Глава 2

А привела вона не в ліс і не по дрова, а до дороги. Не надто широкої, не надто доглянутої... Не... Та, до біса, яка взагалі різниця, які бувають дороги, коли перед тобою є лише одна-єдина?! Проте, присипаний жерствою, це був, вочевидь, битий шлях, судячи з кривих колій щось-таки тут їздило. А трохи далі, за фруктовими деревами висотіла цегляна вежа, яку я запримітив ще раніше з човна. Ні, не якась там замкова, ця була вужчою і досить високою, більше нагадуючи мені здоровенну трубу. А з іншого боку, в тіні дерев стояли якісь будиночки. І знову ж таки, навкруги не бачу ні душі. Ну там пташки-то співають, листя собі шумить, а ось людських голосів, гомону не чую. Ні, брешу! У спину ж мені бубоніли, що слід поставити на землю врятовану, але я вже пристосувався, чи то королева ця Русі була досить легкою, чи то я виявився сильнішим і витривалішим, ніж про себе думав, загалом просто йшов собі та йшов. Ні, я не вирішив замкнути принцесу... даруйте, королеву у вежі, як у казці. Який сенс, все одно врятують або сама втече... Зупинився, змахнув з чола піт і зітхнув глибоко кілька разів. Все ж, нелегко блукати спекою-то... Я вирішив піти до тих будиночків, що було видно за деревами. Але чим ближче до них підходив, тим ясніше розумів, що й тут великої активності не помітно. Будинків цих було небагато, штук п'ять чи шість, що стояли трохи далі від дороги, ніби на відшибі. За ними, далі по... ну, можна сказати, що по звивистій вулиці, порослій чагарником, побачив ще якісь будівлі, вулиця губилася десь там у далині, але вирішив быльш не блукати, а шукати допомоги тут. Раптом, є тут хтось або хоча б посажу в тіні даму, а не кину її в траву.
Будиночки були схожі між собою. Дерев'яні, але не з колод, а якихось рейок, збудовані у два поверхи, на кам'яному фундаменті заввишки в пів мого зросту. Причому, перший поверх був високим, з великими вікнами, а другий навіть візуально менший, вікна тут були вузькі та низькі, проте була крита веранда-майданчик, де приємно, напевно, ганяти чаї вечорами в затінку або попивати щось більш прохолодне... Пофарбовані в білий колір віконні рами з широкими дерев'яними лиштвинами з візерунчастим різьбленням і віконницями. У той же, колись білий колір, було пофарбовано високий ґанок, красиво декорований балясинами. Якби не деяке запустіння і зачинені віконниці, будинки були навіть чимось схожі на казкові хатинки, яким набридло стояти в лісі самим-самісіньким і вони втекли звідти та зібралися тут. Зарослі травою доріжки, подекуди зелений мох під дахом, загалом, все тут якось мені одразу здалося не надто доглянутим. Та й будинок не здався добротним, серйозним таким... так, дачка. О, точно! Це ж, напевно, дача і є! І не одна, а декілька. Навіть огороджених по периметру ґратами з широкими воротами і хвірткою. На жаль, замкненими на великий замок. Довелося притулити її величність до огорожі.
- Де ми, пане? - втомлено запитала королева, притиснувшись боком до вищербленого каменя.
- Це ж ваше королівство, вам краще знати, - на мій погляд, резонно зауважив я, озираючись.
Ні, ну куди не подивися, всюди тиша та благодать, ніби всі організовано втекли звідси. Шкода тільки, що хвіртку замкнути не забули.
- Гей! - крикнув я, - Господарі вдома?
А у відповідь тиша, лише поруч дихає гнівно чи втомлено королева, чутно шерех вітру, та ще далі по вулиці на мій голос з кущів жваво вискочив рудий кабисдох, подивився на мене, спробував махнути хвостом, але швидко передумав і зник у густій траві.
- Є хто?
- Нам потрібен екіпаж... - бурмотіла королева, вже не притулившись, а просто навалившись на огорожу.
