Глава 28

Хотілося дуже спати, ще дратувала не лише вся ця метушня, а й увесь цей вихор звинувачень та обурення, що налетів на мене, тільки-но ми повернулися до маєтку. Звісно ж, саме через те, що я не приїхав учора, ми обов'язково запізнимося сьогодні. А зовсім не тому, що всі збираються на похорон годинами, та ще й тільки й шукають знайти можливість висловити мені своє невдоволення. Ох...
Мати була в ударі, це не дивно, бо вона, здається, звинувачувала мене в тому, що втекла Фокс і була цим чомусь засмучена. Я ж не став їй розповідати про все, що та робила, ні до чого це зовсім. Звісно, трохи допомогло те, що ця кухарка, Алге, не впала обличчям в бруд на вечері і її навіть хвалила мамина подруга, проте, все одно своє невдоволення мною вона ні-ні, та й показувала. Але мені було якось навіть зворушливо на все це дивитися, такі дрібниці ці мізерні образи та демонстративне фиркання... Я запросив Алге і далі в нас працювати кухарем, усе одно її не надто, як виявилося в тому ресторані, цінували, адже вона жінка, але мама і тут показала своє незадоволення. Втім, скоріше тим, що знову не порадився. Ех, мамо, мамо... Якби ти тільки знала, яка це просто радість, бачити тебе живою та здоровою...
Напередодні нам доставили пакети з міської управи, виявляється, існує якийсь церемоніймейстер двору, який повідомив, що як владний лорд можу бути на прощанні з принцом Георгієм. Наче я когось про це просив! Вони дозволяють присутність і моїй сім'ї. А я й не збирався туди їхати! Так і сказав. Ось тоді-то на мене й налетіли обурені родичі! У чому тільки не звинувачували... Увесь настрій після такої приємної ночі зіпсували. Як мені коротко повідомив Бартон, коли я вголос при ньому здивувався такій нервовій реакції, всі були просто приголомшені через несподіване це прощання. Раптом змінилися плани, нікуди принца не повезли, а вирішили відспівувати тут, в Одесі, у Свято-Миколаївському кафедральному соборі і сюди навіть прибудуть його родичі, про що їм, схоже, повідомили раніше, ніж усім іншим. До речі, і поховають його теж в Одесі, і до столиці, Києва, не повезуть. Ну, мені всі ці рішення і рухи були, чесно кажучи, абсолютно байдужі. Я й не думав, що потрібно буде туди вирушати, але, як виявилося, це було просто обов'язково. Положення, бачте, зобов'язує. Адже королева прибуде! Ох, сказав би я їй, якби міг, що це вершина дурості сюди знову приїжджати, але дуже сподіваюся, що не доведеться. Зустрічатися не доведеться. Ще пригадає щось, не так сказав, не так уклонився... звісно, уникнути зустрічі непросто, але ж можна хоча б спробувати. Втім, кого я обманюю, розумію, що тягатимуть мене всюди як ту мавпочку, щоб полюбуватися гуртом на нове видовище. Та й сім'я цьому буде лише всіляко сприяти, навпаки, днями ж були тут дві кумоньки з вищого світу, ось вони-то й полетять по салонах і прийомах розхвалювати і ліпити образ героя війни, ще молодого, проте зовсім неодруженого... Нехай їм буде.
Я одягнувся в урочистий фрак, на превеликий мій жаль, пістолет до нього ніяк не підходив. Просто ніде не поміщався так, щоб його було не видно. А я вже до нього так звик, що практично поріднився. І що тепер виходить, я на похоронах буду зовсім беззбройний? Може в циліндр цей безглуздий заховати? Але Бартон відрадив, сказав, що все одно доведеться стояти без головного убору, похорон усе ж. Що ж, покликав Щиклика, вручив йому свою зброю і сказав, що він їде з нами і намагатиметься перебувати постійно десь поруч. Василь почухав потилицю, сказав, що його навряд чи пустять до собору, там тільки для найважливіших осіб місце знайдеться, але якщо там буде натовп народу мені спокійніше, якщо десь поруч і надійна людина опиниться. А ще Саймон, головний конюх, Реджинальд і лакейський слуга. Супроводжувати вони будуть, швидше, маму із сестрами, я ще Оліверу, лакею сказав їхати, адже десь карету все одно доведеться залишити, нехай супроводжують. Правда, обійшлися без яскравих цих сюртуків з позументами, похорон все ж, навіщо так свою пиху тішити. Раз залишився без пістолета, я засунув кілька монет у хустку, і поклав у кишеню, подивлюся по обставинах, раптом когось отоварити доведеться або грішми заохотити... 
Мої такі цікаві роздуми перервав стукіт у двері.
— Увійдіть, — зітхнув я, очікуючи нових докорів.
