Глава 31

Я сидів на терасі й дивився на море. Видно його звідси було погано, з моєї нової альтанки вид був значно кращим, але мені було ліньки вставати й іти туди. Втім, мабуть, не лінь — просто тіло знало те, чого я ще не усвідомив: цей ранок потрібно було пережити саме тут, нерухомо, з чашкою в руках. Знову, вранці-рано на світанку схопився, бо став чомусь нервувати. Знову це неясне тривожне відчуття, ніби щось дуже важливе починається й водночас закінчується — і ти маєш встигнути вибрати. Переді мною постав той Рубікон, і питання було не в тому, чи вистачить сміливості його перейти, а в тому, чи взагалі є сенс до нього наближатись... Так, саме сьогодні належало остаточно вирішити, чи вплутуватися мені взагалі в ці «таємниці київського двору»... Цілком свідомо, а не через випадковість — це ж різні речі. Ніяких захопливих перспектив я не бачив. Навпаки — сама думка про необхідність розбиратися в інтригах і домагатися невідомо чого викликала роздратування. Мені б трохи власних спогадів, мені б свою пам'ять повернути... При цьому, вочевидь, як Берлінгтон я все одно ніяк не міг нічого уникнути. Як не крути, а настане сезон, доведеться їхати до столиці, там усе одно почнуться якісь місцеві чвари. Не мала баба клопоту, а зараз спокій лише сниться…
— Сер! — поруч виник Реджинальд. — Знов прибув пакет для вашої милості. А ще приїхав ваш повірений.
— Бродський? Що ще сталося…
Реджинальд тінню слідував за мною.
— Що там за пакет, Реджі?
— Пакет із королівської канцелярії, та ще й два листи вам, сер.
— Дивися-но, скоро поруч із нами відкриється ціле поштове відділення. Вчора пошта, сьогодні пошта... Ти провів Бродського до кабінету?
— Ні, сер! — він поглянув на мене так, ніби я запідозрив його в чомусь недоброму. — Я запросив його до малої вітальні й запропонував каву.
— Що ж, тоді клич…
У кабінеті було прохолодно настільки, наскільки в Одесі може бути прохолодно влітку. Прислуга зуміла роздобути тканину — щось середнє між легким простирадлом і щільним мереживом, щоб завісити розчинені вікна. Комашине дзижчання всередині було зовсім ні до чого, і так іноді свербить від укусів.
— Добрий вечір, мілорде, — сказав, входячи, Бродський, але побачивши мене, осікся. Він виник у дверях легкою світлою плямою, цей його літній костюм на тлі похмурих дубових панелей кабінету видавався якимось аж занадто безтурботним... а я ще й раптом замислився, чому це в мене нема такого? Чи лорд Берлінгтон за свій статус мусить ще й добре спітніти?!
— Здрастуйте, Самуїле, - підвівся я, - Не звертайте уваги, вухом за цвях зачепився, коли занадто гучно ним ляскав.
Повірений поправив окуляри й невпевнено посміхнувся.
— Сподіваюся, що у вас усе добре, мілорде Берлінгтон.
— Я теж на це сподіваюся, — я вказав йому на крісло. — Однак ваше несподіване прибуття може ці надії зруйнувати.
— Ні-ні! — запротестував він, сідаючи. — Нічого несподіваного! Просто я подумав, що вам важливо дізнатися: у мене вже є на прикметі людина, яка могла б стати управителем.
Я трохи посміхнувся.
— Дорогий мій Самуїле, я ще не розібрався зі справами одного, а ви мені хочете запропонувати іншого… Боюся, що посада управителя за нинішніх часів має один, але дуже важливий недолік — вона занадто дорого обходиться.
Бродський знову поправив окуляри й дещо здивовано подивився на мене.
— Але як же тоді бути з усім цим господарством?
— Мені зараз не хотілося б забивати цим голову, але раз ви вже приїхали, то скажу, що надумав. Як бути? Та просто інакше вибудувати роботу. Керуючий виконує занадто багато функцій, хоча його завдання — лише контроль за виконанням, він не повинен нічого підписувати. Підписувати договори має грамотна в цьому людина, а займатися доставкою отриманого зерна — взагалі третя.
