Глава 32

Вітер практично стих, над морем не було жодної хмаринки, все навколо нібито застигло, як мої думки і моє життя… Лише пряний запах трав, легкий, ледь вловимий запах водоростей та пронизливе синє небо розбурхували мої почуття. Десь вдалині почала свою пісню якась пташка і тендітна, завмерла навколо тиша, ніби поставлене на паузу життя, немов стрепенулася, озирнулася і зробила свій наступний крок далі. В цій тиші протяжно замукала корова, десь у будинку впустили щось металеве і воно коротко дзвякнуло об підлогу... Почувся легкий шурхіт кроків людини, яка йшла доріжкою. 
Так, відсидітися в мене вже точно не вийде. Все одно не зможу сховатися, та й, по правді кажучи, не надто хочу. Мені ось дуже цікаво стало, чим це Олісава Миколаївна, ледь зійшовши на трон, встигла заслужити таку пильну увагу різних дуже агресивних осіб. Камердинерка королеви теж була не з простих. Чи як там... честниця. Та, що була на яхті, та й Глинська теж, мабуть, не з простої сім'ї. Щоб організувати заворушення в місті потрібно бути не просто робітником або селянином. А як нас швидко знайшли! Ні, не скажу, що я про це безперервно думав, мені вистачало і своїх турбот, однак же, мої думки ні-ні, та й весь час поверталися до цих замахів. Навіть пошукав у бібліотеці щось з приводу державного устрою. Не скажу, що знайшов довідник, лише велику енциклопедію, де вся ця інформація була розкидана по різних статтях в алфавітному порядку. Глави про державний устрій, на жаль, не було, а щоб знайти підходящий опис потрібно було знати хоч термін, яким він називається. А людина, яка не знала цього, або забула, могла лише читати поспіль або гортати в пошуках. Враховуючи, що тих томів було чимало, я вже було подумав - на кожну букву по одному, то часу це вимагало досить багато. Тож вирішив потім просто запитати в когось, все одно усі вже добре знають про мої провали в пам'яті, що тут приховувати. Хоча, хто ж мені зможе достемено розповісти чим заслужила Олісава таку полум'яну любов своїх підданих…
— Кхм-кхм, — повернувся, а біля мене стояв Реджинальд, як завжди зразково одягнений.
— Як там дядько?
— Дякую, мілорд. Ми відправили за лікарем.
— Реджи, запам'ятай! Не потрібно чекати моєї згоди, якщо комусь стало недобре. Лікарська допомога вимагає іноді швидких дій. І так доводиться довго чекати.
Реджинальд коротко кивнув. З ранку Бартон збирався перевіряти діяльність маєтку, але старому стало раптом погано, він ледь не впав. А вони ще вважали, що я сплю і чекали, поки дозволю послати за Касльхофом. От чорти! До речі, це що виходить, якщо раптом термінова допомога потрібна, так і чекати її доведеться… А як ті люди в халупах на березі? Касльхоф туди їздить лише тоді, коли сам вважає за потрібне. Ось цікаво, лікар Дольський, який поривався про щось там зі мною сперечатися, чи захоче туди приїжджати? Безкоштовно або за невеличкі гроші.
— І ще, — додав я, — Нагадай мені про лікаря.
— Сер? — здивувався мій камердинер.
— Мені тут спала на думку ідея. Раз у Щигліка є знайомець на постоялому дворі, там же ще знаходиться станція для диліжансів, вірно?
Реджинальд мовчав, лише запитливо дивився на мене.
— Загалом так, потрібно буде знайти або спорудити невеликий будиночок. Спочатку достатньо буде зняти кімнату на цьому постоялому дворі. І відправити повідомлення в найближчу лікарню, що я пропоную місце лікаря. Скільки там зарплата у них?
— Сімейного лікаря, мілорд? У них приватна практика…
— Реджинальде, мова про звичайного лікаря, молодого, але тямущого. Практики у нього тут може бути аж до несхочу. Просто потрібно розуміти, скільки йому доведеться платити на місяць. Гаразд, розберемося.
— Навіть молоді лікарі отримують чимало, сер. Якщо не так, як управитель у маєтку, то дуже близько до того.