— Сер! — на порозі виник Бартон, — Прошу вибачити, але пан Фальконер просить про термінову зустріч.
— Зараз?! Він що, знову вже тут?
— Так, мілорде. Насмілюся зауважити, що ваша карета вже готова.
— Це зрозуміло. А як щодо моїх сестер?
— Вони будуть готові з хвилини на хвилину, мілорде.
— Як же, хвилину... Жартівник ви, Бартоне. Втім, це важливо. Запроси пана Фальконера, тільки сповісти мене, коли всі вже спустяться вниз. Якщо що, буду наздоганяти...
Цікаво, а що такого термінового раптом йому знадобилося? Може, йому повідомили, що я зажадав зустрічі з орендарем другої винокурні, яку Камницький, нібито, здав за десять тисяч і пообіцяв заборонити проїзд, якщо ніхто не з'явиться?
— Дякую, що ви так швидко прийняли мене, мілорде.
— А хіба могло бути інакше? — здивувався я, — Ви ж мій партнер у справах, як я розумію. А партнера потрібно не тільки поважати, але і цінувати. Прошу вас!
Він коротко схилив голову, але в очах його, коли він сідав, майнув спантеличений вираз.
— Всяке буває, — обережно сказав він, — Ви, я бачу, маєте намір кудись вирушити, а я вас затримую.
— Це ви вірно сказали, — погодився я, — Справді, буває всяке. Приміром, розраховуєш на одне, отримуєш інше. Але це життя, воно бентежить та дивує нас постійно.
— Сподіваюся, сказане вами не стосується наших взаємин? — блиснув очима Фальконер.
— Я теж на це сподіваюся! — посміхнувся я йому якнайдоброзичливіше.
— Однак же, мені сказали, що виникли якісь складнощі на винокурні, — зауважив він, дістаючи свою сигару і повівши очима в пошуках попільнички.
А Бартон її заздалегідь приготував і вона його чекала на столі.
— Складнощі на моїй винокурні? — недбало запитав я, — Чому це вас хвилює?
Він підпалив сірник і крізь палаючий вогонь і смердючий дим подивився на мене уважно.
— Згідно з нашими домовленостями, вона перебуває деякою частиною в моєму віданні... — він заходився підкурювати сигару все також дивлячись на мене.
Я лише зітхнув.
— Дорогий мій пане Фальконере, ви щось забули. У нас з вами не було ніяких домовленостей. Ви просто мені повідомили про існування таких у минулому, а я взяв це до відома. До того ж, — він хотів щось сказати, але я жестом зупинив його, — нічого не було сказано про те, що тепер мої винокурні, які призначені для виконання привілею, перебувають у вашому повному розпорядженні. Це, як ви розумієте, було б зовсім неможливо.
— Чому? — він не кліпаючи дивився на мене, тримаючи сигару в зубах.
— Як ви повинні чудово знати, цей привілей заснований не на торгівлі як такій, а на виконанні деяких функцій, певних завдань, кошти з яких вона й надає. Крім того, це державна стаття доходів.
— Поки не бачу тут нічого нового і нічого того, що пояснило б вашу позицію.
— О, моя позиція дуже проста. Те, що тут відбувалося, було просто можливістю нажитися на сім'ї Берлінгтонів нечистим на руку керуючим. Який, до того ж, вийшов далеко за рамки можливого в пошуках особистої вигоди.
Фальконер повільно кивнув.
— Я був вражений швидкістю вирішення вами цієї проблеми.
— На жаль, — я знизав плечима, — Певною мірою, я запізнився і тут потрібно дякувати комусь іншому. Здається, Камницький зумів насолити комусь ще більше, за що і поплатився. Я ж тут залишився постраждалою стороною, з розладнаними справами, нестачею і абсолютно невизначеними перспективами.
І подивився йому в очі, а він випустив клуби диму і трохи помовчав.
— Але мені сказали, що привілей закритий за останні два роки, — сказав він, через деякий час, хитро глянувши на мене.
Дивись, про Камницького те вже не бажаєш згадувати... 
— Усього лише тимчасова латка. До речі, я отримав деякі розрахунки щодо цього привілею, щодо виплат та умов.
Фальконер злегка скривився.
— Там не так багато вимог, але вони жорсткі. Судячи зі звітів, моя винокурня виконує виключно королівський привілей, працює практично без жодного прибутку, лише для того, щоб її виконати. Це навіть чиновників захопить. І таку Камницький взяв, та й здав в оренду! Дивовижна людина! Правда, важливо тут розуміти ще й кому він її здав...
— Гадаю, — зітхнув Фальконер, — зараз це вже і не так важливо. І що ж ви хочете, мілорде?
