Глава 1

Земля раптово пішла з-під моїх ніг, і це був зовсім не якись там образ, а справжня дійсність. Не встиг навіть злякатися, як після короткого мого польоту раптовий ляпас усім тілом об щось ледь не вибив із мене той самий, просвітництва дух. Від несподіванки я ледь не скрикнув, широко розплющив очі і витріщився у... воду?! Якимось незрозумілим чином мені вдалося вчасно затамувати подих, не закричавши, тож одразу не захлинувся. Десь зверху почувся приглушений гуркіт, що відгукнувся дзвоном у моїй голові, я ошелешено подивився на всі боки, активно загрібаючи руками, щоб якомога швидше виринути. Але одразу ж, у подиві, завмер. Дивлюся – зовсім поруч зі мною тоне дівчина, рот її, випускаючи останні бульбашки повітря, відкритий у ледь чутному крику. З жахом та переляком вона дивиться мені просто в очі, ніби благаючи про допомогу! Не знаю, не знаю, чи встиг я в той момент взагалі про щось подумати. Не буду брехати, діяв, швидше, просто інстинктивно і зовсім не по-джентльменськи. Та що вже там казати, просто пощастило. Їй, не мені. Бо зачепив її ногою, нахилився, потягнув за волосся і, з усієї сили штовхнув угору, до поверхні. На мить навіть стало ллячно, що вона ось-ось у мене зараз вчепиться. Десь у підсвідомості промайнула думка, що тоді, з переляку, вчепиться намертво і тоді вже точно потопить і себе, і мене заразом. А я ж бо сам вже задихався, не якийсь там ловець перлів, довго пірнати не вмію. Тому, підштовхнувши дівчину ще раз, сам виплив на поверхню, гучно хапаючи ротом живильне повітря. Поруч у воді щось схлипнуло, і я ледве встиг схопити її за одяг, щоб знову не потонула. Вона вже й борсалася якось мляво, могла встигнути наковтатися води і взагалі не надто добре розуміти, що відбувається. Загрібаючи, щосили, вільною рукою і ногами, я підтримував її обличчям догори на поверхні води і хотів було озирнутися, щоб хоч зрозуміти, в який бік пливти, як тут щось так сильно вдарило мене по голові, аж зіроньки в очах полетіли та вся ця історія ледь не закінчилася, щойно розпочавшись. Ми знову обоє ледь не потонули, лише якимось дивом мені вдалося не тільки втриматися на плаву, а ще й не випустити з рук мого товариша по нещастю. Ну, а як її ще називати?
І як нам пощастило, що не було високих хвиль, вони накочували та гойдали не надто сильно. Поруч щось голосно хлюпнуло, озирнувшись, я розгледів те, що, вочевидь, мені "прилетіло" в голову. І це був... Навіть очам не повірив! Човен! При цьому абсолютно порожній, наскільки встиг розгледіти, відфиркуючись від води, як той кашалот. Схопився за нього, поки не віднесло від нас подалі. Підтягнув ближче дівчину і, хлюпаючись, як грайливий дельфін чи там тюлень, спробував втягти її в човен. Ні, це виявилося зовсім не простою справою, чесно кажучи. Човен... не такий я вже й фахівець, як він там насправді називається, але точно, що не катер і не катамаран, а просто човен, плавзасіб, він, зараза, так сильно хилився під нашою вагою на борт, що я побоявся його перевернути. Не надто великий він був, цей човник, втім, гріх скаржитися. По-перше, він же тут був, а, по-друге, стукнув мене легенько, можна сказати ніжно й любовно, по дотичній. І, якби він був більшого розміру, могло б мені й башку рознести. А так ще нічого, працює, міркує моя тиковка. Човник виявився керованим невеликим таким стерном-румпелем, який бовтався зараз без діла, проте, за нього мені вдалося зачепити мокру одежу потопельниці, яка так і лізла мені під руку. Одежа, звісно, а не потопельниця. Сама вона, як мені здалося, була вже знепритомніла і практично не ворушилася. Треба було поквапитися, скільки там часу потрібно, щоб відкачати потопельника? От і я не пам'ятав...
