Глава 29

— Як ти міг? Ні, ну як ти міг? — усе вигукувала мама, поки камеристки бігали з келихами та підносами.
Я сидів на кріслі, Вікторія сіла поруч на підлокітник і, тримаючи мене за руку, поклала голову мені на плече. Шарлотта стояла за спиною, сердито сопіла, але мовчала. А Олісава… не та, що королева, а та, що моя сестра, підскочила з крісла, ніби її ткнули голкою…
— Мамо! Ну скільки можна, зрештою! Нічого ж не сталося…
— І ти, Лісо?
Ми нарешті прибули додому. Мені не вдалося відмовитися від супроводу родини, втім, я і не хотів їх залишати, нехай і з Саймоном і Щигликом. Біля собору ми знайшли якогось доктора, потім розшукати карету, щоб відвезти Гілберта в шпиталь. Нам дуже пощастило, що вийшло зчинити не дуже багато галасу, те, що відбувалося в соборі, взагалі не було чутно на вулиці, а всю цю метушню якось не всі й не одразу помітили. Від мене, всього в крові, поки я бігав по собору, всі, звичайно, сахалися, тут-то вже були свідки події. А я шукав маму і сестер, і мені це вдалося. Погано, що самі вони якраз були всьому свідками, та ще моє вухо… але ось обурювалася мама зовсім не цьому. Ні! Ані те, що я пішов, ані те, що я ризикував, усе це не було причиною її обурення.
— Як ти міг вдарити священника? — не вгамовувалася вона.
— Ну хто тобі це сказав? — поморщився я.
Вухо злегка нило, та ще й дратувало, що тепер позбувся його частини. Руку так, лише злегка дряпнуло, її обробили, а вухо взагалі заліпили, сиджу тепер, голова обв’язана, кров на рукаві, аби тільки вся не витекла по сирий землі…
— Так він же так кричав, як тебе побачив!
Ну так, тут не пощастило, зустрілися.
— Мамо, та я не бив його! Спіткнувся просто і руку витягнув, щоб схопитися…
Шарлотта взяла і смикнула мене непомітно за волосся.
— Але він-то вирішив, що ти його вдарив!
— Мамо, та здався тобі той мирський служка! Він зовсім не священник, і Артур його випадково штовхнув! А от сам він сьогодні був справжнім героєм!
— Що ви таке вигадали, дурні хлопчиська? — мама вже почала трохи заспокоюватися, але не могла не висловити все, що хотіла, — Не можна було просто покликати поліцію, щоб вони щось зробили з цим злодієм?
— Мамо, Артур захищав королеву!
Гапка принесла мамі її чай, почула Вікторію, завмерла, а потім подивилася на мене захопленими очима.
— І взагалі, свари краще Гілберта, йому більше дісталося! — зауважив я.
— Артуре! — покликала мене мама.
Я зітхнув, встав і підійшов до неї. Вона махнула мені рукою, щоб я нахилився, а потім поцілувала мене в лоб.
— Я пишаюся тобою, сину! Але ти достатньо проявив хоробрості! Тобі тепер потрібно бути обережнішим, бережи себе. І передай, будь ласка, цьому молодому офіцеру, який був поруч із тобою і мілордом Гілбертом, що я засмучена тим, що він дозволив собі такі бридкі слова, та ще й у такому місці.
— Так! — вигукнула Вікторія, — А хто він такий?
І подивилася на мене з очікуванням. Я лише зітхнув і похитав головою.
— Віко, нехай поки Шарлотта заміж вийде, а ти потім будеш поручниками цікавитися.
— Артуре! — одразу два незадоволених голоси.
— Я теж вас усіх люблю! — крикнув їм і швидко втік із вітальні...
Зранку, попри минулий день, повний усілякої метушні, в якому я щасливо уникнув кількох поганих куль, але не уникнув зустрічі з королевою, довго спати я не зміг. Щось мене розбудило, не став валятися, одразу зібрався і наказав готувати виїзд. Мені стало совісно, що Гілберт десь там у шпиталі валяється, а я тут прохолоджуюся, тому, зібравши якусь там їжу, трохи фруктів і взявши флягу лимонаду… гаразд, не сам взяв, а попросив… не попросив, а сказав. Загалом, не чекаючи пробудження матері та сестер, я вирушив до Гілберта, вчора його повезли у військовий шпиталь, здається, доктор казав, що він знаходився в кінці Портофранківської або Олешської. Вранці й не надто спекотної погоди дісталися ми швидко, в шпиталі цьому, мені теж досить швидко показали де там герой вчорашнього дня. Але ось зайти до нього мені не вдалося, біля палати маячили два типи в якихось ще небачених мною синюватих мундирах, які заявили, що пускати сюди не велено.
— Ким? — здивувався я, — Що ще за новини?
— Не велено мною, — поспішав до мене по коридору ще один тип у такому ж мундирі, на якому цієї всякої мішури було помітно більше, — Звольте повідомити, в якій справі вам потрібно пройти до цієї палати?
— А, — здогадався я, — Ви, ймовірно, приставлені охороняти мілорда Гілберта.