— Боже мій! Ви ставите таке запитання, на які навіть не знаю, що відповісти! Хотіти можна багато чого. Тому, для початку хотів би визначитися не з бажаннями, а з чим маю справу. Для мене ситуація бачиться так: утримувач привілею — це виключно довірена особа королівської влади. А сам її сенс — у тому, щоб королівство отримувало гроші і виконання деяких завдань. При цьому, воно було цілком згодне на отримання прибутку цим самим утримувачем. По суті, він приносить дохід королівству за свою невелику частку. Або велику, тут вже як хто дивитиметься. Одна справа, простий міщанин чи там, селянин, а інша — державний муж. Для перших сума в сто гривень суттєва, для другого — це тільки його викинута носова хустка, образно кажучи.
Фальконер пихкав своєю сигарою і мовчки слухав.
— Тому мені тут важливо виконувати саме те, що малося на увазі при введенні, не літеру, а дух. Це постачання, і це забезпечення.
— Отже, прибуток як такий вам нецікавий, — раптом сказав Фальконер з якоюсь запитальною інтонацією.
— Зовсім ні! Я сказав, що важливо. Що мені здається має бути виконано в першу чергу. Сам по собі привілей це ще й форма доходу для сім'ї. Доходу гідного.
На це Фальконер мовчки кивнув.
— Я тут довідувався щодо деяких цифр. І тепер маю деяке уявлення про її прибутковість.
— Он як? — трохи глузливо запитав Фальконер, — Ймовірно, ви знаєте тепер оптові та роздрібні ціни? Знаєте, як продати за однією, а не за іншою?
— Я тільки знаю, що чарка горілки може коштувати в корчмі шістдесят шагів, лише п'яту частину гривні. А корчмар може купити бочку горілки за трохи більше ніж чотириста гривень, а це буде цілих сімсот п'ятдесят дві півквартові пляшки. І купити він може на такій ось винокурні, як моя. Як мої, адже їх дві, правильно? І виробляють вони майже тисячу бочок горілки щороку, половина якої передається королівським представникам, додатково оплачується збір на цей обсяг до скарбниці, ті самі виплати, а це щось близько третини гривні за кварту. А друга половина має всі шанси бути реалізованою.
— Є ще податок на продажі та вартість самого виробництва, — флегматично зауважив Фальконер.
— Вірно. Півгривні коштує зробити десять кварт горілки.
— Це якщо ви візьмете зерно!
— Зате виноградна горілка зовсім не обкладається податком, оскільки королівство стимулює розвиток виноградників у нас у повіті. А ви, як я пам'ятаю, орендуєте у мене землю якраз під виноградники і у вас, здається, при перегонці навіть залишається деяка кількість виноградного спирту для купажу.
— Землю, за яку плачу!
— Як за неугіддя, вірно. Навіть дрібний селянин за свій маленький шматок ріллі платить більше.
— Що ви хочете, мілорде? — Фальконер глибоко затягнувся, він був увесь оповитий димом, ніби сидів у осередку пожежі.
— По-моєму, очевидно. Своє.
— Є такий вислів — левова частка. Це теж, певною мірою, своє.
— Як я розумію, ви займалися повністю реалізацією. До того ж, це всього лише побічне виробництво, основне — коньяк. Як ви зауважили, привілей зараз закритий. Я не маю стосунку до минулих боргів, до минулих домовленостей. Понад те, тепер я маю намір ігнорувати будь-які заяви про те, що мої брат чи батько брали гроші в борг... зіткнувся вже з підробками зобов'язань. Однак же, я чудово розумію, що основа вигідного партнерства це, перш за все, те, що воно вигідне, а не те, що воно партнерство. Хоча, в деяких випадках, моє прізвище вже важить щось саме по собі, та ще й дозволяє ввозити деяку частину французького коньяку, якого в самому маєтку чомусь не виявляється.
— Чому ж, просто знахабнілі слуги навіть тут намагалися щось вкрасти.
Я лише розвів руками. Ще скажи, ти за мене мстив Камницькому...
— Як то кажуть, ми маємо — те, що маємо.
— З чистого аркуша? — Фальконер загасив сигару і глянув на мене.
— Дивіться самі, пане Вікторе, навіть при гасінні привілею, виходить, що я грошей не бачу взагалі.
— Ви сказали, що не хочете чути про борги ваших родичів, але що, якщо це були не борги?
— Мені здається, що хтось із них міг вимагати більше, ніж потрібно.
Фальконер помовчав, у пальцях його з'явилася нова сигара, а я тільки міг зітхнути, як гостинний господар мав миритися з цим димом.
— Мені здається, що оренда землі, при тому, що я не надто багато її орендую, не варта взагалі уваги.
— Згоден, — кивнув я йому.
— Що стосується горілки... ви бажаєте самі її виробляти і продавати?
