Глава 30

Якось дивно... Нещодавно я так рвався з цього палацу, а тепер стою біля дверей і, навіть, гадки не маю, що далі робити. Хіба тільки сонце почало припікати і я відійшов у тінь від зовсім невеликого деревця, якось мляво розглядаючи навколишніх людей, карети… Десь там був мій кучер і мій екіпаж, потрібно було розшукати його і вирушати скоріше звідси, бо раптом цей конвой знову загориться бажанням щось розпитувати, проте мені не хотілося нічого робити. Розмова з королевою залишила дивне враження, я раптом замислився про те, чого сам хочу. Саме я! І зрозумів, що ні, виявляється, в мене, як це не дивно, особливих бажань немає. Усвідомлення цього простого факту ввело мене в якийсь ступор, адже так не повинно бути! Ну, як от! Не мати жодної мети, жодних бажань… Ну, ось їсти хотілося, це правда. Але це звичайне, буденне бажання, від якого нікому нікуди не подітися, якщо хочеш ще якось подовжити своє існування. А ось серйозної мети не було. Так, був маєток зі своїм життям і розбиратися в його справах якось необхідно, але і все на цьому. Це немов гра якась, таким було, здається, моє ставлення.
Торкнувся свого пульсуючого вуха. Ось, в цій грі можна запросто спіймати кулю. І добре, що краєчком. Я вже декілька разів йшов по самісенькому краю і не сказати, щоб мені дуже подобалася думка, що це може якось трапитися знов. Але, також вже є деякі речі, які викликають в мене неабиякий інтерес. Хм, неправильно було називати їх речами, люди все-таки. Випадко чи ні, але вже склалося, як не гадалося. Ні, вигадувати щось накшталт - "все це неспроста" - не буду, звичайна випадковость будь-яких подій. Однак же, кожна подія, будь вона хоч тричі випадковою, залишає після себе наслідки. І від них ти вже не можеш просто так відмахнутися, так? Плюс до всього, коли раптом відчуваєш новий смак до життя… до жінок. Ага, так.
Карета зупинилася біля мене і я стрепенувся.
— Мілорд, — звісився з козлів Дін, мій сьогодні тверезий кучер.
— Що? Так! — я відкрив дверцята і заліз усередину, — Поїхали!
— Куди їдемо, мілорд? — запитав він, зазирнувши з маленького віконечка в передній частині карети.
— Куди? Не завадило б перекусити, втім… — я замислився, — Знаєш, де редакція "Листка оголошень"?
Запитується, ось чого я знову сюди лізу? Виходить, мета, все ж, у мене є? Мені хочеться допомогти Олісаві... той, що королева. Безглуздо, розумію. Я тільки краєм промайнув, а вже "сині" ці намалювалися, варто тільки з'явитися в Києві… Ох, але якщо не з'явитися? Розлючена й ображена - що вона ще скоїть? Ні, не те. Якщо їй дійсно потрібна допомога, ось тут як бути? У цьому завжди складність, якісь проблеми зовсім інакше виглядають, якщо ти знаєш особисто кого вони стосуються і вже, абсолютно точно, коли вони стосуються власне тебе…
— Ви так і хочете написати? — все допитувалася в мене така зваблива панночка, яка приймала за віконцем оголошення в листок. Їй-право, точно, як телеграму на пошту.
— Так, а що не так?
Вона зціпила губи і кинула на мене замислений погляд.
— Навіщо ж вам, пане, дамський карнавальний костюм?
— Я ж вказав, загублена рукавичка, хочу знайти таку або весь костюм.
— Так-так, я вказала. Чорна, висока, мереживна рукавичка з павиним пір'ям, — вона знову кинула на мене загадковий погляд, — Але вам?
Я посміхнувся їй якомога доброзичливіше.
— Я імпресаріо. Мені потрібні найкращі костюми для актрис, розумієте?
— А який театр? — раптом закліпала віями кругленька така дівчина з пишною фігурою. Переді мною стояв якийсь пан давати оголошення про здачу в найм, так він ледь слиною не сходив, так на неї милувався.