Заважало взуття, довелося його здерти з ніг. Добре хоч на вулиці була не зима, напевно... У холодному морі давно б згинув. Та й опинися я в теплій воді, але в зимовій куртці, не дуже гарно, довелося б витрачати час, щоб її скинути, так могла б і булькнути повз мене ця дівчина... Напевно, без взуття мої ноги виявилися більш хваткими або вдалося сильніше рвонутися, але вдалось перевалитися через цей клятий румпель і не перевернути водночас човен. І навіть не випустити дівчину. Тягнув її, як міг і за що міг, одягу було так багато, ніби вона закуталася в ціле простирадло. Дуже хитало, тепер це кермо заважало, але бортом я б її точно не витягнув, тоді б перекинулися. А так вдалося втягнути животом на борт, точніше на корму, дівчина навіть затріпотіла і почала подавати деякі ознаки життя. Потім вліз сам і вже витягнув її повністю з води, поклавши животом на дошку, як вона там у водоплавних звється... Чорт! Забув. А, точно! На банку. Злегка натиснув, але без фанатизму. Іди, згадай, як там потопельнику допомогти правильно! І ніби тільки тріпотіла, а вже обвисла мішком, лежить і не ворушиться. Поклав її на бік, обхопив ззаду руками і почав натискати активніше. Буквально одразу її знудило, з рота пішла піна, вона почала сипіти і хрипко кашляти. Підняв їй голову і плечі, щоб була дещо вище. Дістав із кишені мокрих штанів мокрий, ясна річ, носовичок і почав витирати їй обличчя. На щастя, хоч і з хрипами, хоч і кашляючи, але вона дихала. Безформна, велика мокра сукня розпласталася по днищу човна, світле волосся повністю обліпило обличчя. Знесилена, вона відкинулася на борт.
Добре! Що міг, я зробив, хто бажає більшого, хай сам зробить. Ну, а тепер... Почав озиратися. І, диви-но! Слона-то я й не помітив! Виявилося, зовсім неподалік від нас, що бовталися в хисткому човнику, палав великий білий корабель. Тепер-то, звісно, вже не зовсім білий, але частина його білосніжного борту була мені добре помітна в диму та язиках полум'я. Вітер дмив у його бік, чорний дим стелився водою від нас, але цих нас, чомусь, навпаки, відносило все далі. Схоже, кораблик-то був на ходу або ж тягло течією. Втім, тоді б нас несло однаково. Думка про це в мене промайнула десь на периферії свідомості, ніби побіжно. Щось у цьому кораблі чіпляло мій погляд, щось у ньому було не зовсім зрозуміле, але що саме, я все ніяк не міг збагнути, напевно гуля на голові десь заважала. Чи прихована клубами густого чорного диму висока щогла? Навіть дві, друга стирчала обрубком і не одразу впадала в очі. Чи відсутність будь-яких труб? Проломлений, весь у диму борт? Ажурне колесо, що стирчало із води і оберталось? Чи повна відсутність кого-небудь з екіпажу? Почав вдивлятися у воду, може, хтось зістрибнув і йому потрібна наша допомога? Але ні, нікого не побачив.
І тоді зайнявся тим, з чого було б краще починати – почав вивчати довірене мені плавуче майно. Човен як човен. Невеликий, одна банка посередині і місце для стернового. Та на носі невеличкий закуток. До дерев'яних штирів замість уключин мотузкою були прив'язані весла. Навіть, можливо, мене вдарило не самим човном, а зачепило якраз одним веслом. Я машинально поторкав голову і зашипів від різкого болю, пристойна ж така виявилася гуля. Що ж, проте весла були в наявності. Тільки дівчина притулилася до одного, важко дихаючи, і заважала веслувати. Я вирішив її відтягнути на ніс, але потім спробував просто підняти, вона здалася мені досить мініатюрною. Справді, якось зовсім легко я її підняв на руки і переклав на ніс. Мені здалося, що вона навіть почала приходити до тями, але придивлятися довго до неї не став. Обережно ступив на банку і, балансуючи, щоб не впасти чи не перевернути човен, знову почав уважно вдивлятися в навколишній водний простір. Нікого не побачив, втім, людину, котра пливе в хвилях, напевно, не так просто помітити, особливо якщо сам перебуваєш не надто високо над водою. Гнатися за кораблем теж, імовірно, було не найкращою ідеєю, він продовжував горіти, дедалі більше завалюючись на проломлений борт, так що мені вже була видна його коричнева або червонувата палуба, водночас його відносило з пристойною швидкістю, відстань між нами помітно збільшувалася. Та й навіщо мені був корабель, який горить і тоне, якщо я вже перебуваю в рятувальній шлюпці? Нехай вона скидалася більше на рибальський човен, шлюпки, напевно, більші будуть, але я останній буду, хто на це поскаржиться!