— Тут є одне невелике, але важливе уточнення. Про яку горілку йдеться? Адже, як я розумію, виноградна дорожча.
— Але вона і користується меншим попитом!
— Однак же, продається, — заперечив я, — Ті двісті тисяч кварт виноградної для всього королівства — саме та необхідна кількість, для стійкого попиту при недостатній пропозиції.
— Де ви були весь цей час, мілорде? Цікаві у вас вирази... Якщо ми поставимо справу так, що ви виконуєте привілей, отримуючи ціну, наче з роздробу? — примружився він.
А я задумався, згадуючи те, про що ми з Бродським розмовляли...
— Оплата привілею на мені, виробництво на вас. Виконання королівської частки — рівно, на високому рівні.
— Хм, я вже було подумав, що і привілей... Це непогано, мілорде. Щодо якості можете не турбуватися, я зацікавлений в тому, щоб вона була найкращою. Звісно, потрібно робити знижку на те, що завжди і у всіх може з'явиться такий собі Камницький.
Я відкинувся в кріслі і замислено крутив у руках перо. Так, значить привілей повністю на мені, а при цьому, я тільки отримую гроші. Крім того, ще підозрюю Фальконера в тому, що саме він прибив Адама Петровича за намагання вкрасти гроші ще й в нього. 
— Але більше мене хвилює питання домовленостей щодо оренди. Так би мовити, довгострокової оренди моїх бочок коньяку, — сопнув димом Фальконер, — Якщо я запропоную десять відсотків?
— Мінімум тридцять відсотків! — твердо сказав я, — Я розумію, що складно буде перевірити, я розумію, що вам тут не надто потрібні партнери, однак же, мені чомусь здається, що це буде вигідна інвестиція. Не для мене, а для вас.
— Тридцять це дуже багато, мілорде.
— Пане Фальконере, налагоджена справа, готова винокурня, земля...
— Добре, п'ятнадцять.
— Пане Фальконере! — іронічно посміхнувся я йому, — Я не мастак торгуватися, а ви забуваєте важливу річ. Вкрай важливу. Це репутація. Це ризик. Тому, з поваги до вас і остаточно — чверть.
— Я очікував більшого, — злегка посміхнувся негоціант, що сидів переді мною.
— Мені здається, що так буде справедливо.
Він схилив голову набік, подивився кудись убік, потім поліз у внутрішню кишеню і дістав чекову книжку.
— Якщо ми покінчили з цим, то я випишу чек і можете мені повірити, що буду чесний з вами. Не люблю інакше вести справи.
— І тут ви зустрінете твердого однодумця...
Коли він пішов, то я глянув на чек, там була сума в сто двадцять п'ять тисяч гривень. Це що виходить, він торгує коньяком на пів мільйона? Непогано влаштувався! Чи продешевив я? Упевнений, що ні. Я без жодних проблем з робітниками, всякими перевезеннями, виробництвом і контролем, зумів домовитися на чималу суму. Ми навіть нічого не підписували, просто потиснули руки. При цьому, я отримав частку в його коньяку, а ризик і так давно був присутній. Що ж, непогано...
Знову цей стукіт у двері, невже зібралися? Довго чи коротко, та скільки слів не кажи, а яка-небудь справа все одно зробиться, загалом, ми все-таки поїхали, хоч і в напруженому мовчанні. Ні, я згоден, що квапитися на похорон не варто, я б взагалі краще запізнювався... особливо на свій. Усі одягли темні сукні та чорні вуалі, їдемо, а ні пожартувати, ні поспати... Та ще всім незрозуміло, чомусь це їм довелося так швидко збиратися, а я їх потім затримав якимись незрозумілими розмовами з дивними негоціантами...
Ближче до центру міста справді побільшало людей і карет, потім якісь кінні роз'їзди зустрілися, які багатьох розгортали. До нас теж під'їхали, але візитка спеціальна від цього церемоніймейстера послужила чимось на кшталт перепустки і ми проїхали далі. Я все поривався вискочити і запитати — це що, все? Навіть не оглянули карету, всередину не зазирнули, нічого не перевірили? Але кому і що я б пояснив? Побільшало постових і військових. Вони не стільки щось охороняли або огороджували, як красувалися і надували щоки. Наша ця візитка дозволила проїхати досить далеко, майже до самої Соборної вулиці, куди ми під'їхали з боку Єврейської і навіть змогли повернути на саму Соборну і ще трохи проїхати, поки на Трикутній площі не вперлися в рогатки. Тут уже стояли кілька екіпажів, тому далі довелося йти пішки. Треба сказати, що зібралося багато народу. Площа була досить велика, собор, обгороджений невисоким парканом, займав ледь чи чверть від усього її простору, вимощеного плитами з темного каменю. Сама вулична бруківка була відокремлена рядом металевих стовпів заввишки по коліно, з'єднаних між собою ланцюгами, та ще невеликою напівкритою стічною канавою, яка пролягала вздовж вулиці майже скрізь під землею, але в парі місць через неї були навіть перекинуті такі собі кам'яні маленькі містки. Більшість людей товпилася навіть не біля самої огорожі собору, а вздовж натягнутих мотузок, повз які походжали рідкісні постові. Звичайні міщани стояли тут, а щасливі і горді володарі візиток від тутешнього магістрату або як там називалося це міське управління, всі вони, чинно-благородно йшли по широкому проходу, який вів далі в сам собор.
