Глава 6

Я вийшов із будівлі пошти з відчуттям учня, який склав важливий іспит, але все ніяк не може збагнути, наскільки добре він це зробив. Ідея, яка спала мені на думку, поки я сидів на лавці на бульварі та себе жалів, була досить простою, але якщо розібрати, цілком логічною. Так, може бути, що я навигадував багато чого з того, що сказав королеві та Магерку. Ну так я і не повинен нічого з'ясовувати, я не детектив, взагалі ніхто для них. Власне, я щось робив, виходячи із ситуації та своїх уявлень про неї... про ситуацію, про королеву мені нема чого уявляти, і треба більше подумати про себе. Так-так, мені потрібно щось робити, інакше можна опинитися в дуже незручному, ба більш, неприємному становищі, коли тобі ставлять запитання, на які вимагають відповіді, а в тебе їх просто немає. І вже не можна уникнути цих відповідей. У певних приміщеннях із міцними стінами та дверима навіть добре розвинена уява й кмітливість не допоможуть. Я ж голий, як бубон, і самісенький, як билинка в полі. А будь-якій бюрократичній машині, якою є держава — цій ненажерливій зграї чиновницького чванства — постійно потрібна їжа, щоб мати сили стрибнути вище та лізнути глибше: папірці, звіти, доповіді... Вислужитися, заявити про себе, привернути увагу начальства.
А тут — такий ось я. Ніде не був, не брав участі, ніхто мене не знає: ні папірця, ні знайомих, ні родичів... Якщо, звісно, вважати, що я не божевільний якийсь із розладом пам'яті, а... ну, припустимо, людина, яка опинилася незбагненним чином у абсолютно невідомій місцевості. Чи є в мене причини вважати інакше? Однак, попри все, я відчував складну суміш очікувань, бажань і настроїв. Мене ніби вабили пригоди... ні, не так. Мені хотілося влаштувати якийсь грандіозний розіграш, створити містифікацію, хотілося сполошити всіх навколо, а потім, сміючись, поспостерігати за цим. І знову не зовсім правильно... Можливо, мені все навколо просто здавалося несправжнім? Ніби я потрапив на якусь сцену, а тепер захотілося змінити хід вистави на свій власний смак...
До того ж, у мене вже з'явилися тут знайомі — цілком справжні, живі люди. І не було чужим почуття жалю, хоча жаліти правителів — марна справа. Але ж правителі — це одне, а коли перед тобою жива людина зі своїми клопотами й характером — це зовсім інше. Ймовірно, саме тому, поміркувавши, я дійшов певних висновків. І повідомив про них усім, кому зміг. Та при цьому сам уже не міг зупинитися і не піти далі... 
Так... Я озирнувся на пошту. У сонячному світлі нового дня, навіть ця сіра будівля в дусі суворого класицизму виглядала свіжо й симпатично. А її шпиль яскраво виблискував на сонці, ніби маяк в океані... ось вже точно, зараз він блимне - і все, що я понаписував, відправиться баламутити тутешнє болото... Ну, по правді, мої телеграми вже, певно, полетіли. Так-так! Я вирішив не зупинятися. Якщо змова проти королеви дійсно існує, а мені здається, що ці змови мають властивість існувати завжди, питання лише в засобах і спроможностях; так ось, зараз у змовників слушна нагода і настала гаряча пора. Їм потрібно постаратися максимально швидко вхопити собі побільше влади, поки ситуація невизначена. А вона вбачається мені саме такою. Королеви немає, корабель загинув, багато хто пропав. Але немає і тіла. Це не той випадок, як сказали б поліцейські: немає тіла — немає і справи... Треба буде ще спитати, чи дійсно вони так кажуть, чи це знову витівка моєї уяви. Отже, правительки немає. Зникла. А думати можна різне. Ось закричали голосно в газетах — загинула! Багато хто, хочеш не хочеш, а повірить цьому і буде шукати можливість зберегти своє місце під сонцем, поклонитися новій мітлі - тобто, новій владі. Тій, яку вважатимуть за владу. Тому, хто здатен, на їхню думку, за неї втриматися. І чим більше мине часу, тим вища ймовірність, що навіть поява королеви не поверне процес назад. Тут ми вже домовилися, все повирішували, а ця що - все скасує?! А гроші?! Домовленості? Задекларовані наміри й недвозначне позиціювання найспритніших у готовності негайно новій владі прислужити... Ні, тут кожен день неймовірно важливий. Тому що? Тому, потрібно вибити грунт у них з-під ніг! Їхня опора — загибель правителя, а щоб вибити її — достатньо спростування. Але, не просто так. Не з'явитися, не просто показати їм королеву, ні! Газетні репортери її не захистять. Я, до речі, перечитав статті вже спокійніше і докладніше, кумедна вимальовується картина. В Одесі місцеву владу охопив дивний параліч. Вони нічого не повідомляють! Ні екстрених випусків, ні спростувань, ні підтверджень. Анічогісінько! Губернатора назвали хворим - немає його. У порту, виявляється, тимчасово призупинили відплиття і не пускають кораблі з рейду до пристані. Поліція оточила район узбережжя, а якісь армійські або морські чини влаштували суперечку й пригнали своїх підлеглих. Різне там було в газетах: про заводи, про становище робітників само собою, про врожай і його доставку... Як на мене, влада виглядає абсолютно пасивною. Тому закортилося хлюпнути їм у камін дечого, щоб з іскри розгорілося полум'я... Але щоб вогонь пішов в інший бік. 