- Єкіпаж корабля? Навіщо? Та що ж таке, тут що, людей немає взагалі? - вигукнув я і знову крикнув, але знову безрезультатно.
Сонце припікало все сильніше, неймовірно хотілося пити і якось все почало сильно дратувати. Я взявся оглядати і смикати хвіртку, спробував потягнути ланцюг, на якому висів замок, але він був досить міцний і на мої потуги чхати хотів. Але мої смикання принесли деяку користь, я побачив, що ланцюг просто накинули зверху на хвіртку та огорожу, тож не склало великих труднощів його просто підняти і тоді хвіртка відчинилася.
- Ну, не кажіть після цього, що я вас не кликав... - пробурмотів я собі під ніс і зайшов у двір. Потім повернувся, підхопив на руки Єлізабет, яка намагалася знову протестувати і переніс її ближче до будинку, але вже в тінь. До того ж, я подумав, що людина, яка тягне когось на руках, не викличе сильного незадоволення своїм вторгненням. Однак, висловлювати це незадоволення все одно було нема кому. Віконниці на вікнах були замкнені зсередини, двері теж. Я обійшов будинок кругом, ні відчинених дверей у підвал, ні розчиненого вікна... у дворі виявив невеликі сараї, саморобні гойдалки, більше нічого не помітив. Постояв у тіні, трохи відпочиваючи від жаркого сонця, послухав як гуде десь бджола, та дзижчать навколо мухи... Судячи по всього лише накинутому на хвіртку ланцюгу, тут не сильно заморочувалися безпекою або не бачили в цьому сенсу. Що логічно, адже я, наприклад, міг просто перелізти через огорожу, до чого та хвіртка, просто незручно було б королеву через неї перекидати. Тому, можна припустити, що тут і до замикання замків ставляться простіше. І з ключем у сам будинок господарі можуть чинити просто - вони його з собою не беруть! Я раптом зрозумів, що це не просто припущення, це особистий досвід, залишки якихось моїх спогадів. Бабуся! Так! Точно! Вона завжди залишала ключ то в літній кухні, то в одвірку дверей... Може і тут ключі ховають десь поруч? Я чомусь знайшов цю думку цілком слушною. Після чого взявся методично обшукувати все: вхідні двері, вікна поруч, уважно оглянув ґанок, хотів уже було плюнути і почати процес проникнення в чуже житло через віконницю, як раптом - ап! І виявив ключ! Ну, знову для очищення совісті ввічливо постукав, почекав, потім відімкнув двері і зайшов. 
Що ж, ніхто мені не відповідав, бо нікого тут і не було. Та й будинок мав не надто житловий вигляд. У тому сенсі, що тут не було багато речей, так-то він виявився набагато кращим усередині, ніж зовні. Тут було не так спекотно і чисто, хоч і майже порожньо. З високого ґанку двері відчинялися прямо у великий хол, справжню вітальню з каміном. До стіни був приставлений великий стіл, який, ймовірно, іноді виносили на веранду, стояла масивна шафа, яка на перший погляд здавалася порожньою, та пара дерев'яних стільців такого вигляду, що я б постерігся на них сідати. З вітальні був вихід... напевно, у кухню, принаймні тут була піч. І ще вели сходи нагору, де виявився великий зал із тією самою терасою-верандою, на якій мені так захотілося розпивати чаї та дві цілком собі затишні кімнати. Від подальшого огляду довелося відмовитися, королева, залишена мною біля входу, наважилася самостійно увійти всередину, за щось зачепилася і впала. Я поспішив на допомогу, потім повів її на другий поверх. Промайнула думка покласти її на піч або на стіл, але піч-то може знадобитися і що я скажу господарям, якщо вони раптом повернуться, а в мене королева на столі розкладена, правильно? Скрипучі вузькуваті сходи не додали мені настрою.