— Не квапся, Артуре! — шикнула на мене мама, взявши мене під руку, вона повільно йшла цим проходом, тримаючи в іншій руці хустинку.
Ну, дійсно, швидким кроком іти не можна, не годиться. Тут постояти теж не можна, недоречно. Сподіваюся, в саму церкву нас, усе ж, не пустять, там же повинні стояти хтось ще, крім двох солдатів у мундирі, чиї каски я здалеку побачив біля самих розкритих дверей. Однак же, не втечеш. Ні, так-то б просто розвернувся і пішов, але я ж повинен супроводжувати! Пильнувати, так би мовити. А найголовніше, якось примудритися залишитися непоміченим, навіщо мені зайва увага. Розмірковуючи про це, я так і йшов, дуже шкодуючи, що не захопив ще одну темну вуаль, для самого себе. В юрбі людей, що зібралася навколо, роздивлялися всіх, хто проходив, з великим інтересом, хтось навіть голосно коментував, охоче ділячись з оточуючими своїми припущеннями про те, хто йде. Багато з тих, що йшли попереду нас, гордо підбоченилися, хтось намагався триматися непомітнішим, але ніхто ніяк не показував, що почув, як про нього говорять, хоча коментарі, так би мовити, «глас народу», були цілком гучними і виразними.
— А це хто?
— Гляди, гляди...
— Чудові мережива! Я такі тільки пам'ятаю...
— Невже вони? Ні, там одна міледі з доньками залишалася.
— Міледі Берлінгтон! Точно! Це вони!
Мама йшла рівно, спокійно, не кваплячись. Вона, здавалося, не звертала увагу, але я відчував, що рука її напружилася.
— Стривай, а хто ж це тоді з нею?
— Матінко! Та невже це той самий! Гутарили, що живий він!
— Тудорка, ти-то служив у його полку...
— Господи...
Якийсь міщанин у простому одязі, який стояв роззявивши рота, роздивлявся тих, хто проходив, тримаючи свою кашкетку біля грудей, коли його штовхнув ліктем товариш, раптом смикнувся і ледь не впав на цю мотузку, якою був огороджений прохід.
— Пане командире! — раптом вирвався у нього крик, зблідлий, він начепив на голову свій головний убір і витягнувся, ніби стояв у строю.
Мама сильніше вчепилася в мою руку. Ми проходили повз, я кивнув йому і негучно сказав:
— Вільно, ми ж не на плацу...
От тобі й на! Та тут нікуди не подітися, на вулиці впізнають, ніби я... ніби я хто? Господи, та впізнало мене два солдати, не варто робити з цього...
— Берлінгтон! Живий він! Дивись он!
— Де...
Мда, сходив, однак. Побіг у натовпі шепіт, він навіть злегка заметушився. Я зітхнув, тільки цієї уваги мені ще не вистачало. Он, навіть ті, хто йшов попереду, заходилися обертатися. Кинув на них незадоволений погляд, як тут око вихопило щось знайоме і я навіть не відразу зрозумів що. Але потім, ще раз туди глянув і впізнав жовте волосся. Тобто, того самого хлопця, їхнього володаря, якого бачив на перегонах. Цікаво, подумав я, він ще і тут мені зустрівся. Помітити його було неважко, чоловіки, що підходили до собору, знімали свої головні убори, а його волосся помітно вирізнялося в натовпі.
Дивно, але ми пішли всередину! І нас ніхто не зупинив, ніхто не перевірив, лише ці солдати в начищених касках і з чорними пов'язками на рукаві швидко оглянули, побачили візитку і пропустили. При вході до собору натовп став щільнішим, хоча був невеликий прохід усередину, по якому ми пройшли, наче так і треба було. Десь красиво співав невидимий хор, всередині сильно пахло ладаном і палаючими свічками. Я помітив Несвицького з усім своїм штабом, ще якісь знайомі обличчя. Гілберт теж був тут, він якраз тужливо дивився на тих, хто заходив, і, побачивши мене, хотів навіть посміхнутися, але потім лише кивнув, згадавши, мабуть, де ми зараз перебуваємо. Біля величезного вівтаря, трохи віддалік стояла труна з тілом принца. Велика частина присутніх товпилася з правого боку, бо зліва, в повній самотності стояла королева Олісава. Вона була бліда, але напрочуд спокійна. Чорна сукня добре відтіняла її обличчя, на якому, здавалося, жили тільки очі. Але дивилася вона застиглим поглядом кудись на підлогу, повз людей і труну, стояла рівно, прямо і без руху. І поруч нікого, тільки біля ніг покійного стояли ще троє людей, і одна жінка сиділа просто на підлозі. 
