Глава 12

Не надто задоволений собою, я піднявся у свою кімнату і настрій мій аж ніяк не покращився. По-перше, тут тинявся цей мій слуга, лакей, який ніби як був виділений для мого обслуговування. А мене дратувала вже просто чиясь присутність у особистому просторі, якщо Гілберт на квартирі у пані Гриненко вривався в кімнату хоч зрідка, то цей знаходився тут чи не постійно. До речі, квартиру-то я оплатив за два місяці, а сам уже живу в маєтку, але це вже не виправити, не буду ж я у цієї милої старенької гроші назад вимагати...
Я кинув сорочку і почав шукати свій костюм. І це було по-друге! Мені тепер потрібно було бути постійно і правильно одягненим. Якого біса, питається, навіть у кімнаті не можна повалятися в трусах? По-третє, так-так! Ще й по-третє, цей йолоп кудись знов подів мій костюм! По-четверте, за ці кілька днів він нічого не зробив з того, що я йому сказав. Не те, щоб я видав купу розпоряджень, якраз ні. Лише попросив розбудити мене вранці, я вирішив пробігтися по маєтку, ось чомусь захотілося. І коли розповів про це Гілберту, він раптом підтримав мене і ми домовилися побігати рано-вранці до моря. Викупатися і пробігтися.
— Це мені нагадає про наше благословенне училище, — з ностальгією в голосі вимовив Станіслав, а потім ми довго обговорювали, чи потрібно нам брати з собою Олександра. Так-то воно ніби і треба, здоровіше буде, проте хлопець був у відпустці, вона у нього була і так не надто довга, а в Київській початковій колегії, куди його визначили, як зауважив Гілберт, порядки не цукор і він ще встигне навчитися схоплюватися з ліжка ні світ ні зоря. Загалом, ми надумали не будити його, а в підсумку - не розбудили мене. Гілберт пішов сам, мені потім довелося його наздоганяти.
— Саймон! — крикнув я.
Тиша... До всього іншого він ще ніколи не відгукувався одразу, обов'язково потрібно було кликати як мінімум двічі.
— Саймон, щоб тебе!
— Так?
І стоїть такий важливий, з виглядом короля, якого зігнали зі стільчака дурним проханням.
— Де мій костюм?
— Я приготував вам на сьогодні костюм, сер.
— Але я ж казав, щоб був той костюм, у якому я приїхав. Де він?
— Він негідний, сер. Пані Фокс зауважила, що він не сподобався вашій матері, і тому я його відніс на викид.
— Ти що?
— Відніс, сер...
Я заплющив очі й порахував про себе до п'яти.
— Іди й знайди його, — сказав йому, не відкриваючи очей, щоб не тріснути його чимось, — Негайно!
— Але, сер...
— Знайти й почистити! Це зрозуміло? Бігом, руш!
Ну справді, прямо взяв відразу і побіг... Ні, з цим потрібно щось робити, так ніяких нервів не вистачить. Я вирушив вивчати костюм, що він там приготував. Виявляється, деякі речі залишилися чи то від юного Артура, чи то від його батька або брата. Так-так, у Артура Берлінгтона був ще молодший брат, Едвард. Але, на жаль, він помер. Убили в якійсь п'яній бійці десь вночі на вулиці біля питного закладу, я так і не почув усі деталі, а перепитувати не став. Костюм лежав на кріслі, а міг би і повісити де-небудь, собака, так от, він мені зовсім не сподобався. Але я був змушений його надіти, тому що не хотів залишитися без сніданку. Так! І це було, в-яких там? У-четверте? Ні, минуло всього-то кілька днів, а мене багато що просто виводить з себе і нічого не можу зробити з цим зростаючим роздратуванням. А дурні штани на штрипках, ще й смугасті? Щоб їх чорти носили... А біла недосорочка з окремою манішкою? Незручна, та ще й з високим коміром. Світло-синій сюртук із щільної тканини і це в літню спеку! Коли я вийшов з кімнати, то був не в собі. Я ось вважав, що тепер, будучи Берлінгтоном, знатним лордом, зможу зітхнути і почуватися вільно, але все навпаки. І це вдома, в маєтку! А ще розповідають про всякі танці, бали, прийоми, де будуть ще натовпи таких самих оштрипаних і високородних...
— Я скільки разів казала тобі, мерзотниця! — почув я чийсь приглушений голос, а потім пролунало щось схоже на ляпас, — Якщо ти ще раз, паскуда така, посмієш лізти до пані...
Хто там розмовляв мені вдалося швидко виявити, адже ніхто особливо-то не ховався. За рогом, у напівтемному коридорі худорлява жінка в сукні, чимось схожій на сукню моєї матері, захоплено лупила по щоках дівчину в темно-сірому вбранні служниці. Свій фартух та чомусь тримала в руках, головна хустка сповзла вбік і було видно її руде волосся. Вона навіть не намагалася захищатися.