Ну, я тепер власник товстої книги, в якій ведеться облік витрачання коштів, буду платити по ній заробітну плату. Пристойна сума на рік виходить по маєтку, але ще один лікар там просто загубиться. Камницький не дасть збрехати. Однак, вести облік кожного зі слуг було просто необхідно, оскільки за них сплачувався спеціальний податок. А квитанцію про сплату цього податку слід було відсилати не лише в державне казначейство, а й копію в якийсь джентльменський клуб у столиці. Немає квитанції та потрібної кількості обслуги — і немає тебе в клубі. Дурниця, здавалося б! Але так здавалося ж тільки мені, навіть мама приходила нагадати, і Шарлотта цікавилася. Це, бачте, вимоги статусу, в цьому клубі лише певні сім'ї перебувають, ось так…
— Будь ласка, поклич мені сюди Іванну. І ще… ти сказав про управителя, добре б відправити вінок який-небудь у Маяки, те що він злодюга ніхто і не знає майже, а що був управителем у нас знають усі…
З цією рудою потрібно якось визначитися, вистачить їй переді мною крутитися, я ж не залізний. Крім того, є у мене і тут ідея, при чому, з розряду полювання на двох зайців відразу. Покликати ще й цю кухарку, Алге? Або потім просто поставити перед фактом? А що, ідея мені здається перспективною. Навіть вільні кошти на неї є. Тут є один момент, звичайно. Як вкладатися, відразу серйозно чи поступово? Не знаю, чи хороший з мене ділок, я-то не Фальконер, однак у цій справі запитувати нікого, вона вимагає певної конфіденційності. І абсолютно невідомо, піде чи не піде, проте абсолютно не взавтра. Якщо купити приміщення відразу, то втратиш гроші. А якщо зняти, то набагато менші. Водночас, якщо все закрутиться, то хто дасть гарантію, що господар приміщення потім не покаже дулю на прохання про викуп? Або поставить таку ціну, що точно доведеться шукати інше місце. Ні, це не діло. Потрібно не просто купити приміщення! Потрібно побудувати будинок! Прямо в центрі міста. Що-що, а нерухомість завжди при ділі буде, поки не відберуть… Стоп, а хто може відібрати? Таке теж буває? Чому? Ось погано пам'ятаю, гаразд.
— Ви мене кликали, мілорд?
Стоїть Іванна така вся тиха, скромна, тільки оченята зиркають туди-сюди.
— Загалом, я вирішив дещо.
О, тепер погляд дуже уважний став.
— Іванно, я збираюся дати тобі можливість дечого домогтися у своєму житті. Ми вже про це говорили. Відсьогодні, якщо ти погодишся, звичайно, я визначу тебе на кухню.
— На кухню, мілорд? — здивовано розкрила вона свої баньки, у синяві яких ніби небо глянуло.
— Так. Твоє завдання стати старанною ученицею в Алге. Не стільки в готуванні, як у самій кухні. Як вона працює і як цю роботу налагодити і побудувати.
— Ви хочете…
— Послухай, спочатку! Я хочу, щоб ти знала кухарську справу, але стала зовсім не кухарем. Ти більше вивчай усякі десерти. Тістечка, морозиво… Фрукти. Вивчай чайні церемонії та сорти чаю, каву і як її готують. Ми з тобою трохи пізніше відкриємо в цьому чудовому місті чайну, господинею якої ти станеш.
Очі її загорілися, посмішка розтягнулася до вух, вона навіть притиснула руки до грудей і сунула в рот кулак, щоб, мабуть, не заверещати від радості. І зиркнула на Реджинальда, немов питаючи…
— Так, Реджинальд буде все знати. Але ти краще думай про те, як це зробити, тому що багато чого доведеться дізнаватися. У тому числі, етикет.
— Етикет?
— Так, його. Це буде не проста чайна, це буде чайна виключно для дам. Лише десерти і легка закуска, можливо. І обов'язково вбиральня, доступна всім охочим.
— Мілорд? — здивовано протягнула Іванна, Реджинальд теж спантеличено на мене подивився.
— Що ви дивуєтеся? Все має бути саме так! Треба буде з Бродським обговорити місце. Та й будівництво займе чимало часу… Поки воно в тебе є, Іванно. Але його може бути не так багато, будівництво все одно нешвидка справа, так що доведеться спочатку орендувати. Так!