Найкращою на сьогодні і, вочевидь, взагалі у всьому моєму житті новиною була та, що виднівся берег, і він був не так вже й далеко від нас. У мене аж від душі відлягло, чесне слово! Зовсім не хотілося опинитися в маленькому човнику посеред великого моря-океану. А тут, така краса, ось він поруч, милуйся. Втім, радість трохи померкла, оскільки берег був високий, урвистий, кам'янистий і прямовисний. Чесне слово, як у нас... У нас... Де це у нас? От чорт, не пам'ятаю! І тут мені аж стало трохи зле. Та й хто залишився б спокійним, якби раптом усвідомив, що забув хто він та як його звуть! Хто я, де мій дім, хто там чекає, і, взагалі, чи чекає хто... усе, виявляється, забув геть! Аж серце защеміло... Ось знаю, що цей дім в мене був, а нічогісінько про нього не пам'ятаю. І взагалі, нічого про себе... Навіть як мене звуть. Як же так?!
Спокійно! Не найкращий час для паніки! Я озирнувся, послухав, як хвилі б'ють об борт човна, почув крики чайок... Якщо все одно ніхто мене зараз не кличе, щож... плюнув, зціпив зуби і взявся за весла. Про все буде ще час поміркувати пізніше, на березі. Що впав у море, пам'ятаю добре. І що страшенно здивувався цьому теж. Це не сон, чудово розумію, адже уві сні стільки відчуттів, запахів і звуків просто не буває. Але хто я? Де я? Тьху ти...
Зціпив зуби, постарався викинути зайві роздуми з голови, опустив весла у воду, почав веслувати й озиратися. Роздивлятися якісь особливі місця на березі, щоб зрозуміти, куди і з якою швидкістю рухаюся. Вдалині помітив якусь вежу, щось там блищить на сонці, чи то скло, чи то схил даху, не розгледити, сліпить. Та й очі від солоної води трохи пекли. Але то не ліхтар, не маяк. Берег як берег, чимось навіть знайомий. Дерев на ньому нема, лише невеликі зарості чагарнику, він високий, глинистий, прямовисний, на гору не вдертися. А біля самого зрізу води видніються обвалені великі жовтуваті камені й цілі шмати-пласти глини. Не сказати, що сильно глибоко, ближче до берега помітні у воді острівці різного кольору, темні й світліші. І як же тут ішов корабель тоді? У нього осадка така мала чи тут різко дно йде донизу? Так, а що там за будиночки на воді? Далеко, було ще не надто добре видно, але це були точно якісь будиночки з містками до них на самому березі. Значить, місця тут були населені, і це чудово. Може, мені гребти туди? Човен потроху зносило вздовж берега в інший бік, швидше тягнуло до невеликого мису, за яким цей самий берег губився. Тому, я вже не стільки веслував, скільки просто спрямовував. Зовсім до берега притиснутися побоявся, іти вздовж нього через каміння було б складно, тут не було піщаного пляжу і навіть хоч трохи піску, одні камені, об які прибоєм човен розбило б швидше, ніж я про це розповідаю...
— Води... – раптом почув я за спиною.
Схоже, врятована оговталася.
— Потерпи, немає поки води, — відповів я, озирнувшись, і почав активніше ворушити веслами.