— Що тут відбувається? — гаркнув я і вони обидві аж підстрибнули від несподіванки.
Служниця або покоївка негайно закрила обличчя руками і відвернулася до стіни. А жінка, що била її, розгубилася, завмерла з піднятою рукою, а потім вимучено посміхнулася мені.
— Мілорд Берлінгтон?
— Так-так! Я Артур Берлінгтон. І я запитав — що тут відбувається?
— Вибачте, сер. Це просто невеликий виховний момент для недбайливої служниці.
— Невже? — навіть розсміявся я.
Виховний момент. А давайте я почну вас усіх виховувати. Дуже вже хочеться вломити деяким.
— Ви хто?
— Я? Ах, вибачте, я ваша економка. Беатріс Фокс, ви ж мене пам'ятаєте, сер?
— Он як! Це, до речі, чи не ви вчора моєму слузі поекономили мій костюм, що він сьогодні забажав його просто викинути?
Економка невпевнено кивнула.
— Але він дійсно негідний. Міледі здивувалася йому...
— Послухайте, дорогенька! Це мій костюм! І тільки я вирішую, що з ним робити і коли. Вам це зрозуміло?
— Цілком і повністю, сер.
— А якщо так, то можете йти по своїх дуже важливих економних справах. Я вас не затримую.
Економка кинула злий погляд на служницю, присіла у поклоні і пішла. Служниця спробувала теж тихо злиняти під шумок, але я їй сказав:
— А ти, руда, стій.
Вона і завмерла, ще більше зіщулившись, немов чекаючи, що я продовжу справу цієї мегери.
— Як тебе звати? — запитав я неголосно.
— Іванна, сер, — почув тиху відповідь.
— Якщо ця Фокс буде тобі ще щось говорити або битися, звертайся до мене, ясно?
Вона несміливо кивнула, все також стоячи спиною до мене.
— Іди, тільки пам'ятай про це.
Служниця шмигнула кудись по коридору, а я подумав про те, що мені час шукати своїх людей у цьому домі. Або призначати їх. Якщо, звичайно, я хочу жити нормально, а не як піддослідне щось для цих Фокс і всяких недбайливих Саймонів.
— Артуре! — назустріч мені вийшов Гілберт, повністю одягнений і зібраний, навіть циліндр з тростиною тримав у руці, — Я вас залишу до вечора, за мною прибув посильний зі штабу.
— А сніданок? І що за терміновість, ти ж у відпустці! — здивовано запитав його я.
Однак, Станіслав лише злегка посміхнувся у відповідь і поплескав мене по плечу.
— Черговий день їсти зранку вівсянку не зможу, друже, вже вибач. У місті куди-небудь заїду. Несвицький викликав до себе, так що, сам розумієш.
— Тобі не подобається кухня Берлінгтонів? Який збіг! — я вирішив провести його до сходів, — Сподіваюся, нічого серйозного. Ти ж приїдеш розповісти як ідуть справи?
Гілберт потиснув мені руку і надів цей свій циліндр. Карета вже стояла у дворі.
— Неодмінно, Артуре. Тобі так просто від мене не відчепитися... Ах, яка краса! — озирнувся він навкруги.
Так, маєток Берлінгтонів, що розташовувався недалеко від моря, міг похвалитися не тільки насиченим запахом трав навколо, що здавалися безкраїм степом під величезним синім небом, а й прекрасними краєвидами на морський простір, які зустрічали тебе поривами солоного морського вітру в обличчя. Ця п'янка суміш наповнювала все твоє єство невичерпною жагою до життя, вона спалахувала щовечора після виснажливої денної спеки, але була особливо відчутною рано вранці. Чи є щось прекрасніше, ніж світанок на березі моря? Напевно, тільки захід сонця в океані в тропіках... 
— Так чому тобі сюди б тоді не переїхати? Купуй тут землю і вези дружину, — сказав я, а потім задумався, чому це раптом я це йому пропоную.
— Ох, брате! Тут дійсно чудово, — Гілберт примружився під променями ранкового сонця, — Але краще тобі до нас приїхати. Той наш сосновий ліс, коли йдеш по ньому... кора тріщить під ногами, стовбури сосен навколо червоніють ніби їх хтось підранив, зверху сонце не може пробитися крізь густу зелень... а наші болота, полювання... а наші тихі озера? Ти в безвітряну погоду дивишся в нього, як у дзеркало, а вночі чуєш, як у ньому хлюпаються купалки... Ні, Артуре, у вас чудово, але і у нас добре. Правда, як би нам з тобою не довелося б у Києві кукувати... Втім, годі про всяку дурницю базікати, час справою зайнятися. Передай мої вибачення твоїй матінці і своїм сестрицям.
