Глава 13

— Та сядьте вже, Бартоне! Ви ж у себе вдома! — роздратовано вигукнув я.
От впертий дід! Сивий, з невеликою залисиною і сивими бакенбардами, прямий і непохитний, як щогла чи он та залізна кочерга, яку він щойно поклав біля печі, старий слуга Берлінгтонів уперто не бажав сидіти в моїй присутності. А раз так, то й мені довелося стояти.
— Правильніше буде сказати, сер, — незворушно відповів він, — це дім моїх племінників. А мій дім — це маєток Берлінгтонів, мілорде.
Знайти його виявилося непросто. Шарлотта після моїх наполегливих прохань, пригадала, що в нього десь у місті, не в центрі, а на Молдаванці, жила рідна сестра. І житло їй якраз сам Бартон і допомагав купляти - це був такий собі невеликий одноповерховий міський будиночок на кілька сімей, у якому частину вони собі й придбали. Але потім сестра померла, тож тепер її діти прихистили дядька. 
Навряд чи б я зміг так швидко його розшукати, якби не конюх, який туди його відвозив з речами. Конюха мого... нашого, теж звали Саймон або Семен, що мене трохи напружило, але цей Саймон дійсно виявився не рівня тому, пихатому лакеєві. Його, щоправда, крім коней в житті мало що цікавило, поки ми збиралися їхати, він знов мені скаржився, що стайня пустує, лише якихось жалюгідних три конячки залишилося, їх навіть на парадний виїзд не вистачає. І з цим терміново потрібно щось зробити... Мені, ясна річ! Саймон дуже своєрідно запам'ятав те місце, куди відвозив Бартона, тоді в конячки підкова по дорозі тріснула, довелось коваля шукати. То й ми, в пошуках до того коваля поїхали, бо він лише так дорогу пам'ятав, не по людях, а по конях...
— Я ж вам якраз про це і кажу. Якщо це ваш дім, то добре було б вам туди повернутися.
— Однак, міледі мала рацію. Моя присутність буде їй постійним нагадуванням...
— Бартоне, годі! Я поки не знаю, хто придумав увесь цей маразм, але мені самому дуже хочеться це з'ясувати. Ви сядете чи мені так і доведеться стояти?
Бартон злегка вклонився і зволив присісти.
— Можу я запропонувати вам що-небудь, мілорде? — його племінниця не знала, як себе поводити і куди подітися, мій прихід виявився для Бартонів просто абсолютно немислимою подією. За густими кущами малини або якоїсь іншої ягоди, тут я не надто розгледів, та й узагалі в них погано розбираюся, от за цими кущами, висадженими уздовж невеликого дворика, які відділяли Бартонів від сусідських, постійно чулася якась метушня і охкання. Схоже, там скупчилися усі сусіди Бартона, бажаючи щось розгледіти і почути, а кущі виявилися несподівано густими і дуже іх колючими. Допитливий тут народ, просто жах, який цікавський. Інших розваг немає в них, чи що?
— Дякую, але мені ще назад довго їхати. Ми не одразу вас знайшли.
— Не варто було вам обтяжувати себе, мілорде, — сказав Бартон, але в його голосі мені почулася, десь у самій глибині, затаєна гордість.
— А що мені залишається, якщо дехто не виконує належним чином своїх обов'язків?
— Прошу вибачити мене, сер. Але я був відставлений.
— Та я чув про це! І мова не про вас, Бартоне! — трохи роздратовано сказав я, — Цей ледар Саймон поводиться так, ніби його пан не я, а Беатріс Фокс.
Ага! Щось таке промайнуло у нього в погляді під цими зарослими бровами.
— Мене теж може багато що не влаштовувати, але якщо вже взявся щось робити, то роби це добре! Або йди собі з богом.
— Я не смію суперечити бажанню вашої матінки, сер.
— Послухайте, я не можу знати цього достеменно, але впевнений, що цю думку їй просто надули в вуха. Мені чомусь здається, що в останні роки майже всю прислугу замінили, чи не так?
Бартон знову лише трохи схилив голову, але нічого не відповів. Він узагалі був доволі мовчазний. І з великим почуттям власної гідності. Це було непогано, але мені потрібен союзник у домі, а не просто гордяк.