— Вибачте, мілорд. Ви сказали вивчити етикет, я не надто добре читаю, та й книжок у мене немає.
— Нічого, я знайду тобі вчителя. Правда, вона поки про це не знає. Реджи, чи відомо Шарлотті про те, що я відповів пану Кандибі?
Вчора, щойно приїхав, знову тишком стрибнувши з тяговоза, мене чекало ще декілька листів. В одному з них, цей тип вирішив повідомити мені, що він має намір мене відвідати з розмовою про важливу справу. Прямо так і написав, маю намір вас відвідати! Уже по самому тону листа я зрозумів, що мені така людина не дуже сподобається, тому, не відкладаючи справу в довгий ящик, я одразу ж написав відповідь і попросив Реджинальда показати листа моїй сестрі.
— Гадаю, що якби не примірка, то леді Шарлотта змогла б особисто засвідчити вам свою гарячу подяку.
Ну так, я ж написав, що в мене з ним немає жодних справ і взагалі, найближчий рік я дещо зайнятий, тому прийняти його не зможу.
— Мілорд! — раптом здогадалася Іванна, — невже ви попросите леді Шарлотту?
— Саме так! — кивнув я, сподіваюся, не сильно роздуваючи щоки при цьому, — Ти переходиш ще й у її камеристки, тимчасово, звичайно. І Христина теж залишається. Тобі, щоправда, складно буде розриватися…
— Гадаю, мілорд, — встряв тут Реджинальд, — Іванні за наявності ще однієї покоївки, буде нескладно приділяти годину-дві кухні. Вона ж може подавати леді Шарлотті.
— Але мені не потрібні зайві запитання!
— Якщо ви дозволите, мілорд, то можна й іншу прислугу прилаштувати до справи. Всім корисно буде дізнатися щось нове.
— Ну, сторожам і лакеям я заняття знайду. З конюхами ось… Втім, як Саймон до тями прийде, придумаємо.
Головний конюх учора від мене отримав розпорядження знайти сріблясто-чорних коней, від чого впав в екстаз і здається так досі й стояв біля стайні зі щасливими очима. А я подумав, чому б і ні, раз Артур Берлінгтон віддавав переваги саме вороним, а попереду у нас сезон, де потрібно заявити про себе. Так, кожен такий кінь буде коштувати значно більше лікаря, це-то я теж прекрасно розумію, але все одно допомогти всім і кожному не зможу, навіть якщо сильно захочу. 
— Так що, Іванно, ти готова до змін у своєму житті?
Вона дивилася на мене такими очима, що я навіть трохи зніяковів. Ні, цим не можна користуватися. Багаті люди повинні залишатися, насамперед, людьми, а не просто багатіями, що купують собі людей, наче іграшки…
— Але навіщо я вам тоді, мілорд? — тихо запитала вона раптом.
Реджинальд навіть відвернувся.
— Послухай, хіба ти не потрібна, перш за все, самій собі? Своїй родині? — відповів я. — І в тебе буде можливість щось зробити для неї. Якщо вийде, ми створимо успішну справу. Модне місце, розумієш? Ну, або не створимо, так теж може бути. Спочатку тут, потім у столиці. І тоді вже я буду всім хвалитися знайомством з тобою! Готова до такого повороту у своєму житті?
Вона швидко-швидко закивала.
— Якби все так швидко робилося, як ти киваєш… Гаразд. Пам'ятай, що всьому ще потрібно дуже добре навчитися…
Загалом, тепер можна було ставити ще одну статую поруч із Саймоном. Хоча, все ж, через деякий час змогла вклонитися і піти. А у мене залишався ще один лист, той, що прийшов учора. Лист, який змусив мене замислитися. Він був не підписаний, але в ньому було дивне прохання про зустріч з дуже важливого приводу, хоча сам цей привід не був вказаний. Зустріч у місті. Для чого мені потрібно буде чекати в зазначеному місці в кареті. Цікаво і, я б навіть сказав, інтригуюче. На мить я навіть зрадів, подумав: а чи не Надін це вирішила пограти в подругу Тристана? Все ніяк не згадаю, як її там насправді звали... Вона казала, що така зустріч не повториться. То чи варто нав’язуватися, коли тебе не чекають? Чи, може, навпаки — чекає, що буду наполегливо домагатися? Що ж, сидіти, значить, у кареті в зазначеному місці в зазначений час і чекати... а раптом це пастка? Ось як бути? Сам розповідав про безпеку, а тут варто домовитися про зустріч, підійти до карети, відчинити дверцята і бахнути з пістоля і ось тобі, отримай. Або чого там ще є, люди ж багато придумують способів смертовбивства. Правда, виникає питання, а кому і навіщо це було б потрібно. Відповідь тут може критися в тому, що я зробив останнім часом. Міг би це бути привіт від Камницького? Або від розсерджених "сицилістів"? Навряд чи, їм ще потрібно знати про мою роль, так-то навіть королева бажала нагородити Максима Штірліца, та й конвой шукав його ж. Дивно, але факт. А ось Берлінгтон… Знову ж таки, Камницькому чим могло б це допомогти? Уже нічим. Цікавий у нього був підручний, який був, судячи з деяких свідчень, не надто керованим, але і той тепер весь вийшов. Якось так, побоювання зрозумілі, але, може, абсолютно зайві.