- Прошу... Повідомте... - щось намагалася сказати Елізабет-Олісава, але я не вслухаючись, підхопив її і доніс до однієї з кімнат, в якій знайшлося ліжко з високою дерев'яною спинкою. Матрац на ньому був досить дивного вигляду, головне, що він був. Уклав її на ліжко, королева знову застогнала, скорчившись. Знову цей корсет! Я повернув її на бік, подивився на хустку, вона вся просочилася кров'ю. Що ж, доведеться переконати її розлучитися з ним, інакше прути так і будуть тицятися в рану. Швидко озирнувся, тут, у спальні стояла ще велика шафа, але мені потрібні були якісь речі, простирадло або рушник. Зайшов до сусідньої кімнати, схоже, тут був кабінет: стояло бюро, ще одна шафа і великий письмовий стіл, на якому, немов на моє бажання, гіркою лежали складені речі і валялася поруч записка. Написана вона була трохи кострубатим, але цілком зрозумілим почерком. Хоча, а що я очікував? Так, почитаємо, якщо вже є така можливість...
"Шановний Мілетію Саймоновичу! Принесла вам речі з прання, але не застала вас. Тихон сказав, що викликали в управу, покладу все в шафу. Костюм ваш вичистила. Якщо ви харчуватися цими днями не будете, то плату поверну".
Просто чудово. У сенсі, хоч читати я не розучився, хоч і щось незвичне оку було в цьому посланні. Підпису не було, а ось дві монетки поруч лежали. Розміром менші, ніж знайдена мною гривна, та й написано було на них - куна. Зовсім цікаво. І чому написано - "покладу", а речі на столі залишилися? Втім, мені-то яке було діло до цього, нехай Мілентій бува сам поцікавиться. Я посмикав стулки шафи, вона була зачинена, але потім смикнув сильніше і, зі скрипом, їй довелося розчинитися. А, ні, не зачинена вона була, просто стулки трохи перекосило. Тут виявився вказаний у листі костюм і ще були якісь речі та коробки. Дивно! Навіть взуття! Хоч і зовсім старі й не надто високі чоботи, але мені зараз і такі цілком підійдуть... ну, майже підійшли, трохи тиснули. Хотів знайти чисті шкарпетки, але там же королева... Де тут простирадло? А немає його! З іншого боку, ну хто б зберігав у кабінеті простирадла? Повернувся до спальні і знайшов-таки в другій шафі, вони були внизу в шухляді, я їх просто не помітив одразу. Королева так і лежала, заплющивши очі і важко дихаючи. Заснула або втратила свідомість, я не став перевіряти. Сам якось завмер, задумався, а що мені далі робити? Потрібно ж знайти лікаря, але куди за ним бігти? І де його шукати в цьому такому всьому із себе метушливому сільському житті, в якому... ах, ти ж! Хтось по вулиці йде! 
Я вискочив з будинку, підбіг до хвіртки. Але зупинився розчаровано, це по вулиці йшли всього лише двоє хлопчаків, років десяти. Обидва до чорноти засмаглі, з волоссям кольору вигорілої соломи, в одних тільки полотняних штанях і босоніж, зате з вудками і відерцем, у якому бовталися рибки, розкидаючи на всі боки блискучі на сонці золотими іскорками водяні бризки. За хлопцями біг старий, весь у заплутаних ковтунах на сірій шерсті, кіт. Зрідка він намагався нявкати надтріснутим голосом, але в нього це виходило погано, майже не чутно. Сил йому вистачало лише на щось одне, тому він раз у раз зупинявся, роззявляв рот у нечутному жалібному зойку, а потім знову кидався в гонитву за носіями рибальського щастя, що йшли від нього вдалину.
- Привіт, хлопці! - бовкнув я, - Що, бичків наловили?
- Доброго дня! Вітаю вас! - відгукнулися вони на два голоси, зупинившись і, з цікавістю, почавши мене роздивлятися.
Кіт, здається, від подяки за те що їх затримав навіть мені уклонився, а потім звалився на дорогу, розкинувши лапи і висунувши рожевий язик.