— Якщо вважати, що чиясь присутність навіватиме їй сумні думки, то тоді матінці слід було б просто кудись переїхати, чи не так?
Бартон кинув на мене швидкий погляд.
— Адже все тоді може нагадувати про минуле: люди, речі, будинки... Але ж усе це не викинеш! І я саме так і збираюся розуміти будь-які докори з цього приводу. До того ж, Бартони віддавна служили Берлінгтонам, не бачу жодної причини, чому б не повернути цю чудову традицію.
— Я, звісно, не настільки молодий, сер, щоб виконувати все, як раніше...
— Бартоне! Ви тільки не плутайте традиції з плином життя. Як раніше не вийде ніколи і ні в кого. Наше життя весь час змінюється і ми змінюємося з ним. Потрібно вміти щось зберігати, а щось розвивати. Тому все буде все одно не так, як раніше. Тут уже можете мені повірити. Залишається лише питання — чи буде добре і правильно?
— Візьміть на службу Реджинальда, сер! Він теж Бартон, хоч по матері.
Так, тут позаду старого Бартона завмер у нерухомості навіть ззовні дуже схожий на нього молодий чоловік, син його сестри. І, до речі, такий самий не надто говіркий, що вже саме по собі було непогано.
— Реджинальда? А він сам хоче бути Бартоном?
Чесно кажучи, я не згадав самого Бартона і не знав, що він за людина. Проте розумів, що хтось його із дому вижив, а мені зараз і такий союзник не завадить. Тим більше, що він був камердинером ще в батька Артура, вже що-небудь, та знає, когось бачив або щось чув. Може бути, навіть більше, ніж дружина. А племінник... Втім, а чому б і ні? В особняку Берлінгтонів і так натовп народу дурня валяє, ну так вижену пару-трійку якихось Саймонів і місця більше буде, і інші задумаються.
— Не турбуйтеся, сер. Мій племінник навчений усьому необхідному, він молодий, до того ж не має зараз постійного місця.
— Чому ж?
— Бачите, сер... — почав було Реджинальд, то дядько його перебив.
— Тому, що ще молодий, мілорде. Однак, він швидко вчиться.
— Та й у вас немає дружини... — пробурмотів під ніс Реджинальд.
Цікаво, його що, господар приревнував? Ну, хлопець він симпатичний, доглянутий. І тримається теж, як справжній лорд.
— Поки дружини немає, але це взагалі не аргумент, — встав я, — Навіть якби Реджинальд носив прізвище Бартон, зараз у маєтку все одно потрібен той, хто ще до цього прізвища зможе докласти досвід. Розумієте, Ендрю, я не надто добре пам'ятаю деякі речі. А мені потрібні люди, на кого я можу цілком покластися.
— Не пам'ятаєте, сер? Я думав, що це ви просто мене забули.
— Ні, — я знизив голос і говорив практично пошепки, — Зізнатися, зовсім усе погано пам'ятаю. Лікар каже, це через те, що по голові чимось рубанули, і з часом пам'ять повернеться, але впевненості в цьому у нього самого немає.
— Велике щастя, мілорде, що ви взагалі живі.
— А вже як я цьому радий! Але повернувся додому, а тут усе так, що знову втекти хочеться. Ні, ну ви уявляєте, йому Фокс сказала, що в мене не надто модний костюм і він його замість чищення вирішив викинути в сміття! Це костюм, який я купив напередодні за два леви!
За кущами я знову почув здавлений подив, чи то знову колючку знайшли, чи то сумою вразилися. До речі, а вони ж усі чують. Усі про мої справи скоро знатимуть. Скоро взагалі почну перехожих на вулицях зупиняти, щоб розповісти що у мене і як, потім ще цілу хату-читальню влаштую, де буду за гроші продавати мої пригоди спраглим подробиць слухачам. Та в мене ціла програма з розвитку!
— Ба більше! — навіщо я це говорив, уже не зовсім розумів, але й зупинитися не міг, нехай і нерозумно було скаржитися одному слузі на іншого, — Він його і не викинув, а вирішив відкласти, щоб потім собі просто забрати. І наче й не шкода ж мені, але це ж неправильно, бо за що йому такий подарунок?