Лакей причинив за ним дверцята і карета Гілберта покотила з двору. А я навіть задумався, чи хочеться мені зануритися в якісь нові пригоди і зрозумів, що не дуже. На голодний-то шлунок. Хоча та кухня...
— Доброго ранку! Доброго ранку!
Я зайшов у їдальню і, з подивом побачив, що всі терпляче чекають моєї появи, лише тільки попивають лимонад якийсь або ще щось таке.
— Доброго ранку, Артуре!
Агнеса Берлінгтон почекала, поки я підійду до неї, вона простягала мені руку, але я просто поцілував її в щоку, чим, по-моєму, привів її в деякий подив і навіть збентеження. Із сестер була присутня тільки наймолодша, я легенько клацнув її по носі й вона теж здивовано на мене подивилася.
— Чому ви чекаєте, а якби я затримався?
— Син мій, ти лорд Берлінгтон.
— І що? Тому інші не можуть без мене їсти? Або мені годувати всіх потрібно з ложки?
— Подякуємо Господу... А де молодий Гілберт? Він не буде сьогодні з нами снідати?
Вікторія дивилася на мене з усіх очей, як я намагаюся пов'язати собі серветку. Разом з нею за мною уважно стежили і її покоївка, і камеристка матері, і якась ще служниця, яка займалася кухнею. А ще стояв лакей у дверях. Весь цей натовп людей, яким більше не було більше справ, крім як дивитися як я їм, викликав у мене стійке бажання схопити свою тарілку і втекти до себе в кімнату. Тож, Шарлотту і Олісаву, які не спустилися до сніданку сьогоднішнього ранку, я чудово розумів і навіть подумував до них приєднатися. До їхнього демаршу.
— А що в нас на сніданок? Знову вівсянка? Тепер я розумію, чому Гілберт поїхав, він просто втік. Ай-яй, і знову яйця...
— Чим тобі не подобається сніданок, Артуре? Здорова, гарна їжа.
— Де м'ясо? Де овочі? Он дитина сидить, де для неї фрукти? — не витримав я, хоча ще вчора просто б змовчав.
Агнеса Берлінгтон лише знизала плечима.
— Мій дорогий, ти вдома і тепер маєш право розпоряджатися так, як вважатимеш за потрібне. Я вже й не мріяла, що хтось нарешті...
— Будь ласка, не треба! — я подивився, як вона витирає сльози, а покоївка кинулася до неї з серветкою.
— Ти підеш зі мною сьогодні на службу? — запитала мати Артура, в тому сенсі, що... ну, не знаю, я все мучився нерозумінням, вона була немов та, яку я знав, а водночас іншою... це було дуже дивне відчуття.
— На службу?
— Так, а заодно провідаємо твого батька і брата.
А, мова про цю службу.
— Звісно, — що мені ще залишалося сказати.
— Скоро повинен буде прибути нотаріус, потрібно буде відновити твої права на майорат.
Я дивився на яйце, що стирчало в спеціальному тримачі й збирався тріснути по ньому ложкою. Однак завмер, почувши що каже Агнеса Берлінгтон, подумав про те, що нотаріус — це документи, а документи — це підписи й тоді трохи захвилювався. Що там за підпис мені доведеться зобразити? Хоч би побачити його одним оком... До речі, Агнеса яйце ложкою не била, а цілком собі акуратно зрізала верхівку ножем. Вчися, студент, як то кажуть. Студент, студент...
— Мамо, а вам приходили від мене листи? — раптом запитав я, знову мій язик нісся вперед раніше за решту соображалки.
— Звісно. І не тільки мені.
— Там немає... ну, чогось, щоб могло трохи...
— Про щось тобі нагадати? Ох, Артуре! Та хіба став би ти мені писати про всі свої витівки? Усіх своїх друзів і...
Агнеса кинула короткий погляд на Вікторію, що нашорошила вушка, і замовкла.
— Ну хоч щось! — знизав я плечима, — Вікторіє, а тобі я писав?
— Мені? — здивувалася вона.
На відміну від своїх сестер, вона трохи сторонилася мене, може тому, що востаннє бачила давним-давно ще зовсім маленькою. А я подумав, що листи можуть стати в пригоді одразу в декількох якостях: це джерело якоїсь інформації про людину, це її почерк і, головне, це її підпис. Підпис! Він же повинен бути схожий... чи ні? Краще вже нехай буде схожий, це позбавить багатьох запитань і проблем.
— Один раз, привітав з іменинами, — раптом відповіла Вікторія.