— Охороняти? — поморщився, підходячи до мене не дуже високий офіцер, з густими вусами, чи не на всю ширину обличчя кожен, — Ні, ми тут не для охорони… А ви хто, дозвольте запитати?
— Запитуйте, звичайно, — вирвалося у мене, — Але можу задати вам те ж питання!
Щось мені він не сподобався. Із сусідніх дверей виглянула дуже незадоволена сестричка в темній сукні та білій хустці. Вона не дуже доброзичливо подивилася на нас, але тут уже я ніяк не міг нічого вдіяти.
— Надпоручник її величності конвою, Саймон Пірсов, — узявся в боки офіцер, йому взагалі незадоволений погляд сестрички був нецікавий.
— А! — навіть якось зрадів я, — Конвой, треба ж! Виявляється, він існує!
Не сподобалася їм моя усмішка, ось прямо це я одразу відчув.
— Хто ви такий, пане, і що вам тут потрібно?
Так, папір був зі мною, але виписаний він на яке ім’я? На те ще, зовсім не лорда!
— Мені потрібно провідати мілорда Гілберта, який, як мені сказали, знаходиться в цій палаті.
— Але ви-то хто такий? — остаточно розлютився цей Пірсов.
— Мене звати Макс Отто фон Штірліц.
— Як?! — чомусь він навіть зрадів.
І ті двоє переглянулися. Оп-па… Може, потрібно було представлятися Берлінгтоном?
— Так це ви були в соборі разом із зазначеним ротмістром Гілбертом? У нас є розпорядження доставити вас до палацу губернатора.
Сестра розсерджено зачинила двері в іншу палату і рішуче пішла до нас. З іншого боку коридору теж стали підтягуватися якісь люди. Що взагалі відбувається? І де Гілберт?
— Я прибув сюди дізнатися про стан мілорда Гілберта і поки це не зроблю, від доставки відмовлюся.
— Ви в своєму розумі? — ошелешено запитав Пірсов, — Конвой його величності, ви що, не розумієте?
— Не знаю, що я повинен розуміти…
— Панове! Тут лікарня! Вона вимагає тиші! — незадоволеним, але дуже впевненим голосом сказала сестра, підійшовши до нас.
— Прошу вибачити, о прекрасна незнайомко! — заусміхався я їй, і схилився в короткому поклоні, не звертаючи увагу на надпоручника, що настовбурчував вуса, — Але може бути у вашій владі повідомити мандрівникові про його страждаючого друга?
— Та я вас зараз… — почав шаленіти Пірсов, а його колеги загрозливо до мене повернулися.
— А ви помовчіть поки! — різко відповіла медична сестра Пірсову, — Весь ранок тут горланите, усіх хворих турбуєте. Мілорд Гілберт зараз отримує процедури.
Я миттю підібрався і подивився на неї вже серйозно.
— Процедури? З ним трапилося щось погане?
Вона насупилася, зсунула брови, хотіла було виглядати суворіше, але її дещо дитяче, хоч і миловидне обличчя з кучерявими пасмами, що стирчать з-під хустки, з насупленим чолом виглядало трохи кумедно, ніби дитина сварила великих дядьків.
— Чому ви так вирішили? — запитала здивовано вона.
— Послухай-но… — тут ожив Пірсов, але сестра раптом підійшла до нього впритул і ткнула пальцем прямо в груди.
— Надпоручнику, звольте поводитися належним чином! Інакше, я повідомлю міледі Рейлі про вашу поведінку і вам тоді точно непереливки буде!
Не знаю, хто це така, але я одразу відчув до цієї міледі щире ставлення.
— А вам, — вона різко повернулася до мене, залишивши Пірсова тільки відкривати й закривати рот, — скажу, що все з мілордом добре, просто його відправили вітаналер пройти, щоб швидше рана закрилася.
— Вітаналер? — тут уже я заходився чухати потилицю.
— Так, — спокійно кивнула вона, — Необхідність у цьому була, слід визнати, не надто висока, але доктор Брандт вирішив інакше.
— Ви зможете йому передати гостинці? — простягнув я полотняну сумку, яку мені зібрали на кухні.
Сестра милосердя подивилася на неї з сумнівом, але все-таки взяла.
— Будьте люб’язні, передайте йому, що я його провідував і буду чекати від нього повідомлень.
— А поки, — втрутився тут Пірсов, — Прошу вас слідувати за мною, вас вимагають негайно розшукати.
На це я тільки зітхнув… Боюся, що тікати від них не найкращий вихід, це викличе великий переполох, та й який у цьому сенс?
Відвезли мене до цього палацу губернатора досить швидко, та й розташовувався він недалеко, наприкінці Приморського бульвару. Однак, навіть за коротку дорогу туди Пірсов усі нерви виматав: то не хотів дати можливість розпорядитися, щоб Дін рушив за нами, то вдавав перед оточуючими, ніби затримав важливого шпигуна. Чесно кажучи, мені все, що відбувалося, дедалі дужче не подобалося. І сидіти в одному з кабінетів цього палацу в очікуванні теж дратувало. Не знаю, скільки насправді минуло часу, але я вже почав закипати. Тут на вікнах не було ґрат, двері теж були не замкнені, хоч за ними й стояв якийсь бовдур; до того ж, мене ніхто так і не обшукав, тож пістолет був при мені, а це додавало певної впевненості. Конвой, дідько! Надія та опора...