— О, ви про нас ще почуєте!
Почому я знаю, які тут театри, люба! Ось що ти до мене причепилася, і так не знаю, навіщо приперся. Але відступати не став, заплатив за оголошення і якнайшвидше змився, а то це кліпання вій щось та означало. Ще, мабуть, мріє про кар'єру актриси або, раптом, любить рольові ігри в рукавичках…
Далі ми вирушили на Маяцьку дорогу, вже минув час виконання мого замовлення, та все було ніколи туди приїхати. Сьогодні якось все пройшло по-діловому швидко, розрахувався, забрав, уклали все у валізу, закинув її Дін нагору, зачепив ременями. Навіть ніхто нічого не побажав на прощання, напевно, перевіряли ще раз мої золоті. Втім, кравець виявився справжнім майстром. У всякому разі, грошей взяв менше, ніж модні кравці в центрі, зате зробив дуже багато, навіть кобуру мені пошив. Ці поїздки містом пристойно втомлювали, вже сильно хотілося їсти, тому довелося шукати щось підходяще. А поки їв згадав, про те, які отримав папери. І відклав повернення до маєтку…
— Та я абсолютно здоровий, Артуре! — запевнив мене Гілберт, лежачи на лікарняному ліжку і закинувши руки за голову, — попросили тільки сьогодні дати спокій нозі і вранці вже зможу покинути ці пенати.
— Мені розповідали про якийсь так віта…лер.
— Вітаналер. Ви не чули про такий?
— Ні!
— Ах, так… Послухайте, вам потрібно почитати про Генріха фон Тейна, вітаналер це дуже цікава штука. Треба було вас повести не тільки на Садову. Так, як я міг забути!
— А ці… пішли вже?
— Хто? Сині? Що, брате, і тебе встигли дістати?
У великій палаті, крім нас нікого не було. Лікарня взагалі була на мій великий подив не надто заповнена стражденними, і пахло тут якось незвично. Але я вже звик до того, що мені все якось бачиться інакше і намагався не звертати на це уваги.
— Та вже, встигли…
— Стривай! — насупив лоба Гілберт, — Але ви ж…
— Що?
— Хіба не одна служба?
Я показав йому кулак.
— Скільки можна повторювати тобі, я не перебуваю на службі!
— Однак, ти так голосно кричав про якийсь королівський сервіс…
Зітхнув лише, бо давно зрозумів, що мій язик — найперший ворог, іноді страшний і нещадний.
— Та я просто горлав усяке, не надто замислюючись, щоб його відволікти і збити з пантелику. І так нам із тобою пощастило.
— Це правда. І тепер цей Скарлат не зможе козиряти своєю дорожньою епопеєю.
— Як, до речі, його хоч звати, а то все Скарлат і Скарлат?
— Віталій Григорович. Відмінний малий, хоч і єгер.
Тут я пригадав, що хотів його про дещо розпитати.
— Слухай, я тут вчора ввечері отримав поштою пакет. Цілу купу паперів! Затвердження на нове звання із зазначенням про мою безстрокову відставку. Затвердження про надання безстрокової відпустки за станом здоров’я. Відомості військового міністерства на якесь майно, штатний лист на полк, інтендантську вимогу на поставку... Ось же, йолки-зелені, то мені виявляється потрібно сформувати цілий полк? Ти не знаєш, з чого раптом виникла цікавість до мене? Начебто, повинна розпочатися якась підготовка. 
Гілберт здивовано на мене подивився.
— Яка підготовка? Ми зараз нічого не розсилали, та й не на часі. А звідки депеша прийшла?
— Не пам'ятаю. А могла і не від вас?
— Якщо тільки прямим розпорядженням міністерства, але це в крайньому разі. І я таке взагалі не пригадаю. Це точно вона?
Я знизав плечима.