— Вже добре, — похвалив себе я, — Тільки прошу врахувати, милі пані, що тепер вам доведеться сповіщати мене про них заздалегідь, щоб ви потім не дорікали мені в...
Я раптом розсміявся.
— Що таке, Артуре?
— Я хотів сказати, щоб не дорікали в забудькуватості, але виходить, що якраз є в чому дорікати! Смішно.
Мама зітхнула.
— Найголовніше, що ти живий. І ти з нами. Це величезне щастя.
— Ех, а мені б ще м'яса не завадило для цього щастя... Набридла ця розмазня. Ні-ні! Здорова і корисна, безперечно. Хоч тости будуть?
— Гапко, будуть сьогодні тости? — запитала Вікторія, теж з неохотою колупаючись у каші.
— Так, пані, — тихо відповіла служниця, що носилася навколо поодинці, поки інші просто стояли й витріщалися.
Треба зробити собі поміточку, гнати нафіг усіх незайнятих, навіщо взагалі такий натовп потрібен? Гаразд, розберемося. На щастя, був підсмажений хліб, було трохи масла, було трохи варення. Ми за нього поборолися на ложках трохи з Вікторією, що викликало її задоволене хихикання, коли вона поцупила у мене вазочку.
Тут у їдальні з'явився Олександр, виявляється хлопчика розбудили рано, а потім забули, що він чекає. А сам він узяв і прикорнув у кріслі. Цікаво тут усе відбувається. Але не можу сказати, що мені подобається, якраз навпаки. Ледь стали пити чай, як у їдальню ввалився цей ледар Саймон з виглядом несправедливо скривдженого героя всіх часів.
— Сер! До вас гість!
— Он як! До мене? Саме ось до мене?
— Так! І це якийсь солдат, — Саймон скривився, усім своїм виглядом висловлюючи глибоке невдоволення. Тільки чим? Солдатом? Мною? Ні, ну зовсім нахабний тип!
— Послухай, — я зірвав серветку і кинув її на стілець, — Якщо ти ще раз зробиш таке обличчя, коли будеш зі мною розмовляти, то тобі доведеться з цим обличчям терміново опинитися десь подалі звідси!
— Артуре? — мама стривожено подивилася на мене, поки Саймон лупав своїми нахабними оченятками.
— Піду з'ясую. Скажить мені, будь ласка, вам занадто дорогий у маєтку цей тип, який робить вигляд, що він мій камердинер?
— Господи, Артуре! Ти ж у себе вдома!
— А, ясно-зрозуміло. Смачного!
Я вийшов у хол, але тут нікого, крім лакея не виявилося. Здивований, вийшов за двері і побачив просто біля сходів людину у військовій формі. Високі чоботи-ботфорти, білі штани, світло-жовтий мундир з високим коміром і чорнена каска з високим султаном чорного пір'я, рука притримує палаш або як там може називатися прямий такий довгий клинок. Військовий цей міцний, підтягнутий, стрункий, ніби з параду...
— Третьої сотні Одеського полку кірасир вахмістр Василь Щиглик! — голосно відрекомендувався він і ще навіть каблуком клацнув, позер такий.
— Хорош... — пробурмотів я, уважно розглядаючи його, а потім сказав уже голосніше, — Радий зустрічі, вахмістре Василю Щиглику. Що привело вас до мене?
— Мілорде! Пан надпоручник! Пам'ятаєте, там, на річці Білій, ви мені каску-то свою віддали... моя, бач, злетіла, — він помітно нервував, потім зірвав свою каску з голови і простягнув мені, — Ви мені перед тією атакою її віддали, а самі у полковника-то нашого загиблого взяли, щоб, значить, червоне пір'я-то було всім видно.
Стоїть, голос тремтить, а в очах сльози навіть з'явилися. Я підійшов до нього.
— Послухай, пане-друже вахмістре. Я не пам'ятаю...
— Так-так, пан лікар сказав мені, щоб я до вас не потикався... тобто, він просто сказав, що ви живі, я ж одразу до вас зазбирався, так він грить... не пам'ятає.
— Ох, ніхто тут не вміє тримати язик за зубами! — сплеснув я руками.
— Мілорде! Я вмію! Ви ж мій командир! Ви ж тади нас повели і ми, значить, змогли-то... Я не бачив, правда всього, прострелили мені і руку, і ногу, значить. Але відлежався, а потім втік... Дозвольте відслужу!
— Постривай, давай пройдемося, не будемо під дверима маячити.
Я пішов по доріжці навколо будинку, цей вахмістр пішов за мною. Дивний гість, він раптом мені нагадав про те, що належить не тільки придумати собі заняття на майбутнє, а й якось вростати в усе, що мене... ну, або того, минулого Артура, якщо я це не він, того, що мене оточувало. І люди в тому числі.