Скрипнули двері, і в кабінет тихо шугнув ще один синьомундирник, але це був чоловік уже зрілого віку, із сивуватим волоссям і пониклими вусами. Я ж залишився сидіти на стільці, навіть не повернувся, лише стежив краєм ока. І ця моя поведінка йому дуже не сподобалася. Він кинув свою папку з паперами на стіл, уперся в нього обома руками й ніби навис зверху, грізно свердлючи мене поглядом.
— Маю честь представляти особистий її величності конвой. У нас виникли до вас деякі запитання. 
— Я міг би відповісти на них вашому Пірсову просто в госпіталі й не марнувати ваш час. 
— Пірсову? Ні, я мушу вас допитати у зв'язку із вчорашніми подіями.
Я насторожився.
— Допитати? На якій підставі?
Він посопів, але сів і розкрив свої документи.
— На підставі вашої в них участі. 
— Участі? Ось як? — щось мені зовсім не сподобалося сказане.
Навіть серце почало активніше стукати, розганяючи кров.
— Ви ж визнаєте, що були вчора в соборі під час відспівування принца Георгія? 
— Чи правильно я розумію, що конвой... 
— Відповідати на запитання! — раптом гримнув «синій». 
— Будьте ласкаві розмовляти зі мною в належному тоні! 
— Здається, — він хижо усміхнувся, — ви не розумієте, з ким маєте справу!
Я лише розвів руками, намагаючись, щоб поли сюртука розійшлися ширше — раптом доведеться хапатися за пістолет.
— Я не знаю вас і не знаю, якого біса ви мене питаєте. 
— Ах, не знаєте... Скажіть, а чи були ви коли-небудь на борту яхти «Аріадна»? 
— Що? — завмер я від подиву. 
— Так-так! — свердлив він мене поглядом. — У списках гостей ви не значилися, в екіпажі не перебували. Звісно, у вас тоді могло бути інше ім’я.
А ось це стало зовсім цікаво! Чому раптом випливла ця яхта? Королівський конвой... це що, виходить, особиста охорона королеви? Не просто охорона, а щось на кшталт таємної служби? І вона доручила їй щось про мене з'ясувати? Розповіла все, і вони стали вивідувати, хто я? Чи, шукаючи мене, щоб висловити всю свою гарячу вдячність, раптом вельми зажурилися, що не могли довго знайти?
— Я ніколи не був на цій яхті. Принаймні, я цього не пам'ятаю. На неї екскурсії водили коли-небудь? 
— Кого? Які екскурсії? Ви мені тут зуби не заговорюйте! Хто ви такий, Максе Штірліц? І чому ви завжди з'являєтеся там, де скоюються замахи на її величність? 
— А хто ви такий, щоб ставити ці запитання? І чому я мушу на них відповідати!
— Ах, так... Зволійте встати! — голосом, сповненим стриманого гніву, сказав він. 
— Не хочу! — відповів я, променисто йому усміхнувшись. — І для початку прошу повідомити, що вам від мене треба! 
— Що?! — йому явно хотілося підскочити й загорлати, але він тримався. — Та ви нахаба, пане! 
— Можливо, — кивнув я і став міркувати, як пробиватися назовні і що потім взагалі робити. 
— Хто ви взагалі такий? Як смієте так поводитися? 
— А хто ви? — відповів йому. — Так, хто ви, що дозволяєте собі з порога поводитися подібним чином. Ви вважаєте, що належність до якогось конвою дає вам безумовне право на шану? Чи одразу скасовує елементарну ввічливість? Чи ви тут обвинувач і суд в одній особі? 
— Я з особистого конвою її величності, — злісним, свистячим шепотом почав говорити синьомундирний, — ми ретельно вивчаємо ваше ставлення до всього... 
— Авжеж! — вигукнув я, — Після того, як уся ваша служба, увесь хвалений конвой виявився цілком марним, ви щось там заповзялися! 
— Та як ви смієте? 
— Що, правда очі коле? І, можливо, це вам, а не мені пощастило її витягнути?
Він схопився і роззявив був рота, щоб закричати, але потім передумав.
— Це лише ваші слова.
Я розсміявся.
— Справді? Скажіть ще, що я все вигадав, не було вибуху на яхті, не було стрілянини, ніхто взагалі ні на кого не зазіхав. 
— Або ж усе це було зроблено для того, щоб наблизитися до її величності й домогтися її прихильності! — випалив раптом цей із конвою.
Жах який! Не мала баба клопоту — купила поросятко... Я голосно й від душі засміявся, рука ковзнула в кишеню й міцно стиснула руків'я пістолета.
— Ви мене в ці ваші дурні палацові інтриги, будь ласка, не вплутуйте. Я розумію, що ви від страху за свої місця починаєте винних усюди шукати, але розберіться якось без моєї участі. І займіться, зрештою, своїми прямими обов'язками, може, це принесе результат.
Він мовчав, пильно дивлячись на мене, на його чолі виступили краплі поту.