Бартон підняв брову.
— Ні, я розумію, що це не єдиний мій костюм. Але хто сказав, що до мене можна приходити, кому завгодно і брати, що заманеться? Зручно було декому, коли в маєтку живе жінка з трьома дочками і нагляду особливого ні за ким немає. Та тільки так більше не буде! І ви мені в цьому допоможете, Бартоне! Ви ж мені допоможете?..
...— Сер!
Крик Саймона вирвав мене з глибоких роздумів. Ну, гаразд-гаразд, просто задрімав, адже так і не відіспався ще.
— Що там? — запитав його я через переднє віконце.
— Попереду чийсь екіпаж. Здається, у них щось трапилося.
Сон швидко зник, я намацав пістолет у кишені й мигцем подумав, що треба б собі кобуру роздобути, потім раптом задумався, а що таке взагалі "кобура" і звідки я про неї знаю, нарешті плюнув у серцях у віконце, щоб ніхто близько не підходив, і вистрибнув з карети, єдиного доступного на сьогодні засобу пересування Берлінгтонів. Простої, без усяких надмірностей і фінтифлюшок, зате з двома кіньми в упряжці.
Було вже досить темно, сильно затрималися ми у Бартонів. Сподіваюся, воно було того варте. У тьмяному світлі масляних ліхтарів карети, що більше поширювали навколо себе слабкий такий горіховий аромат, ніж освітлювали навколишній простір, я зміг тільки розгледіти, що ми знаходимося десь за містом, а попереду, по дорозі, видніється якась темна купа, там на тлі світлішого неба було ще помітно якийсь рух.
— Карета гепнулася, чи що? — Саймон-конюх зістрибнув поруч, в руці він тримав солідний такий дрючок.
Дивись-но, готовий до захисту свого господаря, запам'ятаємо.
— Панове! — почувся голос, що здався мені знайомим, — Чи не зробите нам послугу...
Той, хто говорив, наблизився, я почав уважно його роздивлятися, а потім крикнув:
— Гілберте! Це ви?
— Артуре? Ти бач, самою долею нам визначено приходити на виручку один одному!
Гілберт підійшов ближче, сяючи навіть у темряві своєю білозубою посмішкою.
— Мілорде, — Саймон миттю сховав палицю за спину і вклонився.
— Що в тебе трапилося? — запитав я.
— Та колесо, схоже, відвалилося. Карету повело і ремені не витримали. У тебе, люб'язний, чи немає запасних?
— Є, мілорде, — Саймон повернувся до мене.
— Давай, Семене, допоможи розібратися з екіпажем.
— Ваша милосте, та тут колесо потрібне, — пролунав з темряви голос, як я зрозумів, це був кучер Гілберта.
Саймон пішов уперед, там зав'язалася якась розмова, а я запитав Гілберта:
— Ти ж до мене, сподіваюся, їхав? Чого так затримався?
Гілберт важко зітхнув.
— Та сталося багато всякого. Потім тобі розповім, потрібно з екіпажем поки розібратися, не подобається мені тут кукувати.
— Якщо колесо, то що тут розбиратися? Поїхали в маєток, вранці полагодять.
Станіслав так сильно руками замахав, що на мене навіть вітром повіяло.
— Яке там ранок?! Тут вже до ночі нічого не залишиться, усе розтягнуть! А ти знаєш, як зараз карети дорогі...
Я неголосно розсміявся.
— Звідки мені знати!
Він зітхнув.
— Ах, правильно. Вибач, забув.
Подивився в темряву, лізти копатися в кареті не став, толку-то від мене там. Тільки висловлювати свою єдино правильну вагому дуже потрібну думку, що ні хріна зробити в темряві не вийде? По-моєму, це й так було очевидно.
Темна фігура наблизилася до нас.
— Мілорде! Втулка, здається, тріснула, ставити колесо нерозумно. А ремені надіти можна, але піднімати доведеться.
— Піднімемо? — штовхнув мене в бік Гілберт.