— Сер, — протягнув Реджинальд, — ще міледі…
— Міледі? — я повернувся до нього, — а що з нею?
— Вона знову послала за повіреним, мілорд. І була дуже сумна.
— Чим же, Реджинальде?
— Насмілюся зауважити, мілорд, міледі могла відчувати прихильність до пані Фокс, а тепер може почуватися трохи самотньою.
Диви який доморощений психолог! І не заперечиш!
— Хіба її не займають приготування до сезону?
— Якщо дозволите висловити своє зауваження, сер, справа не у Фокс. І не в сезоні. Мені здається, що міледі просто вважає, що може залишитися на самоті…
Хм, яка тут самотність? Тут такий натовп гасає… А може мамі не вистачає турбот? Камницький увивався біля неї, вона займалася… або їй здавалося, що займається господарством, намагається дати дітям найкраще, а тут раптом, раз — нічого їй не потрібно робити. І ніби як скаржитися немає на що, але при цьому невесело… Так? Не буду змагатися в психології з Реджинальдом. Піду її провідаю, думаю, вся справа в тому, що вона не знає чим себе зайняти. Фокс хоч плітки домашні носила, а тепер і того немає. Подивимося після сезону, а взагалі треба про це добре пам'ятати. Тому піднявся і пішов.
Міледі Берлінгтон замислено перебирала якісь відрізки тканин, заодно роблячи собі позначки в невеликій такій записній книжці.
— Доброго ранку! Обираєш нові сукні цим вертихвісткам?
Мама подивилася на мене і злегка всміхнулася.
— Ні, Артуре. Я думаю, як краще оздобити бальний зал у нашому особняку, в Києві. Сумніваюся, що там все буде готово.
— Ось уже тут можеш не сумніватися! Там буде нічого не готово. Я відправлю кого-небудь подивитися попередньо, є у мене впевненість щодо цього.
— Ти все також категоричний щодо Адама Петровича…
Ох, вона ще не знає, що його вже немає з нами. А чи треба їй про це розповісти?
— Мамо, ми його точно не побачимо, тому, краще взагалі про нього не згадувати. Ця людина - шахрай.
Агнеса Берлінгтон зітхнула і трошки нахилила голову, ніби погодившись. На ній була темна сукня, мої родичі вважали, що оголошена королевою жалоба стосується і їх, тому вирішили надіти темний одяг. Втім, мама і так віддавала перевагу темним кольорам, від фіолетового до чорного. По-моєму, бачив у неї ще темно-синю сукню, але ось світлих не бачив взагалі.
— Ти знову вчора запізнився до вечері, — м'яко дорікнула вона мені, не бажаючи, мабуть, говорити про Камницького.
Що ж, тема управителя мене теж не надто зараз займала.
— Було багато різних справ, — сказав я.
Покоївка, яка стояла поруч з мамою, здається її звали Софія, подала їй ще якісь тканини. Мама кинула їх поруч із собою і щось зашаруділо, це були кілька газет.
— Добре, що ці справи не затримали тебе на ніч у місті, — неголосно сказала мама, а я і тут відчув легкий докір.
— Що пишуть у газетах? — кивнув я на них, адже не тільки вона вміє йти від того, про що не хочеться розмовляти.
Мама склала руки на колінах.