Ми допливли до мису і за ним відкрилася... ні, не бухта. Просто море тут глибше врізалося в берег, попереду виднівся цілий гай, ця глиниста стіна, що я бачив раніше, вже помітно спускалася нижче. Одразу в кількох місцях виявилося навіть щось схоже на пляж. Море? Пляж? Так, справді, мені це все було знайомо. Аж ніяк не в озері я був точно, вода була солоною, на губах стояв знайомий присмак цієї солі та водоростей. Але й океаном складно було назвати, тоді б гойдало мене, напевно, сильніше. Втім, може, це й океан, такий ось, тихий-тихий. Звідки мені про це знати? Гаразд, не до того зараз. Веслуючи, я поглядав, як віддаляється охоплений полум'ям корабель. Наздогнати його я б точно не зміг, і так замучився ворушити веслами. Звідкись здалеку чувся кілька разів дивний тріск, потім навіть вчулося, ніби на хвилях недалеко від корабля щось бовтається, але я не став довго вдивлятися. Вочевидь, уздовж берега йшла течія, яка нас сюди потягнула, але за мисом вона відвернула чи втратила силу, оскільки веслувати доводилося все сильніше й сильніше. Та й румпель бовтало так, що він почав заважати, повертаючи човен. Довелося вставати й шукати, чим його прив'язати або заклинити. Але виявилося, що він спокійно піднімається і притискається до корми. Може, я був удома моряком? Ей, моряк, ти занадто багато плавав... Тому став матросом... Ні, навряд чи. Хіба відчував би справжній моряк такий страх через те, що пливеш на такій глибині в якійсь хиткій шкарлупці? Ось місця знайомі ніби. Берег, море. Але все інше...
Знов застогнала дівчина. Дихала вона вже рівніше, але ось остаточно до тями так і не прийшла. А може, сонце їй вже напекло, день-то був по-справжньому спекотний. Прикрив її голову сукнею, якась вона в неї була зовсім здоровенна, знизу прямо дзвоном стояла, повністю не розпластавшись... Загалом, до берега ми допливли. Він став помітно нижчим, напівобвалені пласти черепашнику, порослі зеленою травою, місцями навіть розступалися, утворюючи невеликі такі затоки з глинисто-піщаним пологим берегом. Ще здалеку було помітно, що до деяких, найбільш пологих, ведуть на схилах вирізані драбинкою в бурій глині та жовтуватому черепашнику сходи. Тут явно спускалися до води, виявився навіть кинутий на березі розсохлий остов човна, схожого на мій. Вибратися на берег легко і швидко не вдалося, у воді тут і там стирчали покриті мохом і водоростями слизькі камені, човен весь час на них штовхало прибоєм, добре ще, що вітер стих і висаджувалися ми на боці, прикритому берегом від набігаючої хвилі. Довелося стрибати у воду й штовхати човен самому. Але він усе ж таки примудрився щільно застрягти поміж каміння, тому, як справжній лицар, ба більше, як справжній романтичний герой, взяв просто і, крекчучи, виніс дівчину на руках на берег. Тьху ти, знову ледь не впав, наступивши на камінь...
У затінку величезного жовтого валуна, що обіймав собою весь цей невеликий пляжик, відпочивати було просто чудово. Сидиш собі на пісочку, притулившись до його поїденого хвилями та вітром, теплого боку, слухаєш шарудіння прибою і крики чайок, вдихаєш цей неповторний запах моря, відчуваєш його присмак на губах і, якщо заплющити очі, здається, що все в тебе прекрасно... А як же інакше, якщо ти живий... І ти зараз встанеш і підеш додому. Але де ти? І де тепер цей самий дім? Дивно, думка ця мене засмучувала, але великих переживань не було, я чомусь зберігав дивовижний спокій. Може, бо занадто черствий? Флегматичний тип якийсь, характер нордичний, перетриманий? Забавно взагалі-то про себе майже нічого не пам'ятати, при цьому щось таке весь час лізе на язик... Незрозуміло чому. Може, справді сильно головою стукнувся? А що, може, воно й на краще? Що за дурницька думка?
— Пити...