Ось я і вирушив на пошуки пошти. У темних глибинах моєї пам'яті пропливло слово — телеграма — і я зрозумів, що сама вона мені й потрібна. Щоправда, для відправлення телеграм необхідно ще знати адресу одержувача, проте не завжди вона точна. Так, це якраз випадок, коли можна було відправляти повідомлення "на село бабусі". Я ж згадав про бабусю Олісави, чому було її не порадувати? Сказано — зроблено. "Міледі Ользі, особистий маєток, Козин". Чим не адреса? Взяв і відправив — "Дуже хочу днями приїхати, але везу непідйомний вантаж, потрібні носії. Твоя Лізка". Цікаво, чи швидко розвозять телеграми, але оголошення на стіні стверджувало, що так. Ось і побачим. У великій залі пошти народу було чимало, працювало кілька віконець. Відправивши одну телеграму за мізерні гроші, я увійшов у смак. Тим паче знайшов товстий казенний перелік присутніх установ усього королівства. Тут ще якийсь солдатик запозичив мідний грош на термінову телеграму, а я, натомість, в нього з'ясував, що в Олешші є штаб кавалерійського корпусу. Обидва ми залишилися задоволені обміном, а потім і в Олешшя полетіла друга телеграма, але не термінова. Теж, у принципі проста. Одержувач — "генерал Другов, штаб кавалерійського корпусу, Олешшя. Їду диліжансом Олешшя. Зустрічай усіма. Олісава Козіна". Погортав ще перелік, знайшов декого. Якби я відправляв телеграму Його милості Вельмишановному цілому Пану Великому Канцлеру, то її, може, й не прийняли б. А так, усе просто. "Пану Ханенку, Велика Георгіївська вулиця, 7, особисто в руки. Незабаром приїду. Чекайте. О.Л.Ісаветко". І не зміг відмовити собі в задоволенні знайти цього самого її родича, якогось там дядька, який щось про Олісаву висловлювався. Так, адреса з переліку є. Прізвище є. І простий текст. "Мінотвар вже до тебе виїхав. Неодмінно розшукає. Цьомки. Твоя Аріадна". Цю телеграму щось довго оглядав поштовик, але я сказав, щоб він не сумнівався, в нашій грецькій родині може я і не Аріадна, але точно її нащадок. Чому ж не можу допомогти бабусі телеграмку відправити? Загалом, ніхто не став на заваді. 
І ось, вже вийшов на вулицю. Потер свою щетину і подумав, що це напевно моя неголеність збентежила телеграфіста. Думав уже пошукати візника якогось, щоб повернутися в готель, але вирішив ще погуляти, до вечора залишалося багато часу. Місто здавалося дивним від відчуття якоїсь роздвоєності, коли щось здається знайомим, а воно чуже... Тут ще ноги чоботи натерли, все ж таки, вони були замалі, а я багато їх топтав об вулицю. Йду теперь тою вулицею, мучуся, роззираюся на всі боки і поступаюся панночкам дорогою, а тут біля драбинки в напівпідвальний поверх, немов застиг у глибокій задумливості імпозантний такий чоловік із чорною кучерявою борідкою на вузькому обличчі, в невизначеного сіро-коричневого кольору затертому сюртуку, білому фартуху і з кіпою на голові. Ага!
— З вас таки скоро будуть скульптури ліпити, — сказав йому, підходячи ближче.
— Що, вибачте? — отямнився він. — Які скульптури?
— Вельми мальовничі. Про нелегку долю, — посміхнувся я.
— Пан не чужий мистецтву? — пожвавішав він.