— Ці ще можна буде прилаштувати. А де перелік посуду, Софіє?
— Він тут, міледі, — покоївка взяла зі столу кілька аркушів щільного жовтуватого паперу.
— Здається, Артуре, нам доведеться везти з собою і посуд, — зауважила мама, тримая від себе ці аркуші на відстані витягнутої руки, як усі люди, які страждають на далекозорість.
— Так є ж хтось в особняку, сподіваюсь. Потрібно дати телеграму, щоб повідомили, що є і чого бракує. І тоді ми будемо знати точно. Якщо що — купимо.
— Артуре, Артуре… — зітхнула мама, — під час сезону в столиці ти навряд чи знайдеш щось гідне. За розумні гроші, само собою! Ти ж не збираєшся ставити нашим гостям звичайні тарілки?
— А які вони мають бути? — здивувався я.
Мама тільки головою похитала, трохи сумно посміхнувшись.
— Ти так і не почав замислюватися про все це… втім, може й правильно. Посуд має бути з нашими гербами, сину. Нам не можна виглядати в чомусь неналежно!
Тут вже посміхатися почав я.
— Мамо, ми не будемо сліпо керуватися всім цим правилам!
— Будь ласка, зволь висловлюватися ясніше!
— Ми їх самі будемо створювати! Нема тарілок з нашим гербом? Що ж, нехай носять свої! І видивляються в кого більша.
Мама тихо розсміялася.
— Артуре, тобі все жартувати! А це, насправді, не жарти!
— Гаразд! — підняв я руки, ніби визнаючи свою поразку, — Нехай не приносять, ми що-небудь придумаємо, обійдемося взагалі без тарілок, влаштуємо вечір східної їжі за допомогою рук.
— Звідки тобі відомо, як там їдять?
— Звідки? — я подивився на всі боки, — Ах, ось же! У газетах прочитав!
Мама насупилася.
— У газетах теж дивне пишуть, не можна всьому довіряти.
— Дивне?
Вона погортала свою записну книжку, потім із досадою її відкинула вбік.
— Не бачу нічого… а ще люблять роздмухувати цілі історії та про всякі жахи повідомляти.
— Слухай, може тоді варто звернутися до окуліста? І про які жахи йдеться?
— Артуре, ти хочеш, щоб я тобі газетні плітки переказувала? Он, московити щось таке написали у своїх газетах, а ці раді підхопити… Ніби хтось із наших полонених солдатів вирвався з в'язниці і влаштував справжню різанину. Як уявлю, що ти міг опинитися в них у полоні, так серце немов перестає битися… А як це читати родичам тих, кого тримають ці жалюгідні підкорювачі у своїх катівнях!
— Не читай тоді!
— Як це не читай, а важливі новини?
Я трохи замислився, але потім зважився, все ж, запитати.
— Послухай, а ти не хотіла б зайнятися…
Мама різко ляснула рукою по тканині, яка лежала поруч неї.
— Артуре! У мене зараз багато важливих справ! І до кінця сезону їх не стане менше!
Я схопився і жартівливо стукнув підборами.
— Ясно! Так точно! Будемо знати! Дозвольте йти, вашество?
Навіть покоївка відвернулася і тихенько хихикнула, мама теж не витримала і розсміялася… 
Пішов з зали, маміна записна книжка чимось нагадала мені бальну. Нещодавно мені сестри давали черговий урок танців, показували схожу книжечку, куди пристойна дівчина вносить на балу розклад для танців. А гідний кавалер повинен зробити все можливе, щоб, по-перше, у його сестер, якщо поки немає дочок, все було повністю розписано охочими з ними потанцювати і це повинні бути серйозні молоді люди, а не якісь там повіси і шукачі приданого, а, по-друге, він сам повинен записатися у максимальної кількості пристойних дівчат і точно пам'ятати з ким і коли він повинен танцювати, при цьому, ні в якому разі не роблячи ніяких записів, бо для нього не надто гарно звірятися з ними. Де тут логіка? Я обережно поцікавився, що робити, якщо кавалер не надто здатен танцювати, нога там у нього болить. Відповідь, щоправда, я знав і так. Краще взагалі не приходити тоді. Якщо хворий — лікуйся. Якщо прийшов — танцюй. Втім, якщо казати про мене, то буде один привілей, на званому балу розклад складуть за мене, з урахуванням дуже багатьох різних обставин, головна з яких — мій статус спадкоємця старшої сім'ї. Я навіть сам, швидше за все, не зможу нікуди записатися і буду перебувати у віданні знатної розпорядниці балу, вона буде уважно стежити за тим, щоб мені в пару потрапила лише гідна особа. До речі, Радомира і Зубенко якраз і виконували часто ці функції. Цікаво, а як же тоді мені ще стежити за тим, щоб із сестрами не трапився новий казус? Виявляється, і це питання продумано, просто я буду на різних балах у різній якості. Мене якнайкраще влаштувала б роль опікуна, ніж головної жениховської страви. 