- Підкажіть, а де водою тут можна розжитися?
- А ви в гості приїхали? - запитав один, схиливши голову і розглядаючи мене, якимось оцінювальним поглядом.
- Вода там, на вежі. Або там привозять бочку, - відповів другий, його я не надто зацікавив.
- У гості, - тут я згадав прочитаний лист, - до Мілентія. Тільки він поїхав, а води зовсім не залишилося.
Я розвів руками, але даремно це зробив, хлопчаки щось побачили і очі їхні округлилися.
- Це що, кров? - відкрив рот один, тикаючи в мене пальцем.
- Ах, ти! - прокрутився я, - Коротше кажучі, виручайте хлопці! Я тут із дружиною приїхав, а вона на цвях напоролася, навіть довелося нести.
Нести... Це я щось таке несу, втім, язик у мене встигав працювати швидше за мізки.
- А Мілентія немає, поїхав він. Де у вас тут лікаря знайти - не знаю. Може, підкажете?
Хлопчаки перезирнулися. Я вирішив їх простимулювати, і дістав з кишені абсолютно незбагненним чином прихоплену зі столу куну.
- За воду. І за лікаря! - показав монетку я.
Той, що дивився на мене підозріло, тепер мовчки роздумував, а в другого аж очі спалахнули від радості.
- Лікар? Дохтур?
- Доктор, так.
- Я миттю покличу. Тільки улов віднесу.
- Ось тобі куна, і води б ще, а якщо де хліба там чи ще чогось серйознішого, то я й додам.
- Льово, постій, я зараз, - сказав хлопчисько своєму товаришеві і тільки босі п'яти заблищали по дорозі.
Вудочку і відерце з рибою він не залишив, помчав разом із ними. І кіт, який трохи віддихався за цей час і вже націлився на хвіст, що виднівся з відерця, засмучено нявкнув щось матірно-котяче, і бадьоро потюпав за ним, окрилений, мабуть, думкою, що рибу-то тепер можна буде поділити на одну людину менше. А цей підозрювач залишився зі мною.
- Я принесу води. Скільки вам потрібно? - сказав він.
- Та бачиш, друже, скільки не принеси, а мало буде. І лікарю там руки помити, і нам напитися. Почекай тільки, відро пошукаю.
- А ви давно приїхали? - дивився він то на мене, то на будинок.
- Вранці, - ледь не скрипнув зубами я.
Ти диви, який цікавий! Хлопчаки, вони такі. Стане цікаво - взагалі залізуть куди завгодно, хоч дубцем жени...
- Дивовижна у вас сорочка. Не бачив раніше такої.
- Так я ж приїжджий, - посміхнувся я йому, - А в різних місцях і одягаються по-різному, сам розумієш.
Хлопчик кивнув.
- А говорите по-нашому добре. Вибачте, я не представився. Мене звуть Лев Дмитрашко-Райч, - і дивиться так, вичікувально.
- Дуже приємно, - трохи отетерів я від такого повного стриманої гордості представлення, - А я Максим Максимович, - треба якесь прізвище сказати, тільки встиг подумати, як одразу бовкнув, - фон Штірліц.
- Максим Максимович? - здивовано перепитав пацан.
Ні, цього Льову точно потрібно в розвідники! У сенсі в тих, хто навпаки їх ловить.
- Ну, по-справжньому, Макс Отто, але простіше Максим Максимович.
- Радий знайомству. Якщо дозволите, я сходжу візьму у нас відро і принесу вам води. А Коська вам і лікаря знайде, і пироги знатні його мати пече.
- О, чудово! - мимоволі посміхнувся я, - Буду чекати на вас, ви мене здорово виручите.
- Тільки, Максим Максимовичу, - зам'явся хлопчисько, - Ви краще Косьці гроші дайте, у нього сім'я велика. А у мене батько помічник інстигатора і я вам за так допоможу.
