Глава 11

Це був такий чудовий сон, мені снилося таке приємне, що на межі сну та яви, ще тільки прокидаючись, я вже відчував найсильнішу тугу і глибоке розчарування. Адже лише мить тому був поряд із кимось рідним і близьким, а тут раптом раз — і ця зустріч просто зникла. А так хотілося повернутися туди, де щойно був. Повернутися і повернути... І найсумніше — через те, що різко прокинувся, точніше, мене щось розбудило, і пам'ять про цей сон, про когось рідного, немов розчинилася, ніби вода витекла крізь пальці. Ще секунду це було зі мною, а вже й не залишилося нічого, окрім тільки світлого смутку і щемливого почуття втрати... 
Різкий храп десь поруч абсолютно точно дав зрозуміти, чому я був зобов'язаний цим різким пробудженням. Точніше, кому. Хтось із такою силою і присвистом хропів за моїми дверима, що мені здалося, ніби вони навіть трохи похитуються взад-вперед. Я лежав на великому ліжку, розштовхавши по ньому в різні боки дві величезні подушки і ще одну навіть скинувши на підлогу. Спати на таких можна було тільки сидячи, втім, і ліжко було, схоже, для мене м'яким, або тут на нього поклали занадто багато якихось перин, аж глибоко я в нього провалювався. Увечері, після всіх хвилювань дня і кількох випитих келихів шампанського, мені було якось не до цього, а зараз абсолютно точно зрозумів — мене б більше влаштувало щось рівне і тверде, замість подушки невеликий підголівник, якась скатка... Скатка? А хіба це щось, на чому можна спати? Брр, як неприємно, коли твоя пам'ять тебе підводить. Нехай Гілберт і переконує, що в цьому є свої плюси, але не знаю, не знаю... До речі, чи не він це так хропе? Встав, почав шукати свої речі і чомусь не зміг їх знайти, хоча чітко пам'ятав, що вчора ввечері, майже вночі, роздягаючись, акуратно склав на невелику приліжкову тумбочку. Або це була така табуретка, стілець... в голову прийшло слово "пуфик", але я б не зміг чітко визначити, що б воно значило і чи правильно я його вживаю. Так-так... Речі ж мої хтось поцупив, лишивши сиротливо лежати на столі моє портмоне. А там же були мої гроші. І в піджаку папери. 
Ще раз поглянув на всі боки. Висока стеля з великою такою люстрою, одне єдине вікно, скоріше, високі подвійні скляні двері з вікном над ними, з не до кінця запнутими щільними зеленими фіранками. Якийсь бюст на високій дерев'яній підставці в одному кутку і квіти, точніше квітка в іншому. Велике ліжко з розсунутим у два боки і підв'язаним елегантною підв'язкою балдахіном. Невеликий, але весь якийсь масивний стіл-бюро з безліччю шухлядок поруч із масивними дерев'яними дверима з темного такого дерева. На стінах спальні похмуруваті, на мій погляд, шпалери, кілька витончених світильників на стінах із тонкими шнурками, щоб їх вмикати, на стелі і під стелею по периметру досить витончена ліпнина, всякі такі завитки і грона... 
— Ту-ту-ту... — тільки й видихнув я, все це роздивляючись. 
Папери! Як був, в одних трусах, я почав нишпорити по кімнаті в пошуках. Перевірив портмоне, начебто монети всі були на місці, хоча мені здавалося, що дрібних грошей було більше. Ну та нехай, де папери? 
Я вискочив із кімнати, але опинився зовсім не в коридорі, як очікував. Це була ще одна прохідна кімната, де стояла шафа на всю стіну, на розчахнутих дверцятах якої висіли якісь штани, була тут і кушетка, на якій хропів цей хлопець, якого називали вчора моїм камердинером. Як же його звали? Семен? Ні. Саймон! Його-то храп і розбудив мене, що само по собі не додавало мені настрою, а тут ще цілком виразний сивушний запах алкоголю, та ще й розкидані всюди мої речі. То це він їх забрав, зараза така! Мені захотілося штурхнути його від душі, але я стримався. Не те, щоб пошкодував, просто виявив свої папери, що стирчали з кишені піджака. 
