Тільки коли ми в’їхали в місто, Олісава перестала мовчки на мене дутися і буркнула:
— Що тепер робитимемо?
— Знайдемо готель. Є ж тут готелі, — спостерігаючи, як конячка неспішно тупоче по доріжці, відповів я.
— Там спитають паспорт.
— Паспорт? Та що ж у вас за бюрократія така! Куди не ткни, суцільні папери, дозволи... О, папери!
— А як інакше доглядати за тими, хто проїжджає? Так само можна будь-ким назватися.
— Ну немає ніде свободи, суцільні поліцейські держави.
Олісава помовчала, якось ненароком вона притиснулася до мене, немов їй стало холодно. Може, й справді було, після високої-то температури. Поки ми їхали, їй вдалося заплести собі дві коси, щоб вони не бовталися, скрутила їх, але вони все ніяк не трималися. Довелося мені зупинятися, зламати тоненьку гілочку і цим прутиком сколювати її волосся, щоб навести красу, а зараз цей прутик все тикався й тикався мені в шию.
— Знайдеться в готелі чим писати? - почухав я собі шию.
— Звісно. Мають бути і пір'я, і папери.
Я кивнув своїм думкам.
— Так, чудово! А ти пам'ятаєш когось із тутешніх начальників?
Олісава ледь чутно позіхнула й поклала голову мені на плече.
— Я їх не надто добре знаю. Губернатор — виверткий огидний тип, підлабузник і жаб'яча морда. Воєводою тут старенький генерал, його в штабі хвалили...
— Ні, — я похитав головою. — Це поважні люди, мене просто так до них не пустять. А хто паспорти видає?
— Максиме, ви з Місяця звалилися? Звісно, поліція!
Дорогою, у світлі Місяця, з якого я звалився, на честь чого він, дуже доречно, висвітлював нам шлях, я зумів роздивитися монети, які вдалося виудити з кишень наших вбивць. Улов був невеличким, хоча цього й варто було очікувати. Навіть навпаки - добре, що бодай щось знайшлося! Зав'язані в хустинку важкі мідні монети слугували комусь із них таким своєрідним кистенем, було їх з десяток, але це всього лише мідь, якась дрібнота, мабуть. Тільки на кожній напис — «десять шагів». Була ще одна срібна гривня, три вже знайомих мені куни і ще пара зовсім уже товстих мідяків. Не густо, але й не пусто.
— Гаразд, нехай поліція. Але хто саме? Хтось же за це відповідає?
— Канцелярія повітовика. По правді сказати, ще губернатор може паспорт видати по службі.
— Що за повітовик?
Королева знову позіхнула, прикривши кулачком рот.
— Ви як маленька дитина... Що та як... Керуючий поліцейський чиновник у повіті — повітовик.
— Він знайомий вам, Олісаво?
— Ох, не пам'ятаю. Представлений був, звісно. Втім, стривайте! Згадала! Сюди був призначений нещодавно повітовиком чин із розшукової поліції. Канцлер особисто за нього клопотав, казав, що вправний, а ось губернатор вкрай був цим незадоволений. До речі, про повітовика тут і в газеті щось писали. Картотеку пропонував зробити, але начальнику своєму нагрубіянив, тому і перевели зі столиці.
— Ось як! — задум мій почав набувати хоч якихось обрисів. — Я зараз знайду вам ваші сережки, їх варто надіти.
Вона тільки кивнула, а ось мені довелося нишпорити в цих згортках...
— Скільки номер у готелі коштує? — продовжив я свій допит, випрямляючись і простягаючи їй прикраси.
— Звідки мені це знати? — пирхнула королева. — Хороший, безсумнівно, дорого.
Візок наїхав на камінь, нас підкинуло й Олісава ойкнула, схопившись міцно за мене.
— Не впустила? Дороги тут, як там... — зауважив я. — А ти вмієш гарно писати?
Вона відсунулася від мене, немов намагаючись щось розгледіти.
— Ви жартуєте, Максиме? Гарному каліграфічному почерку зобов'язана вчитися кожна добре вихована панночка! Тим паче, зі знатної родини.
Я зітхнув.
— І це чудово, адже я-то не добре вихована панночка зі знатної родини, пишу як курка лапою, а написати дещо доведеться.
— Дивний ви, пане. Але кумедний.
Я скоса подивився на неї.
— Ви краще згадайте, як поліцейського цього звуть.
— Навіщо це вам? — здивувалася королева.