Тепер мій повірений виглядав спантеличеним.
— Так же тільки побільшає всякої тяганини. І непотрібного тертя.
— Чому ж, підписання договорів оренди, як я розумію, це процес сезонний, і пари тижнів може бути достатньо, щоб залагодити всі юридичні та спірні моменти. Ви, наприклад, приїхали в Маяки, підписали й поїхали.
— А що означає ця «доставка» у вашому розумінні?
— Це і означає. Повинна бути людина, яка контролює землекористування, вирішує поточні питання на місці, обговорює попередні домовленості та умови. Але підписувати договори має інший. А відповідати за перевезення зерна — третій.
— Зерна? Ви бажаєте отримувати оренду зерном?
— Саме так! Ви це влучно зауважили. Якщо селяни кажуть, що їм зручно віддавати оренду саме зерном — чудово. Адже ціна зерна в Маяках одна, а тут — уже інша. Треба якось знайти нам компроміс між вигодою та справедливістю. Ми будемо звозити його до Одеси, і перед нами відкриється ціле «вікно можливостей».
— Цікавий вислів…
— Так? Самому цікаво… Ще кави хочете? А я вип’ю. З коньячком. Реджинальде, будь ласка. Так ось, Самуїле. Зерно — це можливості. Його можна продати, можна притримати, можна на борошно змолоти. Я не думаю, що його в мене буде занадто багато, але чомусь упевнений, що майбутнє за переробкою. Майбутнє — за швидкістю. І саме в такому напрямку ми й будемо думати.
Самуїл задумливо почухав ніс.
— Зберігання, завантаження, сам млин… це все додаткові витрати, мілорде. Зерно продав — і все, а борошно потрібно зберігати… там підмокло, там жучок якийсь… Крім того, ось ви кажете - підписувати договір має інший, але ж це дорога! Нехай жара ще, просто пилом дихати, але як бути після дощів? Взимку?
— Хіба взимку буде багато роботи? Я хоч поки не все добре пам’ятаю, але ось це чудово розумію! — запевнив я його, і це дійсно було так. — Ідея поки бродить у мені, зріє, але вже щось таке відчуваю. Просто наразі не до того.
Реджинальд з’явився біля мого ліктя так само безшумно, як і зник, залишивши по собі аромат коньяку та ледь чутний передзвін келихів на столі.
— Ах, так! — вигукнув раптом Бродський. — Мушу вам повідомити, що погашення привілею показало трохи інші цифри. Сам він трохи дешевший, близько дев’яноста тисяч на рік, плюс податок. Коротше кажучи, певна сума залишилася вільною.
— Ви ж пам’ятаєте, що в мене три сестри? — нагадав я, взявши в руки келих та насолоджуясь тонким ароматом, — Ось тепер будемо набирати виділену частку Олісаві. Тим паче, якщо це будуть папери, то за рік-другий вашими стараннями якась сотня до тисячі та й набіжить. А до цифри, зазначеної Шарлотті, можна буде додати. Просто мені здається, що із зерном потрібно щось вирішити. Подумайте, подивіться, може знайдеться якийсь цікавий проєкт переробки.
— Вибачте, у що?
— Та хоч у локшину!
— Навіщо ж у неї? - заклипав очами Бродський.
— Як навіщо?! Робимо локшину, фасуємо малими порціями, пакуємо в міцний, щільний папір і продаємо. Всякі холостяки, студенти та інші ледарі тільки раді будуть, що їм не треба готувати.
Бродський розсміявся.
— Та вони просто в трактир підуть.
— Е, ні. Не всі й не завжди. Та й дорожче там буде, у трактирі. А втім, і трактиру такі пакети можуть стати в пригоді. Ви подумайте, Самуїле. Поки що треба буде вашу людину відправити розібратися, що там у Маяках, закрити всі ці «хвости» Камницького. Заодно подивимося, наскільки він вправний, чи не так? А за ту локшину не хвилюйтеся, не схочуть брати - он нехай Сампайо у Португалію везе...