Зібрав речі, хотів все ж тріснути цього Саймона, однак в голову прийшла думка, що він, можливо, просто складав мої речі в цю шафу, потурбувався про мене, так би мовити. Його назвали вчора моїм камердинером, чомусь, було складне почуття до цих усіх слуг, але, можливо, Саймона докоряти нема за що. Хоча мене ніхто не питав, чи потрібен мені взагалі цей камердинер, а просто поставили перед фактом. Та тільки думка про те, що хтось повинен допомагати мені роздягатися і одягатися не викликала нічого, окрім сміху. 
Швидко одягаючись, вирішив, що поки потрібно з усім спокійно і уважно розібратися. Починати знайомство з оточуючими, висловлюючи претензії, при тому, що взагалі не надто розумієш усе, що відбувається навколо — не найкраще рішення! Папери знайшлися, речі теж... от хіба що хропун біля моїх дверей мене зовсім не влаштовує. Як і користуватися нічною вазою, до речі. Добре, що вчора показали спеціальну кімнату з окремим стільцем... Зустрічна в коридорі дівчина в темно-сірій строгій сукні, білому фартуху і в білій забавній шапочці-косинці, ледь не втратила дар мови, коли я до неї звернувся. Я хотів умитися, мені чомусь здавалося, що природно зробити таку можливість біля цих спеціальних кімнат з окремими стільцями, аж ні. Не знайшлося навіть звичайного рукомийника, лише на полиці там стояв порожній глечик. От і запитав... А вона ледь не втиснулася в стіну, глянула на мене переляканими очима і тут же втупилася в підлогу, пролепетавши щось про панську вбиральню і те, що хтось повинен був усе приготувати. Загалом, не добившись виразної відповіді, я пішов собі далі, не надто задоволений. Чекати поки принесуть таз, воду, що вона там ще бубоніла? Хто принесе, коли принесе... Спустився вниз, у передпокої біля дверей при моїй появі схопився з місця слуга в шикарній лівреї. Витягнувшись, немов солдат на плацу, він при цьому якось примудрився схилити голову в поклоні, так, що ледь її не вивернув. А щойно я підійшов ближче, тут же попереджувально розчахнув двері й застиг біля них, шанобливо схилившись. На відміну від зустрічної служниці, так схожої на сіру мишку у своїй сукні, цей слуга був одягнений у яскравий костюм, розшитий позументами, був досить рум'яний і стрункий, що викликало асоціацію з павичем... 
Вийшов на вулицю і завмер у роздумах. У дворі кудись ішов у своїх справах чоловік, міцний такий, у потертому, але охайному костюмі, побачивши мене, він зняв із голови свою кепку і вклонився. 
— Сер? — якось питально запитав він. 
Що він чекає? І хто такий? 
— Прошу вибачити мені, сер. Ваш старший конюх. 
Я що, запитав його про це вголос? Начебто ні, просто вирішив представитися, молодець. 
— Старший конюх? А звати... 
— Саймон, сер. Саймон Перебийнос. 
— Ще один Саймон? — здивувався я, поморщившись. 
Перший Саймон не справив на мене сприятливого враження. Конюх лише злегка посміхнувшись розвів руками, мовляв, ну що поробиш, раз назвали. І то правда. 
— Послухай, Саймон, — наважився я запитати, — Розкажи мені, де тут що розташовано... 
— Показати маєток, сер? — дещо здивувався цей Саймон, але тут же злегка вклонився, — Прошу вас, мілорд, я покажу вам вашу стайню, потім, якщо буде ваша воля, і все інше. 