— Вибачте, мілорде, — знову пролунав голос кучера Гілберта, він теж підійшов ближче, — Але що так, що сяк, але без колеса не поїде. А його тут не полагодити, міняти треба.
— У нас є? — запитав я Саймона.
— Як не бути, знайдеться. Тільки це, ваша милосте, може я сам миттю за ним? Тут не так далеко вже.
— А давай! — погодився раптом Гілберт, — Ми залишимось на варті, вірно, Артуре? Тільки пошукайте ліхтарі, може вони цілі ще, треба запалити, а то раптом ще хтось наскочить. Почекаємо ж, Артуре?
Я подумав, що друга кидати негоже, а в прохолоді літнього вечора була своя чарівність.
— Навіщо в маєток їхати, тут каретний двір близько, ми ж його проїжджали.
— Точно ближче, Томасе? — суворо запитав Гілберт, — Чи там ближче до майстерні де ще шкалик видають, як нагороду тому, хто господаря в пилюці сьогодні виваляв?
— Є така, мілорде, — підтвердив Саймон, давлячи усмішку в голосі, поки кучер Гілберта збентежено замовк, — Але воно буде грошей коштувати.
— Раз ближче, то давайте туди. Тримай монету, Томасе. І давай жвавіше, голодний я, цілий день на ногах і не жравши.
Саймон з Томасом пішли до нашої карети, розвернули її і поїхали кудись у темряву, дзеленчачи дзвіночками.
— Ось раскалії, — зауважив Гілберт, — а ліхтарі так нам і не розшукали ці негідники. Пошукаємо самі?
— У тебе такі самі? Горіхом ще пахнуть?
— Це не горіх, Артуре, а конопляна олія.
— Та мені однаково... ах, чорт! — наступив я на колесо, що валялося, і ледь не навернувся.
— Що там?
Я обійшов його і здається відчув запах.
— Та валяється всяке... Стривай, а це не він?
Ліхтар відкинуло не так уже й далеко від карети, ось тільки зрозуміти в якому він стані в темряві було важко.
— А чим підпалити? От гидота...
Гілберт зашарудів чимось, потім чиркнув і запалив сірник.
— У мене з собою шведські сірники. Є користь від куріння, Артуре! Є!
Лампа виявилася начебто цілою, а ось олії в ній залишалося небагато. Однак, Гілберт запалив її, а потім почав з нею блукати навколо карети, поки не виявив ще одну, в якій теж залишилося трохи пального.
— Приладнаю я його...
Повісили ліхтар, потім оглянули коней. Я, звичайно, більше слухав і вникав. Гілберту ще приспічило і він пішов кудись у кущі, і ледь не загубився на зворотному шляху. А я від нічого робити розглянув його екіпаж, він був доволі великий, з усякими прикрасами, а ще й з гербами на дверчатах. Видно було погано, не став очі мучити. Підняв і підкотив колесо, почавши його розглядати в слабкому світлі ліхтаря, поки з тріском та лайкою на дорогу не вивалився Гілберт.
— Де ви, Артуре?
— Та тут я, майже у вашій кареті.
— Ви там що, ховаєтеся?
— Так, як той поручник.
Гілберт підійшов ближче і здивовано запитав:
— Який ще поручник?
Я сперся на гладку похилу поверхню і позіхнув.
— Зібралися якось дівчата скоротати вечір. Усю ніч вони розповідали одна одній кумедні історії, свої спогади, ділилися своїми мріями...
А до ранку із шафи випав поручник, що помер від сорому...
— Ха-ха-ха, — Гілберт засміявся на всю округу, — Когось мені цей поручник нагадує! Тільки більш стійкого до дівочих мрій...
— До речі, Станіславе, а ви в дорозі ніде не зупинялися?
— Ми? Та ні. Томас щось нив, кудись йому було потрібно. Та потім у дорозі приспічило. А що?
— Та так... — треба б мені поговорити з цим кучером Томасом, ось що. Але чи казати Гілберту?
— Артуре, треба б нам з тобою ще в місто з'їздити.
— Це для чого?
— Та що ти як сич якийсь! — вигукнув Гілберт, — У клуб заїдемо, карти розкинемо...
