Глава 27

Буває ж так, за цілий день набігаєшся, втомишся, ввечері очі вже просто заплющуються, так спати хочеться. Здається, що варто тільки присісти, так і заснеш, але як доберешся до ліжка, так тут і сну ні в одному оці! Покрутився, повертівся, а не спиться і все. Плюнув, підвівся і увімкнув лампу. От, крутись тепер, як дурень. А хто винен? Сам! Ні, так-то, звичайно, все трохи по-іншому вийшло. Увечері я сам відіслав обох Бартонів відпочивати. Гості наші вирушили в гостьове крило, вони залишалися в маєтку на ніч, але будинок був таким містким, що ми б іще багатьох прийняти могли без жодних утруднень. Зате дехто без цих ось утруднень скористався відсутністю мого камердинера, який якимось чином, але примудрявся контролювати коридор до моєї спальні. А тут упустив дещо. Точніше, декого. Про що вона взагалі думала? Вирішив я, значить, прийняти ванну. Ну немає тут поки що душу, каналізація в будинку зроблена, а з водою напряг. У кімнатах умивальники стоять, які наповнювати потрібно, а ось для душу ніхто не подбав, та й пристойний бак потрібен. Ще й з підігрівом. Ось якось не доходили руки в мене до цього поки що, всі ці танці з фінансами й сукнями весь час забирали. Наберуть ванну і помиєшся, тим паче, що гарячої води якось і не сильно багато потрібно, літо ж, тепло. При цьому і якось змити з себе всю цю воду з милом хочеться! Став вимагати відро з водою і ковшик, сиджу потім, обливаюся. Ні, треба б дізнатися, як провести воду. Ось упевнений, що тут простим рішенням не обійтися, воду ще підняти до рівня третього поверху потрібно... або, хоча б, другого. А значить, якийсь тиск потрібен... такий ось, як у Іванни. Сиджу, значить, у своїй ванні. Відмокаю, нікого не чіпаю. Не ганяю. Не... Загалом, валяюся у воді й просто відпочиваю. І бути нікого в мене не має. Наповнити ванну — наповнили, а далі мені був ніхто не потрібен. Раптом, чую якісь шерехи... Ванна в мене трохи відокремлена від кімнати, тут іще щось на кшталт гардеробної є, а ще унітаз справжній, який я не відразу знайшов. Зі змивом, ясна річ, тієї самої, умивальникової системи ручного наповнення. А ванна трохи далі. І ось, шерехи чую, а хто там шарудить — не бачу. Страху не було, більше здивування, пістолет поруч лежить, і я його в руки взяв. Потім двері так — цик, і зачинилися. Ну, думаю, це мої речі чисті принесли, подбали про лорда. Але поки що не розслабляюся, тримаю пістолет. І тут раптом у дверях... на тобі...
— Ти що це? Га? Ти чого тут?
Самому гидко стало, що таке вголос белькочу. Але як інакше, коли просто в цих ось дверях справжня розпуста відбувається! Волосся розпустила, стоїть в одній нижній сорочці з рукавами і до щиколоток... А сама червона, ніби на сонці згоріла. Очі тільки з-під волосся так і зиркають. Під сорочкою, дивлюся, нічого немає. Та й не надто щільна вона, дуже тонка, тож і придивлятися не потрібно. А я ж, не святий подвижник... Уху-ху...
— Ви сказали, щоб я подумала...
— Ні! Я сказав інше, що мене так не влаштовує!
Ну от! Що за мода тут же якісь образи влаштовувати. А найголовніше, через що!!!
— Я чим погана-то... потвора хіба яка...
— Так. Ти хоч двері зачинила?
— Так, мілорде.
— Ну, добре, — поклав я пістолет, — Давай поговоримо про це.
— Чому?
— Що чому? — трохи роздратовано перепитав.
— Тільки розмовляти будете?
— Іванко, зрозумій дуже просту річ, ти працюєш у мене покоївкою. У тебе непросто з сім'єю, і ця робота для тебе важлива. Я все правильно сказав?