Радує мене поки що Бродський: за справу взявся з ентузіазмом, готовий на ніч дивлячись приїхати просто щоб щось обговорити… Однак усі ці справи для мене поки були лише способом зайняти розум і відволіктися. З Камницьким зрозуміло — з цим гадом потрібно було боротися, але все інше було немов біг. Втеча від самого себе, від роздумів про свою пам’ять, про своє життя, у якому мені чогось не вистачає. І начебто справи йдуть непогано. Можна взагалі нічого не робити — самої лише оренди й грошей Фальконера вже буде достатньо…
Бродський попрощався й пішов, а я тримав на колінах принесені папери й розмірковував. Головне — від Фальконера не можна залежати. Потрібно шукати щось інше, тим паче, що мені спокою все одно не дадуть, як я розумію. Як же! Цілий лорд Берлінгтон… А це ж я ще не занурився в столичне життя, там можуть бути ще ті акули! Відкрив пакета. Що там канцелярія від мене хоче? Повідомлення про жалобу? Про початок сезону? Запрошення, запрошення… А де якісь «вітаннячка»? «Раді вас бачити, дякуємо, що ви з нами»... Ні, нема. Ох, ти… Проте мені прийшов цікавий лист про якусь зустріч, але ось інший був саме тим, на який я чекав. Від Несвицького. Ну що ж, усе інше тепер зачекає. Як там казали — жереб кинуто...
Щойно ми минули Привокзальну площу, колеса карети мірно заторохтіли по бруківці відбиваючи рваний ритм, який негайно відгукнувся в моїй нозі. І це було зовсім недоречно. Я так і не згадав, що з нею сталося, а того доктора бачити не бажав. Останнім часом біль навіть вщухла, що почав забувати, але це дрібне, скрипуче деренчання щоразу викликало неприємну реакцію. Сподіваюся, минеться... адже все в цьому житті минає, на щастя - погане та на жаль - добре. Я обтрусив штани... ох ця нова жилетка — наче пастка, що раптово спрацювала ранком, коли поміж шафи проходив і мене схопила. Сукно таке цупке, що я ледве можу ворухнутися, а високий жорсткий комір сорочки впирається в щелепу, змушуючи тримати голову так, ніби я на всіх навколо дивлюся, як солдат на вошу. Відкинувся на спинку, намагаючись знайти зручне положення для ноги, але в цьому парадному виїзді зручність не передбачена. Я вже міркував, що б з цими каретами зробити, коли гроші є... За вікном минали будинки та перехожі. У них всіх сьогодні свої справи, маленькі й не дуже. Вони зайняті ними й зовсім не бачать, як я тут переходжу ріку... Так, це мій Рубікон. Я перетинаю його в кареті, затиснутий власною одежою та невизначеним обов'язком. При цьому чудово розуміючи, якщо помилюся бодай у чомусь — хто знає, куди тоді поїду.
Карета хитнулася востаннє і завмерла. І тиша, що наповнила салон, здалася гучнішою за гуркіт коліс. Нога знову відгукнулася гострим поколюванням — ніби тисячі дрібних голок нагадали, що я все ще живий, що моє тіло потребує рухатися, бо саме рух - життя. Швидко натягнув білі замшеві рукавички — вони сіли ідеально, наче друга шкіра, а пальці мимоволі стиснулися в кулак. Так, нервую чомусь. Ось воно як: коли є що втрачати, все бачиться інакше... Взяв циліндра  і відчув його справжнім шоломом, як надів, так наче на мене опустилося невидиме забороло. Так, турнір починається! Увага, я виходжу! Де там мій спис...
