста тому. Коли почали облаштовувати фільварки. Ще до Тюдорів.
— До Тюдорів?
Бродський здивовано звів брови.
— Але як же... Ви не пам'ятаєте? Неоціненна допомога невеликої групи англійців, на чолі із сином королеви Єлизавети Англійської, надана ними принцесі роду Шварновичів, це ж і історія вашої родини, мілорде!
Моєї родини? Дивлюся, вона тут досить відома! Але хто така Єлизавета и Шварновичі? З однією Єлизаветою я знайомий, хоча вона наче Олісава...
— Так, про історію трохи згодом. Ви кажете, площа... а не у волоках?
— Вам сказати в моргах?
— Моргах? Чому не в квадратних метрах? Морги щось таке...
Бродський посміхнувся. 
— Вибачте, мілорде, але з моргами якраз все зрозуміло. Це ж оранка за день одним працівником. А квадратні метри це французьке...
— Або акри. Чому не в акрах?
— Хм... Чув я...
— Говоріть, Самуїле!
— Щоб усілякі Стюарти носа не задирали! Як нам було їхні акри брати? Після реформ початку сімнадцятого століття, багато що було просто прийнято та обумовлено, ось і збереглося те, що було у нас прийнято. Якось було в газетах, нібито йшли консультації на найвищому рівні про те, щоб прийняти єдиний світовий регламент мір і ваг, але поки цього не сталося. Французи ще коли ввели досить розумно свої ері... однак же, вони республіканці. А ми наче завмерли, ні англійські не хотіли, ні французькі не бажали...
— Все це, безсумнівно, цікаво, Самуїле. Але нагадайте, будьте ласкаві, як зараз у нас це питання вирішено? Чим землеміри оперують?
— Оперують? А, в сенсі, нарізають! Тонко підмічено! Наскільки мені відомо, землеміри використовують мірні ланцюги, в кожному з яких здається сотня ланок. Але я ж вам не сказав головне — завдяки його величності, королю Георгію, у нас років з двадцять тому був прийнятий Закон про міри та єдині розрахунки, за яким, вдалося прирівняти до єдиних стандартів земельні площі та величини.
— А ви мені кажете морги!
— Вибачте, за звичкою. Але вони введені в стандарт. За законом морг — це п'ятдесят десяток. А десятка — це...
— Дайте здогадаюся, це квадрат зі стороною в десять. Десять чого?
Бродський кивнув.
— Так, десять мір. Французи кажуть метр, але у нас міри.
— Так-так, — пожвавішав я, — Ці міри безсумнівно зручніші в підрахунках, тому що легко використовувати.
— Деякі продовжують п'яді руками вимірювати, хоча за цим законом це просто десять сантимір. Втім, повернуся до землі. Десятка — десять на десять мір. Сотня відповідно. Так що затвердили, що морг розміром у півсотні землі, а волок вийшов п'ятнадцять сотень. Але кажуть і так, і сяк.
Я спробував зрозуміти, скільки ж це землі виходить.
— Ага, значить сімсот волок потрібно помножити на п'ятнадцять сотень...
— Так. Десять тисяч з половиною сотень землі або, як деякі кажуть, гектов, це від грецького...
— Ого! Так, пристойна площа. Десять з половиною тисяч гектів.
Бродський знову почав соватися, немов хотів щось сказати, але боявся.
— Вибачте, мілорде, але як з вашою пам'яттю? — нарешті, наважився він.
— А що з нею? А-а, — раптом зметикував я, — Ви хочете знати, чи не забуваю я на ранок все, про що казав увечері? Ні, ви зможете в цьому переконатися. Думаю, та й доктори підтвердили, це просто наслідок удару по голові. Хоча його не пам'ятаю, але ось шрам залишився. Та ще й був човен...
— Кажуть, вас скоро викличуть до Двору для нагородження, — заблищали у нього очі.
Тут я трохи скис, їхати в столицю, та ще до Двору у мене не було жодного бажання.
— Хто це говорить? Поки не знаю, хай бог милує.
Бродський знову витріщив очі, зі мною він так скоро стане зовсім лупооким.
— Ви мені краще скажіть ось що, Самуїле. Мені ще потрібно докладніше дізнатися про те, що діється з землею. Хто б міг з цим допомогти?
— А ваші рахівники? — стрепенувся він.
— Тобто рахівники пана Камницького?
— Ах, вірно... Тоді орендарі. Саме так! Особливо незадоволені. У Земельній управі можна довідатися.
— Підозрюю, що в управі сидять ті, хто отримує велике жалування якраз від таких, як мій керуючий. І мені не з руки спілкуватися з якимось письмоводителем. Тому, що він або до смерті перелякається, або без начальника чхнути не зможе.
— Ви хочете доручити цю справу мені? — замислився Бродський.
— Ні, Самуїле, - похитав я головою, - Я не хочу, щоб дізналися, що ви ставили запитання. Мені потрібен спритний малий, якого ніхто знати не буде. Я б навіть сказав той, хто добре зіграє роль. Та й не буде він один, просто потрібно максимально повно вивчити все з різних боків.
Мій повірений аж просяяв, йому дуже сподобалися мої слова.
— Безсумнівно, мілорде! — вигукнув він, — Думаю, що зрозумів вас. І, здається, у мене вже є деякі міркування щодо цього.
Я взяв одну печеньку з вазочки і з хрускотом пожував.
— Прямо зараз мені нічого запропонувати вам, Самуїле. Думаю, ваші амбіції виходять за межі розпорядження материнською часткою. Але на нас чекає складний шлях. Якщо, звичайно, ви вірите, що бути повіреним родини Берлінгтонів це не тільки...
— Це для мене велика честь, мілорде! — гаряче вигукнув Самуїл Бродський, — І велика відповідальність! Я доведу вам, що ціную вашу довіру і зможу домогтися багато чого!
— Самуїле! Я теж постараюся довести вам, правильність такого кроку. Але одразу ж попрошу — будьте дуже обережні. Нам потрібна інформація, якомога повніша і точніша. Втім, чутки теж. Ми заведемо на них свою книгу обліку, прихід-розхід... Ще раз повторю, мені особисто важлива конкретна людина. Лише вона сама! Чи можна їй довіряти і наскільки. Чи хороша вона, чи так, гидота. Все інше лише одяг, який одягнуло на нас суспільство... Як кажуть одні мой знайомі - дресь...
Схоже, сьогодні у Бродського був день потрясінь. Він знову сидів дивився, відкривши рота. От же, що я несу, не вистачало мені ще заробити репутацію якогось революціонера!
— І нам потрібно копати одразу за кількома напрямками.
— Копати?
— Це я метафорично. Шукати. Працювати. Потрібно все-таки намагатися з'ясувати куди подівся той мільйон. Потрібно розібратися з привілеєм. З орендою. Є ще й кілька особняків, наскільки я розумію. Один у столиці.
— І окрема стаття витрат на них.
— Вже повірте, я пам'ятаю, — зітхнув я і дожував печеньку, — Потрібні великі суми, а взяти їх начебто й нізвідки. Але ось що можу пообіцяти абсолютно твердо, так це те, що розібравшись з усім цим горілчаним господарством, я неодмінно знайду можливість залучити вас у такій якості, яка дозволить і про вас кому-небудь попліткувати. Домовилися?
Я встав і простягнув йому руку, Бродський теж схопився і просто схопив її. Очі його горіли.
— Мілорде! Нехай за мене скажуть справи!