— Артуре! Чудово, що ти тут! - не встиг я дістатися стайні, як на дворі побачив Шарлотту.
— Доброго ранку, Шарлотто. Гарно виглядаєш.
— І тобі доброго ранку, братику. Значить, Кандиба вже написав тобі.
У темній сукні, з ретельно вкладеним волоссям вона мала дуже симпатичний вигляд, а бешкетні іскорки в очах лише додавали їй чарівності. Тримайся, столице!
— Якийсь він неприємний, не знаходиш?
Шарлотта сліпуче посміхнулася.
— Я у всьому згодна з вашою думкою, лорде Берлінгтон.
— Звичайно-звичайно! Ось захочу тебе видати за…
— Ні! Ти вже пообіцяв! Нічого у тебе з Гілбертом не вийде!
Я лише посміхнувся. Ще б язика показала!
— Ну, якщо так, ось тобі завдання по плечу. Мені потрібна твоя допомога.
— Ти серйозно зараз? — насупилася Шарлотта.
— Абсолютно. Я хочу, щоб ти взяла камердинеркою Іванну. І мені потрібно, щоб ти потихеньку, без шуму і зайвих очей дечому її навчила.
Шарлотта здивовано на мене подивилася, потім підійшла, взяла мене під руку і зазирнула в очі.
— Чи не хочеш ти сказати, що я повинна щось від усіх приховати?
— Я хочу сказати саме те, що говорю. А тобі мало б бути соромно за те, про що ти подумала. Вона буде з тобою, нехай навчиться етикету, якщо вийде — письму і звичайній абетці. Вмінню тримати себе і поводитися в світі.
— Ого! Що ти задумав, Артуре?
— Послухай, Лотко, я ж не питав тебе, що ти задумала, коли ти просила відмовити Кандибі! У мене є свої причини просити тебе про послугу.
Вона відвернулася, трохи помовчала.
— Знаєш, ти маєш рацію. Минуло скільки… Тиждень? Або два? Але відтоді, як ти, на нашу радість, повернувся, сталося стільки подій, стільки всього, за що мені варто бути тобі вдячною. А це зовсім не те прохання, про яке варто говорити. Просто я про тебе турбуюся…
Вона стиснула мою руку, а я зітхнув.
— За це дякую, звичайно. Але тут немає причин для занепокоєння, повір. Твоя Христина також залишається при тобі, хочеш - її теж вчи всьому, мені в жодному разі не потрібні якісь чвари.
— Але, все-таки, навіщо?
— Побачиш. Сподіваюся, і оціниш.
— Ну, Артуре, — вона докірливо подивилася на мене, — Так ти тільки дужче підживлюєш мою цікавість.
— Послухай, всьому свій час. Ти краще подумай, чим маму зайняти. Вона поки буде думати про твоє весілля, але оскільки до нього далеко, як…
Шарлотта блимнула на мене очима, уважно роздивляючись.
— Як... Якщо до нього ще далеко, то добре було б подумати саме зараз.
Ми пройшлися трохи по доріжці. Вже час мені було їхати в місто. Має відбутися зустріч із відправником цього дивного запрошення, місце обрано цікаве, недалеко від вокзалу, на додачу, серед дня. Цікаво, а якщо там стоятиме кілька екіпажів, то як впізнають мій? Загалом, не мені було про це думати... 