Штаб зустрів мене звичним для військової установи формалізмом. Стій, туди не ходи, хто там черговий, виходь... Але й порядок був неухильний. Ймовірно, переконавшись у його користі, старий генерал став ще вимогливішим до підлеглих. У всякому разі, я відчув себе в місці під надійною охороною. Куди без наказу вищого командувача дзуськи б я потрапив. В ці довгі коридори, де люди в мундирах зустрічалися рідкісними яскравими плямами на тлі похмурого кольору стін. Вище, на сходах, підлогу вкривали червоні килими, на вікнах були навіть яскраві фіранки — і скрізь панувала та особлива штабна тиша, у якій мої кроки та кроки супроводжуючого губилися, мов у бібліотеці. Вартові у переходах стояли як статуї.
Я йшов сюди, розуміючи, що мій ранковий «сюрприз» для воєводи вже запрацював. План із листом від імені Теодори Зубенко був не надто геніальним: Михайло Несвицький не міг ігнорувати звістку від племінниці, а замість неї мій лист із натяками на те, що справа стосується безпеки монарха — і поготів. Однак було багато ризикованих моментів, усе будь-якої миті могло піти не так. Та й хто знає, яка муха його вкусить...
— Отже, мій дорогий лорде Берлінгтон, — зустрів він мене в кабінеті, стоячи біля вікна й заклавши руки за спину, у його тоні мені навіть почулася якась до мене прихильність, — я вже казав усім знайомим, що мені подобаються рішучі офіцери. Обрали ви екстравагантний спосіб і спритно зуміли скористатися ім’ям моєї племінниці, хоча не розумію, чому не могли від свого імені просто написати... та й те, про що ви мені повідомили, теж вимагає неабиякої рішучості. Я вже мав можливість оцінити ваші поради, але зараз, боюся, мені потрібно брати до уваги й інші ризики.
— Пане генерале, я передусім хотів би подякувати вам за те, що погодилися мене вислухати. І повністю згоден із вами: саме всі ризики ми й повинні враховувати! Ви й самі чудово знаєте, що існує велика небезпека для життя її величності, ви й самі могли нещодавно в цьому переконатися.
Сивий генерал кивнув і вказав мені на стілець.
— Так, ви маєте рацію. Прошу, сідайте, лорде Берлінгтон.
— Зараз я тут скоріше як Макс фон Штірліц.
Несвицький підняв брову і став схожий на свого старшого брата.
— Це щось змінює?
— Ні, — усміхнувся я, — просто для точності. Михайле Петровичу, скоро сюди прибуде королева...
Він ледь не підскочив, тільки-но всівшись, і подивився на мене вже без особливої приязні.
— Ось, значить, як! Уже все вирішили?
— Ні, — похитав я головою, — лише підготував певний плацдарм. Королева має прибути сюди близько сімнадцятої години пополудні. Без великого супроводу.
Генерал повернувся й подивився на великий годинник із зозулею, що стояв у кутку кабінету біля вікна.
— Через кілька годин... Але я поки не розумію, чого ви від мене хочете.
— Знов ж таки, ви краще за мене знаєте, що замахи на її величність — це не випадковість, а ще й результат повної некомпетентності тих, хто називає себе охороною.
Несвицький нахмурився, його пальці застукали по стільниці.
— Ви про «синіх»? Це інше відомство, пане Максиме. Вони підпорядковуються Канцелярії Двору. Я не маю права втручатися в їхні справи, навіть якщо бачу, що вони не здатні навіть собор охороняти належним чином, коли там перебуває її величність.
— Не здатні — чи в їхніх лавах є ті, хто не бажає цього?
— Дозвольте, ви підозрюєте...
— Тут мова не про підозри, а про факти! Хто гарантував безпеку королівської яхти? Ті самі, хто охороняв собор. Вони ж і зараз здійснюють охорону, і можете мені повірити, роблять це абияк.
— Але я не можу їх замінити!
— Цього й не потрібно, Михайле Петровичу!
— То що ж вам потрібно? — здивовано вигукнув генерал.
— Вивезти звідси її величність під охороною людей, яким можна довіряти.
— Кірасири? Драгуни?
— Здається, ваші єгері вже один раз непогано впоралися.