— Напишете йому листа — віднесу. Навіть не так, напишете один папірець — я продиктую текст. А потім листа.
— А я? — вона напружилася.
— Посидите в номері. Якщо зможемо його винайняти. Або в парку, кав'ярні. Залишу вам пістоля нового.
— Ні! Я піду з вами! Не хочу сама залишатися.
Конячка плелася не надто швидко, проте без напучувань. Я потер обличчя руками, це мірне погойдування і скрип воза почали навіювати сон, добре хоч уже було місто, ми поїхали плавніше, але тут і пильнувати по сторонах потрібно було активніше. Цікаво, чи з'явилися патрулі та пости якісь? Краще їм не траплятися.
— Дивіться, Олісаво, у вас на сукні дірка. Нехай не надто впадає в око, але вдень буде помітна. Зачіска знову ж таки...
— Ах, капелюшка немає. Недоречно мені бути простоволосою, потрібно щось зробити...
— Ну от! А мені теж доведеться щось придумати? Хоча, пам'ятається я якийсь капелюх совав у наволочку. Згадали ім'я?
Королева хотіла щось сказати, потім натрапила на мій невдоволений погляд, і передумала казати, що хотіла.
— Здається... Так! Точно! Магерко! Савелій Магерко! Я згадала, що в нього було таке кумедне прізвище, дівчата ще язикали, чи візьме дружина його прізвище, або так і залишиться Ципкою.
Тільки головою похитав. Дівчата язикали... Візок котився по цокотливій бруківці, стали з'являтися ліхтарі, що горіли на диво рівним і досить яскравим світлом. Прохолодний вітер уже пах містом: пилом, кінськими "яблуками", землею, вогкістю... А подекуди й гнилим сміттям. Я майже не правив, кінь сам кудись нас віз, може йому не терпілося повернутися до своїх ясел і пошукати там вівса повну торбу... Придивлявся до будинків, мені подумалося, що готелі мають якось виділятися. Очікував, що вночі взагалі в місті буде порожньо, але ні. Будинки хоч і стояли темні й таємничі, але перехожі були, щоправда, поодинокі зустрінуті нами люди трималися подалі або просто проїжджали повз. Щоправда, одного разу промчала зовсім вже весела компанія, звідки нам щось крикнули й Олісава, почувши, почервоніла так, що навіть у темряві це стало помітно.
— Собака бреше — караван чеше! — насмішкувато сказав їй я.
— Шукайте свій капелюх, Максиме. І мені щось потрібно вигадати. Без цього про нас усяке можуть подумати.
Мені стало смішно:
— Тобто, мені можна і голим тут їздити аби в капелюсі був?
— Фі, як вульгарно... - зморщила вона носа.
— Ну так, звісно, голий чоловік — це вульгарно, а ось...
— Замовкніть негайно або ми посваримося! Я й так із сорому згораю, як згадую...
Гаразд-гаразд. Сваритися ми не будемо, у нас є і так повно справ. Наприклад, капелюх у наволочці розшукати. Здається, це неодмінний атрибут навіть улітку. Перехожі вулицею ходили в капелюхах, доктор був у капелюсі. Тихон був у капелюсі. Навіть ці сицилісти носили щось. Тільки я, як Коська і Лев, ходив. Ех, гаразд. Доведеться знайти, заодно і наволочку викину, хоча тканина на ній хороша, шовк здається. Та ще й вишита. Стривай... А що як...
— Вельмишановна королівськовожата...
Олісава затремтіла плечима, я придивився — сміється, ну й чудово.
— А ви вмієте хустки зав'язувати?
— Хустки, — вона вмить посерйознішала, — але це...
— Національний одяг. Головний убір заміжньої пані. Та що завгодно можна придумати.
— Крім самої хустки! — відрізала вона. — Її ж бо у вас немає!
Треба ж! Здається, навіть язика показала.
— Чому це немає? — відповів я. — Не пам'ятаю хто, але хтось сильно розумний, якось сказав: необхідність — мати винахідливості. Якщо в нас немає хустки, значить нам її потрібно зробити.
Я нахилився, підняв одну з наволочок, у ній лежали зібрані мною речі, більшу частину яких я викинув по дорозі, все одно вони були в крові, а прати було вже ніде. Залишилися лише штани, казанок і ще щось. Я це все переклав в один клунок із речами дорогої королеви, які вона не змогла на себе одягнути, туди ж уклав коштовності, зав'язав його. А звільнену наволочку підкинув на руці.