Коли карета скрипнула і відчинилися дверцята, я напружився, в одній руці у мене був пістолет, а в іншій цей проклятий циліндр, яким цей пістолет прикривав. Віконце з боку тротуару було ретельно зашторене, а ось інше, з боку вулиці розчинене і тому, хто заскочив би в карету світло било б в очі. Нехай хоч така невелика перевага, але вона у мене буде, вирішив я і чекав гостя разом з пістолетом у руках. Однак, у карету сіла пані, на вигляд, можливо, лише трохи молодша за мою матір.
— Мілорд? — напружено запитала вона мене, вдивляючись.
— Так, прошу, — сказав я їй, капелюх у мене був і так знятий, ситуація не вимагала великих шанобливостей, тому цілувати руку або щось таке я не став. Заодно дещо для себе вже відзначивши по першому враженню. Пані, яка призначила мені зустріч носила досить дороге плаття, я вже трохи розумівся на цьому. Тонкі рукавички, парасолька, модний капелюшок, загалом, це була така собі світська леді і тим дивнішим було прохання про зустріч.
— Дякую вам, мілорд Берлінгтон, що ви прийшли на цю зустріч, — голос у неї був приємний, навіть я б сказав, чарівний. При чому, не можна сказати, щоб вона якось намагалася мене зачарувати. Хоча, як би це точно знати, вірно? Жінки завжди хочуть подобатися.
Я кивнув їй, але нічого не сказав, тільки розглядав. Поки вона сідала навпроти, встиг засунути пістолет під ногу і надів циліндр.
— Чим зобов'язаний такій дивовижній можливості? — постарався я бути люб'язним настільки, наскільки дозволяло це зробити моє розуміння цієї самої люб'язності.
Вона мала досить виразне й симпатичне обличчя, матову шкіру, торкнуту зморшками під очима й на чолі, та пильний погляд темних очей... Втім, вона швидко потупилася і дивилася додолу, тереблячи в руках маленьку батистову білосніжну хусточку.
— Прошу мені вибачити, мілорд, але в мене не було іншої можливості з вами зустрітися. Та й залишилося занадто мало часу, я повинна незабаром поїхати.
— Щасливої дороги! — тут же відгукнувся я.
— Дякую вам, мілорд, мене хвилює не дорога, хоч вона і досить далека. Мене хвилюють дві мої маленькі крихітки, яких я змушена залишити. І я благаю вас подбати про них!
— Мене? — здивовано перепитав я.
Що за жарти? Ось буде номер, якщо виявиться, що я колись мав з нею якісь стосунки! А тепер ні хріна не пам'ятаю!
— Благаю вас, мілорд! Ви єдина їхня можливість на гідне життя. Боюся, що мені не скоро вдасться повернутися, а повідомити чоловікові — це спричинить катастрофічні наслідки.
— Для вас? Або для мене?
— Для мене, звичайно. Ви-то тут ні до чого, мілорд. Однак, я прошу вас, на згадку про вашого батька допомогти їм! Подбати про них! Все ж, вони вам рідні…
Оп-ля! Здається я починаю здогадуватися, про що піде мова. Однак же, ця пані…
— Вибачте, але ви мене знаєте, а я вас ні.
— Мілорд, вам це зовсім ні до чого. Я і так припустилася страшної помилки, тепер лише хочу, щоб мої діти, позбавлені батька, а тепер і матері мали хоч якусь можливість на гідне життя. Крім вас, у них нікого не залишиться.
— Чому ж, — пововтузився я на сидінні, — У мене є ще три сестри.
— Не потрібно їм про це знати, мілорд, — підняла вона голову, — Дівчатка завжди будуть на боці матері…
— А я, по-вашому, не буду?
Вона тяжко зітхнула і знову подивилася вниз.
— Ви голова роду. І ви можете зрозуміти, чому ваш батько…
— Ви знаєте, шановна незнайомка, батька я можу зрозуміти, але чому ви тут і зараз?
— Я їду, мілорд.
— Це вже почув. Але не розумію, хіба батько ніяк не подбав про вас? І про них?
Жінка смикала хустинку і лише похитала головою.
— І ви сказали подбати про них, значить, це не одна дитина? Як так могло взагалі вийти, щоб ніхто не знав?
Вона знову підняла голову і подивилася мені в очі.
— Це вже неважливо, мілорд! І стосується лише мене і вашого батька. Він дійсно готовий був забезпечити їм життя, хоч і був незадоволений тим, що так сталося. Ні-ні, він звинувачував не мене, а себе. І думав, як краще все влаштувати.
