Глава 10

Ми проїхали привокзальну площу, обігнули будівлю, схожу на в'язницю, і покотили собі помалу по дорозі вздовж великого такого поля, місцями витоптаного, але подекуди порослого кволою травою. Колеса екіпажа голосно шаруділи по дрібному щебеню, після недавнього короткого дощу пахло свіжою землею, поки ще несміливо щебетали птахи, а світло-сірі розірвані хмари, лише годину тому ще зовсім темні від переповненої в них вологи, зараз мчали, звільнившись від свого вантажу, кудись вдалину, до моря, прагнучи, нарешті, зануритися в його прохолодні хвилі, щоб потім знов злетіти гарячими потоками вгору... 
З іншого вікна карети було видно вмиту, яскраву зелень якогось парку або саду, цей приємний оку краєвид, прохолодний вітерець, що тріпав завіси, все це навіювало заспокійливий настрій, не хотілося думати ні про які проблеми, а просто роздивлятися цю навколишню красу і вдихати це життя на повні груди...
– Не сумуйте, Артуре! – життєрадісний голос Гілберта не дав мені спокійно помріяти.
За останні дні я справді засумував за товариством королеви, бо цей невтомний тридцятирічний ротмістр від мене ні на крок не відходив, зумівши виклопотати у свого генерала коротку відпустку для мого супроводу. Чому пан Несвицький, як мені здалося, був щиро радий. Та може й вдячний. Адже він позбувся одразу всього свого головного болю в моїй та його особі. Станіслав же, змінивши мундир на костюм, притягнув звідкись камердинера зі своєю дорожньою валізою, та ще роздобув карету. Зі своїми гербами! І взявся щільно мене опікувати, оскільки, за моїми ж словами, я нічого не пам'ятав. А він же мій друг і друзів не лишають у біді. М-да, хто б йому натякнув, що я опинився в набагато більшій біді через його присутність... Але і бурчати було нерозумно, Гілберт виявився джерелом безцінної інформації, до того ж, дійсно мав легкий характер. Або мені так здавалося, чомусь в товаристві інших офіцерів він поводився дещо інакше, та й вони були підкреслено з ним ввічливі. Зі мною, наприклад, взагалі майже не спілкувалися, немов втрачаючи вміння спілкуватися і тільки мовчки витріщали очі. Може тому, що пробув з ними недовго, та й зовсім не намагався підтримувати розмов, більше слухав, ніж балакав.
– Та я й не сумую. Просто милуюся околицями.
– А, так це, схоже, вже ботанічний сад. Зараз ми повернемо біля броварні і далі почнуться садиби місцевих заводчиків. До вашого маєтку їхати ще чимало.
Так, до мого. Гілберт вирішив відвезти мене до родини. Думав від нього втекти, але мене обклали просто з усіх боків. Захоплена товариством Станіслава, моя господиня пані Гриненко розвинула бурхливу діяльність, двірник ніс тепер службу як пильний вартовий, навіть усі сусіди вразилися. Спочатку мною, який надумав рано-вранці зарядку зробити, потім Гілбертом, який мене підтримав і вирішив влаштувати дружній мордобій, ще звав цого якимось модним англійським словом. Однак, мордобою не вийшло, я чомусь, не замислюючись просто схопив його за руку, якою він хотів мене стукнути і якось спритно перекинув його, а потім і сам зверху звалився, ледь не скиглячи від болю. Ось просто так на рівному місці, абсолютно раптово моя нога почала нестерпно боліти. Потім, коли переодягався, звернув ще увагу, що вона була якась бліда, а прямо по стегну і поперек нього ніби межа якась, зверху одного кольору шкіра, знизу зовсім іншого, помітно блідніша. Дивно. Але біль також несподівано пройшов, як і з'явився.
– Навіщо ж так далеко було забиратися? – здивувався я.
– Це зовсім близько, Артуре! Усього лише пів години чи година їзди. Основна частина ваших земель ще далі, взагалі по березі лиману, а маєток тут, біля моря. Місце чудове, хіба що тепер ці купчики з міста, ймовірно порозхоплювали всю землю поблизу. Ех, треба було нам з тобою просто взяти коней і помчали б навпростець...
Ага! Як же! Я тепер той ще кірасир. І якщо раптом мене... Ох ти, а й справді можуть!