Води, води... а де ж її взяти? Мені й самому сильно хотілося пити. Я підвівся і пошукав по берегу. Ні, рознощиків тут не було і на піску воду ніхто не продавав. Дуже шкода. Може, на човні? А справді, там же на носі був такий закуток, навіть із дверцятами. Поліз у воду, дістався до човна, що бовтався між каменями, і почав його обшукувати. І не дарма поліз! Виявив намоклу полотняну торбу з мотузяною петлею на горловині, а в ній дві пляшки темно-зеленого скла, окремо був загорнутий у носовичок шмат чорного хліба і невеликий шматочок сала. Коли тягнув сумку, щось блиснуло у воді на дні човна, я не гордий — підняв. Монетку знайшов. Так, цікава монетка виявилася. Не надто блискуча, насправді, зате чітко на ній можна прочитати: "Монета гривня. 1854 К.М.Д.". На зворотному боці красувався тризуб. Коронований! А чому мене це дивує? І що дивує більше: рік, сам тризуб чи ця корона? Я стиснув у руці цю монету, раптом захотілося просто викинути її в море, але тут же зупинився. Завадила думка про те, що справи-то мої можуть бути зовсім кепські, якщо цю монетку загубив у човні не якийсь колекціонер, а цілком собі звичайний платник таких ось гривень. Адже це означає, що... Ні, зачекай! Що це може означати?
— Води, благаю...
От же казна-що, зовсім про неї забув. Машинально сунув у кишеню штанів монету, схопив торбу і побрів до дівчини. Дівчина вже змогла сама трохи підвестися і тепер сиділа, притулившись до каменю. Підійшов, витягнув із торби одну з пляшок, вона явно була повнісінька. І дивна така, незвичайна, на самому склі викарбуваний візерунок на кшталт плетінки, закрита чи то керамічною, чи то порцеляновою пробкою з важільцем, а на пробці напис: "Ф.Енні і Ко. Одеса". Одеса! Матінко рідна! То я вдома! Вдома? Ага! Тепер ясно-зрозуміло, значить сам я з Одеси. А пляшка-то з чим? От буде номер, якщо з горілкою чи коньяком. Енні... Не пам'ятаю, що це за Ф.Енні, ось зовсім, втім... Енні-Менні, Рікі-Пакі... Усе що завгодно може бути. Насилу відкрив пляшку, щільненько так пробка сидить, я понюхав і навіть зрадів. Пощастило мені. Пиво, а не горілка. І на смак навіть непогане. Не пропало за стільки років. Стоп! За яких таких років? Який зараз рік? Цей ось тисяча вісімсот п'ятдесят четвертий? Нічого не пам'ятаю... А, гаразд. Присів поруч і сунув пляшку дівчині в руку.
— Пий!
Обличчя її було все заліплене мокрим волоссям, сукня розтріпалася брудною ганчіркою по піску, у вухах бовтаються здоровенні такі сережки із великими камінцями, і на шиї блищить намисто. Теж таке... не маленьке. Кілька рядів великих, блискучих перлин у зелених водоростях.
— Ох... Що це за гидота... — відвела вона мою руку з пляшкою і явила мені з-під сплутаного волосся досить миле личко з виразними сіро-блакитними очима.
— Ну, пробач, іншого поки нічого немає.
— Де я... І хто ви такий, добродію?
Добродію? Що ще за звертання таке, хоч і знайоме, але трохи незвичне.
— Ви тонули, мені довелося вас без дозволу витягти.
— Води... Дайте мені води, добродію.
Ні, ну ти подивися! Я дуже навіть по-доброму їй кажу:
— Послухай, любонько, ну де я тобі тут зараз знайду воду, крім морської? Випий краще пива, воно досить непогане!
Що тут почалося... Голос ще слабенький, сама вся тремтить, а мені дорікає. Виявляється, не так до неї звертаюся!
— Її королівська величність Олісава, тож звольте дотримуватися етикету.
Чесно кажучи, розумію, що сам зараз трохи пришиблений. Усе ж таки, човном по голові отримати — це не те, що має додавати міркування в цю голову, чи не так? Та ще з пам'яттю якісь негаразди...
— Знаєш, ти вже вибач, але не до цього мені зараз, — не знайшов нічого розумнішого сказати.
— Я не мала честі бути вам представленою, — каже вона мені так зарозуміло, навіть ніс задирає, — Звольте покликати кого-небудь.
— Покликати? — я машинально озирнувся, — Кого? Послухай...те. Зараз нам не до етикету вже точно. Ми, слава богу, хоч до берега дісталися, але нікого іншого тут немає й близько. Хіба що якийсь корабель догорає там, за мисом...