Я уважно на неї подивився, ще раз зазначив, що вона була напружена, але не надто нервувала. І, як мені здалося, зовсім не відчувала того сорому або збентеження, як це намагалася мені показати. Може, це якийсь такий спосіб обдурити довірливого лорда? Або будуть пред'явлені докази їхнього зв'язку?
— Ваш батько, мілорд, збирався оплатити їм навчання і навіть виділити деяку суму на життя. Невелику, але гідну. Однак же, після того, як з вами трапилися… після цієї війни і того нещастя що сталося, він трохи змінив свої плани. Він присягався мені, що щойно все вирішить, так обов'язково зробить це. Але, не встиг…
— Плани? А що він збирався зробити?
— Оплатити навчання і виділити їм суму…
— Їм! А кому їм, ви так і не сказали! — нагадав їй.
— Правда? Їх двоє, мілорд. Їх звуть Максим і Ольга, на честь їхньої бабусі і дідуся.
Я отетерів і вирячився на неї, ледь утримавшись, щоб не розсміятися.
— Ось, — вона розкрила сумочку і дістала звідти фотокартку.
Обережно взяв її і подивився. Цікаво, на ній був зображений якийсь чоловік із двома дітьми, це був мій батько? Я-то його зовсім не пам'ятав. Ще й імена такі, що за мода всіх підряд називати Максимами і Ольгами? Добре хоч не Олісавою назвали! Втім, одна Олісава у батька вже була…
— А вони зараз де знаходяться? — запитав я, простягаючи картку назад.
— Ні, — замотала вона головою, — нехай вона залишиться у вас. Метрика їхня тут.
Вона знову залізла в сумочку і дістала якісь папери. Якось машинально взяв і їх.
— Вони знаходяться в притулку. Це гарний притулок, директор там чудовий, але батьків вони своїх не знають. У нас були лише кілька зустрічей, коли вони були зовсім маленькими. Якби я тільки могла…
Вона знову схилила голову, але сліз я не помітив.
— Ви хочете, щоб я про них подбав? Але як мені пояснити це?
— Змогла ж ваша мати пояснити появу Сашка Корецького!
— Що ви маєте на увазі? — напружився я.
— Це, мілорд, питати потрібно не мене, не мої таємниці. Я всього лише нещасна жінка, яка помилилася… або мені просто не пощастило. Якщо ви справжній син свого батька, то ви не залишите без допомоги своїх єдинокровних брата і сестру! Ваш батько цього зробити не встиг, але я дуже щаслива, що у мене є можливість про це попросити справжнього Берлінгтона.
— Але чому він не встиг?!
Вона якось дивно глянула на мене.
— Ви не знаєте?
— Я?! Ні, звичайно!
— Йому тоді знадобилися терміново гроші. Він мені клятвено обіцяв, що щойно все зробить, так обов'язково оформить на моїх крихіток деяку суму. Однак…
— Знадобилися гроші? — вхопився я, — А ви не знаєте для чого? Просто мені відомо, що він збирав велику суму…
— Як навіщо? — несміливо посміхнулася вона, — Для вас.
Я тільки й міг, як здивовано дивитися на неї, чекаючи продовження.
— Так, для вас! Він же намагався вас викупити з полону.
— Викупити?
— Так, ви ж були в полоні у московитів. Він казав, що вийшло з кимось домовитися. І, судячи з того, що ви тут, йому це вдалося.
Ось так штука! Я подивився на картку в моїх руках. Чоловік на ній був щиро радий, він обіймав цих дітей і на його обличчі квітла усмішка. Щось у його рисах було знайоме…
— Це все, мілорд! Хай береже вас Господь!
Жінка вискочила з карети швидше, ніж я встиг її зупинити. На сидінні залишилася візитна картка, ще впав на підлогу пістолет, поки я підхоплював і те, і інше, а потім вискакував на вулицю й озирався в пошуках своєї співрозмовниці, вона швидким кроком підійшла до карети, яка стояла поруч із моєю, мить — і опинилася всередині, коли її кучер вже почав нахльостувати коней. Не знаю, може потрібно було за нею бігти, кричати… Можливо я трохи розгубився. Як би там не було, вона поїхала, а я залишився. З цілим оберемком нової інформації, яку потрібно було ще осмислити…