– Скажи, Станіславе, а мене повинні поновити на службі?
Гілберт розцвів своєю білозубою усмішкою і жартівливо плеснув мене по плечу.
– Що, Берлінгтоне, одразу хочеш у сідло?
– От якраз у сідло я і не можу, – зітхнув я абсолютно щиро.
– Ну-ну, дорогий друже! Не сумуйте і вибачте мене. Я ж не знав про ваші рани. Хоча мені й слід було б про це подумати. Ну та нічого, Артуре, врешті-решт служити можна не тільки в кавалерії! Упевнений, вас швидко відновлять. Правду кажучи, спочатку ці чорнильні душі все пір'я собі згризуть, адже ви у них списані мертвим уже стільки років тому. А вислуга? А невиплачене жалування? А затиснути виплату? О, це буде епічна битва!
Не виплачене жалування? Це цікава новина! Отримати великою сумою гроші за кілька років було б зовсім не погано, завжди добре, коли вони є. Якщо навіть я тепер Артур Берлінгтон, знатний місцевий лорд, то все одно, грошей мало не буває, знайду їм застосування. А ось служити... Мабуть, ні. Не збираюся.
– І скільки це може бути? – майже байдуже запитав я.
– Чимало, друже. Рахуй сам, жалування у мене сто п'ятдесят гривень. Ну, там за квартиру, на те, на се... Та на дванадцять місяців. Та за кожен рік, що тобі не платили.
І скільки ж це виходить? Майже дві тисячі за рік? А минуло, як кажуть, кілька років... у будь-якому випадку, сума значно більша, ніж у мене зараз є. Так що, ці гроші явно варті уваги. Втім, важливіше було зараз інше. Ми прямуємо в маєток Берлінгтонів, де живуть мати і сестри Артура, а я ж їх абсолютно не пам'ятаю. І взагалі не знаю. Як вони мене зустрінуть, як поставляться до такого? Чи впізнають? Може це просто Гілберт настільки сильно хотів побачити в мені свого загиблого друга, перед яким відчував якесь почуття провини, а ось як мати? Її ж складніше обдурити! Втім, про що це я? Взагалі-то нікого не обманюю і ніколи не стверджував, що Артур Берлінгтон, бо сам нічого такого просто не пам'ятаю.
– Як би з ними удар не стався, – зітхнув я.
Гілберт з розумінням кивнув.
– Станеться, друже. Обов'язково станеться, коли вони побачать тебе в цьому костюмі.
– Кинь, Гілберте! Та скільки вже можна?
– Ні, правда, Артуре! Я просто шаленію від подиву! Ти тепер став такий ощадливий!
Я скривився. Гілберт потягнув мене вчора до модних кравців будувати костюм. Коли я почув терміни і ціну, то просто вирвався з їхніх чіпких лап і спритно втік, стрибаючи козликом через сходинки. Ні, ну треба ж! Мінімум два тижні і мінімум сто гривень. Сто! Причому, Гілберт, що наздоганяв мене і реготав на всю вулицю, кричав, що це ще недорого, це я в Києві поки не був. Але тепер уже точно побоюся туди приїхати.
– Але, послухай! Як можна віддати за костюм майже всю місячну офіцерську платню?
– Так ти і шиєш не на місяць! Хороша тканина, хороший майстер, що тобі не так? Ох, пошарпало тебе життям, брате.
– На якого біса мені за такі гроші те, що взагалі тисне, тягне і просто виводить мене з себе?
Станіслав знову почав сміятися.
– Що я чую? Завзятий модник Берлінгтон виступає проти пристойного одягу! Поспішайте! Скоро він ходитиме в обносках!
– Хіба це погане? – посмикав я свій костюм, – Хоча, може й обноски.
– Артуре, Артуре. Незважаючи на пам'ять, ти зберіг свою дивовижну здатність ладнати з абсолютно різними людьми... звідки ти відкопав це диво?