Розгублено кивнув. Ні, хлопець хороший, про друга дбає. Але хто такий цей інстигатор? Головне, щоб не був родичем ліквідатора... Так я і повернувся в будинок, спантеличено потираючи лоба. Але тут мені подумалося ось що - якщо прийде лікар, треба йому буде про королеву говорити чи ні? У тому сенсі, що говорити, ніби це саме королева. Нехай вона поки в прямому сенсі висить у мене на руках, але ж це відкриває і деякі перспективи! Я ж тут невідомо хто. Сам не пам'ятаю, хто я. Але ж якось жити потрібно! Їсти і пити знову ж таки. І чомусь відчуваю сильне бажання жити добре, а не радіти, як Коська кожній монетці. Для цього королева може бути дуже доречною. Тож, дорога величність, будемо тебе лікувати, але при цьому нікому особливо не розповідати, хто ти є. Тим більше, хтось же в тебе тицьнув ножем. Та й яхту того...
Про всяк випадок я пошукав відро. І виявив цілих два! Одне, щоправда, виявилося в сараї, там ще була якась поїлка, і взагалі, схоже тут тримали тварин - і годівниця, і трохи сухого, пахнучого сіна, і не надто чисте відро. Тварин напоїти, напевно, можна, а ось самому-то з такого пити поки не надто хочеться. Але за будинком, біля дерева і невеликого такого дерев'яного сарайчика відомого призначення, знайшовся такий собі мийдодир на високих ніжках, з блискучим латунню краном і дзеркалом. Справжній умивальник, зверху зсунута невелика металева кришка, куди потрібно наливати воду. І на ньому ж висіло відро, яким цю воду сюди можна приносити. Ага, його вже можна було використовувати, воно було чисте. В умивальнику ще залишалася вода, я збігав за рушником і намочив його трохи. Ну, і вмився теж. Так, а тепер час займатися хворою, а то щось я її обділив своєю увагою...
Залишив відро біля хвіртки і піднявся нагору. Королева так і лежала, здавалося, спала. Я тихенько помацав їй лоба, він був гарячий. Потім глянув на спину, кров не текла, але ці прути дійсно могли турбувати рану. Мій погляд упав на її намисто, досить красиве треба сказати і з великим числом блискучих камінчиків. Справжні вони чи ні - я не розбираюся, але навряд чи б королеві підсунули якусь підробку. А тоді що з ним робити? Сукня пом'ята і після піску така собі, волосся розтріпалося, але це намисто, ці сережки і каблучка з великим зеленим каменем, напевно це смарагд, так ось, все це вже занадто кидаються в очі. Треба мені, щоб лікар щось запідозрив? Не треба. Тому, я обережно розстебнув і зняв намисто, потім витягнув одну сережку. Тут королева почала ворочатися, тихенько постогнуючи, а потім відкрила очі.
- Де ми? - прошепотіла вона.
- Так, Олісава, - я прибрав волосся з її обличчя, - послухай мене уважно...
- Максим Максимовичу! - пролунав дзвінкий голос знизу.
- Я послав місцевих хлопчаків за лікарем, він скоро буде. Ось, - я поклав їй на лоба мокрий рушник, - Зараз вони і води притягнуть.
- Пане, ви все також нестерпні...
- То це ще буде, - зітхнув я, - Зачекайте, я зараз.
- Максим Максимовичу!
Так, не вистачало, щоб він ще в дім зайшов. Я швидко спустився, пропустивши повз вуха королівське бурмотіння. Лев стояв у дворі, руки в боки, поруч повнісіньке відро води. Швидко ж він.
- Я знайшов тут відерце, - сказав йому я, - зможеш ще принести? Далеко тут?
- У той бік до бочки довго йти, я до водокачки збігав, там за так можна взяти, - Лев уважно дивився, як я переливаю воду з його відра у своє. Тобто, у відро Мілентія.
- А чого немає нікого? Де народ? І ти Тихона не бачив? - раптом згадав я ще одне ім'я з листа.