Генерал хмикнув, нарешті відійшов від вікна, і я побачив, як у його напруженому погляді прокинувся азарт мисливця.
— Роту єгерів? Ви хочете, щоб вони взяли на себе функції конвою? Канцелярія мене живцем з’їсть.
— Я візьму на себе відповідальність. Чорти смугасті, ви ж бачите, що відбувається! — я ледь не вилаявся вголос. — Конвой поділили на роти, і тепер у них, схоже, якась плутанина. Поки вони там між собою розбираються, ми не можемо виключити можливість нових замахів. І мусимо гарантувати безпеку своїми силами. А заодно — швидкістю й рішучістю дій. Поки всі чекатимуть на офіційний урядовий потяг, її величність може відбути спеціальним експресом, раніше за розклад. Локомотив і два вагони. Це все, що мені потрібно: наказ єгерям і доступ до колій.
— Та-ак, юначе. Приголомшили ви мене. І так відкликають до генерального штабу, а тут ще ви... Як ви збираєтеся вчинити з конвоєм? Адже ті, хто буде в охороні її величності, просто виконують свій обов'язок.
— Ось і добре! До того ж вони ще й виконують веління королеви. Сподіваюся, якщо вони її почують...
Несвицький задумливо постукав по столу.
— Знову вам довіритися, Берлінгтон...
— Пане генерале, мені потрібен кабінет із двома виходами десь у глибині будівлі, щоб до нього ще був пост, на якому можна розвернути парочку конвойних. І єгері Скарлата, щоб скрутити незадоволених, якщо знадобиться. Вони вже супроводжували її величність до столиці, думаю, не відмовляться зробити це ще раз.
— Добре. Але щоб уникнути пересудів, сам я залишу штаб...
Я, напевно, собі всі нігті згриз, поки побачив, як до штабу під’їхала скромна карета без жодних гербів, яку супроводжували лише кілька вершників у синіх мундирах. Мені надали цілий кабінет, єгері давно вже прибули, ми встигли зі Скарлатом привітати один одного, і ідея залишити конвой з носом його привела у повний захват. О, тут у мене був повний однодумець — схоже, Віталій Григорович Скарлат був ще той шибеник. Щоправда, людей у нього було не надто багато, про цілу роту не йшлося, зате не треба було довго їх інструктувати. Я тільки розповів, що вони вже раз урятували її величність від змовників, після чого вони були сповнені рішучості діяти. От цікаво: а якби я сам був змовником?
З-за портьєри у світлі сонця, що заходило, я побачив, як із карети вийшла ще якась жінка — невже королева взяла з собою камеристку? Скарлат зі своїми єгерями вже чекав: частина «синіх», як я і передбачав, вартували біля карети, інших змусили стати біля входу. Залишалося двоє чи троє, хтось із них точно мав чатувати біля дверей. Я метнувся за стіл і подав знак.
Двері кабінету відчинилися, всередину зазирнув офіцер конвою, подивився на мене, оглянув кабінет і вийшов. Слідом увійшла Олісава. Надворі стояв теплий вересень, тому вона була лише в строгій чорній сукні. Позаду неї крокувала чесниця, яку вона навіщось взяла з собою, і цей офіцер. Хоч ми загалом дещо з нею обговорили, але, побачивши мене, вона все одно здивувалася. Втім, щойно офіцер переступив поріг, двоє єгерів, що ховалися за дверима, миттєво його схопили. Один чіткий рух — він навіть не встиг вихопити зброю, і йому затиснули рот. Олісава завмерла, притиснувши руки до обличчя, її чесниця ледь не знепритомніла від переляку.
— Ваша величносте, — я зробив швидкий крок уперед, — накажіть йому не чинити опору!
— Максиме? — її голос здригнувся від хвилювання, але вона тут же опанувала себе й повернулася до офіцера, що смикався в "обіймах" єгерів, — Костане, негайно замовкніть, якщо не хочете, щоб вас звинуватили в зраді!
Офіцер конвою, що намагався щось промикати, аж очі витріщив від подиву. Втім, можливо, це єгері його надто сильно стиснули.
