Глава 16

Корова раптом повернула до мене голову і протяжно замукала.
— Вітає вас, ваша милость, — посміявся Щиглик.
— Ти диви який жартівник... — буркнув я, мигцем глянувши на іншу худобу.
Ми зі Щигликом домовилися вранці зустрітися, він все ніяк не придумав, як же мені його викликати за потреби, все пропонував якомусь зі своїх племінників бігати, але це не близьке світло, до їхніх куренів було досить далеко. Бігав я з Гілбертом, потім ми купалися в морі, а ось вирушити з інспекцією на ферму він не забажав. А у мене була тут, виявляється, така. І якраз по дорозі до куренів. Корівки це добре, молоко, сир, масло... де тільки все це за столом?
— Ти мені ось що скажи, познайомився з нею?
— Так, мілорде. Досить симпатична особа, — підкрутив вуса колишній вахмістр, — Тільки полохлива дуже. Цурається.
— Полохлива? А в інших поспитав?
Щиглик штовхнув якийсь камінь з дороги.
— Вони всі там якісь затюкані. Майстер злий, як собака, але я йому дещо натякнув... Важко дівкі там, одразу видно. Замучена, худа. Батько її сторожем працював, та покрали щось у нього, ось і виперли. Тепер ще й хворий.
— Ти їм що про себе розповів?
— Так що сказали. Наводжу, значить, довідки, шукаю в служниці. Мілорде, я вам клянуся, мене навіть поглядами там занишпорили! От би не подумав...
— Хто? Стефа?
— Ета ні, я ж кажу, якась шугана. Ні на кого не дивиться, хлопців цурається, аж стрибає. На хуторі їхньому кажуть, навіть не розмовляє. Свататися до неї не йдуть, нема за нею нічого, так ще й базікають, ніби вже покритка. А ось там інші є, жваві, в прислугу хочуть...
— Ясно. Ось що, Василю. Треба тобі їм доктора розшукати. А ще піти борг повернути.
Щиглик зупинився і витріщив на мене свої хитрючі очі.
— Як борг? Знати не знаю, бачити не бачу...
— Припиняй, — скривився я, — Мені потрібно, щоб ти грошей трохи їм передав. Негарно з нею вийшло. Якщо вже не зможеш придумати як борг віддати, то прямо тоді їй скажи, що, мовляв, лорд Берлінгтон приносить свої вибачення і готовий компенсувати. До речі, і в услужіння може піти.
— Вибачення? Їй?!
— Так-так! Вибачення! Ось тримай, тут трохи, ну та нічого, потім ще підкинеш.
— Та за що?
Колишній вахмістр тримав гроші в руці, дивлячись то на мене, то на них, а на його хитруватій фізіономії застиг вираз безмежного подиву.
— За що, це нехай вона тобі потім розповість, якщо зумієш розговорити. І скажи, що я вжив заходів. Досить про це. Що з іншим?
Навіть маленький гайок цих низькорослих, кривуватих дерев з довгим сірувато-зеленим листям і та була по цій спеці величезним полегшенням, цей мерзенний капелюх-казанок хоч тут мене не так дратував, ним можна було навіть обмахуватися. Ні, я розумію сестер, які вдень і носа з дому не висовували, та ще й у кімнатах сиділи тіньового боку будинку і тільки глечики з лимонадом собі вимагали.
— Шваґрів брат заїжджий двір тримає. Він якраз на дорозі, біля станції диліжанса і на роз'їзді. Всяк повз нього проїжджатиме. А дорога гаком йде. Погуторив я з ним, якщо що, мої небожі манівцями вмить долетять, шмаркачі ж бо жваві!
— Куди?
— Так до мене.
— Тобі від сестри треба з'їхати. Але твоє проживання в маєтку викличе питання. Може тут на фермі прилаштуєшся?
Василь, не надто задоволений, подивився на корів, а корови, не надто уважно, але подивилися на Василя.
— Хвости їм крутити?
— Пастух тут і так є. Але місця багато, кімнатка знайдеться. Це, звичайно, не квартира пані Гриненко...
Щиглик тільки зітхнув.
— Енто дааа... Однак ж, тепло.