— Послухай, вахмістре, що значить відслужу? Я вже не в армії, як ти бачиш. І, думаю, навряд чи я туди повернуся.
Цей Щиглик якось навіть зрадів.
— Мілорде! Так я ж сам не дуже... Мене перед війною призвали в полк, і не думав!
— Ну, раз призвали, то зараз ти вже все, мабуть, виконав обов'язок. І медаль, як я подивлюся, заслужив не одну.
— Ну це так, сер... — Щиглик скосився на свою грудь, де висіли медалі, — І навіть сплатили нам по два леви, від повіту і від її величності. Та тільки повернувся я, а батьків лихоманка забрала, з родичів сестра старша з сім'єю, чотирма ненажерами... орати від роду не орав, зерно в порту потягав, аж жила рветься, на завод брати не хочуть, мовляв, заслужений, а в поліцію не взяли, бо товариш по службі сполошеним назвав. І піди от, розберися з чого б.
— Так може і землю б узяв, навчився б?
Щиглик почухав у потилиці.
— Мабуть і навчився б, мілорде. Роботи-то гріх боятися. Але навіть ваш керуючий маленькі ділянки не здає. Без грошей, струментів і сівби лише в найми можна піти, а я більше в порту заробляв. Але важка там праця. І свої кругом, не проштовхнешся.
— Так ти з сестрою живеш? Де?
— Ще й чоловік її, та пропаща душа він, п'є гірку. Давно ухвостав кудись. Хутір наш пожгли, пожежа трапилася, так шо сестрі я квартиру знімав у місті. На зиму, бо влітку ми в курені сюди переїжджаємо, щоб оренду-то економити.
— Курені? — здивувався я.
— Так, мілорде. Уздовж берега-то відмовна територія, нічия. Повзе в нас тут берег. Ось місцями і будують собі халупи всякі з підручних-то дощок, колод, глини та очерету. Курені і є. А там і човни в кого або...
— Або контрабанду завезти.
— І таке є... Але у нас поруч пост митниці. Зараз варта скрізь їхня стоїть. Зате нам платити за житло не треба. Взимку, правда, холодно.
— А як же взимку тоді? — йшов я, запитував його і думав, що Берлінгтоном виявитися було дуже навіть непогано, якби я був просто таким ось рибалкою, що б тоді робив? У халупі жив? Зітхнув тихенько і заспокоїв себе тим, що не просив милостині, просто сам опинився, де потрібно. Не будь я Берлінгтоном, став би Штірліцом. А не зустрінь королеву... Ну, я її ж не з власної волі зустрів. Якби я її не зустрів, набагато гірше б довелося самій королеві, а не мені.
— Хто може — той у місто сунеться. А ні — так виживає. Курінь, як напівземлянка, якщо кущами навколо завалити, жити можна... Не сумнівайтеся, мілорде, я вірно служити буду.
— Служити, кажеш... Ось дивися, вахмістре, зовсім недавно мені довелося перетнутися з одними хлопцями і подивитися один на одного через мушку прицілу. А хтось потім кричав, що його змусили, він бач не хотів. При тому, що були ми сам на сам, розумієш про що я?
Вахмістр підхопив під руку свою каску і скривив губи на зразок посмішки.
— Я, мілорде, за цю каску присягнувся. І скажу як є, кричати не буду. Мабуть побажання лише якесь. Що до мушки... Ви даремно навіть маркітанта не шморгали. І биття у вас не було. Тому не боюся я.
Хм, ось як. То Артур був не тільки повісою? Чи, просто розпустив зовсім солдатів і йому справи до них не було? А, яка різниця, все одно тепер доведеться самому міркувати.
— Добре, вахмістре. Мені потрібні вірні люди. Попитати, дізнатися, поговорити. І не скиснути коли кулі засвистять. Якщо вони, звичайно, засвистять, тут перти на рожен не прагну. Важливо вміти і язик за зубами тримати, ось доктора візьми, вивідав про мене дещо і розтріпав одразу.
Щиглик зупинився і вигукнув:
— Без задньої думки він... Випадково! Він хороший дохтур, по хутору дітвору дивиться. Учнем був у того, що мене лікував. Сбовтнув він...
Я повернувся до нього і підняв руку, зупиняючи потік цих непотрібних виправдань.
— Це тобі просто приклад, як можна про щось проговоритися просто так, ненароком. Я не звинувачую лікаря, оскільки і не просив його тримати язик за зубами. Хоча, погодися, зовсім нецікаво, коли про тебе всяке розповідають.
Щиглик раптом лукаво посміхнувся.