— Ви, схоже, не усвідомлюєте, що перебуваєте зараз у дуже скрутному становищі. З'явилися нізвідки... 
— І потім ось так просто взяв і вирішив урятувати королеву. Всього пару-трійку разів. А треба було цього не робити, авжеж?
Я різко нахилився до нього, готовий вихопити пістолет і далі кинутися на прорив, хоч до біса на роги, але до останнього битися, аби тільки жодна сволота не змогла більше знущатися з мене, щоб за жодну ціну не повернутися в жодні каземати...
— А тепер ви... ви скажіть! Правда, що хтось вам поставив завдання перешкоджати пошуку справжнього винуватця цих замахів? 
— Що ви верзете? — витріщив він очі. 
— Чому тоді ви не шукаєте винного? 
— Це... її величність наказала вас розшукати! 
— Розшукати? Не затримати? Не заарештувати? — допитувався я, — Майте на увазі, у мене є з собою один папір, за допомогою якого весь ваш конвой зможе лише поцілувати мене в... Але оскільки ваша служба переслідує рятівника королеви... Це така помста, що замах не вдався, чи не так? Чи, можливо, ви самі за всім цим стоїте? 
— Ви... Ви що це вигадали?! 
— Та плювати, що вигадав я! Це ви тут зовсім береги попутали, як я бачу! Усіх підряд у змовники вирішили записати! 
— Її величність доручила вас знайти, ми виконуємо свій обов'язок, — з деяким пафосом сказав синій мундир. 
— До чого тут обов'язок? Вам недостатньо знати, що я не дав її вбити? Вчора зокрема! 
— Але хто ви? 
— Чому вас тільки це цікавить?! А змовники, хто вони — таке питання не спадало вам на думку?
За дверима почулося якесь шурхотіння. Я почув, як за спиною відчинилися двері і хтось увійшов.
— Що тут відбувається? — почув я владний голос Олісави. Не тієї, що сестра, а тієї, що королева. 
— Матвію Григоровичу? — перепитав чоловічий голос здивовано.
Я встав, повернувся і зробив крок уперед.
— Оце так зустріч! — голосно мовив. 
— Караул! — тихенько пробекав цей Матвій за спиною.
Переді мною завмер ще один представник конвою в синьому мундирі, на цьому було вже зовсім багато прикрас, схоже, це був якийсь начальник. А поруч із ним стояла хоч і здивована, але чомусь усміхнена королева.
— Максиме? Що тут відбувається? 
— Як що? — розсміявся я, втім, трохи нервово, — Ваша величносте! Вдячні охоронці збираються зробити мене винним у всіх замахах. Чи не так, панове? 
— Прошу вибачити, — ще один офіцер конвою підійшов ближче, — З ким маю честь? 
— Як же! — глузливо усміхався я. — Ви дали розпорядження про мій арешт, не спромігшись дізнатися ім'я? Макс Отто фон Штирліц.
Королева раптом тихо розсміялася. Вона була трохи блідою, виглядала втомленою, але помітно краще, ніж тоді, коли ми з нею бачилися востаннє. Вона пройшлася навколо, так само розглядаючи мене, наче експонат, шарудячи у повислій тиші своєю суворою чорною сукнею.
— А куди поділися Вільгельм, Фрідріх та решта? — запитала вона навіть якось весело. 
— Вони побігли гострити свої мечі та кинджали. 
— Що? — роззявив рота офіцер. 
— Отже, Матвію Григоровичу, будьте ласкаві повідомити, що тут відбувається, — королева раптом подивилася на того, хто мене допитував, і в її голосі веселощі якось раптово згасли.
Матвій Григорович смикнув пальцем комір своєї сорочки, ніби вона раптом стала тиснути йому шию, потім схопив зі стола папку.
— Ми виконали ваше розпорядження, ваша королівська величносте! Нами був знайдений і доставлений сюди цей пан, як ви й наказували. 
— О-хо-хо, — зітхнув я.
Королева знову глянула на мене.
— Що не так? 
— Що доставлений — сперечатися не буду, а от знайдений... це неправда. Це я сам захотів дізнатися, як справи у бідолахи Гілберта, що дістав кулю, а виявилося, що на нього чекають застінки, як і на мене за це. 
— Не розумію вас, Максиме, про які застінки йдеться? 
— Бачите, ваша величносте, ваш конвой дуже занепокоївся тим, що нам довелося виконувати їхню роботу. І тому вони вирішили одним пострілом убити двох зайців: показати свою старанність і позбутися суперників, яких самі собі вигадали.
Королева глянула на цього Матвія, а потім на того, іншого. Цікаво, що він не видавав і звуку, просто стояв, дивився і слухав.
— Мені зовсім не на часі зараз у цьому всьому розбиратися, — невдоволено сказала Олісава, — Але я обов'язково хочу про це почути. Трохи згодом. А поки що залишіть нас.
Подумав був бадьоро потопати до входу і чкурнути, але Олісава дивилася саме на мене, а наказувала своїм конвойним. Матвій той намагався щось заперечити, але вона кинула на нього короткий погляд, і він зовсім зніяковів.
— Пробачте... Ваша величносте... Але як же! Залишити вас саму!
Королева схрестила руки на грудях і повернулася до конвойних.