- Так усі побігли туди на берег, у бік Люстдорфа. І Тихон, напевно... Якщо не спить. Там корабель горів, - раптом пожвавішав хлопчик, - людей рятують. І я побіжу, тільки води вам принесу і Коську дочекаюся.
- Якщо принесеш відро, зможеш його залишити і потім забрати?
- Безперечно. І це, Максим Максимовичу, ви сорочку-то змініть! Ніби поранений ви. І ґуля у вас.
Я трохи нервово посміхнувся.
- Анекдот такий є, про ведмедя. Ідуть Вінні-Пух з П'ятачком... знаєш, хто такий Вінні-Пух?
- Ні, - замотав головою хлопчик.
- А, - потер я лоб, - Ну, Вінні-Пух це ведмежа таке, а друг у нього порося П'ятачок.
Лев засміявся.
- Порося і друг ведмедя! Смішний анекдотець!
Я посміхнувся.
- Так, це точно. Так ось, ідуть ведмежа Вінні-Пух і порося П'ятачок, а назустріч їм Сова.
- А її як звали?
- Та так і звали. Розумна занадто була, от ім'я і не змогли придумати.
Лев знову зареготав.
- Треба Косьці розповісти.
- Та ти далі слухай. Ідуть вони, зустрічають Сову. І вона запитує: "Вінні-Пух, а чому П'ятачок весь синій?". "Це він грибами отруївся" - відповідає Вінні-Пух. "А синяк чому під оком?" "Так він їсти не хотів!". Ось і я з цією ґулею...
Хлопчик посміявся, але я так і не зрозумів, з ввічливості чи анекдот сподобався.
- Я залишу відро, потім увечері заберу, - Лев помчав по дорозі не гірше за свого приятеля.
Прикрив хвіртку, подумав що буду Тихону розповідати, якщо заявиться. Ким би він там не був. Хоча, в цьому будинку він точно не жив. Схопив відро і потягнув його в будинок. У кухні, вона ж і їдальня напевно, стояв масивний дерев'яний буфет, у якому виявив трохи посуду, в основному керамічні та металеві тарілки, пара кухлів і заховані в глибині окремої полиці склянка та пара чарок. Склянка здалася мені цілком придатною, я залишив відро, набрав води і піднявся нагору. Королева зустріла мене стривоженим поглядом, але побачивши воду навіть руки до мене простягнула.
- Пий, - притримав я склянку, щоб вона ще її не впустила.
От же вперта, навіть п'є і намагається щось мені сказати.
- Ух... Пийте, прошу вас, ваша величність... - випивши майже всю воду видихнула вона.
- Мене не треба просити, я не величність, - підморгнув я їй.
Вона відкинулася на матрац, рушник підклала собі під голову.
- Ваша величність, - твердо сказав я, - треба зняти корсет, тоді стане легше і рану можна буде обробити.
- Ви збожеволіли, пане!
- Усе можливо. Але скоро прийде лікар, вам все одно доведеться це зробити. І ось ще що, ваша величність. Давайте поки не будемо говорити, хто ви.
Королева спробувала знову розплющити очі, і подивитися на мене.
- Але... Чому?
- Там у морі я чув гуркіт. На цій вашій яхті.
- Так... Я була на палубі і мене щось штовхнуло...
- Вас ударили ножем, на яхті трапилася пожежа... все це може бути неспроста!
Вона знесилено задихала.
- Є ще вода?
Довелося збігати і набрати ще.
- Що... - вона знову припала до склянки, але вже не змогла випити її цілком, - Що ви хочете сказати? Це ваше неспроста...
- Це я до того, що ми тут зараз перебуваємо в не надто обжитій місцевості, щоб повідомити комусь про вас мені доведеться йти самому, а це означає залишити вас на самоті. І я цього не хотів би.
- О, ви турбуєтеся про свою королеву, пане? - здається, трохи глузливо запитала вона.