— Одначе, сер, про вас завжди будуть базікати. Уже вибачте якщо що...
Ну, тут він мав рацію. Судячи з усього, інтерес до моєї персони буде стабільний і абсолютно неприкритий.
— Послухай, базікати можуть усе що завгодно. Особливо, якщо є про що, але ми повинні зробити так, щоб привід про нас базікати був, а про нас не базікали непотрібне.
Вахмістр знову почухав у потилиці.
— Мені простіше мовчати.
— І це правильно! До речі, а скільки ти заробляв у порту? Що ти там робив?
— Так мішки тягав. Цілий день, у пилюці, і то слава богу, що восени вже не так жарко хоч. Попадеться добра ватага, то й тридцять отримаєш, а ні, так і десять бувало.
— Десять чого? Гривень? На день?
Він замотав головою.
— На місяць? Та лакеї, мабуть, більше отримують.
Щиглик посміхнувся, але якось невесело.
— Може й так. Але лакеєм ще влаштуватися потрібно. Хоча робота ситна і надірватися на ній непросто.
Я зважив усі за і проти і зважився.
— Лакей мені без потреби, а ось надійна людина потрібна. Життя воно таке, з кутами буває. І якщо кути ті гострі, то допомога стане в нагоді. Я тобі зараз якусь цифру пообіцяти не зможу. Мені ще зі справами належить розібратися. Одне скажу прямо, я ціную зручність і комфорт, а це завжди коштує грошей. Але понад усе коштує вірність. Вона точно варта того, щоб жити всяко краще, ніж у цих ваших халупах.
— Мілорде, я...
— Поки я тобі вручу лева з побажанням, щоб ти подумав ось про що. Мені б треба якось зробити, щоб усякий, хто сунувся сюди був би помічений. Напевно, тут є якісь сторожі, з ними розберуся окремо. Мені потрібен хтось на кшталт єгеря, щоб вистежувати різну неприємну двоногу здобич, розумієш?
— Так, сер! На зразок пристава, виходить. Тільки без хформи.
— Тут багато чого на зразок потрібно. І знати, що по халупах коїться, і хто знаходиться в цих краях, і чужу людину, щоб виглядали.
Щиглик занурився в глибокі роздуми.
— На це все знадобляться гроші, мілорде. Поки-що я ненажер, племінників своїх, погнати-то пожену, вони глазаті.
Я згадав Льову і погодився, хлопчаки це ще ті слідопити. Однак же, і бачать усіх вони трохи інакше.
— І своїх, і чужих. Тут важливо інше, тут важлива система, розумієш? Організація, служба...
— Служба? Це справа знайома. Навіть хвалили. І до вахмістра дійшов.
— Дивись, тут потрібно думати, як усе організувати. І я цим не завжди зможу займатися. Ти обміркуй усе це. Спостереження де можна зробити, паркан може який, тенета... За дорогою щоб догляд був. Сюди, щоправда, все одно повідомити нікому буде. Але може і придумаємо що-небудь. А ще... — я раптом згадав товаришів, що напали на нас, з королевою, — Бути може, в місті потрібно буде щось з'ясувати. Загалом, справа знайдеться. І лев цей тобі — лише аванс. Це не твоє жалування. До речі, якщо що потрібно буде, щоб взимку не мерзли твої, теж вирішимо.
— Лорде Берлінгтон! Клянуся, що буду вірний і чесний! — знову витягнувся Щиглик переді мною.
— Василю Щиглику! Клянуся, що подбаю про тебе, щоб ти не бідував! — вирішив я теж принести клятву, бо справді хотів цього, — Тільки тепер ти ось що, ти не кажи нікому про наш договір. Нехай для всіх ми зустрілися і я, як твій командир, дав тобі лева, як і королева всім вручала. Ми з тобою придумаємо, як будемо тримати зв'язок.
— Вибачте, що тримати?
— Зв'язок. Як повідомлення пересилати.
— А, як у полку.
— Так. Як буде виправдана для інших твоя поява в маєтку.
Він на мить задумався, а потім обличчя його прояснилося.
— Так собачки. Скажу, шукаю їх для вас. Або камбалку якусь вам принесу, мілорде.
— А якщо її під рукою не буде? — засумнівався я, — Втім, якщо хто сильно буде цікавитись цікавку укоротимо. Може ще допомога якась потрібна? Ти говори, не соромся.
Щиглик якось невпевнено пом'явся, потім замотав головою.
— Ви і так... Я ж нічого поки не зробив, мілорде.
— А хочеш, у денщики тебе візьму, в камердинери.
Він аж руками замахав, як млин.
— Тут з мене толку не буде! Я ж поводження не знаю, етикету не навчений.