Хоча я і не знав цього Георгія, але все одно це було сумне видовище. Я відвернувся. Зустрівся поглядом з поліцмейстером, він стояв біля колони за великою підставкою для свічок, там їх горіло чимало, і вони своїм розсіяним світлом робили вираз на його обличчі якимось розмитим, похмурим і невизначеним. Ксаверій теж мене впізнав і, ледь помітно, кивнув. Треба б йому сказати, що така охорона глави держави — це просто сміх один. Втім, гаразд, потім скажу.
А, ось і цей жовтоволосий. Він стояв спиною до мене, зовсім недалеко. З ним була дівчина, я її помітив ще коли ми підходили, вона була одягнена в сувору довгу чорну сукню, я ще звернув увагу на її рукавички. Довгі такі, вище ліктя, виглядали вони зовсім не траурно, хоч і були чорними. Такі собі мережива і пір'я... ніби бальна сукня, а до неї рукавички. Поки я її роздивлявся, вона раптом швидко витягнула щось зі своєї сумочки і всунула це в руку своєму супутнику. І тут мене немов струмом прошибло, звуки кудись пропали, мозок запрацював з величезною швидкістю. Бо я встиг розгледіти пістолет, що тьмяно блиснув!
Що робити? Мама відпустила мою руку, вона підпалювала свічку і ставила її на підставку, поруч з нею стали сестри. Я подивився, де перебував жовтоволосий, під кутом до мене, але між нами були ці підставки, щоб до нього дістатися, потрібно було якось обійти. 
Так, пістолет у нього. Дівчина в рукавичках почала потрохи відступати назад, повільно стала від нього віддалятися. А ось королева так і стояла на самоті! Одна, в середині зали, помітна всім і абсолютно беззахисна!
Треба діяти! Я повільно пішов вбік. Заходився гарячково дивитися по сторонах, намагаючись зрозуміти, як би підібратися ближче і прямо фізично відчуваючи, як витікають дорогоцінні секунди. Краєм ока побачив, що Гілберт все ще дивиться на мене, я йому показав, ніби стріляю зі свого пальця. Він зробив круглі очі, мене не зрозумів. Офіцер, що стояв поруч із Гілбертом, побачивши його напружений погляд, теж звернув на мене увагу. Однак, тільки цими переглядами нічого було не вирішити. Я ковзнув уздовж зали, потихеньку розштовхуючи людей, заходився обходити по колу. 
Що робити? Схопити того с пістолетом? Він стояв у щільному натовпі, почну розштовхувати, може помітити і почати діяти. Була б у мене зброя, я б міг хоч спробувати його підстрелити, якщо він підніме руку, але тут ще влучити потрібно, встигнути взагалі вистрілити, а найголовніше, пістолета-то у мене просто не було. Ні, треба буде Мойші кобуру замовити і носити потім не знімаючи...
— Мілорде? — пролунав шепіт поруч.
— Ксаверію, чорт забирай! Де охорона? — лютим шепотом визвірився я на поліцейського.
— Що трапилося? — у мерехтливому світлі свічок його обличчя не зблідло, а потемніло.
— Тиххххоо! — шепнув я йому, — Обережно йдіть за мною!
Так ми прослизнули прямо до самого вівтаря. А тут вже до нас продерся Гілберт. За ним ішов офіцер, що стояв поруч в оточенні Несвицького.
— Артуре! Що ти мені там за ребуси... — почав був Гілберт, але я відразу притиснув палець до рота, закликаючи до мовчання.
Нехай у соборі і співав хор, тихий гомін людей не завадив би почути того, хто став би голосно говорити.
— Тут є людина зі зброєю. Молодий, жовтоволосий, — я махнув їм, щоб вони нахилилися до мене і випалив це свистячим шепотом на одному подиху.
Ксаверій закотив очі, ніби збираючись знепритомніти, а офіцер поруч із Гілбертом схопився за свою шаблю, яка бовталася у нього на поясі. Точніше, не шаблю, а довгий такий кинджал.
— Скарлате, та облиш уже свій гіршфанґер, — докірливо мовив Гілберт і зиркнув на мене. — Що будемо робити? 