— Казатимемо, що ти тут підрядився, а вештатись в маєтку не будеш. Придивись до сторожів. Якщо буде негідник якись, пити або спати замість роботи, самого сторожити відправлю.
— Там у куті маєтку, балочка йде. І далеко від усього. Я з митниками трохи посидів... Вони давно хотіли вишку-то...
— Це добре. Від казни побудувати?
Щиглик витер спітнілий лоб і теж почав махати своєю кепкою.
— Де там, казна вдавиться! Їм самим треба, за вишку, увагу і якусь чекушку все одно доглянуть.
Подумав, а воно непогано.
— Відмінно. Тільки митниця не чекушку, напевно, хоче, а ганяти когось.
— І-і, тут їм не вигорить. Все одно везуть або під місто, де катакомби, або навкруги через затоку, там байдаками швидко вздовж берега можна прошмигнути повз пости і дорога близько підходить. Раз-раз і...
Він осікся і подивився на мене винувато.
— Отож-бо й воно! — засміявся я, — Мені б якось впевненості, щоб там раз-раз, хтось з іншими цілями не пристав. Ті, що возять, мені якось...
Відставний кірасир трохи повеселів.
— Мені довелося пару раз посприяти... гроші потрібні були на зиму.
— Ех, Василю, до наступної зими нам ще потрібно дожити...

— Артур? Ти все в справах, — Агнеса Берлінгтон сиділа в тіні будинку на великому дерев'яному стільці, поруч стояв столик, на якому склянка і глечик з лимонадом, а в руках у неї була ціла купа газет.
— Ходив дивитися ферму. Ферма є, а вранці кави з молоком немає.
Вона посміхнулася.
— Мене тішить твій настрій. Посидиш зі мною?
— Так, тільки дам деякі розпорядження Бартону...
Я вже було пішов у будинок, але потім подумав, що рідко буває, коли бачу маму без всюдисущої Фокс і повернувся.
— А скажить, будь ласка, ви не пам'ятаєте, був такий випадок, коли вигнали покоївку, Стефу, здається?
Мама злегка нахмурилася.
— Артур, я все прекрасно пам'ятаю, але не збираюся про це розмовляти.
— Так? А чому? — подивився я на неї.
— Артур! — мама відповіла мені обуреним поглядом.
— Я просто хотів дізнатися, чи були ви впевнені у своєму рішенні. І що вас змусило так вчинити.
Мама уткнулася в газету, але я підійшов і присів поруч з нею, практично став на коліна, стільців-то більше не було.
— Не знаю, хто тобі вирішив все це повідомити, але невже ти вважаєш свою матір безсердечною?
Я їй доброзичливо посміхнувся. Таких посмішок у мене був повний асортимент.
— Цього я ніколи не казав... напевно.
— Напевно... — мама глянула на мене, потім раптом подивилася мрійливо в далечінь, — Ні, говорив колись. Маленьким був. Не пускала тебе до лоша, що зламало ногу.
— Ви хотіли мене вберегти від неприємного вигляду, від неприємної події, — здогадався я, а потім взяв її за руку, — однак, з тих пір я трошечки виріс.
Вона тихо розсміялася. Вона і зараз була така красива, думаю, що в молодості взагалі у неї від шанувальників не було відбою... Втім, її могли і за домовленістю заміж віддати, нічого про це не знаю і питати не буду.
— Виріс, — вона скуйовдила мені волосся і була так схожа... або я пам'ятаю, або мені хочеться, щоб було так.
— А раз так, то і готовий і повинен бачити все, як є.
Трохи спохмурнівши, вона все ж, сказала:
— Виставила її, бо надто вже жваво вона крутилася перед носом у лакеїв. Якби з одним, могла б одружити та й все. Але вона нібито з одним, потім з іншим. Тут ще Беатріс стала помічати, що нечиста на руку.
— Ясно, — зітхнув я, — А хто ж ці бідолахи, яким вона зробила пику?
— Що за вираз, Артур?
— Ну, кого вона залишила з носом... втім, ніс тут ні до чого.
— Господи, Артур, ти ж не в казармі!
— Ну, а що? На кого вона там накидалася?
— Накидалася, скажеш ще... Федько і Митрій. Ліврейні, високі, справні. Зрозуміло чому око поклала.
— Справні і тут сидять, а не на плацу, — встав я і обтрусив свої штани.