З іншого боку, мені потрібен хтось для всяких справ за межами маєтку, та й єгерем якимось, завжди можна встигнути зробити.
— Подумай ще й над тим, як мені тебе швидко викликати.
— Слухаюся, сер!
— Та тільки не тягнись, ми ж з тобою вже не в армії...
Повернувся я до будинку, навіть настрій якось покращився. Просто провівши кілька днів з Гілбертом, мені раптом подумалося, що дуже навіть непогано, коли є хтось, хто тобі прикриє спину або допоможе. Станіслав, звичайно, вважає себе моїм другом, та й характер у нього цілком підходящий, але він же не зможе бути зі мною завжди. Та й нема чого йому знати про деякі справи. Сицилісти ці дуже вже мене зацікавили. Як нас швидко знайшли? І що це у них за підхід такий, одразу на вбивство направляти різних Полікарпів і Жиг.
— Артуре! — задумавшись, я ледь не зіткнувся з Агнесою Берлінгтон. Мамою.
— Ох, вибачте. Задумався.
За мамою маячила Беатріс Фокс і тепер я зрозумів, чому мені здалося плаття на ній знайомим. Вона просто носила ту саму сукню, що й мама. Економка ж, так-так.
— Тебе так твій візитер змусив задуматися? Де він?
— Уже пішов. Це кірасир з мого полку, прибув висловити мені свою прихильність.
— Он як, — мама злегка посміхнулася, — Шкода, що пішов. Я б його запросила випити стаканчик за твоє здоров'я.
— Так він може ще забіжить якось, ось і запросити можна буде.
— А що йому потрібно?
— Йому? Нічого. Просто обіцяв якось рибки принести. До речі, а що це у нас собак не бачу. Тільки по ночах випускають?
— Та довелося Юрасеві їх усіх пристрелити, — похмурішало її обличчя, — Шкода собачок... Юрась щось розповідав, шакал їм попався, може скажений був, покусав. А потім якось не до того було. Та ще із фінансами недолік, Адам Петрович скаржився.
— Адам Петрович?
Мама розгорнула свою парасольку і подивилася в небо.
— Жаркий день буде... Адам Петрович — це наш керуючий. Він повинен скоро прибути, йому ж треба відзвітувати.
— Так, — тепер у мене настрій знову погіршився, знову якісь керуючі, та ще з підписом не розібрався.
— Перед ким відзвітувати? — запитав я з боязкою надією.
— Артуре! Ти лорд Берлінгтон! — мама підійшла і провела рукою по моїй щоці, Беатріс позаду неї теж розкрила парасольку, — Тут усі повинні звітувати тільки перед тобою. Сподіваюся, — Агнеса глянула на мене з якимось натяком, — ти тільки будеш враховувати мої поради.
— Як може бути інакше, — пробурмотів я.
Ага, з такою передмовою далі мова, боюся, може піти зовсім не про поради.
— Ти завжди можеш чинити, як знаєш, мій хлопчику. Однак, мама ніколи тобі не дасть поганої поради, пам'ятай про це.
Та хіба я б зміг забути? Ось спробував би, впевнений, що одразу ж нагадають. Втім, чому б пораду і не вислухати? Не сподобається, так завжди можна зробити вигляд, що погано розчув.
— Едвард усе хотів сам розібратися, — похмурішала вона, — Усе намагався довести мені, що вже дорослий чоловік. Відкотив до столиці, а як ми туди переїхали, так узяв і сюди повернувся, немов тікав... а потім ось так, на вулиці...
— Що? — запитав я, бо вона замовкла.
— Та напали на нього, а може посварився. Хто вже скаже, та й яка різниця, коли немає вже мого хлопчика...
Агнеса заморгала, підняла голова і почала щось шепотіти, а потім подивилася на мене і ласкаво посміхнулася:
— До речі, мені доведеться перебиратися в інше місце, щоб ти зайняв належну твоєму положенню спальню.
— Чого це? Ні, навіщо? Це ж ваша спальня, до чого тут належне мені?
— Артуре, Артуре... Ти — лорд Берлінгтон, єдиний і повноправний. Тобі потрібно одружитися. І коли це станеться, в домі буде інша леді Берлінгтон і місце їй має бути належне статусу.
Я отетерів. Одружитися? Ось прям так, одразу? Не згадавши ще до пуття свого імені? Не знаючи, як себе правильно поводити... Ні вже!
— Послухайте, — зітхнув я, — можливо, будемо вирішувати всі ці питання в міру необхідності? Я не збираюся вас тривожити...
Агнеса ласкаво мені посміхнулася.
— Дякую, Артуре. Але це все одно доведеться зробити. І, мушу тобі сказати, що не варто з цим зволікати. Нехай деякі симпатичні покоївки і будуть намагатися змусити тебе це робити.