- Мою? З чого ви вирішили? Раптом я якийсь турецькопідданий?
- Точно, для мого підданого ви занадто часто зухвалі.
- Олісава... Елізабет! Потрібно зняти корсет!
Вона спробувала відповзти від мене, але сил у неї було небагато. От уже не знаю, може спека вплинула так. Може поранення. А можливо, її і приклало там, на кораблі. Якщо вона опинилася у воді.
- Залиште мене! Я не можу роздягнутися перед...
- Переді мною? Ну, вам не потрібно роздягатися, я спробую вас сам роздягнути, а потім, не потрібно турбуватися, я не збираюся вас безпорадну ґвалтувати.
- Ви... ви ж чоловік...
- І що з того? Я побачу ваші божественні груди, одразу ж збожеволію і негайно постараюся вами оволодіти?
- Ви... Як ви смієте! Як ви можете... Але... А чому ви вирішили...
- Дорога королево! Я просто спробую вам трохи допомогти. І навіть не буду підглядати. Чесно!
Що це? Вона що, плаче?
- Ну до чого ці сльози? Я не заподію вам шкоди! Клянуся вам, я не ґвалтівник! Чоловік, який бере жінку силою - це кончена сволота, таких зневажаю. Силою беруть тільки ті, хто не здатен викликати у жінки бажання!
- Ах, пане! Ви таке говорите, я не можу слухати. Господи, прости... Ох!
- Так, давайте все ж таки, спробуємо.
- Ні...
- Сукня у вас висохла, можна вже розв'язати всі ці шнурки, які я он бачу. Ну, заплющте очі й уявіть собі, що я просто ваша покоївка. У якої б ще королеви була покоївка, яку звали Максим Максимович? Та вам ще заздрити будуть!
Поки язиком молотив, руки взялися до роботи. Я тихенько почав розв'язувати шнурки.
- Було б простіше просто розрізати цю сукню...
- Ні за що! - стиснулася королева.
- Та я і не зможу. Нічим. Може тільки ніж якийсь там унизу завалявся, але так просто не розріжеш.
- Ай!
- Ось бачите! Навіщо від мене відповзаєте, знову впивається, так?
- Ах, перестаньте мене мучити!
- Та що ви скаржитеся? Ви ж сама королева! Ви повинні стійко долати дрібні тяготи величі та вести твердою рукою країну до щасливого майбутнього!
- Ви знущаєтеся, пане? Як ви можете?
Кляте шнурування було до того заплутане, що справа йшла туго. Зате я зрозумів, що сукня застібалася, зав'язувалася... загалом, схоже її одягали знизу-вгору. Тобто, якщо розв'язати зверху, то потім можна опустити. Але як же тут все складно!
- Боже, яка ганьба... Незнайомий чоловік...
Я важко зітхнув. В мені боролося бажання збігати-таки за ножем.
- Яка така ганьба? Та й чоловік, загалом-то, вже знайомий. Вас ніколи лікар не оглядав?
- Доктори, пане, це... Ой, ні.
- Та годі, подумаєш до... спини випадково доторкнувся! Не кинуся я на вас, не сподівайтеся!
- Ви... ви...
- До речі, я скажу лікарю, що ви моя дружина. Тому ви поки побудете місіс фон Штірліц! Ви цьому раді?
Вона завмерла, потім з її очей знову полилися сльози.
- Господи! - обурився я, - та це ж не так страшно, як воно звучить! Ну побудете трохи моєю дружиною нібито, потім, як стане вам легше і ми звідси виберемося, одразу ж розлучимося, я навіть на поділ майна подавати не буду, все-все ваше королівство цілком вам залишу.
- Ах, Жорже... Навіщо ти так... - по всій видимості, королева плакала з іншої причини, не тому що стала фон Штірліцей.
- А що він зробив? - мені вдалося практично до пояса зняти її верхню сукню, тепер належало зайнятися самим корсетом. Ну і затягнуті ж тут були шнурки! Але немає лиха без добра, удар гострим предметом перебив металеві прутики і надірвав тканину. Я почав розривати її до кінця, це дало змогу послабити натяг і розв'язувати стало набагато легше.