— Мені здалося, ви не надто бажаєте виконати моє повеління? 
— Матвій Григорович просто турбується про те, що ви залишитеся в товаристві невідомої йому людини, — раптом сказав начальник конвою чи хто він там був, кинувши на мене зовсім недружній погляд. 
— Мабуть, Максиме, ви маєте рацію. Справді час згадати про покарання. Здається, хтось став дуже багато собі дозволяти!
Вона раптом зсунула брови і стиснула руки в кулаки, ніздрі її носа гнівно роздулися.
— Вам виявилося замало моїх слів, що цей чоловік користується моєю довірою?! Моєю! Довірою! Вважаєте для себе можливим сумніватися? Вирішили знову грати у свої ігри? Геть з моїх очей!
Олісава дочекалася, поки конвойні вийдуть, потім немов видихнула, знову повернулася до мене і сказала вже спокійним, але дещо ображеним голосом:
— Однак, Максиме, вами я теж незадоволена! Чому ви мене залишили? Не поїхали з нами до столиці.
Я тільки руками розвів — ну що за питання...
— Пробачте, але що мені там було робити?
Вона навіть здивувалася.
— Як що? Ви могли б просити про якусь службу, у мене не так багато підданих, здатних на те, що ви зробили. І я справді вам вдячна.
І при цьому довелося б там відповідати на всі ці запитання, які твої синьомундирники хочуть ставити навіть зараз і тут, еге ж. 
— Штовхатися біля трону в пошуках милостей здалося мені нудною справою.
Королева навіть трохи розгнівалася.
— Що ви таке кажете? Тямущих, рішучих людей завжди бракує...
 — Зате тих, хто чекає на милості, завжди вдосталь, — парирував я. 
— Але ж ви мені були потрібні! І тоді, в дорозі, ми пережили тяжкі хвилини. І потім... Я тільки в Києві багато чого зрозуміла і взагалі раптом відчула, що всі ці кілька днів перебувала в якомусь дивовижному стані, коли немає нічого зайвого, коли радієш зовсім простим речам, а при цьому відчувала себе навіть більше під захистом, ніж у самому палаці. І щойно забула про свої страхи, як тут знову! Цей безглуздий молодик із пістолетом... я навіть не уявляю, чим я встигла заслужити таку ненависть, щоб просто під час служби... Що я могла йому зробити? Ви ж усе завжди знаєте, скажіть мені!
Я швидко підійшов до неї й просто обійняв. Мов за якимось наїттям. Відчував, як вона здригається від ридань, проте не зронив ні слова. Вона просто надто тяжко все це переживала, мусила тримати фасон, а я... я, схоже, несподіванно став тим, при кому вона могла дозволити собі побути просто людиною. Та плакала вона недовго, і хвилини, певно, не минуло, як королева різко відсторонилася, мало не відштовхнула мене. Відвернувшись, вона притиснула долоні до щік.
— Здається, ви знову собі багато дозволяєте, пане Максиме, — наче й сварить мене, не збагну достеменно, але мовчу. — Та і я теж гарна...
Стоячи спиною, вона заходилася витирати очі.
— Просто я надто неперевершений і до біса привабливий.
Вона приголомшено розвернулася до мене, в очах заіскрилися веселі вогники, та я вмить зіпсував свою незграбну спробу її розважити, додавши:
— Звісно, лише тоді, коли немає з ким порівнювати.
Обличчя її немов скам’яніло, погляд застиг, і веселощі миттєво скінчилися, навіть не розпочавшись. Вона ніби провалилася кудись углиб себе, і я зрозумів, що мимохіть нагадав їй про втрату.
— Пробачте. Вам, мабуть, зараз не до дурних жартів.
Вона злегка смикнулася, немов оговтавшись.
— Жартів? — перепитала Олісава, ніби не почувши.
— Вам зараз його бракує...
Вона звела на мене погляд, спохмурніла.
— Бракує?
Повільно підійшла до вікна, потім повернулася.
— Я багатьом пожертвувала, пішла навіть наперекір своєму канцлеру, захопилася, як дівчисько, щоб... Бракує? О, так! Стала не лише закоханою дурепою, а й посміховиськом... як же мені тепер його бракує! Але що це знову коїться? Чому я тут вам це кажу, не розумію...
Вона зітхнула і знову відвернулася.
Чому-чому... я ж не з твого двору, та й, можливо, спільно пережите дещо стерло межі.
— Ось! — здавлено мовила вона, витираючи долонею обличчя. — Що тепер про мене взагалі подумають?
Тут уже я демонстративно закотив очі й гучно пирхнув.
— Господи, було б за що бідкатися! Яке діло Ользі фон Штірліц до того, що про неї взагалі думатимуть?
— Дурень! — вона раптом ляснула мене по руці, закопиливши губу і чимось нагадавши мені моїх сестер. 
Моїх? Так, схоже на те...
Понишпорив у сюртуку, знайшов хустинку і вручив її королеві, просто тицьнув у руки. Міг би й раніше здогадатися, та все оцінював власну неперевершеність...
— Цього хлопця я бачив на кінних перегонах. Здається, він добряче програвся... До речі, а що там поліція?