Стайня так стайня. Я озирнувся на всі боки, був чудовий ранок, повітря було досить свіже, лише легкий запах степових трав, приправлений легким димком від готування, яке десь почалося, витав у повітрі, наповненому променями пронизливого південного сонця. Небо було глибокого синього кольору, куди не кинь погляд — жодної хмаринки. Неголосний щебет птахів, які обговорювали свої плани на ранок, небо над головою, ласкаве сонце — все це змусило мене щасливо заплющити очі, підставивши обличчя світлу... Яка прекрасна штука — життя! Ти можеш пити його і пити, але ніколи не нап'єшся... 
— Сер? 
— Ідемо, Саймон, — відкрив я очі й похитав головою, — Сподіваюся, у тебе там є вода. Тут що, з цим є проблеми? 
Старший конюх почухав потилицю, витягнув із волосся соломинку, задумливо її роздивився і неквапливо викинув. 
— У маєтку два колодязі, сер. І ще поруч є місцеве джерело, води вистачає. 
— Справді? — здивувався я, - Колодязі і джерело? А в будинок вода що, не заведена ніяк? 
— Там трубу вели від одного, та потім щось поламалося. 
— Ага! — сказав я, — Значить, вода в будинку є. 
Конюх знову задумався. 
— Ні, мілорд. Не подається, поламалося. 
Я тільки рукою махнув. Поламалося — можна полагодити, головне, що є. Не вистачало ще відрами тягати, щоб помитися... Чомусь згадалося, як біжу вулицею з відром до колодязя, відкриваю дерев'яні стулки, захоплююся прохолодою, що йде звідти, з темної, загадково-дзвінкої глибини, опускаю вниз відро на ланцюгу, потім кручу ручку, витягуючи з легким скрипом і шерехом води, що стікає, це відро нагору і, з насолодою п'ю цю воду, холодну аж до ломоти в зубах, чисту, як сльоза і смачну, як... Хм, якісь дивні у мене спогади. Плутані і рідкісні. 
— Ідемо, покажеш, — сказав я. 
І ми вирушили у володіння Саймона. Точніше, моєї родини, як я розумію, але саме Саймон завідував усією цією стайнею. Я чекав чомусь невеликого сараю, де стояла б конячка-друга, раз це стайня, а виявилося, що це довга, велика і міцна цегляна будівля, в якій можна розмістити цілий табун коней, та ще й облаштувати їх з усіма зручностями. Плюс, частина приміщення була відведена під карети, яких було кілька штук: від великої, помпезної, з гербами і витонченим різьбленням до простої невеликої на двох колесах, куди і сісти-то одному не надто, напевно, зручно. Та тільки коней-то було зовсім мало. Цей Саймон мені вже всі вуха продзижчав про це. Мало? Аж три! Три ж! А йому мало! Каже, що не може запрягти екіпаж для виїзду! Три! Три коні є, а екіпаж запрягти не може... Чудеса! Ех, гаразд! Може я не розумію щось, але от намагаюся багато думати, уважно дивитися і питати. Коли цікавишся людьми і вислуховуєш їх, це чудово допомагає при втраті пам'яті, я так скажу. 
Саймон показав мені і своє місце проживання, допоміг умитися, потримавши мій піджак, називаючи його фраком, а потім провів справжню екскурсію, до якої приєдналися ще якийсь лакей, безглуздо маячивший віддалік, після заспаний сторож у довгому курному пальті, що вискочив звідкись з-за будівель і безперервно кланявся, щойно я до нього повертався, та ще якась робітниця, чи то кухні, чи то ще чогось з'явилася. Її великі, здивовані очі нагадали мені якогось смішного звірка, на якого вона була зараз схожа, але от назву його я так і не міг згадати. Засмутився і постаралася викинути їх усіх із голови. 