— Звідки мені знати… точніше, я не пам'ятаю. Написано, в термін такий-то підготувати згідно з привілеєм полк…
Гілберт аж присвиснув.
— Ні чорта собі! Хто це тобі таку свиню підклав? Зараз же абсолютно не час збору.
— Час, не час… Я ж погано все пам'ятаю! Що я взагалі повинен зробити? Призов оголосити? Найняти когось?
— Та ти що, Артуре! Який призов, ти ж не монарша особа. Якщо я правильно пам'ятаю, то ти повинен організувати формування, підготувати розташування, сплатити спорядження, забезпечити вербувальників.
— Коні теж входять у це спорядження?
— Ну, брате, само собою. Однак де ти їх зараз купиш до ярмарку. Та й яких? Конезаводи зажадають зараз ціну несусвітню, а під седло не будь-яка конячка підійде..
— Яких? — задумався я, — І справді…
— Ось як міг це забути? Дійсно, ця забудькуватість заразна штука! — схопився Гілберт, — Тобі ж, звичайно, тільки вороних подавай. Ах, ні! Прошу вибачення, сріблясто-вороних!
Я подивився на нього, подумав, а чи варто взагалі про це говорити. Потім вирішив, гаразд.
— Послухай, а навіщо армії зараз взагалі кавалерія? Ні, я розумію, що тяглова сила і все таке. Але кірасири! Зараз? Їх же перестріляють просто.
Гілберт аж підвівся.
— Що я чую? Трубіть - до зброї! Серед нас зрадник!
— Станіславе, з тобою все гаразд?
Він невесело посміявся і тільки рукою махнув.
— Артуре, Артуре… і ти вирішив приєднатися до хору цих противників кавалерії…
— Та ні до кого я не вирішив приєднуватися! - роздратовано махнув рукою, - Просто згадав про це і тебе вирішив запитати. Мені тут прислали цю вимогу, погрожують різними карами, а що робити не знаю. Є взагалі якесь цьому навчання? Курс молодого полководця? Тобто, полкоблудника… тьху, полкобудника, полкобудівника.
— Ха-ха, — знову засміявся мій друг, — Полкоблудника… Цікавий каламбур вийде! А-а, то ти не знаєш, це ж в головного інтенданта повіту прізвище Пилкобудник, він ще той love-less, хоча звуть його зовсім не Роберт... але підстаркуватий звабник. Регламент молодого пилкоблудника… Оригінально!
— Все тобі смішки та хихоньки. А це ж вимога, якщо не виконаю?
— Та розберемося, Артуре. Ти, он, герой справжній. Та ще й поранений. У голову.
— Щось це не завадило конвою мене допитувати. Хто ви такий, та як там з'явилися…
Гілберт скривився.
— Та ці дундуки кого хочеш із себе виведуть! Причепилися до мене, хто ти та що ти. Та все з підковиркою. І, головне, тебе Максимом звуть. Ну, я не став їх поправляти, що ти не зовсім Штігліц. Але пам'ятай, Артуре, — понизив він голос, — якщо почнуть базікати, що ти хапав її величність і волочив її кудись, то тут до тебе з'явиться набагато більше запитань.
Я здивовано на нього подивився.
— А я мав двічі вклонитися, попросити тричі вибачень, лише потім найнижче чекати її рішення вийти із собору?
Станіслав став серйозним.
— Дурням марно щось пояснювати. Вони завжди краще за всіх знають, як правильно все робити там, де їх самих ніколи немає і куди вони вічно запізнюються! Але образа дією монаршої особи, це тобі не кіт чхнув!
— Так це образа! — я теж говорив тихіше і нахилився до нього ближче, — А я лише королівську владу підтримумав, ласкаво й ніжно!
В очах Гілберта з'явилося безмірне здивування і навіть захват.
— Артуре! Ніколи так не кажи! Нікому! Благаю! Бо не можна хапати її величність! Тим більше, ласкаво і ніжно!
Ми глянули один на одного, а потім раптом стали іржати і реготати як коні. Нехай і зовсім не вороні…