Глава 9

– Ну що, Артуре, почав щось згадувати? – до роздратування свіжий і бадьорий Станіслав Гілберт з'явився на порозі моєї квартири, він сяяв не тільки білосніжною посмішкою, а й своїм вичищеним мундиром, блискучими чоботами, еполетами та галунами. Такий собі бравий блискучий офіцер, аж трохи стало заздрісно такій виправці.
– Якщо ви кожну годину будете про це питати, то або я геть забуду що мав згадати... – пробурмотів я, впускаючи його всередину.
– Або що? – запитав він, заходячи.
– Або приб'ю вас, щоб мене вже ніхто не змушував нічого згадувати! – випалив я, розвертаючись.
У відповідь почув лише гучний сміх, Станіслав Гілберт був ще тим веселуном, а тут ще вбив собі в голову, що я – давно загиблий його друг, і тепер він просто жадав спілкування.
– Сподіваюся, зараз ти зможеш мені хоч трішки розповісти про те, що сталося?
Хоч я і виспався, але вчора пізно ввечері Гілберт, що набився мені в товариство, потягнув в якусь крамницю, а потім поназамовляв усякої їжі і, звичайно, горілки. Горілку, щоправда, пити я категорично відмовився, але він умовив на коньяк. Зате доставка в Безіменний провулок купи пакунків і сам бравий ротмістр справили таке незабутнє враження на мою господиню, що вона навіть здала йому на кілька днів ще одну кімнату. Виявляється, їй належала велика квартира, яка займала ледь не половину поверху. Одне слово, коли ми випили цей коньяк, мене мало не вирубило просто за столом, так захотілося спати...
– Я ж тобі вчора розповідав, – спробував уникнути я відповіді.
– Ти вчора мовчав, дивувався і намагався вдавати, ніби тобі цікаво, що зі мною сталося за ці роки.
– Ну, не так, – заперечив я, – Мені просто невідомі всі ці прізвища та імена, які ти називав. Як заплутався в них, так і не зміг розібратися.
Гілберт сів у крісло і струсив якусь порошинку зі свого чобота.
– Знаєш, не дуже гарно так відгукуватися про товаришів по службі і наш курс училища! Друзі-приятелі, як-не-як...
Я попрямував до кімнати, щоб розшукати свою хустку-краватку, згадав, що мені сказали, ніби це необхідний аксесуар і його потрібно постійно на собі тягати.
– Послухай, Станіславе! – крикнув я з кімнати, – Уяви собі, що я не пам'ятаю. Не пам'ятаю нічого!
– Так не буває! – відгукнувся Гілберт, – Щось же ти пам'ятаєш, знаєш. І потім... – він раптом замовк.
– Що потім? – підійшов я до дверей і поглянув на нього, намагаючись правильно укласти цю хустку.
Гілберт мовчав, зосереджено думаючи, потім грюкнув себе по нозі.
– Щось ти темниш, брате! Ось, дивись. Ти опиняєшся в штабі і виконуєш якусь важливу місію. Ти про це пам'ятаєш?
Чи пам'ятаю я про це? Ха, та звичайно! Я чудово пам'ятаю, що ніякої місії я не виконую! Але і сказати про це просто не можу. Я схибив, висунувся і поліз допомагати, коли потрібно було тихо собі виїхати з міста, викинути один з паспортів і залишитися якимось Джеймсом Горичем. Люди і з гіршими іменами та прізвищами живуть. А поїхав би в село, на свої триста гривень скільки б міг прожити? Посадив би картоплю, завів би порося з курчатами... або хто там молоко дає? Однак же, не поїхав коровам хвости крутити...
– Що я пам'ятаю, те я пам'ятаю, – похмуро відповідав, – Човен, розумієш, мене по голові вдарив! Човен!
Гілберт дещо здивувався.
– А шрам у тебе старий, я думав ще з тих часів залишився.
– Ні, шрам старий. Ґуля нова. Нова ґуля на старій голові. Тріснув мене човен і пам'ять ф'юіть...
Ротмістр посміхнувся.
– Ні, я розумію. Секретність, те і се. Але як ти став якимось Штігліцем?
– Штірліцем.
– Ні, брате! Штігліцем. Так у тебе в паспорті записано, ти мені його вчора просто в обличчя пхав.
Я дуже здивувався, не полінувався, сходив і знайшов паспорт. До речі, другим я теж став махати чи ні? Довели, розумієш, людину... Що за дива? І справді, Штігліц! Макс Отто фон Штігліц. Шо це за зміни в прізвищі? Той, хто писав, схоже, помилився. Втім, може воно і на краще. Шукатимуть Штірліца, а я вже Штігліц. Шукатимуть обох цих товаришів – оп! І я вже Горич! А притиснуть – так вже й бути, стану Берлінгтоном. Ну що вони зможуть зробити з такою юрбою народу?
– Став і став, – запхнув я паспорт назад у кишеню.
– Так ось, дорогий мій Штігліц! До речі, чудове прізвище, чув я про одного Штігліца, він фінансами відав. Усе це виглядає так, ніби підготовка відбувалася у великому поспіху. Але це я розумію, ситуація такою і була, потрібно було терміново діяти. Але стільки років! Стільки років, як прірва! Нікому про себе не повідомляти! Навіть рідній матері!