Звідки... Набридли мені ці модні кравці, просто плюнув і поїхав до Литвака на Новий ринок. Запитав у нього про хорошого майстра, який може продати хороший костюм і зробити це швидко, до ранку. Коли цей місцевий фахівець по різних речах почув, що я ще й плачу гривню за наводку, очі його блиснули, він хитро посміхнувся і ми швидко порозумілися. Їхати, щоправда, довелося на міську околицю по Маяцькій дорозі, проте старий майстер з купою своїх синів, почувши від кого ми приїхали і що нам дійсно потрібно, перестав нарікати «азохен вей», а зайнявся справою. Це чарівне слово «контрабанда» так і не було вимовлене, але я отримав не тільки трохи перероблений на мене костюм Магерка, а ще цілком пристойний, навіть за мірками Гілберта, костюм підігнаний по моїй фігурі, який мені навіть привезли прямо на квартиру в Безіменному провулку годин до дев'ятої ранку. Усе це за два леви! І дивне побажання «яшар коах» на додачу, щоб воно не означало.
– Раніше б ти так не одягнувся.
– А що не так? Ні, я розумію, що хороша річ коштує грошей. Але я не збираюся мучитися через те, що якомусь дурневі це здається модним! Вже краще я сам що-небудь собі придумаю, що буде зручніше і плювати я хотів на те, що скажуть.
– Ну, тут потрібно обережніше бути, мій друже. Усіх не переплюнеш. Ми з тобою завжди будемо в центрі уваги, тому потрібно відповідати. Хоча те, що ти сказав... мені подобається, так. Ми і повинні бути законодавцями мод, тут ти абсолютно правий!
Виглянуло сонце, воно почало заглядати до нас у карету і робити ці поля осторонь від дороги, порослі подекуди невисокими деревами, набагато мальовничішими.
– А чому ми повинні бути з тобою в центрі уваги? – вирішив уточнити я, – Через небажання терпіти безглуздий костюм за ціною мундирів на весь полк?
– Нагадаю тобі, раз ти забув, що ми з тобою діти своїх батьків і завжди представляємо свої сім'ї. Особливо ти, адже саме ти спадкоємець Берлінгтонів, старший син, та ще й єдиний. Я-то третій, мені трохи простіше.
– Тоді взагалі нема про що переживати, – спокійно відповів йому, хоча у мене і з'явилося деяке внутрішнє хвилювання від слів «спадкоємець» і якесь похмуре передчуття, що це загрожує мені зовсім не посиденьками на березі моря з друзями, – Нехай собі дивляться. Ну, а якщо сміятимуться...
– Ох, Артуре! У тому й річ, що якщо сміятимуться, то нічого з цим не зробиш. Ніхто не посміє тебе викликати, і ніхто, крім рівних, не може бути викликаний тобою. А виклик усередині сімей рівнозначний вигнанню. Усе ж тепер виноситься на суд королівський, навіть на малий трибунал.
Гілберт зовсім не посміхався, а навіть якось озлоблено дивився у вікно, мабуть, було у нього щось таке особисте, хотілося з кимось розібратися.
– Ну, раз викликати не можна, доведеться напоумлювати власноруч.
Почувши це, Станіслав різко повернувся, на мить завмер, а потім знову розсміявся своїм звичайним, веселим і заразливим сміхом.
– А кажеш, що нічого не пам'ятаєш... Ха, Артуре, цим теж не можна захоплюватися, не зрозуміють. А з приводу сім'ї... Ти мені вибач, але я написав Шарлотті і відправив учора посильного.
– За що мені тобі вибачати? І хто така Шарлотта? Хоча, постривай-постривай, дай подумаю... Це сестра моя?
– Так, старша. Не в тому сенсі, що старша за тебе, а старша з твоїх сестер.
– Зрозуміло. Але...
– Взагалі-то, Артуре, ти якось вимагав, щоб я навіть і не думав свататися до неї і писати не смів, але тут уже, вибач, не втримався!
– Так? – я знизав плечима, – Вибач, якщо це тебе зачепило. Насправді, це просто незрозуміла дурість з мого боку.
– Насправді це цілком похвальна передбачливість старшого брата! – знову розвеселився Станіслав, – Я б теж своїй сестрі такого чоловіка не побажав би.
– І чим же ти поганий?
Гілберт блазенськи вклонився і розвів руками.
– Та всім, мій друже, всім. І найголовніше, тим, що третій син. І, все що у мене є, це еполети ротмістра та виділене утримання від брата.
Я пильно на нього подивився.
– У тебе є голова, руки і серце, Станіславе. Перше – щоб думати, друге – щоб робити, а серце – щоб відчувати. А це величезне багатство, повір. Враховуючи твої еполети і наявне утримання не бачу жодних причин для зневіри.