— Взагалі-то ти на службі.
Станіслав тільки пирхнув, почувши мої слова:
— От саме! Можна ж іноді на свій розсуд робити те, що на службі щодня доводиться робити!
— А ти давно у Несвицького в ад'ютантах?
Гілберт помовчав трохи, потім неохоче відповів.
— А куди мені подітися було? У стройових частинах на вакансію два-три охочих, а мені то прізвище заважає, то самому не хочеться в далекому гарнізоні двох солдатиків ганяти. Тут я хоч при справі. Армію-то скоротили після війни, а мені у відставку йти, сам розумієш, рано.
Я взагалі-то не надто розумів, але просто здогадувався. Але ці слова мене дещо надихнули, за такого розкладу я точно не знадоблюся армійському начальству.
— І-і, брате. Про гарнізон із двох солдатиків сказав, так я згадав. Якраз про службу.
— Ну-ну...
— Потрапив молодший поручник після училища за розподілом у далекий гарнізон. Приїхав, дивиться — степ, солдат траву косить, дерев'яний будиночок стоїть і другий поруч. І більше нічого. Ну, зайшов у будиночок, а там майор...
— Прем'єр чи секонд?
— Та похрін... нехай хоч полковник. Каже йому, служити будеш, розумію, що сумно тут, але що я можу. Ось якщо ти важливу пропозицію знайдеш до нашої служби застосовну, так тоді направлю тебе в місто. Вийшов поручник. Дивиться... степ навколо, солдатик траву косить. Постояв, покурив. А потім, як рване назад. Пане полковнику, каже. Є! Ваш солдат траву косить? Так. А назад у нього коса порожняком повертається! Другу косу приробити і він тоді вдвічі трави накосить! Полковник похвалив, відправив поручника в місто... Але вакансія-то є! Ще один поручник після училища за розподілом... Приїхав, дивиться — степ, солдат траву косить, дерев'яний будиночок стоїть. Він туди, там полковник. Служити будеш, розумію, що сумно тут, але що можу? Давай придумуй. Той вийшов, курить, дивиться. Думає. Потім кричить, є! Ваш солдат траву косить? Так. І так косить, і так косить. А чому скошена валяється? Треба вила приробити і він одразу в снопи буде її скидати! Молодець, сказав полковник і цього відправив. А вакансія є. Ще поручник після училища їде... Приїхав, дивиться — степ навколо, а солдат траву косить, будиночок стоїть. Він туди, там полковник, каже дай пропозицію. Той вийшов, теж курить, думає. Є! Ваш солдат траву косить? Так. І так косить, і так косить. І скошену збирає. Але чому розкидає снопи? До нього візок приставити і він одразу її укладати буде! Ну, поїхав. А вакансія...
— Є!
— І приїжджає новий. І каже йому те саме полковник. А він вийшов, стоїть. Дивиться. Курить і курить. Курить і курить. Не придумується. Тут солдат не витримує, повертається і кричить: "Ну що ти на мене дивишся?! Мені ж тільки ліхтаря не вистачає! Я тоді ще й вночі косити зможу!!!"
Удалині почувся передзвін дзвіночків. Гілберт похихотів, але якось не надто його мій анекдот розвеселив, буває. А солдат який, точно б посміявся!
— О, все ж, хтось їде! Треба попередити.
Однак, це досить скоро прибули наші слуги. Після чого, ми з різного роду хитрощами і не зовсім пристойними виразами, зуміли приладнати колесо, з приводу якого у мене виникли деякі питання, а потім ще й натягнути ремені, на яких сам корпус карети висів ніби на... ресорах, чи що? Загалом, натягнули і натягнули. Сіли й покотили, Гілберт до мене перебрався. Але по дорозі так і не поговорили, трохи втомилися. А коли прибули в маєток, так довелося ще й вибачатися, нас виявляється чекали, турбувалися. Мама взагалі сказала, що воліє мене бачити в їдальні ввечері, а не вранці. До вечері, щоправда, подали нарешті м'ясо, і ми, як голодні леви накинулися на нього, ледь не гарчачи від задоволення. Ну, не зовсім так, а чинно і благородно, під наглядом моєї матері та сестер намагалися виховано їсти, відрізаючи по шматочку, але роблячи це швидко-швидко. Мені, щоправда, було простіше. Гілберт же у нас купу новин привіз, ось йому довелося віддуватися — і їсти, і розповідати.