Королева витерла очі й тихо зітхнула.
— Мають незабаром прибути з доповіддю. Савелій Кирилович, на жаль, залишився в Києві...
— Ну звісно! Ти ж здогадалася підсунути йому весь департамент одразу. Замість того, щоб спершу виділити спеціальну групу, аби він цілком зосередився на цій справі, а не загруз у всіх проблемах відомства.
— Але ж ви... Максиме, а що це ви зараз робите? Обговорюєте свою королеву?
— Та тебе... вас усі обговорюють! Повсякчас перемивають кісточки, чим я гірший?
— Ні, ви таки справді нестерпні!
Я кивнув.
— Це ще м’яко сказано! І як такого в столицю допускати! А ти й досі не хочеш почути головне...
Вона пильно подивилася мені в очі.
— Головне?
— Так! Усі ці замахи на тебе... вас і відсутність належної охорони. Як взагалі допустили, щоб ти в соборі залишилася сама, а навколо був натовп людей, яких навіть не оглядали?
— Що означає «оглядали»?
— Ну, обшукували. Перевіряли, чи немає при собі зброї.
— Як? — жахнулася вона. — Обшукувати всіх, хто прийшов? Та хіба це можливо?
— Ох, — зітхнув я. — І справді, як таке можна. Адже попереду ще всі ці сезони, бали, зустрічі... і всюди пхатимуться, не вивернувши кишені перед прибуттям. Хіба це правильно?
— Але обшук? Навіть дам? Як? 
— До речі! — згадав я, — Пістолет цьому сонцеволосому панові передала саме дівчина. Вона несла його у своїй сумочці і, очевидно, робила це на той випадок, якщо раптом будуть обшукувати... Стоп!
Я остовпів. Це ж важлива думка! Треба її неодмінно повідомити Ксаверію.
— Вони думали, що всіх, хто буде в тому соборі, можуть обшукати. Однак були впевнені, що жінок не чіпатимуть. 
— Що? — смикнула мене за руку Олісава, з тривогою дивлячись на мене. — Що це означає?
Я зітхнув ще раз.
— Це означає, що вони самі навіть не розраховували на таку бездіяльність. Треба щось робити як з охороною, так і з розслідуванням. 
— Але що робити? І кому? Ви ж самі... Ви ж самі, Максиме, втекли...
Знову розвів руками, що тут можна сказати.
— Дорога моя королево, тут же воно як: хто на себе захоче повісити таку купу турбот?
Вона якось дивно на мене дивилася.
— Ви ще й такий... А мені ж так потрібна допомога... 
— Ех, у нас же у всіх є свої обов'язки, борги. 
— Тобто ти мені відмовляєш? — підняла вона брови.
Я усміхнувся.
— Погодься, це звучить якось неправильно і зухвало. 
— Неправильно? Так! Але як можна відмовити своїй королеві?! 
— А тепер ще й двозначно! 
— Ні, ви все ж неабиякий негідник, Максиме!
Сплеснувши руками, я тільки й зміг, що вмоститися на стілець.
— Ось! Що за люди навколо! Жодної вдячності, самі лише вимоги! А ще застінками, мабуть, почнуть погрожувати...
Олісава ледь не роззявила рота від подиву.
— Ви ще й погано вихований!
Я знову кивнув.
— Та ви, будь ласка, сідайте, ваша величносте, — махнув я їй, від чого вона ледь не підскочила, — Давай обдумаємо головне, а потім уже станеш мені виказувати, який я невихований і чому сиджу в присутності монаршої особи. Маю право!
Вигляд у неї був надзвичайно здивований. На секунду вона, здавалося, навіть втратила дар мови.
— Маю-маю! Адже я зараз розмовляю не з королевою. 
— Знову ця ваша Ольга... 
— Ні! — злегка ляснув я по столу. — Не Ольга. Зараз я розмовляю з людиною, на яку вже кілька разів скоювали замах. Не з главою держави. Мені зовсім не до цих церемоній, це марна трата часу, а у тебе, мабуть, зустрічі.
Вона здригнулася і невпевнено кивнула. А потім тихо сіла за стіл, на те місце, де кілька хвилин тому сидів цей Матвій. Я глянув у вікно, де за пильним склом на повну силу сяяв новий день.
— Що більше я думаю, то більше запитань у мене виникає. 
— То ви про це думаєте! 
— Іноді... Хоча вистачає своїх турбот... Зауваж, я ж не ношу синій мундир! 
— То в цьому вся річ? 
— Ні! — енергійно замотав головою я, — Він мені зовсім без потреби. Просто ніяк не можу збагнути, як так відбулося, щоб замахи прямо як із рога достатку сипалися, один за одним! Був би ще тиран якийсь, але ви ж на троні зовсім нещодавно, як я розумію, а при цьому... Коли стається якесь убивство, то розслідувач передусім має відповісти на запитання: кому воно може бути вигідне. Саме відповідь на це запитання дозволяє окреслити напрямок пошуків винного.
Олісава злегка зблідла.
— Вбивство... Так, це правда. Вбивств було вже достатньо.
Це правда. Раз у раз згадував про це.