– Зневіри?
– Та ось примарилося мені в твоїх словах щось таке...
– Артуре, Артуре... Ти не перестаєш мене дивувати. Ніби переді мною зовсім інша людина.
Може й інша, а може й ні. Не знаю, Гілберте. Припускаю, що ти просто не захотів чути, ніби я нічого не пам'ятаю. Головне ж, що пам'ятаєш ти...
– Однак, з приводу Шарлотти можеш не турбуватися, – продовжив він безтурботно, – Батько мені знайшов уже підхожу партію. Навіть дивно, що вони погодилися за мене свою доньку віддать.
– Он як! Так тебе можна привітати?
– Ох, брате, не знаю. Нареченої я поки-що не бачив. А чужим словам довіри мало. Тому вітати чи співчувати...
– Невже все так погано?
– Звідки мені зараз це знати? Поїхали зі мною, подивимося. Хоча, ні! Ні! У жодному разі!
Здивовано подивився на нього, а він навіть руками замахав.
– Тільки не вистачало ще, щоб разом з таким нареченим прибув справжній герой війни, красень і перший син! Ні вже! Вибач, але з мого боку це було б зовсім нерозумно. Я тебе взагалі до дружини підпущу лише тільки після народження спадкоємця. Потім уже якось усе одно.
– Тобто, ти маєш на увазі... хорошої ж ви про мене думки, Гілберте!
– Артуре! Тут нема про що казати!
– А Шарлотта?
– Що Шарлотта? Та це я так, жарти жартував. І вже все вирішено. Одружуюся, одружуюся...
– Ну, і чудово. Значить, і на весілля твоє мені приїжджати не потрібно.
Тут Гілберт замислився.
– До речі, а що ти написав Шарлотті? Знайшовся ваш хлопчик, чекайте в гості? Гілберте!
Станіслав струснув головою, немов відганяючи якісь свої думки.
– Шарлотті? Ні, я написав, щоб викликали лікаря, раптом комусь може стати погано від несподіваної новини, яку я їм привезу. О, Боже! Артуре! А раптом вона подумала, що я їду пропонувати їй свою руку і серце?
Я не витримав і голосно зареготав.
– Ха-ха-ха... Тоді нам варто чекати нападу розлючених сестер перед самим маєтком?
– Це поганий жарт!
– Або ж втече із дому. Такі, значить, ти викликаєш у дівчат почуття? Гарну репутацію зумів собі заробити!
Гілберт похмуро на мене подивився.
– Батько мене попередив, щоб я найближчим часом ні в якому разі не давав привід для пліток.
– А ти їх, звичайно, не давав...
– Артуре! Я ж не ідіот!
Посміювався я над Гілбертом до тих пір, поки зверху камердинер Гілберта не крикнув нам:
– Маєток Берлінгтонів, сер!
Цей маєток почав мене дивувати з самого початку. Ажурною решіткою воріт і сторожкою на в'їзді. Поїздкою від сторожки до самого будинку, виявилося, що це потрібно ще їхати і їхати! Повз великий фруктовий сад, повз ще якийсь гай. Доріжка, посипана дуже дрібним гравієм, раптово повертала, і з-за дерев видно було сам будинок... дуже примітний будинок. Справжній палац, який викликав у мене дивні, суперечливі почуття. Він ніби був і знайомий мені, щось нагадував і, водночас, я почувався тут ніби вперше. Зовні дуже гармонійний, триповерховий, з таким тричастинним поділом, де зримо виділялися центральна частина і два крила; з високою мансардою і врізаними в ній стрілчастими вікнами, з білими подвійними колонами, що підтримували портик на вході, з рустованим фасадом по всьому першому поверху і скульптурами по периметру... о, це був чудовий будинок. І він мій?
Гілберт уважно стежив за моєю реакцією, нехороша людина, не дав навіть подивуватися побаченому.
– Ходімо, друже мій. Сподіваюся, нас чекають.
До карети спустився лакей у багато прикрашеній лівреї, він відчинив дверцята карети і ми вийшли. Могли б і самі відчинити, але я був пришиблений будинком, а Станіслав не поспішав цього робити.
– Ми до міледі Берлінгтон, – лише кинув він неголосно.
Біля дверей біля сходів, стояла ще одна людина в чорному костюмі, білій сорочці і білих же рукавичках. Він дочекався поки ми піднімаємося по сходах, потім зробив два кроки вперед і вимовив із питальною інтонацією:
– Мілорди?