— Чим не хустка для моєї дорогої Ольги Штірліцівни?
— Короткувата... — прикинула Олісава і глянула на мене, — Максиме Болтуновичу.
— А ти спробуй, дорогенька! Бачиш, яку я тобі чудову хустину привіз із заморських країв. Стоп! Готель це чи мені здається?
— Гостинний двір, що це ще може бути, — озирнулася королева, поки я схопив віжки і заходився пригальмовувати скотинку.
Олісава накинула собі наволочку на голову на манір хустки і узялася її якось скручувати. Втім, довжини цілком вистачило, щоб зав'язати вузлики, вийшла така собі симпатична красуня. Я начепив на голову капелюх-казанок, підхопив і зняв клунок.
— Йдемо! Зараз нам важливо зобразити декого.
— Я схожа на мадам фон Штірліц? — лукаво запитала вона.
— Ти схожа на юну фею, — зітхнув я. — Пора. Пішла!
Конячка, зрадівши полегшенню коляски, рушила й почовгала потихеньку собі кудись по вулиці.
— Навіщо ж?! — вигукнула Олісава.
— Вперед! — сказав я. — Доведеться тепер якось обходитися без чужої власності.
Що б я сказав і як би пояснював наявність у нас цього візка чи як його там? Конячку ще годувати й напувати потрібно. Жорстоко залишати її на вулиці? Співчуваю дуже. Але в центрі міста, хтось та й нею зацікавиться, тому не пропаде. Вовків тут немає, хіба що доведеться потерпіти й не їсти до ранку. Ну, тут місцями травичка росте, так що точно не пропаде. І навіщо я себе вмовляю? Напевно, просто намагаюся подумки зібратися перед вселенням у готель без документів.
Втім, двері нам відчинили швидко. Хоча дивилися трохи... оцінювально, я б так сказав.
— Люб'язний! Де тут у вас управа чи пристав? — накинувся я одразу на готельного служителя, щойно увійшов. — Проходь поки що, дорога, присядь.
— Вітаю вас! — здивовано промовив місцевий повелитель замків і ключів. — А ви...
— Ой, вибачте мої манери, — посміхнувся я йому й доторкнувся рукою до капелюха, ніби збираючись його зняти. — Доброго вам вечора! Ольго, проходь, що застрягла?
Королева тихо пройшла повз мене, тільки блиснуло в очах щось таке, багатообіцяюче, але не надто приємне.
— Пристав? Навіщо? Що сталося?
— Люб'язний, є у вас перо і чорнило? Треба написати листа, я думаю, що навряд чи зараз пристав буде на місці.
— Безсумнівно, — кивнув мені служитель. — Що у вас сталося? Я зможу вам чимось допомогти?
— Звісно, люб'язний! — вигукнув я, широко йому посміхаючись. — Поки я буду з приставом шукати цього негідника, який поцупив наші речі, треба ж десь буде побути моїй дружині. У вас же є вільні номери?
Він подивився на нас і обережно кивнув.
— Скільки там на добу? Запиши нас, пан Макс Отто Вільгельм Фрідріх фон Штірліц, із дружиною Ольгою.
— Прошу, запишу. Тільки який номер вас влаштує? З повним пансіоном чи ні?
Я поморщився.
— Повний... Це скільки, півгривні на добу?
Служитель дозволив собі посміхнутися.
— Ні, пане фон Штірліц. У нас це гривня на добу.
— Гривня? — дозволив я собі здивуватися, потім знову заусміхався. — Чудово! Повний. Сніданок там... обід. А я до пристава. І потім уже визначимося, тиждень чи два.
Готельний працівник уклонився мені.
— Дозвольте тоді ваші паспорти, пане.
Я картинно підняв брови.
— Так про що я і кажу! Забрав речі мерзотник! Зараз поселю дружину і піду в поліцію.
— Але... вибачте, не годиться нам...
— Що негодиться? — насупився я. — До вечора за гривню номер здати не годиться? Дружина-то моя сама тут поки що буде!
Служитель засумнівався.
— Та, давай і папір. Напишу прохання. І напишу листа самому повітовику. Він-то точно згадає троюрідну сестру своєї дружини, справжню Ципку! Чи не так, дорога?
— Я в цьому анітрохи не сумніваюся, — ледь не проскрипіла зубами Олісава.
— Пану повітовику?
— Ну так! — знову повернувся я до нього. — Чув, мабуть, сам Савелій Магерко тепер повітовик в Одесі! А його дружина улюблена троюрідна сестра моєї дружини, найкращої з Ципок!