— Але я не розслідувач. Боюся, для цього потрібен особливий склад розуму, особливі вміння. Однак у тебе... у вас, ваша найясніша величносте, є чудова можливість таких знайти. Але це буде лише половина справи. Навіть чверть. 
— Чому ти не хочеш мені допомогти? — тихо запитала Олісава, — Тобі потрібен титул? Гроші? 
— Ні! — підняв я руки, — Це ви зараз наче правильне запитання ставите, королівське таке запитання, але якось... Ні, я хочу допомогти і допомагаю. Хіба ви в цьому не переконалися? Нехай усе й сталося випадково... Але в мене є свої обов'язки, від яких мене нікому звільнити. Та й навряд чи при вашому дворі, ваша величносте, знайдеться ще хтось, крім вас, хто з такою поблажливістю слухатиме такого негідника, та й вам це швидко набридне... Прошу вибачення!
Вона скинула голову, але промовчала.
— Так, дякую. Моя провина, відволікся. Так от, друга справа — це ваша безпека. Цей синій конвой...
Я похитав головою.
— Це не те. Вам треба влаштувати кілька кіл охорони, які будуть постійно при вас. Це мають бути такі люди, як той поліцейський, про якого я вам уже розповідав. Молодший інспектор із дуже уважним поглядом. Який не тупо виконує свої обов'язки, а живе своєю роботою. Отакі ось, без жодних мундирів, уважні інспектори мають бути першим колом. Оцінювати, дивитися, шукати підозрілих. А кілька таких мають бути у постійній готовності за сигналом цих підозрілих ізолювати. Перевірити. Ще одне коло — це служителі й слуги. Усі вони мають бути перевірені, і всі вони мають вміти самі перевіряти. Тут головне, щоб хтось постійно намагався їх підкупити або з ними домовитися. 
— Навіщо? 
— Щоб вони знали, що їх перевіряють. І щоб справді перевірити. А ще одне коло — це хтось на кшталт тих єгерів, які примчали зі Скарлатом. Ті, хто перевірить людей, що утворюватимуть охорону в усіх цих соборах та на прийомах. 
— Так конвой же! 
— Я їх не бачив. Що вміють — не знаю. Але критерій ефективності — результат. А вони не можуть цим похвалитися. Та нехай собі теж будуть, але без нормальної охорони вам більше не можна залишатися. Не цього конвою, який шукає не там, не того і не так. 
— Якщо ви знаєте, кого і де шукати, то чому відмовляєтеся це зробити? Критикуєте інших, а самі ніби не чуєте, як до вас звертається королева з проханням...
Хотів щось сказати, але не знав що. А вона насмішкувато дивилася на мене, трохи нахиливши голову. Мимоволі хотів почухати вухо, але тицьнув пальцем, і воно так спалахнуло різким болем, що я трохи не засичав.
— Ваше вухо... 
— Дякую за турботу, ще дещо від нього залишилося. І краще вже так, ніж у голову. 
— Я хочу знову подякувати вам. Мені справді спокійніше, коли ви зі мною поруч.
Раптом вона встала і відвернулася. Так, знову слова прозвучали якось двозначно.
— Я хочу нагородити вас, — продовжила вона дедалі впевненішим голосом, — Ви це заслужили. Заодно допоможе вам впевненіше почуватися при дворі. Я так вирішила!
Наприкінці вона суворо подивилася на мене і навіть підвищила голос, не давши нічого заперечити. Може, варто зізнатися їй, що я не Штирліц, а Берлінгтон? Якому дуже хотілося бути якомога далі від того двору! Бо навіть ці гарні очі, які так дивляться на мене не захистять від тутешнього яду. Вона сама потребує захисту, чим тут можна помогти?
— Ви все одно намагатимесь втекти, звісно... — замислилася королева, — Однак я не прошу, а вимагаю вашого прибуття до Києва. Бачу, що ви зберегли мій перстень, хоча погрожували його продати.
Я розвів руками, в голові гарячково миготіли думки про те, що мені робити — я тут якось прижився вже, господарством обзавівся. Дивився на королеву, намагаючись опанувати цю паніку. Почав навіть стягувати з руки цей перстень, але вона так на мене глянула, що я одразу здогадався: повертати ніхто й не просив.
— Я маю перед початком сезону провести прийом і вручити деякі нагороди тим, хто відзначився, вам там буде саме місце. Однак, розуміючи ваш непосидючий характер, не уявляю, де вас доведеться шукати для цього. Хоча, втім... Звідки вам знайомий Гілберт?
Знизав плечима, роздумуючи, чи не розповісти, що саме він прийняв мене за Берлінгтона.
— Зрештою, неважливо, — вирішила щось собі королева. — Ви, схоже, добре його знаєте і навіть ніби вболіваєте за нього чи не більше, ніж за мене. 
— Ну вже ні! Я його ні від чого не рятував! На дідька він мені здався... Є такий анекдот про це...
Олісава усміхнулася.
— Бачите, мені з вами легко розмовляти, — перебила вона мене, - А при дворі всі у більшій жалобі, ніж я, але за спиною шиплять, як змії. Знали б ви, як не вистачає мені там облич, якіх радувало б моє товариство не тому, що я королева... навіть моїй охороні важко повірити, що є люди, яким не потрібні королівські милості.