– А... в мене ще мати є?
Гілберт похитав головою, співчутливо подивившись.
– Якщо й справді ти все забув, то мені дуже шкода.
– Вона що, померла?
– Ні, слава богу, жива Агнеса Берлінгтон. І намагається якось оговтатися від усіх ударів долі: чоловік, обидва сини...
Я замислився. Ще родичі... Що мені з цим робити?
– Вона буде щаслива. Це просто поверне її до життя! А вже як зрадіють ці вертихвістки.
– Хто?
– Та твої сестри. Шарлотта, Олісава і Вікторія.
Ні, ну ти подивись! У мене тут ще й сестри є! Мені навіть на секунду захотілося, щоб я й справді виявився цим... як його? Берлінгтоном, пам'ятаю, а ім'я? А, Артур!
– Мені дуже шкода, що ти не пам'ятаєш. Правда, Артуре! Хоча при цьому я дуже радий, що ти живий. Цілий і неушкоджений. Дивись, може лікарі придумають щось і твоя пам'ять повернеться.
– А якщо ні? – подивився я йому в очі.
– А якщо ні, друже, – він встав, і підійшовши до мене, схопив за плечі, – то ми знову подружимося, Артуре! І коли я розповім тобі все, що ми витворяли, тобі вже точно захочеться самому про це згадати!
Я лише зітхнув. Ні, може я і продовжую сподіватися, що пам'ять до мене повернеться, але відчуваю сильні сумніви, що це буде саме та пам'ять, про яку говорить Гілберт.
– Ось краватку ти зав'язуєш також по-дурному, як і раніше.
– Гілберте, я ще й дратівливим став...
Станіслав розреготався і відійшов до вікна. Він розкрив завіси і відчинив двері на балкон.
– Ах, краса! Одеса – чудове місто! Шкода, що мій маєток у Полоцьку. Точніше, – тут він трохи похмурів, – наш маєток.
Я вдягнув сюртук, він був практично як на мене.
– Ти збираєшся снідати? – запитав я його.
– Навіщо обтяжувати твою славну господиню, заїдемо в ресторацію, тут поруч є цілком пристойна. Або просто купимо в крамниці поруч бринзи, та й по всьому.
– Ні вже! Треба обов'язково поснідати, бо невідомо, що потім тобі приготує доля.
Гілберт примружився, схилив голову набік і хитро подивився на мене.
– Важкі видалися дні, так?
– Так! – кивнув я, – Дещо я забув, але дещо...
– Ага! – закричав він, – Я ж знаю, що ти щось пам'ятаєш!
Від мого важкого зітхання завіси захотіли, напевно, стати вітрилами.
– Я мав лише виконати деяке доручення.
– Королеви? – цікавість так і перла з нього.
– Хм... – насупився я, – Я тепер думаю, що мені сказати – відповім, значить прикидаюся, не відповім – значить не довіряю, так?
Гілберт підняв руки.
– Ні, не кажи. Не хочеш – не кажи. Артуре, я до біса радий тебе бачити! Ти не уявляєш, як мені тебе не вистачало! Коли я дізнався про твою загибель, був чорний день мого життя, і я пив до несхочу, не пам'ятаю скільки часу... замкнули на гауптвахті, набив комусь пику.
– А що зі мною сталося? – з великим інтересом запитав я, треба ж дізнатися про себе більше.
– Подробиць усіх я не знаю, Артуре. Мене ж перевели в інший полк, не пам'ятаєш?
Я похитав головою.
– А ти брав участь у тій самій битві при Білій річці. Зараз кажуть, що це була одна з найбезрозсудніших і при цьому блискучих кінних атак. Яка змінила перебіг битви... А якщо врахувати, що більша частина офіцерів загинула раніше від картечного вогню і очолював цей зведений загін самогубців Артур Берлінгтон, відомий гуляка і шибайголова, який зумів не тільки зупинити розгублених вогнем кірасирів, а й повести їх за собою в атаку, то не дивно, що пісні про нього і про атаку важкої кавалерії розспівують тепер по всіх шинках королівства. І всім одеським кірасирам наливають скрізь дві чарки безкоштовно, а ваш знак, чорно-жовтий хрест на зеленому полі в лавровому вінку тепер на кшталт медалі "За хоробрість".
– Шкодуєш? – запитав я, мені раптом стала зрозуміла деяка гіркота, що промайнула в його словах.
– Шкодую! – твердо відповів він, – Але лише про те, що мав бути поруч з вами...
Я відвернувся. Мені на секунду здалося, ніби я відчуваю запах крові, диму і землі... а у вухах чую чиїсь крики. Але це було лише швидкоплинне відчуття.
– Не варто, Станіславе, – тихо сказав йому, – Вони б не хотіли, щоб ми вважали себе винними, лише тому, що вижили...
– Ти говорив про сніданок! – схопився він і знову підійшов до вікна, – Порсаєшся довго!
– Так мені і поспішати нікуди, – знизав я плечима.
– Як же, а зустріч з газетярами? – запитав він не обертаючись.
– Яка ще зустріч?
– Про яку ти сам учора розпорядився. Так би прийшли самі, їм би просто сказали, що написати, а ти придумав збирати їх і відповідати на запитання. Ну ти вигадник!