Я навіть потер руки в захопленні. Служитель подивився на нас, потім обережно кивнув.
— Ми завжди йдемо назустріч клієнтам. Але беремо оплату наперед.
— О, дрібниці які, — я відвернувся, заліз у кишеню і знайшов там гривню. — Ось, тримай! І ось ще за чорнило.
Мідна монета відправилася слідом за срібною.
— Ваш номер дев'ятий. Тільки дуже вас прошу, пане Штірліц, не забудьте про паспорт. Гринько!
На його крик з'явився сонний хлопчик.
— Ось ключ, проведи панів у дев'ятий.
— Як вас звуть, люб'язний? — запитав я.
— Карп, пане Штірліц.
— Будь ласка, Карпе, чорнило і папір. Я одразу напишу і відправлюся по холоду.
Здається, це його влаштувало. Ми пішли за хлопчиком ліворуч по коридору, я намагався якомога більше прикривати королеві той бік, де сукня була порвана.
Сам номер дев'ятий виявився цілком стерпним. Тут навіть був ватерклозет і ванна. Втім, довго я не став його розглядати, все одно мені в ньому не жити. Кинув вузол із речами біля ліжка, я визирнув у вікно. Воно виходило у внутрішній дворик, з одного боку, не надто цікавий вид, з іншого, ніхто не залізе з вулиці. Та й ґрати є. Тут прийшов хлопчик із папером, чорнильницею і пером, ажурним металевим таким на дерев'яному тримачі. Дивися-но, а двір-то дійсно гостинний. Прямо три зірки... Стоп! Про що я думаю, які ще зірки?
— Так, Максиме, — похитала головою королева. — Ви мене просто дивуєте...
— Що знову поганого?
— Як ви так можете, не уявляю?
— Так, ви самі як взагалі? Нормально почуваєтеся? Доведеться деякий час понудьгувати, але зате зможете нормально відпочити. Тож, прошу вас, пишіть.
Вона присіла біля столика і зітхнула.
— Мені вже набагато краще, пане...
— Дорогий, — кивнув я на двері.
Вона зам'ялася, а потім кивнула, лукаво посміхнувшись.
— Звісно, дорогий... — тут їй щось згадалося і обличчя її спохмурніло. — Вам потрібно написати листа, вірно?
— Так, — я підійшов до дверей і послухав, чи не стоїть хто за ними. — Пиши, дорога. Число там, день. Люб'язний Савелію... як там його. Мені терміново і невідкладно потрібна ваша допомога. Справа абсолютно термінова і вкрай конфіденційна. Тому, хто передасть листа, можете довіряти. І підпишіться. Але не як Ципка, ясна річ.
Вона просто обпекла мене своїм поглядом.
— І другий лист. Дуже простий, — я покрокував по кімнаті, в голові раптом спливли знайомі рядки. — Те, що робить пред'явник цього листа, робиться за моїм велінням і на благо держави. Поки я не вирішу інакше.
Олісава уважно на мене подивилася, на мить задумалася, а потім написала листа досить твердою рукою.
— Я знаю, що можу вам довіряти, Максиме... дорогий, — сказала вона, не обертаючись.
Ти подивися, язичить уже, точно полегшало. А мені з таким листом буде легше. Не сказати, що це прямо всі питання вирішить, але це сильний папір, сильний. Я дістав монетки, що залишилися, і заходився їх розглядати.
— А який герб у нашої правлячої династії? — запитав я.
— Що? — здивувалася Олісава і повернулася до мене, злегка обмахуючи аркуш паперу, щоб висохло чорнило. — Герб? Та лев, що тримає тризуб! Соромно цього не знати.
— Я Штірліц, мені потрібно все лише з'ясовувати, а не знати самому.
Королева знизала плечима, як людина, яка щось почула, але мало що зрозуміла зі сказаного. Так, а чи є на моїх монетках такий герб? Ні, на жаль. Доведеться використовувати що є. Хоч який. Інакше, що за лист без печатки! Королева уважно поспостерігала, як я вибираю монету, потім прикладаю її до листа, щоб зрозуміти, як це буде виглядати, придивляюся до чорнильниці-непроливайки... Потім раптом встала, сама знайшла згорток із коштовностями, витягла своє намисто і щось там натиснувши, відстебнула одну підвіску. Я здивований її активністю, своєю чергою, мовчки стежив за нею.