— Загалом, милі пані, всі газети вийшли з терміновим повідомленням. Її величність зі столиці, повідомила про трагічну загибель свого чоловіка на яхті "Аріадна", висловила вдячність усьому екіпажу. Оголошено траур...
Усі трохи помовчали, ми з Гілбертом перервалися, подивилися один на одного і перестали стукати виделками.
— А що, що сталося? — запитала Агнеса Берлінгтон, — Так усе несподівано і незрозуміло... Загибель яхти, ці чутки...
— Я вам більше скажу, міледі, ще й несподівані перестановки. У відставку з посади воєводи відправлений дядько королеви, якісь ходять чутки про арешти. Так, новий глава Департаменту розшукових справ призначений. Наш губернатор теж у відставку відправлений, втім, у нас і так багато всього сталося.
— Розкажіть, розкажіть, мілорде Гілберте! — непосидюча Єлизавета аж руки склала в прохальному жесті.
— Ну, пані Єлизавето, розповідати вам про справи наші армійські я не можу. Зате скажу, що флотські влаштували справжню виставу в порту, зі стріляниною і феєрверками. Кажуть, ледь не потопили якесь судно. Виявилося, чи не пірати справжні припливали до Одеси. Хотіли порт пограбувати під шумок, викрали митників, поранили офіцера. У голові не вкладається! У наш час, найбільш нахабним чином прибуває в порт якийсь тягохід з кількома сотнями відчайдушних головорізів, озброєних і екіпірованих, як справжня військова частина, а їх ніхто одразу не топить.
Усі мої почали переглядатися.
— Це що виходить, вони так просто до берега можуть пристати?
Я завмер. Щиглик мені розповідав про якісь пости на узбережжі. Митниця там і все таке. Але ось з'явиться такий ось корабель... нехай менший. Висаджує кілька десятків людей. І що тоді? Ні, ситуація абсолютно гіпотетична і здається неможливою. Однак, коли такий маєток стоїть недалеко від моря, а тут безлад і хитання і ніякої інформації ніхто не повідомить вчасно... стає тривожно. Хочеш — не хочеш, а потрібна своя охорона. Сторожі тут, начебто є. Однак, не просто сторожі, тут необхідне і приховане спостереження і деякий порядок дій. Завжди простіше відвезти подалі, ніж захищати...
— Ні, — похитав головою Гілберт, намагаючись між словами проковтнути цілком шмат м'яса, — Мммм... Вибачте, узбережжя патрулюють, флот веде спостереження. Просто цей тягохід успішно робив вигляд, що він пасажирів перевозить, інакше його б не пустили.
Ну, це не змінює справи. Усе одно потрібне спостереження і можливість швидко вивезти їх звідси. А ще вогневі точки по периметру, вишки, стрілки...
— У місті спокійно, хіба тільки тепер у газетах почали обговорювати недавні думки одного пана з приводу робітників, — Гілберт глянув на мене і хитро посміхнувся, — Навіть робітничі профспілки не висували таких ідей раніше і тепер усі в подиві. Заводчики, ясна річ, вимагають цю заяву дезавуювати, однак не всі, не всі. Деякі, навпаки, за інше вхопилися... І це ще до столиці наші не новини не дійшли, і в інші міста. Чекаємо скоро, що там скажуть. Залізка після простою вже запустилася...
— Якого простою? А що з нею було? — здивувалася Шарлотта, яка начебто була зайнята пасьянсом і не виказувала інтересу до бесіди.
— Та так... — знову глянув на мене Гілберт і відкинувся на стільці.
— Кава? Коньяк? — запитав його я.
— І сигару, — кивнув він.
— Прошу вас, швидше повертайтеся, — сказала Агнеса, — нам так не вистачає вашого товариства. А дівчатка ще що-небудь зіграють.
— Ох, а я б викупався... — зітхнув я.