— Як? Аріадна? — схопилася дівчина, — Моя яхта... А що ж інші... Жорж? Естер?
Дівчина і вона ж королева Олісава вчепилася мені в руку з силою, яку я навіть не міг від неї очікувати.
— Якщо це ваша яхта, то з нею щось сталося. Я бачив, як вона вся палала. Більше нікого не помітив, я і вас...
— Але хто ви, добродію? Як ми тут опинилися?
Я сів на пісок зручніше, дістав другу пляшку, поклав поруч, хвилі прибою почали мірно накочувати на її зелене скло.
— Вибачте, але я цього не пам'ятаю, — зітхнув я, — Поки витягав вас із води, човен ударив мене по голові. Напевно, через це все в ній і переплуталося.
— Ох, добродію, сердечно дякую вам за допомогу. Але все ж таки, правильніше звертатися до мене...
— Знаєш, — тут перебив я її, — шановна моя королево. По-перше, невідомо, чи я твій підданий. По-друге, ніколи й нема чого нам тут демонструвати етикет. А, по-третє, якби в морі почав з'ясовувати, як треба звертатися, нам би точно на дні довелося побувати!
Даремно я про море згадав. Очі її наповнилися сльозами, вона почала знову кашляти й питати про когось, про яхту, свій двір, про екіпаж і що з ними всіма сталося. Та звідки ж мені було все це знати? Тільки повторював, що не пам'ятаю. І сидіти на березі стало зовсім нецікаво. Занадто вже ставало спекотно. Хоч і занурився ще разок, щоб легше стало, але все якось не вистачало визначеності. Причому не тільки в моєму житті, адже тепер на руках у мене виявилася ціла королева. Так-так! Хто б міг подумати, чи не так? Втім, мене цей факт чомусь поки лише смішив. І здавався абсолютно природним у цій ситуації. Чому? Не знаю. Просто знаю, що ось так мені пощастило і не могло бути інакше.
— Пий...те пиво. Води може не бути довго.
— Не люблю я його...
— Ех, Олязайва, не знаю як по батькові. Ви як дитина, чесне слово! При чому тут люблю?
— Добродію, я не дозволяю вам зі мною розмовляти в такому тоні!
— Ну, тоді я сам собі дозволю. Нам потрібно піднятися туди нагору, і шукати допомогу. Я тебе... вас тут точно не залишу. Пиво замість води — не найгірший варіант, куди краще, ніж коньяк чи горілка. Може хоч спрагу втамувати, тож дуже раджу!
Скривилася, промовчала, навіть випила пива. Олісава... Що за королева така?
— А ви королева якої країни? — не замислюючись бовкнув.
— Сильно ж вас, добродію, човен вдарив! Олісава, Божою милістю королева Київа і всієї Русі, Червоної та Волині, Литви та Білої, Солоного Краю та Слобожанщини, Меотії та Північної Таврії...
— Стоп-стоп! Русі?
— Саме так! Королівство Русь... ви так здивовані, ніби ніколи не чули... Ви іноземець?
— А столиця все там же?
— Київ? Звісно! Що за дивне питання... Звідки ж ви прибули, що цього не знаєте? Але говорити — говорите...
— Дивно не це, — здивувався, — Русь... Олега пам'ятаю, Святослава... Олександри там усякі... А Олісава... Як вас по батькові?
Королева якось підозріло на мене подивилася.
— Так, — кивнув я, — абсолютно дурне питання. Недоречне зовсім. Але ви вже вибачте, погано тямлю.
Що правда, то правда. Виявився невідомим чином у товаристві справжньої королеви і тут же почав ставити абсолютно дурні запитання. Треба про інше думати. Наприклад, як вижити? І де б роздобути ще пива? За які такі гривні зразка тисяча вісімсот п'ятдесят четвертого року?
Олісава поморщилася і якось зіщулилася, ніби у неї засвербіла спина. Вона навіть злегка підвелася, щоб сісти зручніше.
— Королівських осіб, люб'язний мій рятівнику, по батькові називати незнайомій особі у звертанні недоречно. Це дозволено лише в близькому колі. А батька мого звали Миколою...
— Ви готові йти? — перебив я.
Микола, так Микола, чи до нього було зараз!