— Нічого-то ви не знаєте, — глузливо повідомила вона мені, підійшла, поклала папери, взяла цю підвіску і приклала по черзі її до них. — Мала королівська печатка має бути завжди зі мною.
На папері залишився красивий, чітко оформлений слід — справжня печатка і навіть глибокого пурпурного кольору. Криво посміхнувшись і дивлячись мені прямо в очі, вона вручила обидва листи.
— Я вірю вам, я ж казала...
Дивився на неї, потім відвернувся. Що я міг сказати? Не можна нікому довіряти? Ех, сама зрозуміє. Потім. Розвернувся і хотів було піти, але вона мене затримала.
— Максиме, будьте обережні!
— Ви теж. Я залишаю вам пістолет.
— Не думаю, що мені він знадобиться. Хто мене тут знайде? Виходити я не збираюся.
Вона подивилася мені в очі і трохи зніяковіла.
— Так, візьміть дрібні гроші, хлопчикові там дати чи ще що, нехай будуть, — я залишив монетки. — Ольга Штірліц не буде сріблом розкидатися.
Олісава злегка посміхнулася.
— Не сумнівайся... дорогий.
Вона хотіла простягнути руку, але відсмикнула її. Я ще раз пірнув у погляд цих сіро-блакитних очей, повернувся і вийшов із номера. На мене чекала непроста зустріч. Потрібно було за будь-яку ціну роздобути паспорти.
— Яка тут адреса, люб'язний Карпе?
— Реміснича. Дев'ятнадцятий номер.
— І давно тут ваш готель?
Карп подивився кудись вгору, ніби в пошуках відповіді.
— Та як викупив у купця Новелло господар цю ділянку, так і побудував. Роки з два як.
— Прекрасно, — задумався я. — Тож, я вирушаю в управу, а ви, будьте люб'язні, відправте сніданок моїй дружині, а потім простежте, щоб її не турбували. Їй сьогодні ще з родичами зустрічатися.
Карп розуміюче кивнув.
— Усе зробимо.
Я кивнув йому і вийшов у ніч. Можна було затриматися в номері, але мені здалося, що так буде правильніше. А своїм почуттям я звик довіряти. Хотів було повернутися і запитати, де власне місцеперебування пана Мегерка... тьху ти, Магерка. Але передумав. Все одно запитаю в кого-небудь. Поки пройдуся, прогуляюся. Дрібні гроші є якісь, може й поїм. Дібрався я аж до самого бульвару з видом на море. І добре, що добрався, внизу були якісь кущі й дерева, там було ще темно, а мені терміново знадобилося недовге усамітнення. Пощастило розминутися з постовими, які провели мене підозрілими поглядами. Однак же, я сам їх потім покликав, оскільки дізнатися, де знайти поліцмейстера, все ж таки було необхідно. Виявилося, навіть поруч проходив, ну та нічого, знайшов і управу цю. Колясок тут було повно вже із самого ранку, поліцейські так і снували туди-сюди. Втім, світати почало вже давно, влітку ніч взагалі коротка. Однак же, деякі примудрилися за цей час багато чого встигнути. Правда, в місто тряслися за відчуттями кілька годин, так тепер цілком можна й постояти. Я притулився до будинку навпроти управи й заходився чекати. Подумав, що все одно начальство так рано на роботу не приходить. Однак, минуло зовсім небагато часу, як до мене раптом підійшов поліцейський, взявши під козирок він досить ввічливо поцікавився, якого біса я тут роблю. Ні, по правді сказати, ввічливо запитав. Мій вигляд не вселив йому довіри, все-таки не мій розмір костюмчика був, штани не місцеві, та й чоботи так собі. Я вже й не кажу про піджак, тому що це, розумні люди завжди кажуть, що піджак — перша хворма: як тільки хворми немає, так і шику не буде!
— Ішли б ви, пане хороший. Зараз немає прийому. І не буде сьогодні.
— А скажімо, якщо мені пан Савелій Магерко потрібен у вкрай важливій справі?
Поліцейський посміявся, втім, зовсім не злісно.
— Розумію, як це звучить, але справа важлива. Якщо не сам він, то його помічник, секретар... У мене є для нього лист, просто він має потрапити йому в руки.
Сивовусий, показний поліцейський спантеличено пожував свої вуса, а може просто прошепотів собі під ніс нехороші слова.
— А шпалер у кишені не для цієї справи? — дуже пильно дивився він на мене.