— До речі, сину, скажи мені, коли ти збираєшся отримати повну відставку від своєї служби? Ти ж єдиний спадкоємець! Сподіваюсь, ти розумієш це.
Я криво посміхнувся.
— Не турбуйтеся, я у них у повній і беззастережній відставці. Їм просто потрібно це зрозуміти, пробачити і прийняти.
— Як-як? Прийняти і пробачити? Непогано, мій хлопчик. Пора нам виїжджати у світ. Тим більше, скоро новий сезон і про нього нам з тобою теж потрібно серйозно поговорити.
— Дозвольте, я поки трохи насолоджуся своїм старим сезоном.
Мама зітхнула і знову подивилася в газету. А я потихеньку-потихеньку, та зробив швидко ноги звідти. Сезон! Уміння себе правильно поводити, танці, якісь бесіди... Втім, раз мене не залишать без уваги, то я просто їх там усіх ошелешу. Після чого ніхто і не подумає наречених пропонувати. І адже якби хоч гуляв там, розважався... Ні ж!
Пославши першого-ліпшого по дорозі за Бартоном, я піднявся до себе в кабінет. Походив, подумав. І здається дещо придумав. Ні, мені хотілося взяти тростину і... Або просто відвести куди-небудь на берег і перевірити, у кого кулаки міцніші. Але зупинила думка, що і так вже досить похмурий список утворився. Якщо той Іван вижив, то все одно ті двоє точно на моїй совісті. Так, вбивці. Вірно. Але я-то не відчуваю бажання і потребу вбивати. І навіть таких тварюк не хочеться. А придумати щось потрібно.
— Сер! — Бартони з'явилися обидва і застигли статуями.
— Ось що. Бартон, ви мій камердинер. Ви досвідчений слуга, який все своє життя присвятив нашій родині. Тому, я вважаю, що цілком можу запитати у вас пораду.
— Мілорде? — здивовано вимовив Бартон.
— У цьому будинку не все гладко. Не все добре. Однак, я не хочу при цьому влаштовувати галасливі розбірки про причини, але хочу знайти якийсь привід, щоб і їх приховати, і оплатити важливий рахунок. О, до речі. Рахунок!
— Прошу вибачення, сер! Не зволите нам роз'яснити докладніше, про що йдеться.
Що ж, зволив. Розповів.
— Бачите, Бартон, моя мати дійсно не стала б виганяти дівчину без причини.
— Я впевнений у цьому, сер!
— Однак, вийшло так, що її голос був проти голосу трьох інших, вірно?
Бартон помовчав, потім трохи нахмурився.
— Так буває, мілорде.
— Так, буває. І ось що важливо, Бартон, ця дівчина зараз боїться чоловіків, розумієте? Ні?
— Здогадуюся чому, сер!
— Ось-ось! І я здогадуюся. Якби справа йшла так, як казали ці двоє і... ще одна, то вона або пішла б по руках, втрачати-то їй було нічого, або поводилася інакше, не намагаючись гнути спину на швейній фабриці. Саме тому, я схильний вірити саме їй, а не розповідям про те, що вона буцімто домагалася цих лакеїв. Однак, я вважаю, що треба навіть їм дати шанс. Шанс бути просто звільненим.
Бартони перезирнулися, але промовчали.
— Так. Я тут трохи подумав, а потім раптом причепився до цього рахунку. Тут у мене в столі завалялися ці дві порожні чекові книжки. Рахунок по них все одно ніхто не відкриє, а ось послужити вони можуть. Ми з вами зараз перерахуємо їх сторінки. І я їх підпишу. Після чого, ви тихенько покладете їх у сюртуки. Мій і Гілберта. Ввечері будемо сидіти на березі, а потім ви відправите обох цих лакеїв одного за іншим віднести нам ті сюртуки, попередньо повідомивши, щоб вони були обережні, в кишенях щось там є. І там дійсно будуть ці чекові книжки. Сторінок у них багато. Якщо вирвати одну, ніхто ж не помітить, вірно? А я миттєво їх перерахую. І якщо буде вирвана хоч одна сторінка, то викличемо поліцію.
— Сер? — вимовив Бартон, немов кажучи про те, що він просто чекає моїх наказів...