Вона зітхнула і трохи зажурилася. Я не став нічого їй на це відповідати, сам задумався, як же я її сприймаю.
— А тут ще всі ці замахи... Облишмо це, — королева усміхнулася, але ця усмішка була зовсім невеселою, — якщо ви знайомі з одним із Гілбертів, то йому і будуть надіслані необхідні папери та віддано розпорядження прибути з вами.
— А якщо він не зможе цього зробити?
Олісава ступила крок ближче, і погляд її сірих очей немов щось шукав у мені, в моїй душі...
- Важливіше те, що можете зробити ви.
Чорти смугасті! Що тут відбувається взагалі! На якусь мить мені здалося, що язика проковтнув... та ще ці спалахнуті думки.
Між нами стала тиша, вона все питалась видивитися в мені, а я гадки не мав, що сказати. Але думок в мене було багато, звісно ж, я давно ними богатію, ось якась сяйнула та я встиг її собі уяснити.
- За... - в мене зірвався голос, прокашлявся, - Зараз важлива не поява десь такого чудового мене, а твоя безпека. Чому кожен раз все трапляеться тут? Чому не в Києві?
Олісава зітхнула.
- Звідки це взнати... Може не потрібно було реформувати конвой.
Я вскинувся.
- Реформувати? Він був іншім?
Олісава кинула на мене якись незрозумілий погляд, відвернулась та неголосно промовила:
— Мене вже переконували якось у необхідності змін. Але я досі так і не побачила користі від розділення конвою на окремі роти.
— Ось як! Виходить, раніше було інакше?
Королева невизначено знизала плечима, здавалося, ця розмова їй набридла.
— Мабуть, ці зміни варто обдумати. А поки що — якось убезпечити себе.
Вона обернулася.
— То ви…
— Зараз вам потрібен не я. Вам потрібна система. Змінити конвой, зробити...
- Та як змінити? На мене вже були ображались від того, що замість одного полку конвою, тепер окреми роти, які не тільки мене охороняють, але й несуть службу в Канцелярії та управах Двору. Буцімто, виразила їм недовіру. А тепер й ці?
- Ох, ваша вельмиповажна величність... Як то кажуть, на ображених воду возять. Ось дивиться, той самий Гілберт, який став між вами та вбивцею та був доставлений до шпиталю чомусь їх зацікавив. До мене в них виникло багато питань, наче я мабуть все це й створив аби вдертися до вашої довіри. Той Пірсов, ще з ним буди люди, усіляки Матвеї... а біля церкви на вході лише двох побачив! 
Олісава стояла мовчки, та дивилась у вікно.
- Впевнений, що ніхто церкви не перевіряв перед тим.
- Навіщо?
- Хтось же влаштував вибух на "Аріадні"!
- До речі, шановний Максиме, - обернулась до мене королева, - моя честниця видкидає усі звинувачення! А щодо вибуху, то є думка нібито це був нещасний випадок чи необережне поводження. Я маю чомусь вірити, розумієте?
Що тут сказати, тільки міг позіхнути. 
- Для мене дивно, як вона взагалі вцілила. А от щодо вибуху, то хто саме дав таку відповідь? Тут потрібні незалежні слідчі, а то, мабуть, хтось ще згодом скаже, що я поцілив у невинних людей, які просто гуляли біля той дачі, та дуже схотіли з нами познайомитися.
Королева нахмурилася.
- Я зараз раптом стала краще розуміти батька. Та ще й канцлера, - неголосно сказала вона, - Колись, батько мені казав, що найскладніша річ, це зрозуміти як якась подія насправді відбувалася, бо в кожного хто її бачив може бути свій погляд, а ще й свої думки, які з часом можуть геть змінитися...
- Тому, довіра не до чого, важливі факти та розуміння.
- Мабуть так, мій рятівник. Розуміння сказанного, розуміння можливого задуму, розуміння якоїсь зацікавленості. Ось ви в чому зацікавлені, скажіть?
З посмішкою, Олісава дивилася на мене, а я... я був згоден з тим, що вона казала! Бачу, чомусь її все ж виховували, але вона ще зовсім молоденька, тут для керування маєтком потрібен певний досвід, а що там вже казати про державу.
- Мені б хотілося, щоб ви безпечно вернулися в столицю. 
- Та й все? - всміхалася вона, но такою, не дуже веселою посмішкою.
- Та ще, можливо, зрозуміли причини подій.
- А вам який з того зиск?
- Вуха собі збережу, - пожав плечима.
Тут вже посмішка стала більш яскравою.
- Ось! Це дуже важливо! - королева опустила голову та зробила пару кроків туди-назад.
- То ви вважаєте, потрібно щось змінити? - нарешті спитала вона, - До речі, викладіть свою думки на папір, це було б корисно.
- Так. Розділити повновадження та справи. Терміново посилити охорону. 
- Сім'я Геогрія буде теж незадовільна. Не хочу залишатись, але їхати...
- Є питання безпеки. Вони можуть стати вищою необхідністю. Їдьте, все одно потім можно винним зробити одного чудака, який вмовив стерегтися...