— Ось так би я тут і стояв, якби хотів пустити його в хід, так? А ще я пана Магерка в очі не бачив, пройде — не впізнаю...
— Балакати всі здатні, — протягнув поліцейський, сумніваючись.
Я важко зітхнув, хоча побоювання його мені були зрозумілі.
— Не хочеш повідомляти Савелію Кириловичу, нехай підійде помічник його, покажу йому листа, а там його вже справа буде, повідомляти чи ні. Та й сам подумай, дядьку, ну адже тільки приїхав Магерко в Одесу, ну кому він встиг би ноги відтоптати, щоб я тут стояв, мов Мойсей у пустелі.
— Так отож, племінничок, не важливо, як давно ти приїхав і звідки, коли в тебе робота така, що багатьох незадоволеними можна зробити.
Тепер уже я пильно подивився на сивовусого.
— А ви, пане постовий, зовсім не простий постовий, як я подивлюся.
Він посміхнувся і приклав пальці до кашкета.
— Молодший інспектор Департаменту розшукових справ Філофей Ямколь.
— Дуже приємно. Макс Отто Фрідріх фон Штірліц, — я теж доторкнувся до свого казанка, під яким у мене давно свербіла голова.
— Цікаво, — пригладив вуса цей Філофей. — якось вас це зовсім не здивувало. А я ось, у віконце на вас подивився та зацікавився.
— Чим же, пане Ямколю?
— Пістоль у кишені, не надто захований. Одяг з чужого плеча. Вигляд трошки прибитий, вже вибач, старого. І начебто когось чекаєш, а очима не бігаєш. Не б'ється.
Пощастило мені, на справжнього детектива потрапив, який вмить по мені пройшовся і ось він тут. Ну, що поробиш.
— Дорогий мій Філофею, раз ви такий уважний, дозвольте я вам тоді дещо покажу. Папірець один, він тут лежить, у внутрішній кишені, тож не переживайте.
Старий поліцейський ледь кивнув. Я обережно, щоб не лякати різкими рухами, заліз у кишеню і дістав свій рішучий аргумент — лист Олісави, там де було про пред'явника. Розгорнув обережно і тримаю перед ним. Старий мружиться, але читає з далекої відстані. І потім видно, як змінюється в обличчі.
— Савелія Кириловича ще немає, чекаємо пізніше, — тихо сказав мені він уже зовсім іншим голосом.
— Ясно, — зітхнув я. — Я цей другий лист можу йому якось передати? Він не запечатаний, але краще б нікому його не читати.
— І справді можу секретарю його сунути. Але він хлопчисько зовсім, може і полізти.
— Не в дружбу, а в службу, пане молодший інспекторе. Попросіть його підійти. Або самі йому віддайте. Мені дуже потрібно зустрітися із Савелієм Кириловичем. Очі тут муляти не буду, пройдуся бульваром, сяду на лавці.
Ямколь подивився на мене, примружився.
— Краще сам передам, а ви почекайте. Тільки все одно не скоро буде.
— Гаразд. Сяду на другій-третій лаві.
Поліцейський знову доторкнувся до кашкета і пішов в управу. Я ж, зобразивши максимально безтурботний вигляд, попрямував на бульвар. Дивна трохи вийшла бесіда, втім, думаю, якби я сунувся до входу, могло бути ще гірше. А так, почекаю, чого вже там. Уже влаштувався був на лавці, як побачив трохи далі намет такий літній, там продавали щось їстівне, вирішив туди сходити. За три мідні гроші по десять шагів, вдалося розжитися чаєм і свіжими бубликами. Навіть совість стала мучити, що сиджу тут чаї ганяю, а там сидить голодна Олісава... Ні, думаю, погодують її, принесуть сніданок. Не бігти ж мені тепер, щоб бублик віднести. А без паспортів буде складно, раптом ще й для квитків на цей тяговоз вони потрібні. Тяговоз... Дивно, чому мені здається ця назва неправильною, втім, мені взагалі все навколо здається незвичайним і дивним. Немов я потрапив у чудовий сон...
— Прошу вибачення, — звернувся до мене молодий поліцейський у світло-сірій формі, точно такій же, як і в Ямколя, тільки погончики в нього були більш ріденькі, в сенсі вужчі. — Філофей Ксаверійович сказав, що мене чекають...
Я встав і доторкнувся рукою до казанка, тут усі це робили, встиг надивитися. Тільки іноді капелюхи взагалі піднімали, щоправда, лише перед дамами. Ну, перед королевою я не дарма ходив взагалі без капелюха.