— Так...
Притулилася до дверей, наче її навіть погладжує, а в мене ніби волосся дибки... Ні, не буду на неї дивитися.
— Тож вийде, що я скористаюся твоїм становищем. А я так не хочу!
— І що ж робити? — сумно запитала вона.
— У сенсі що робити?! Ми ж говорили з тобою, ти працюєш, ми шукаємо тобі щось цікаве, а потім ти стаєш самостійною...
— Навіщо? До чого мені ця ваша самостійність?
Я навіть злегка сторопів.
— А що тобі справді потрібно? Переспати з лордом, щоб потім бути відставленою? Чи може ще народити дитину, щоб самій виховувати й усі в тебе пальцем тицяли? Ти он яка, молода і симпатична, зможеш без зусиль знайти собі гарного чоловіка. А я допоможу.
— Так ви ж й потім допомогти зможете...
Ні, ну ти диви яка!
— Стоп! Ану сядь! Куди?
Взяла і сіла на край ванни. Руде волосся розметалося по плечах, сорочка натягнулася, груди просто перед моїми очима гойдаються в такт диханню. Хоч маму клич, просто відчуваю, як мене охмуряють!
— Послухай мене. Справа не в тобі. Ти дуже приваблива дівчина, однак ти наче моя підлегла. Розумієш? Це неправильно, користуватися своїм становищем. Мені так не подобається. Не розумієш?
— Не дуже, — зітхнула вона й обережно провела рукою по воді. Я-то ноги схрестив, ховаю особисте надбання, але почуваюся при цьому якось не надто впевнено. От же Євині доньки, вміють же іноді поставити в незручне становище. Якщо, звичайно, не почати кричати, тупотіти ногами... Так, вона просто чутиме мою невпевненість і це тільки ще більше її розпалюватиме... 
Що робити? А якщо по-іншому?
— Гаразд, — сказав я, — Добре. Справа твоя, що тут подієш.
Глянула на мене уважно, немов в очікуванні.
— Знімай сорочку, — кажу і дивлюся їй в очі.
Ага, щось у них промайнуло, заметушилося.
— Знімай. Якщо ти готова, то хай так і буде.
Беру, встаю з ванни й таким ось мокрим і абсолютно не одягненим Аполлоном сідаю поруч на борт. Ванна, треба сказати, така пристойна. Велика, металева. Тут і вдвох можна легко розміститися. Що ж... 
А в її очах паніка, не знає, куди й дивитися. Дихає прискорено, руки інстинктивно притискає до грудей, ніби я вже збираюся здирати зараз із неї цю сукню.
— Знімай! Я-то, як бачиш, перед тобою сиджу, як є, голий.
— Але... Як же... Я так не можу. Не можна.
І починає відвертатися. Зітхнув, підвівся і пішов шукати рушник, щоб замотатися. Нічого тут своїми дзвіночками дзвонити.
— От і я кажу, що не можна, — м'яко їй кажу, — тому тихенько повертаєшся, одягаєшся... і марш звідси бігом! — додав металу в голос.
Раз, і вимелася з ванної. Сподіваюся, вона не вискочила як була. Зазирнув обережно... Ні, одягається швиденько. Ну й добре. А ось я почуваюся повним ідіотом. Хоча... Ні, це просто жаль. Насправді, головне, що немає цього дратівливого почуття незадоволення від самого себе. Що ідіот начебто підозрюєш, але все ще сумніваєшся. Тепер ще від Іванки двері зачиняти доведеться, ще й ланцюжок такий поставити, щоб щілинку відчиняти, значить, і дивитися, чи немає там її вже взагалі без будь-якої сорочки...