Я оглянув пташник, якісь склади, льох з льодовнею і навіть кухню. Ось кухня мені була особливо цікава вранці та на голодний шлунок, але, на жаль, я там викликав відчайдушний переполох, маленька помічниця кухарки навіть упустила щось на підлогу, а сама кухарка ледь не лопнула, намагаючись утриматися, щоб не накричати на неї в моїй присутності. Мені дійсно хотілося там усе роздивитися, і піч, і плита викликали в мене неабиякий інтерес, як і купа чавунців і всіляких каструль, однак довелося поки притримати свою цікавість, бо недовго й до того, що помічниця дійсно б знепритомніла. А так їсти хотілося... До нас підтягнулися нові обличчя, якась служниця, така ж сіра мишка, як і зустрічна мною в будинку, але трохи старша, взагалі прийшла не сама, а навіть притягла за рукав Саймона-камердинера, сонного і розпатланого. Він нестримно позіхав на все горло, поки не побачив мене і одразу почав зображати готовність до виконання завдань. Загалом, усе це багатолюдне зібрання мені не надто подобалося, запитав, де можна поснідати і мене, по-моєму, з полегшенням видихнувши, спровадили в якусь альтанку, де пообіцяли незабаром накрити стіл. 
А адже в мене тут ще й сім'я є... 
Дерев'яна альтанка подекуди носила сліди недавнього фарбування, стояла вона всередині кільця високих і густих кущів, чи то шипшини, чи то якихось інших рослин, яких або не знав, або забув. Мені чомусь уявлялося, що таку альтанку для сніданку чи обіду на повітрі мало б сенс робити з видом на море, однак тут вважали інакше. Усі ці люди, які товпилися біля мене, раптом кудись швидко розійшлися і я залишився сам-один. І був цьому несказанно радий. Відкинувшись на спинку високого стільця і витягнувши ноги, я раптом взявся роздумувати про дуже важливі питання. Точніше, одне, але дійсно дуже важливе. Хто я? Що зі мною сталося? Чому я мало що пам'ятаю? Стоп, питань більше, ніж одне, але всі вони, по суті, про одне і те ж. Про мене. Центр Всесвіту. Око і пуп світу... Так-так! Для людини, це я прекрасно розумів, незважаючи на втрату пам'яті, вона сама — центр усього світу, єдина найбільша цінність. Хто б що не говорив, а людина — це саме Всесвіт, особиста, нерозривно з ним пов'язана незрозуміла і незвідана міра всього сущого, наповнена міріадами сенсів і значень, галактиками подій і зірками облич... Щось мене понесло в дурне філософствування! Я втратив усього себе — ось що я скажу! Якісь слова і терміни вилітають, значить, я знаю їм ціну. Якісь оцінки оточенню я даю — значить, мені було з чим порівнювати. Але ось хто я? Усе особисте приховано від мене, немов у мороку. Ніби я тут заново народився, у той момент, коли впав у воду, поруч із тонучою яхтою королеви. Або впав з яхти? Не має значення. Навколо — нібито все незнайоме. Лише зрідка, немов спалах блискавки — раз! І малесенький шматочок із мого життя. Але скільки разів це було? Двічі? Тричі? Лише одна людина мені знайома. Лише одне обличчя відгукнулося в моїй пам'яті щастям і болем... Так! Правильно! Щастя від того, що побачив. І біль — тому, що вже втрачав... Це мама... І я був такий щасливий учора ввечері, а зараз мучуся від того, що чомусь не хочу згадати, не хочу знати причини, через яку цей біль у мені оселився. Я просто не хочу про нього знати. І водночас, упевнений, він нерозривно пов'язаний з усвідомленням мене самого, того, хто я є насправді. Уже не знаю, чи Артур Берлінгтон, хоч би що там казали, чи хтось інший. 