— Ви, як я розумію, помічник Савелія Кириловича?
— Абсолютно вірно. Тільки він зараз надзвичайно зайнятий.
— Я розумію, — зітхнув я. — Справа, про яку йдеться, важливіша за те, чим він зайнятий.
— Вибачте, — зашарівся щоками помічник Магерка, — але ви просто не знаєте...
Я перервав його.
— Прошу вас тільки про одне, — простягнув йому лист королеви. — Передайте йому це негайно. І не читайте. А я буду чекати його тут, якщо буде потрібно. Але часу в нас не так багато.
Помічник знизав плечима.
— Лист передати не складе труднощів, але все інше, на жаль, не від мене залежить.
— Дякую вам, — коротко кивнув йому.
Він пішов, а я вирішив ще витратитися. Сидіти було нудно, тож купив газету, почитати. Трохи напружував шрифт, дивне було розміщення тексту, але в цілому газета не викликала в мене здивувань. Сама газета, а не те, що в ній написано. Там прямо на очах зростали в розмірах заголовки. Загибель королівської яхти. Зникнення королеви та прямі твердження про її загибель. Списки тих, хто вижив. До речі, її чоловіка в цьому списку, на жаль, не було. Не знайшов і ім'я Естер, якщо це не якесь скорочення. Якісь міркування про престол, про успадкування. Заява про неможливість успадкування без формального встановлення факту смерті. Заворушення на якихось заводах. Заклики про введення всілякої принади: регентства, облогового стану, тимчасового уряду. Я тільки встигав дивитися заголовки і читати деякі статті, газета була досить багатосторінковою.
— Це ви? — пролунав поруч сильний і дещо схвильований голос.
Я прибрав газету і побачив чоловіка років під п'ятдесят, з настороженим поглядом темних, майже чорних очей, посипаними сивиною вусами, чоловіка, який дещо розповнів, але цілком собі міцного, трохи нижчого за мене на зріст.
— Савелію Кириловичу?
— До ваших послуг, — схвильовано сказав він, трохи захекавшись. Невже біг.
— Хто ви? Це лист? Це правда? — насунувся він на мене, здавалося, ще мить і почне трясти, щоб отримати відповіді.
— Сідайте, — коротко сказав йому, вклавши в голос усю свою можливу переконливість. — Постарайтеся не нервувати й не подавати вигляду.
— Що? — здивувався він.
— Я кажу, що вам потрібно спокійно сісти і робити вигляд, що ми з вами розмовляємо про дрібниці.
Він повільно кивнув. Ми сіли на лавку. Їх тут було чимало, але вільних вистачало, так що зайвих вух поблизу не було.
— Мене звуть Максим Максимович. Ви бачили один папір, у мене є ще один. Ознайомтеся, подивіться на підпис і на число.
Магерко схопив папір, пробіг його очима і вони раптом немов спалахнули від радості.
— Це правда? — майже прошепотів він.
— Якщо ви про те, чи жива — так, правда.
— Господи, — видихнув він. — Яка чудова новина. Дякую тобі!
Він подивився на небо і прошепотів швидко щось схоже на молитву.
— Але що сталося, пане? Де вона? Що з нею? — тут же почав він пуляти в мене запитаннями.
— Коротко кажучи, на неї було скоєно замах. Ба більше, не один.
— Що я можу зробити?
— Савелію Кириловичу, ви багато що можете зробити. Мені було вказано на вас, оскільки ваше перебування в цьому місті було пов'язане з чиїмись невдалими рішеннями.
На обличчі Магерка не здригнувся жоден м'яз, але ось в очах немов щось промайнуло таке...
— Це неважливо, — сказав він, — Я тут і я готовий діяти. Сьогодні хочуть закривати місто, влаштовувати перевірки всього узбережжя. Різні події...
— На яхті стався замах. Не можу вам розповісти все, з різних причин, але ще й тому, що багато чого належить з'ясувати. Однак, у мене є припущення, що покоївка вдарила королеву і скинула за борт або ж, якось пов'язана з цим. При цьому, хотіли кинути тінь на чоловіка королеви.
— Стривайте, а як же вибух і пожежа? — округлив очі Магерко.
— Ось! — підняв я вказівний палець угору. — Саме цікаве. Вони можуть бути не пов'язані між собою, а може й інакше. Але не це зараз головне. Річ у тім, що був ще один напад і королева все ще не в безпеці.
— Можу терміново скликати всіх...