— То в чому ж річ, Артуре?
— У морі, мамо. У морі.
— Зараз?! Вночі?
Ми з Гілбертом встали, я помітив його погляди, що натякали на те, що він щось хотів сказати лише мені.
— Ні, зараз, мабуть, ванну. Але дуже хочеться зробити басейн!
— Басейн? — здивувалися всі.
— Ну так. Зробити басейн у дворі, пустити труби в море. І в саму вечірню спеку спокійно зануритися просто під зоряним небом...
— Це... Це не зовсім пристойно, — задумалася мама.
— Зате дуже здорово і корисно! — посміхнувся я, — Але це все одно лише мрії. Ходімо, Гілберте. Нас ще чекає чудовий концерт, Шарлотта мріяла тобі заспівати ще вчора.
— Що?! — здається, тепер пасьянс не складеться.
— А Єлизавета станцює, так... Покаже мені...
— Ти що? Зараз? — та й танцювати, мабуть, ніхто не збирається.
— А де Саша? — здивувався я.
— Читає в бібліотеці.
Ми з Гілбертом переглянулися.
— Його тут, напевно так затюкали, що він тепер там цілий день ховається...
— Артуре!
Але я вже швиденько втік... У кабінеті було прохолодніше і зовсім тихо. Лакей приніс коньяк, розлив по келихах і підніс сірник Станіславу, який розвалився з сигарою в кріслі.
— Що ти хотів мені розповісти? — я взяв келих і покатав по його стінках бурштинову рідину.
— О, Артуре! — пихнув димом Гілберт, — Несвицький просто розсипався в компліментах, говорячи про тебе.
— З чого це раптом?
— Він сказав, що в тебе світла голова і він би неодмінно тебе взяв до себе штаб-офіцером.
— Це що за коньяк? Дивний смак... Дякую, але я б не хотів повертатися в армію.
Гілберт з розумінням хмикнув.
— Ти й не зможеш зараз, ти спадкоємець. Ми зупинили ще кілька частин, які рухалися без узгодження. Навіть з Олешшя до нас гусари примчали. Хоча, що ті гусари... Підняли по тревозі весь їхній полк, а прибув ледь ескадрон. Брудні, голодні, від спеки очманілі. Уявляєш, вони диліжанси на дорозі зупиняли і шукали все когось.
— Забавно, — незворушно відгукнувся я і вирішив, що не варто нікому розповідати про мої телеграми. Особливо гусарам.
— Запасний полк заблокували на перегоні, тепер вже назад відправили. Але виявляється, даремно я з єгерями не поїхав. Скарлату там довелося повеселитися.
— Єгерям? — стривожився я.
— Так. Якийсь ідіот із запасного полку вирішив чомусь зупинити експрес і теж шукав когось, — Гілберт ковтнув коньяк, — О, ти правий! Те ще... І це французький?
Я теж пригубив.
— І що?
— Що-що... Дорога стоїть, станція перекрита, сполучення перервано, станційні доглядачі кричать благим матом. А цей дурень, поїзди зупинив і нишпорить по них на чолі своїх розгублених солдатів. Увесь перший клас догори дном перевернув, там навіть битися почали... а тут Скарлат зі своїми відірвами лісовими прибув. Вони на летючці швидко мчали.
— І як, є постраждалі? — з тривогою запитав я.
— Ну, так, трохи, — знизав плечима Гілберт, — Я ж кажу, лише пасажирів першого класу пом'яли, дамам довелося неприємні пережити хвилини, хоча насильства великого не трапилося. А потім наші єгері цих дурнів-солдатиків мордою в землю і поклали. Тільки парочку найбуйніших Скарлат підстрелив, нічого особливо примітного.
Нічого собі! З іншого боку, королева все-таки дісталася, а новий глава департаменту розшуку це, певно, Магерко.
— І ось, Скарлат справжнім героєм до столиці з помпою в'їхав, тепер його навперебій скрізь запрошують. Дами по ньому зітхають і сохнуть. А мені прикро.
— Станіславе, пам'ятай про наречену.
— Ех, Артуре! Я ж честолюбний дуже... Ось, думаю, друг у мене є, допоможе.