— Готові йти, ваша королівська величність... не забувайтеся, добродію!
— Ну так, джентльмен — це той, з ким спілкуючись, почуваєшся джентльменом, — згадалося мені щось таке прочитане і, схоже, я сказав це вголос, тому що врятована посміхнулася й кивнула. А потім раптом перейшла на іншу мову, і я її прекрасно зрозумів.
— Можливо, моєму рятівникові зручніше говорити англійською?
Завмер і намагаюся усвідомити дивну річ, якщо це інша мова, англійська, я її, виходить, теж знаю? А чи говорю?
— А це значить... Мені все одно... ваше королівське... Олі... Оле...
— Якщо англійскою, то вже кажіть Єлізабет. Або вам краще німецька? Vous parlez francais?
— О, ось якраз франсе, пробачте, не надто добре розумію. А ось англійська як рідна, так.
Дивно, я ці мови якось навіть погано для себе розрізняю... А вони ж різні. Як так? Королева хотіла щось сказати, але знову поморщилася. Я підвівся на ноги і закинув повну пляшку в торбу.
— Нам треба йти, володіння різними мовами зовсім не головне зараз.
— Ох, добродію. З вашими манерами...
Я підійшов до неї і простягнув руку.
— Сподіваюся, мої манери не завадять нам дістатися більш населених місць. А вже там, упевнений, до вас негайно з усіх боків збіжиться цілий натовп знавців етикету, щоб потішити ваш слух і правильною вимовою, і вірним звертанням. Ах, пардоньте і все таке...
Олісава-Єлізабет рукою провела по обличчю, намагаючись прибрати з нього розтріпане волосся і злегка всміхнулася.
— Мені здалося, чи у ваших словах дійсно був якісь глум? Ви мені надали... — знову поморщилася і повела плечима, — неоціненну послугу, і я за це вам нескінченно вдячна, але все ж таки, ви немов зовсім не розумієте, з ким говорите.
— Ах, ваша королівська величність... ось зараз правильно сказав? Так ось, шановна величність, ви тут ледь здатні йти, перебуваєте на якомусь забутому богом березі в компанії людини, яка не розуміє, з ким говорить, навколо ні душі, але ви намагаєтеся його навчати етикету! Мокрого, напівголого і цілим човном пришибленого! Так хто з нас у житті чогось не розуміє?
В очах королеви промайнув переляк, і я поспішив її заспокоїти.
— Ясна річ, що я не ідіот якийсь, на жінок не кидаюся, нехай навіть королев, так що не варто щодо мене переживати. Але й вам яке має бути зараз діло до титулування?
— Ви... Мені шкода, що ви мені не представлені...
— Господи, та як ще можуть звати жертву корабельної аварії? — посміхнувся я, — Тільки Максимком якимось. Максим Максимович — подвійно загублений.
Олісава округлила очі, але нічого не сказавши, злегка повернулася і раптом застогнала.
— Пробачте, але що з вами? — сів перед нею.
— Ні, нам необхідно йти, — спробувала вона підвестися, але знову застогнавши, плюхнулася назад на пісок.
— Поверніться... поверніться, ваша королівська ще величність, я подивлюся що там.
А що там? Там виявилася ціла рана. Сукня на лопатці просочилася кров'ю, в морі-то вона не була сильно помітна, а зараз був видно розріз і рана. Спочатку я подумав, що це був просто невеликий поріз, може, тріскою зачепило якоюсь. Або я так невдало в човен втягував її, що обдер об щось. Але під сукнею помітив щільний такий корсет, схоже, з металевими пластинками всередині. Швидше навіть прутиками. Парочка з них була перебита, схоже — ударом, і вже точно, я тут був ні до чого.
— Ваша величність, — кажу, — та вас чимось у спину вдарили...
Вона нерозуміюче подивилася на мене, потім раптом заплющила очі і відкинулася на каміння. По щоках потекли сльози, і вона почала схлипувати. Здорово! Тільки істерик мені зараз не вистачало!
— Негідник! Мерзотник! — почулося крізь схлипи, і я навіть отетерів.
— Пробачте, — зніяковіло почухав ніс, — я, звісно, був не надто ввічливим...
— Та до чого тут ви, добродію!
— Щось нічого не розумію...