— Скарлат? — я придивився до цього офіцера. — Той самий єгерський поручник, який так блискуче поклав тих бовдурів на станції? 
Скарлат хижо усміхнувся. 
— Мілорд Берлінгтон, якщо не помиляюся? Мріяв з вами познайомитися, пане прем’єре! 
Я краєм ока стежив за цим жовтим волоссям. У голові роїлися різні ідеї, але я поки не знав, за що й братися. 
— Може, покликати на допомогу? — озвався Ксаверій. 
— Немає часу, мусимо самі, — рішуче сказав я. — Королева! 
Ах ти ж дідько! Смугастий у цяточку! Та щоб тебе розвернуло й кинуло, що в такому місці до слова прийшовся... Нам же треба інше, насправді! Але що? Що тут можна вигадати? 
— Ось що нам треба! — тицьнув я пальцем убік, осяяний раптовою здогадкою. 
— Вінки? — здивувався Гілберт. 
— Саме так! Слухайте, хлопці. Нам треба тихцем підійти з двох боків до королеви. І я її витягну потім звідти. 
Вони вставили очі на мене й ледь роти не пороззявляли від здивування. 
— Як?! 
— Ти при своєму розумі, Артуре? — приголомшено запитав Гілберт. 
Лише Скарлат дивився якимось захопленим подивом. 
— Тихіше, прошу вас! Скажу — і піде! Ні, так і витягну. Все! Йдемо, у нас обмаль часу. 
Я рушив ближче до вівтаря, там стояли височенні вінки, які ставили для... не знаю, для чого. Для прикрашання? Для прощання? Вінки з жалобними стрічками, та й годі. Якийсь церковний служка раптом постав переді мною, коли я потягнувся до одного з цих вінків. 
— Що ви тут робите, панове? 
— Тихіше, будь ласка! Не заважайте нам, — попросив його по-людськи. 
Він хотів щось обурено писнути, але я ривком затягнув його за колону. 
— Прошу ж бо — тихіше! — кажу йому, але сам бачу, що він уже роззявляє рота, збираючись загорлати. 
Довелося вгатити йому кулаком у живіт. Він схлипнув і склався вдвоє, упавши на коліна.
— Швидко! — шепочу Гілберту, — Беремо вінки, закриваємо королеву, дивимося в обидва і лупимо все, що рухається не так!
Роблю крок, беру вінок, піднімаю його, дивлюся, чи йде за мною Гілберт. Потім впевненим, але не спішним кроком іду прямо до труни. Вінок прикривав моє обличчя, а я видивлявся цього жовтолицього. Ось він! Стоїть вже у другому ряду, очі такі, божевільні, бігають. Помітивши мене, він якось стиснувся, завмер. А я спиною відчуваю, як за мною рухається Гілберт. Краєм ока бачу трохи здивовані погляди з натовпу. Підходжу до королеви з лівого боку, ставлю прямо перед нею вінок і тихо шепочу:
— Лісо! Стань за мною!
— Що? — здригнулася королева і повернула до мене голову. Її погляд ніби ожив, забігав між нами...
Праворуч від неї встав Гілберт і поставив свій вінок поруч із моїм. Чую шарудіння кроків ще... Ага! Скарлат теж тягне вінок, обходить Гілберта.
Нахиляюся до королеви:
— Ставай за мною. Мовчи і роби, що кажу!
— Максиме? — недовірливо глянула вона на мене, — А...
Ну, що тут сказати, ніколи ці жінки не можуть нас просто мовчки вислухати і зробити одразу, що їй сказано. А коли мало часу, це завжди загрожує неприємностями. Жовтоволосий раптом відштовхнув людину, що стояла перед ним, і підняв руку. Ледь помітивши краєм ока цей його різкий рух, я вже правою рукою обхопив королеву і просто загорнув її собі за спину, сунувшись вперед. Щось кашлянуло раз, вухо у мене раптом спалахнуло різким болем. Кашлянуло ще раз, неголосно скрикнув Гілберт, який став зі мною плече до плеча.
— Нна, трясця твоїй матері!!! — Скарлат із звіряче перекошеним обличчям запустив свій гіршфангер у жовтоволосого, просто як він був, у ножнах. Кинджал заїхав йому кудись у груди, той охнув, хитнувся і ледь не впустив пістолет.
— Живцем брати жовте волосся! — гаркнув я, відчуваючи, як на мене навалюються і королева, і Гілберт.
Блін, друже...
- Гілберт?
— Живий я, ногу зачепило.
Цей спритний убивця встиг ще раз кудись вистрілити, поки на нього навалилися гуртом Несвицький, що теж вискочив вперед та його офіцери. Хор нагорі стих, зате в соборі піднявся гвалт.
— Йти можеш? — глянув я на Станіслава, який тримався за бік.