- Підлі чоловіки... Всі, навіть він. Прямо на нашій яхті, прямо ось так. Усамітнився з коханкою. З цією мерзотницею Естер...
- Ви впевнені? Ні, просто всяке в житті може бути. Їй стало зле...
Королева спробувала повернутися, але я їй не дав цього зробити, вона лише повернула до мене голову і зашипіла, як розлючена кішка.
- Всяке?! Чччоловвввікииии!.. Та я прямо їх застала! Мене покликала покоївка і я... і я... Ні! Це нестерпно!
Я зупинився.
- Вас покликала покоївка прямо туди, де вам зраджував чоловік? - здивовано запитав її, - Оригінально! Яка кумедна відданість! Стійте! Так це вас там вдарили ножем?
- Не знаю... Я нічого не знаю...
О! Нарешті! Корсет розв'язаний.
- Замріть! - скомандував я, - Зараз я вас підніму і зніму його.
- Господи, дай мені сил пережити цю ганьбу...
Її волосся пахло морем. Тіло було гаряче і злегка тремтіло від переживань. Мені довелося підняти її, тримаючи за плече, витягнути руку з корсета, потім перехопити руку через груди, і знову піднявши, зняти його вже нарешті. Відчувши мою руку в себе на грудях, вона навіть завмерла. Хотілося б думати, що в захваті, але боюся, це було не так. Втім, знявши корсет, я зміг звільнити рану. Піднявся, знайшов серед випраних речей Мілентія простирадло і застелив половину ліжка, підіткнувши під королеву, яка судомно намагалася натягнути сукню назад, морщачись від болю і прикриваючи руками голі, симпатичні груди.
- Лягайте сюди, тільки обережніше, я зараз візьму хустку і змию кров.
- Де моє намисто?
- Та ось воно. Зніміть ще сережку, нема чого доктору ваші багатства роздивлятися. Я поки їх складу в наволочку і покладу під ліжко.
Затягнув простирадло, зробив що сказав, довелося взяти ще рушник, щоб не забруднити кров'ю все навколо. Знайшов ще одне простирадло і накрив королеву, щоб її так усе не бентежило. Визирнув у вікно, повне відро води вже було в наявності, а ось хлопчаків не було видно.
- Хочете ще води?
- Ні... Я просто полежу. Не кидайте мене тут, пане! - раптом подивилася вона мені в очі.
Я підійшов до неї, присів поруч навпочіпки і посміхнувшись, прибрав їй волосся з чола.
- Ех, Ліза. Якщо ви збираєтеся правити розумно, довго і успішно, то вам слід назавжди запам'ятати, що люди всі різні. Не підлі всі чоловіки, а всього лише хтось конкретний. Не потрібно ніколи узагальнювати! Так, вам не пощастило на такого потрапити, але зате тепер у вас буде досвід.
- Пане, я не потребую ваших повчань!
- Точно. Мені потрібно пошукати їжі. І доктора, звісно.
- І вчителя манер...
- О, якби взяли на себе такий важкий труд! - жартівливо їй вклонився.
Залишивши королеву обурено сопіти, а це було все ж краще, ніж тихенько ридати, я спустився вниз і напився води. Стягнув свою сорочку, точно є на ній кров, доведеться застірувати. Знову піднявся нагору, але вже не заходив до королеви, знайшов один із костюмів Мілентія, взяв його сорочку і приміряв. Трохи довший рукав, трохи коротший у довжину, але загалом нічого. Зате без крові на спині.
А у дворі, на вулиці стояла задушлива спека. Пройшовся за будинок, проінспектував дощату споруду, потім в умивальнику заправ свою сорочку. Не сказати, що повністю, але хоч не кидалася в очі тепер кривава пляма. Кинув на гілку сушитися і вийшов на вулицю.