Напевно, я просто трохи втомився. Ні, не фізично, а як це правильно назвати? Душевно? Здавалося б, уже виспався після всієї цієї біганини з королевою, але все одно, сиджу в тиші на сонечку і хилить на сон. Адже там, уві сні — не думаєш. Зате іноді — зустрічаєш щось або когось знайомих, забутих... Ні, досить. Усе одно, не можна дозволяти собі занурюватися в ці роздуми... не знаю чому. Щоб не збожеволіти? Напевно. Приймемо як даність кілька фактів — у мені впізнали Артура Берлінгтона, а я впізнав в Агнессі Берлінгтон свою матір. І мені знайоме це місто, у якому я провів усе своє нове усвідомлене життя. І ще до біса болить нога... іноді, абсолютно несподівано і це зовсім ніяк не пов'язано з навантаженням на неї. Що ж... Так, ще цей спогад про дівчинку у вікні. Правильно, що місто мені знайоме. Нехай трохи інше, незрозуміле, але я відчував до нього щиру прихильність, як до старого друга. Ось цього тутешнього друга Гілберта не зовсім знаю, а тут навпаки... І сестер своїх... Артура... зовсім не пам'ятаю. Ось зовсім! Мені цікаво, я роздивлявся їх із цікавістю, однак не було жодного почуття впізнавання, нічого не ворухнулося всередині. Ні вчора сам будинок, ні сьогодні кімната, де прокинувся, ні весь цей маєток цілком — нічого. Зеро! Нуль упізнавання! Як так може бути? 
Однак же, поряд із цими болісними спробами хоч щось згадати, мені не давала спокою інша думка — я тепер не уявляю, що мені робити. Ще до зустрічі з Гілбертом у мене були плани, погані чи гарні, це вже не надто важливо. А тепер їх просто немає. Артур Берлінгтон... Чи я це? Або навіть так, а чи потрібно мені це? Ціле сімейство, маєток... Ах, прошу вибачити... Чи не зволите повідомити... Та я навіть говорити з ними вільно не можу! Почуваюся якось нерозумно, дивує цей одяг, дратують багато людей... Чи міг я просто здичавіти? Чи міг я так довго жити далеко від людей, що тепер мені якось незатишно з ними? Крутиться в голові щось про двадцять вісім років, два місяці і вісімнадцять днів... але що це, не зрозумію. Мій вік? Ось скільки мені років? Мої сестри мені здаються просто злегка вирослими дітьми, а мама... Так, мама немов помолодшала. Ах ти ж, як болить голова, коли не виходить щось згадати! Я схопився і заходив по альтанці, заклавши руки за спиною. Вік-то гаразд, а робити що будемо, стукнутий? Зрештою, тепер мені не треба переживати через те, що питатимуть про те, хто я такий. І це, безсумнівно, плюс. На всі інші питання мені відповісти також нічого, а тут вже певна визначеність. Я їхав сюди, поступившись наполяганням Гілберта, але здебільшого тому, що сам не розумів, що мені робити і якось трохи немов поплив за течією, не борючись із хвилями. Нічого не втрачав і нічим не ризикував, але не впізнали б мене, ну і що? У мене в кишені є навіть запасний варіант, за допомогою паперу, написаного Лізою я цілком можу дістатися до кого-небудь у столиці, якщо знадобитися. І, якщо буде бажання, і далі зображати із себе чи то представника таємної служби, чи то відважного рятівника. Ось! Ось у чому річ! Мені ж, по суті, все одно доведеться когось зображати! Чому б не Артура Берлінгтона? Поки єдиним якорем у балагані, комедії чи трилері, що відбувається навколо мене, єдиною важливою обставиною було те, що я нібито впізнав свою матір... і виходить, дійсно можу бути цим самим Артуром Берлінгтоном? Так, із Лізою могло бути весело, втім, про що я? Яке весело?! Політика, інтриги і вся дурня... Брр, ні вже, дякую покірно! Поживу в маєтку, спробую зрозуміти чи згадати... 
— Артур! Ну що ти схопився ні світ ні зоря?! 
Я здригнувся, різко повернувся. Знову Гілберт... Ех, Станіслав, Станіслав...