— Максиме! Що відбувається? — стукнула мене по спині королева.
— Ксаверію! Розчищай дорогу! Скарлате, допоможи йому! — крикнув я, потім обхопив Олісаву за талію.
— Дорогу! Дорогу! — крикнув я і заходився штовхати всіх у бік бічного входу. Або як він там називається.
Якийсь священик тільки розгублено дивився, як ми тісною групою рушили туди. Наостанок, я крикнув на весь голос найгрізнішим чином.
— Королівський сервіс! Усім залишатися на місці! Все в повному порядку! Зберігайте спокій! Нікому не рухатися!
І під ці розмірені крики, від кожного з яких королева смикалася, немов я їй жуків під сукню сунув, ми вискочили назовні.
— Де ваша охорона? — запитав я тут, з насолодою вдихнувши свіжого, після ладану з церкви, повітря.
Ох ти, там же залишилася мама і сестри...
— Конвой її величності! — загорлав Ксаверій.
Кілька солдатів, що стояли навколо церкви, одразу ж кинулися до нас.
— Скільки ж це триватиме? — говорив я не надто замислюючись, — Доросла вже дівчинка, повинна розуміти, як і що, ну як так можна...
— Максиме, ви це про що зараз? — руки королеви раптом вперлися мені в груди, — Ох, та ви поранені?
— Дурниці... Скарлате, нехай роздобудуть карету і супровід. Стасе, ти як там?
Гілберт стояв, притулившись до стіни, посміхався, але якась болісна була та посмішка.
— Чому ти мене залишив? — раптом запитала королева, вона вже не впиралася, а наче схопила мене на лацкан сюртука.
— Так було потрібно! — зітхнув я.
З церкви повалив цілий натовп у мундирах і побіг до нас.
— Ксаверію, я цього хлопця бачив на перегонах учора. Здається, він грав там, але виглядав дуже розгубленим. Якщо його не прибили, витрясіть з нього, що за дівчина з ним була і пістолет йому передала. І, до речі, чому немає ніякого обшуку під час такої події?
Поліцейський дивився на мене мовчки. Тільки очі були круглими від подиву. Що це з ним? Якийсь чин у позументах, квокчучи як курка, почав щось стогнати поруч, але я гаркнув на нього:
— Тихо! Не галасуйте! Краще б організувати карету і супровід. Усім іншим продовжити службу... От же...
Народ навколо церкви почав щось збуджено гомоніти, а ці стоять, вуха хлопають...
— Послухай, — шепнув я Олісаві швидко, — тут скрізь стоїть народ, твої піддані. Повільно вийди, штовхни якусь промову, що ти вдячна, що вороги не дочекаються і все таке. Говори впевнено і голосно. І їдь собі кудись у палац.
— Ви стали ще більш нестерпним, Максиме! — очі в неї раптом небезпечно блиснули, а в легкому вигині губ зачаїлася хитра посмішка, — І годі тискати свою королеву...
Я відпустив її, хоча, скоріше, це вона відпустила мене. Ну так, ось чому всі так дивилися, я її так притискав, ніби... не знаю що.
— Лікарі є поблизу? — згадав я про свого друга.
— Конвой! — крикнув Скарлат.
А Ксаверій мовчки припустив назад до церкви, квапився розпитати. Натовп свитян обступив королеву, а я потихеньку заходився відступати вбік. Звідкись примчала карета з розчухраними гвардійцями на козлах. Навколо нас вже зібралося їх... цілий натовп, Скарлат бігав ще щось їм горячково пояснюючи. Олісаву повели до карети, вона раптом зупинилася і щось сказала, один із цих позументальних риссю кинувся до мене.
— Її величність бажає, щоб ви супроводили її до палацу губернатора.
— Обов'язково, — відповів я йому, — ось як тільки лікаря знайду, зі справами розберуся, так одразу.
— Ви.. ви... — отетерів той.
— Передайте її величності, що я змушений поки займатися її справами тут.
І повернувся до Гілберта. Той сидів на землі, нога його була геть заляпана кров'ю.
Я з тривогою подивився на ту ногу, потім чомусь подумав - добре, що кров не хлеще і навіть не тече. Але чому? А, згадав щось таке... На нозі ж є артерії, якщо перебити, то все... я похолодів.
— Вам треба перетягнути ногу, мій друже.
— Ох, Артуре. Дурниці. Лише подряпина.
— Тече?
— Та ні, я хусткою притиснув. Ти на себе подивися, сам-то...
Я ляснув рукой по вуху, воно було в крові, потім подивився на свою руку, на якій теж була якась подряпина.
- Ну, добре, що він стріляє ще гірше, ніж ставки робить.
— Цей виродок просто не в нас цілив, — зауважив Гілберт, — Тож, вважай, що знову пощастило...