— Савелію Кириловичу! Ви ж не знаєте всіх своїх людей. Та й не в цьому річ. Важливо якомога швидше доставити її величність до столиці. Але при цьому, щоб ніхто цього не помітив.
— Але чому? — здивувався поліцмейстер. — Я б хотів...
— Тому, що я не знаю, звідки може виходити небезпека. І не хочу ризикувати. І так, все вийшло просто дивом.
Він трохи подумав.
— Тоді не розумію, що саме ви хочете і чим я можу допомогти. І хотів би, все ж таки, побачити її величність.
— Правильно, ви повинні самі переконатися, — кивнув я йому. — А ось допомогти мені ви справді маєте можливість. Мені потрібно два паспорти. Сьогодні ж. Негайно. На моє ім'я, Макс Отто фон Штірліц. І на ім'я моєї сестри, Джейн Голик. Ще мені потрібні гроші, на жаль, королева змушена голодувати кілька днів, достатньо кількох сотень гривень. Я напишу розписку, якщо буде потрібно.
— Але...
— І останнє, мені потрібна надійна жінка, яка могла б допомогти з речами. І з одяганням королівської особи.
— Моя дружина вважатиме за щастя прислужити її величності! І за неї я можу ручатися!
— Це спрощує справу. Сьогодні ж, потрібно буде вирушити до Києва. Не першим класом, достатньо буде другого. І потрібно, щоб хтось безпосередньо супроводжував королеву. Мені краще триматися трохи віддалік. Втім, дечим ви могли б ще мені допомогти. Кулі. Одяг. Не мундир, не щось яскраве, але й не мотлох.
— Прошу вибачення, Максиме Максимовичу, але поясніть до пуття, чому королева не може повідомити зараз про себе і просто поїхати з комфортом, як їй це годиться?!
Я похитав головою.
— Тому, як це змова, дорогий мій Савелію Кириловичу. І вона може просто не доїхати.
— А ви... ви?
— Вам недостатньо зазначеного в папері? Вважаєте документ несправжнім?
— Ні, але хто ви?
— Я б не хотів казати про це, але, раз ви не до кінця довіряєте... таємна служба її величності. Королівський сервіс.
— Що це таке? Ніколи не чув...
— Ваша недовіра мені зрозуміла. Чути ніхто і не повинен, але ось, трапляється іноді. Коли кандидат про це чує.
Я багатозначно подивився на нього, а він раптом зрозумів, що я мав на увазі, і часто-часто закліпав від здивування.
— Я вам сказав про те, що мені потрібно, але все це ви зможете пред'явити вже після зустрічі. Королева ще почекає голодною до вечора, що поробиш.
— Негайно візьмуся за виконання. Однак, до мене можуть виникнути запитання, — Магерко ледь не підстрибував на місці від нетерпіння.
— Заявіть, що у вас з'явилися деякі оперативні дані про долю королеви. Що вам потрібна доба на отримання додаткової інформації. Зверніть увагу на всі події в районі загибелі "Аріадни". Запам'ятали імена для паспортів?
— Так, пане. Макс фон Штірліц і Джейн Голик.
— Попередьте дружину. Обов'язково візьміть відповідні речі, впевнений, потім можна все вказати як придбане для службової потреби. Постарайтеся не надто багато комусь щось розповідати, про королеву взагалі ні слова. Зустрінемося ввечері. Прямо там, — я вказав на площу, прямо за пам'ятником, біля якого ми сиділи. — Он там на площі чекайте мене в екіпажі годині о п'ятій вечора.
Магерко кивнув, схопився, потім завмер, знову сів.
— Максиме Максимовичу, чи можу я зараз вам передати деяку суму, щоб королева не чекала до вечора?
— Ви мене сильно цим виручите, Савелію Кириловичу. Ми з королевою вже два дні, власне кажучи, волоцюжимо.
— Прошу мені вибачити, у мене всього лише з собою дві рози і дві гривні, але якщо...
— Рози? Гм... Цього поки цілком достатньо, люб'язний Савелію Кириловичу. Попередьте дружину, королеві потрібно буде допомогти змінити сукню, привести себе до ладу. Але ніяких покоївок я не допущу, поки їх не перевірять.
— Чудово! — палаючий ентузіазмом Магерко вручив мені гроші, і швидким кроком пішов.
Я видихнув, заплющив очі й відкинувся на спинку. Бесіда мене вимотала, наче каміння весь день тягав... втомився неймовірно!