– Станіслав Гілберт, міледі могла очікувати нашого візиту.
– О, прошу вас, – вклонившись, слуга відчинив нам двері.
Не без деякого внутрішнього трепету, я увійшов, з цікавістю витріщаючись на всі боки. Просторий хол був світлий і досить високий. Але розглянути мені його не дали, якась служниця в темно-сірій сукні та білому фартусі з білою хусткою або шапочкою на голові, присіла і вклонилася, коли Гілберт потягнув мене слідом за собою і йдучим попереду слугою.
– Зачекай мене, добре? – прошепотів він конспіративним шепотом, – Я спочатку зайду сам, а потім тебе покличу.
– Ти хочеш влаштувати цілу виставу, – зауважив я.
Втім, я сам трохи хвилювався і постати перед очима родини, яка виявляється моя... або яка думає, що... ах, ти ж, та загалом просто хвилювався, що тут і говорити. Ні, це не був страх викриття, я ж не видавав себе за когось! Це просто дуже дивне відчуття. Тому я і не сперечався, коли цей лакей відчинив ще одні двері і знову вклонився. Я просто став трохи осторонь і чекав, поки Гілберт зайде.
– Леді Берлінгтон, прибув мілорд Гілберт із супутником.
– Проси, Софіє, – почув я неголосний голос і чомусь затрепетав.
– Ах, Станіславе, це що за новини? – тут же пролунав дзвінкий молодий голос.
– Леді, дозвольте... Дуже радий бачити вас, мадам! А ви, Шарлотто, стали ще красивішою з минулої нашої зустрічі.
– Станіславе! Якими ви долями до нас? І де ж ваш супутник?
– Мамо! Я на нього вже подивилася, можу тепер піти? – ще один, зовсім юний дівочий голос.
– Вікторіє! - я затримав подих, цей голос...
– Докторе! Радий зустрічі з вами! - Гілберт, чую, аж тремтів від передчуття.
– Мілорде Гілберт! Для мене честь...
Слуга біля входу подивився на мене здивовано. Він чекав, що я теж увійду всередину і притримував двері, а я все стояв та нікуди не йшов.
– Прошу мене вибачити, пані та панове! – голосно вимовив Станіслав і в його голосі я почув ще й величезне задоволення. Та йому ж подобається бути таким собі режисером! Може, він просто насолоджується роллю гінця, що приніс добрі вісті. Не буду його за це засуджувати...
– Попрошу трохи вашої уваги і все вам поясню. Сталася неймовірна подія! Неймовірна і чудова. Мені вона принесла величезну радість, можливо таку ж, яку вона принесе і вам.
– Мілорде Гілберт! – дзвінкий голос.
– Про що ви, Станіславе?
– Заходь! – голосно крикнув мій друг і я почув, як він відходить убік від дверей.
Серце у мене забилося, у роті пересохло. Але я просто зітхнув і зробив крок. У великій, просторій вітальні стояли затишні крісла і диванчики, підставки з вазами квітів і навіть, по-моєму якась скульптура. Він був повний світла з величезних вікон і щойно я увійшов, у мене в мозку ніби спалахнула, намалювалася і завмерла, намертво закарбувавшись картина... Три дівчини, наймолодшій було, напевно, років п'ятнадцять і вона стояла відвернувшись до вікна, обскубуючи пелюстки якоїсь троянди. Найстарша стояла трохи попереду і досить войовничо дивилася на Гілберта, а середня, притулилася до спинки крісла і, з лукавою посмішкою дивилася на старшу. Літній, сивий чоловік з великим таким портфелем або саквояжем, тільки що потиснув руку Гілберту, а зараз шукав куди б сісти або прилаштувати свою ношу. А на невеликому диванчику, в темній сукні, темно-фіолетовій, суворій, але явно дорогій, сиділа жінка років п'ятдесяти, у витонченому маленькому капелюшку або шпильці з пір'ям. Вона відвернулася від молодшої своєї доньки, на яку щойно суворо подивилася і повернулася до мене. А я побачив її обличчя... Я впізнав цей погляд, ці очі! І щось у мені здригнулося... Клубок став у горлі... І я абсолютно несподівано навіть для самого себе прохрипів:
– Мамо?