— Те, що тут відбувається, робиться за моїм велінням, — тихо промовила Олісава, підійшовши до нього ближче — рівно настільки, щоб говорити майже пошепки. — Якщо дасте слово мовчати, вас негайно відпустять. Так?
Вона зиркнула на мене, ніби я тут роздавав вказівки.
— А що робити з вашою супутницею, ваша величносте? Ще одна камеристка?
Дівчина, що супроводжувала королеву — до речі, досить мила й одягнена не гірше за королеву — раптом випрямилася й окинула мене невдоволеним поглядом.
— Будьте ласкаві говорити зі мною в належному тоні, пане! Я чесниця її величності Ксенія Глинська!
— Макс Отто фон Штирліц, до ваших послуг, пані, — я дещо нервово їй усміхнувся.
— Костане? — королева дивилася на свого супроводжуючого, той перестав вириватися. Тим більше поруч тихо з'явився третій єгер із величезним тесаком у руках і по-звірячому йому усміхнувся. Він прослизнув повз і обережно зачинив двері. Цей Костан провів його приголомшеним і переляканим поглядом, потім глянув на королеву й почав хитати головою.
— Відпустіть його! — сказала вона, і єгері негайно виконали її розпорядження.
Я напружився, але розпатланий офіцер, важко дихаючи, здіймати галас не став.
— Ваша величносте, можемо їхати. Спеціальний експрес чекає вас на запасній колії. Тільки як бути...
Подивився я на червоного від напруження офіцера та бліду від обурення чесницю. Цікаво, це була та сама чи якась інша?
— Леді Глинська не супроводжувала мене на яхту, — сказала королева, підійшовши до мене і наче почувши мої думки, — Я їй довіряю!
Ксенія при цих словах ледь чутно хмикнула й підняла голову — маленька перемога, яку вона, певно, смакувала. Так, це прям була в нас любов з першого погляду...
— Пробачте, пане, але ми будемо змушені вас зв'язати, щоб ви не зчинили тут переполоху.
— Ваша величносте! Дозвольте мені слідувати за вами! — раптом кинувся він до королеви. — Це мій обов'язок! Благаю вас...
— Тсс! — зашипів я, прислухаючись.
Якого біса, давайте ми ще вечірку в поїзді влаштуємо й пів міста з собою заберемо! Глянув на королеву, а вона розгублено дивиться на мене.
— Максиме?
— Ох, Господи... та нехай їде, тільки я не чув, щоб він пообіцяв мовчати, тому ми зав'яжемо йому рот і руки.
— Не треба...
— Я вірний слуга її величності!
Мені захотілося вдаритися головою об стіну від усього цього, але я стримався.
— Ось і доведіть! Зав'язуйте йому рот! Якщо хочете виконати свій обов'язок, просто поїдете з нами. У поїзді ми вас розв'яжемо.
Промінь сонця, що почало заходити, мов розрізав кабінет навпіл, блиснувши сонячним зайчиком від тесака єгеря нагору, за яким сіпнулись перелякані очі Костана. Олісава нахмурилася, але потім кивнула йому.
— Робіть, як він сказав... Ксеніє, ти ж відправила усі потрібні речі?
Ох, тримайте мене! Як я міг забути, що будь-яка втеча неможлива без валізи речей і юрби прислужників! Хто там щось таке співав? А що потрібно цьому гравцю? Лише валізу, хоча не одну... Ні! Now the only thing a gambler needs... Is a suitcase and a trunk... Транк мені терміново!
- Так, ваша величносте! До центрального вокзалу...
Ми вийшли, залишивши інших конвойних стерегти порожній кабінет та порожню карету у дворі. Жереб було кинуто — потяг уже чекав на Товарній, готовий розірвати стукотом своїх коліс тишу цього теплого вечора.
— На жаль, ви вирушите не з центрального вокзалу, — знайшов можливість прошепотіти я королеві.
— Що? Знову мені наволочку замість капелюшка доведеться чіпляти?