Королева махнула було рукою, але тут же скривилася від болю.
— Почекайте, зараз я промию рану, — підійшов до води, зачерпнув.
Вже не знаю, наскільки чиста тут вода, але все ж таки вона солона, морська. Та й плавала вже в ній, так що гірше не буде. Полив разок, другий. Змив трохи кров.
— Це метал рану тривожить. Там перебиті ударом прутики.
Вона перестала схлипувати і підняла голову.
— Наскільки все серйозно, молю вас, скажіть!
— Що серйозно? Рана? Не можу сказати, наскільки глибока. Якби глибоко пробило, то, можливо, ви рукою не змогли б рухати, тому навряд чи. Але корсет цей потрібно зняти.
Вона раптом сіпнулася, як ошпарена, і спробувала відскочити від мене.
— Ви з глузду з'їхали!
Ну от! Засмикалася й ударилася об камінь, скрикнувши від болю.
— Бачите! Прути впиватимуться в рану.
— Зробіть же що-небудь! Підкладіть носовичок!
Засоромилася мене, бачите. Ну, тоді терпи, що вдієш. Носовичок... Де ж він? Почав вивертати свої кишені, заодно фіксуючи, чим багатий. На мені сорочка без кишень. І штани. Короткі шкарпетки. Усе. Не густо, що й казати. Документів немає, лише портмоне в наявності, а в ньому є незрозумілі картки і кілька купюр. Якихось тридцять п'ять доларів Сполучених Штатів Америки і цілих сорок гривень двома папірцями, коротше кажучи. А це вам зовсім не чотири золотих екю, але і я не д'Артаньян і зараз не в Парижі... Так, а хто це взагалі? І що за Париж? Це столиця... столиця... о, носовичок знайшовся. Сполоснув його в морі, склав рівненько і поклав під корсет на рану. Так, найвище було мені дозволено доторкнутися до тіла королеви своїми... цілком чистими руками. В інший час дивись, за це і голову могли відрубати...
— Вашу руку! Допоможіть мені встати...
Підвелася, сукня висіла мокрою ганчіркою такого собі блідо-зеленого кольору, вона була довгою, ноги заплуталися, і ледь не впала, якби не підхопив. Ох уже ці безпорадні величності... Стоп, а це ще що? На її стегні також розпливалася кривава пляма. Ще один поріз?
— Як ви опинилися у воді, ваша величність?
— Потрібно йти, досить уже розмов, — блиснула вона поглядом.
А ось іти-то була не в змозі. Поріз на нозі теж, напевно, виявився болючим. Стоїть, сопе, мовчить і дивиться на мене, а на очах бринить сльоза... Ну, що ти поробиш... Просто рішуче підійшов, присів і закинув її собі на плече, незважаючи на слабкі протести, і пішов вгору стежкою...
Йти було нелегко, і це я не скаржуся, а просто повідомляю факт, у його, так би мовити, оголеному вигляді. Тупати своїми босими... пардон, взутими в шкарпетки ногами, абсолютно не підготовленими попереднім, явно більш комфортним життям, до всіх цих нерівностей ґрунту, та ще по сухому, кам'янистому суглинку, порослому травою з жорсткими стеблами і вже практично висохлою під пекучими променями сонця, від чого вона набула, здається, ще більшої жорсткості; так от, просто іти було ще тим задоволенням. А тут ще тупав у саму спеку і тягнув, значить, нагору по схилу цілу королеву по ледь помітній стежці... А вона обурено сопе, упирається руками мені в спину і, чую, плаче, ніби я кудись її волочу кудись зовсім не туди...
У землі місцями були вирізані сходинки, стежка хоч і виляла вгору-вниз, але все ж таки, ми досить скоро опинилися нагорі. Тут берег повністю заріс густою високою травою, у якій весело гуділи різні джмелі та бджоли, подекуди стирчали невисокі деревця, більше схожі на чагарник. А ось слідів діяльності людини я не помітив. Утім, неподалік виднівся невеликий гайок, там, у затінку було б принаймні прохолодніше, тож туди я одразу й попрямував. І вже опинившись під деревами, зумів розгледіти недалеко якісь будівлі. Куди ж ти, стежко, мене привела?