— Мистецтво сьогодні зовсім не те, що може забезпечити хліб насущний.
Він знітився і важко зітхнув.
— І ви мені про це говорите?!
Я розвів руками.
— Ви ж чомусь мовчите. Хоча могли б уже й зметикувати, як трохи заробити.
Він із надією поклацав ножицями, які тримав у руках.
— Невже вам потрібна стрижка?
Я похитав головою.
— Мені б поголитися.
Цирульник, а саме це було написано на віконці внизу, на аркуші паперу великими, але кривуватими літерами, помітно пожвавішав.
— О, з радістю прошу. Чайник якраз поспів.
Чайник? Чаєм хоче напоїти? Я сів у таке собі велике крісло, яке займало майже всю невелику кімнатку в цьому підвальному приміщенні. Ан, ні! Не про чай ішлося. Просто рушник у гарячій воді намочити, щоб мені, значить, морду лиця розпарити. Кімнатка ця була не одна, він виніс їх звідкись, і чайник, і рушники.
— А що, чи не чули ви де тут поблизу нормальні черевики прикупити?
Цирульник пововтузився небезпечною бритвою по ременю.
— Щось гублюсь у здогадах, пан про Новий ринок зовсім ніколи не чув?
— Ну, мало що я там чув... Раптом ближче є, бо туди ще дійти потрібно.
— Прошу пардону, ви не місцевий житель?
Не міг відповісти через рушники, і кивати було незручно, він притискав їх до мене. Утім, недовго, та й не були вони занадто гарячими.
— Прошу, — він зняв рушники і примірився. — Тому що Новий ринок тут поруч за два квартали. А там, скажу вам, є різні крамниці. Будь я шнорер який, я б вам за Йосифа сказав, що всіляким товором там справа від входу торгує...
Коли він заходився мене голити швидкими, спритними рухами, я навіть напружився.
— Але краще вам до Литвака йти. Він хоч і литвак, але речі в нього хороші. І не за всі гроши міста.
Чи то не заріс я так уже сильно, але поголив він швидко. І навіть приклав серветкою з якимось одеколоном...
— А Литвак цей...
— Від центрального входу праворуч у самий кінець. І не зупиняйтеся, якщо хочете дійти...
Розплатившись мідними грошима, я вирушив на пошуки цього Нового ринку, тому що з цим моїм взуттям, точніше, взуттям, яким я розжився у Мілентія, потрібно було щось вирішувати. Дорогою, щоб відволіктися, я обміркував, яку б зробити вишеньку на торті, але до неї мені потрібно було ще дійти.
Ринок мене не вразив. Ні, людей було багато, вози, мішки, кошики, снують туди-сюди люди... ось тільки якесь усе було похмуре і сіре, а при цьому крикливе і галасливе. І народ зустрічався такий, що очей не потрібно зводить. І одягнені абияк, і на вроду - не дуже. Втім, до мене не надто лізли, обходили. Чи то пику сильно кривив через взуття, чи то часто по кишені поплескував, де пістолет лежав. За порадою цирульника, пішов до Литвака не надто дивлячись навколо. У рядах все одно намагалися щось пропонувати, але я лише відмахувався. Вже сильно хотілося їсти, а тут ще ці бісові чоботи...
Худий, з довгим носом продавець у ситцевій сорочці навипуск під затертою жилеткою, досить швидко зробив мене володарем чудової пари шкіряних черевиків-балморалів, зі світлим низом і чорною верхньою половиною, на шнурівці. Але головне, о диво! За моїм розміром. Зідрав з мене цілих дві гривні, щоправда, хоч і вручив пару шкарпеток на додачу. Потім заповзявся переконувати мене купити шийну шовкову хустку, виявляється з нею ходити пристойніше. Що ж, витратив я "розу", зате дізнався, що ця золота монетка дорівнює шести гривням. Хустка, ясна річ, стільки не коштувала, разом із черевиками обійшлася в три гривні.
З Нового ринку я вийшов новою людиною, бажано б тепер на старий ринок не наскочити... Взуття не тисне, хусточка форсу додає, тільки пузо незадоволено бурчить. Я подумав було щось купити й відвезти Олісаві, але в готелі начебто своя кухня має бути. У крайньому разі, вийдемо кудись. Але зараз в мене була ще одна справа, тому перехопивши в лоточниці бублик - пироги чомусь не захотілося брати, не повірив я смакоті тутешньої "зайчатини", чомусь відсутності навколо кішок дивився - підійшов до прольоток, що стояли вздовж дороги, і знайшов собі транспорт...