— Покоївкі? — не зрозумів я.
— Артуре, постарайся не захоплюватися ніким. А то Беатріс знову їх доведеться міняти...
— Мамо, — я постарався, щоб голос у мене звучав спокійно, хоча помітив, як Фокс відвернулася, зробивши вигляд, що ні до чого, — Якщо когось доведеться міняти, будь ласка, вирішувати це тепер буду я. Добре? Ви ж кажете, що саме так годиться справжньому лорду Берлінгтону.
— Добре-добре. Ти зможеш мене провести?
— Куди?
— Беатріс, залиш нас, будь ласка. Ходімо, Артуре.
Ми повільно обійшли будинок і пішли по вузькій доріжці, яка губилася в невеликому гайку. Маєток був величезним, тут був і фруктовий сад, і цілі витягнуті в струнку посадки, а також і ця частина, куди ми прийшли. Такий собі дикорослий парк: дерева, чагарники, стежка колами в'ється, то й діло впираючись то у великий камінь, то в маленький ставок, зарослий високою травою і очеретом, а то і... в невеликий сімейний цвинтар. Йшли сюди мовчки й зупинилися тут, у тіні й тиші. Агнеса мовчки пройшлася вздовж могил, повз кам'яні хрести, один за одним, що розташовувалися в кілька рядів, потім сіла на невелику лавку. Посиділи, постояли...
— Артуре! Тепер дай мені тут побути одній, будь ласка.
— Мамо, — просто відповів їй, — Але і тут я не залишу вас.
І вказав їй на кам'яний хрест, на якому було викарбувано ім'я: «Артур Берлінгтон».
— Його потрібно прибрати, — сказала вона млявим голосом, дивлячись кудись в одну їй видиму далечінь.
— Навіщо? Нехай залишається. Кажуть, тоді проживеш довше.
— Ох, Артуре, Артуре. Гаразд, йди.
Тут, звичайно, було тихо і спокійно, можна спокійно сидіти і розмірковувати, але мені хотілося дій. Пішов, а по дорозі подумав, що не завадило б і мені так швидко все дізнаватися, про те, що відбувається в цьому домі. А також про те, що Беатріс Фокс або дуже недалека, або дуже впевнена в собі особа.
У вітальні, вікна якої були вже завішані щільними шторами, я побачив Шарлотту. Вона щось розглядала зі своєю покоївкою, щось схоже на журнал.
— Доброго ранку, — привітався я, а сестра радісно схопилася і навіть удостоїла мене поцілунком у щоку, хоча потім і сама трохи здивувалася своєму пориву.
— Артуре! Ти поснідав?
— Хіба ж це можна назвати сніданком? Від нашої вівсянки навіть Гілберт утік.
Шарлотта засміялася, а її камеристка тихо пирхнула в кулачок.
— А я думаю, чому не чую його реготу... Він вже не повернеться?
— Чому ж, сподіваюся, що приїде. Його викликали по службі. До речі, про службу. Як вас звати? — подивився я на камеристку, вона тут же почервоніла і зробила крок назад.
— Артуре!
— Що таке? — здивувався я.
— Її звати Христина і не смій на неї так дивитися!
— Як так? Я хотів просто попросити її відійти, бо хочу дещо тебе запитати.
Шарлотта задумалася, потім махнула рукою своїй служниці.
— Що ти хотів запитати? — очі її загорілися щирою цікавістю.
— Послухай, — сказав я неголосно, — Мені не подобається цей бовдур, Саймон. Скажи мені, невже він і до цього був моїм камердинером?
Шарлотта трохи розчаровано протягнула.
— Ні, звичайно. З тих пір багато хто пішов. У тебе був той самий камердинер, який служив татові, старий Бартон. Але маму переконали, що він уже не потрібен і тільки тривожить її спогадами.
Ага! Ось це цікаво. І я чую тут чиїсь підступи.
— І його вигнали?
— Ні, що ти! Просто мама попросила піти. Це ж Бартон! Вони завжди служили Берлінгтонам, а тут служити було нікому.
— Ну, тепер є...
— Правда! Мабуть, треба йому повідомити. Старий буде на сьомому небі від щастя.
Я постукав пальцями по кріслу. Хоча, подумалося мені, потрібно не повідомити, а приїхати особисто. Якщо старого слугу просто виставили з дому, якому служив він і служили його предки, то це могло бути для нього дуже образливо. Крім того, цей Бартон, цілком імовірно не надто радий усім тим, хто мамі співав на вуха різні пісні. Нікому служити... А раз так, то він цілком може послужити мені. Якщо вже я тут тепер числюся Артуром Берлінгтоном власною персоною!