Так, я мотнув головою, відганаючи таку чудову картину. Пішла і пішла. Тільки сон перебила, ну і гаразд. Хіба був у мене інший варіант? Покористуватися дівчиною... ні-ні, не по мені це. Мені є про що замислюватися і без цього. Ось, наприклад, лампа. Взяв і увімкнув. Можна ще й верхнє світло увімкнути. І мені це якось звичайним здається. А ліхтарі й лампи, з якими ходять? Начебто, вони теж зрозумілі, але якось тут не б'ється... Воду, он, у спеціальній ємності нагріту можна отримати. А як вона гріється? Каміни в будинку є, але великих запасів дров на зиму я ніде не побачив. При цьому, якісь є пластини за дерев'яною обрешіткою в кімнатах. Реджинальд казав, що в холоди тільки запускається, від манопроводу працюють. А як, мені так і не стало зрозуміло. Манопровід... що воно таке?
Скільки я вже тут? Максимом та Артуром... Але нічого про себе так і не зрозумів, все бігаю кудись вирішувати проблеми, які через день здаються вже й не такими важливими. Мені що важливо? Хто я? А хто я? Як мені це дізнатися? Мене ось впізнали, то що ж мене самого це мучить? Дивна лінія на нозі, дивні шрами на тілі, я їх усі навіть і розгледіти не можу... І чому мене не залишає відчуття, ніби все навколо для мене нове і чужинне? А при цьому, якщо не замислюватися, так навіть поводитися якось інакше можу, говорити щось, відчуваючи ніби себе трохи збоку, а іноді наче іншим... Може, саме з цим мені потрібно розбиратися насамперед? Але як? Як?!
Я навіть почитати щось не встигаю, заліз пару разів до тієї бібліотекі, знайшов пару цікавих книжок і відклав собі, але читати можу лише уривками. Ось хоч зараз бери й читай, поки вночі ніхто не припирається з розпитами, проханням погуляти, щось запитати, почути розпорядження... Що робити з молоком, якщо його зараз є багато, а потрібно в маєтку мало? Ні, ось терміново, давай лорде, відповідай! Або, як часто сторожам уночі обходити маєток? Нормально так, вони, значить, вирішили, що їм потрібно вночі ходити по всіх цих стежках і дивитися, щоб ніхто не заліз. Ніби вони в темряві взагалі когось побачать! Ходять по двоє з ліхтарем, більше трясуться, ніж когось шукають... 
Загалом, купа роботи. Додати відставників до сторожів. Закривати повністю всі ґрати на ніч і контролювати лише внутрішній простір, а зранку починати обхід...
Втім, від цього не втечеш. А ледве голову від цих справ відірвеш, як питання виникають. Накочують як снігова куля. Ким замінити Камницького? Що робити далі? Чому так буває тужливо і нудно? Куди подівся той мільйон? Ось, до речі! 
Взяв лампу і вирушив у кабінет. В одній кишені халата ключ, в іншій пістолет. Прийшов, сів біля сейфу і на нього дивлюся. Так і є, ключ марний без знання буквеного коду. Мабуть, при його наборі відкриються ці невеликі дверцята, за якими буде замкова щілина для цього ключа. І не зіб'єш її ніяк, вона внутрішня, не відігнеш, стоїть міцно. По стінках постукав, звук такий... не знаю, який має бути з різної товщини стінок, але цей взагалі не давав жодного гулу, відлуння... стукай собі й стукай. Наче в цільний шматок заліза грюкаєш. Сам же сейф хороший... масивний, не уявляю навіть, чи можна його, наприклад, витягнути й перевернути. По-моєму, так він просто в будинок якось вбудований. А головне, чи є там мільйон? Схоже, Едварду відкрити сейф не вдалося, а Камницькому? Цікаво, а для чого йому взагалі знадобився цей сейф? Настільки, що він готовий був підкласти під старшого Берлінгтона свою коханку. Він щось знав? Він бачив у ньому ці гроші, які батько отримав, продавши цінні папери? Тільки, на біса ж, було потрібно це робити? Лорду Берлінгтону раптом знадобилася готівка, настільки сильно і настільки велика сума, що він навіть вилучив придане своїх дочок. Навіщо? І що, якщо ці гроші так тут і лежать?
Я нетерпляче пововтузився в кріслі, розглядаючи це металеве чудовисько. Як же бути? Сидів і тупо стукав, розглядаючи ці руків'я з буквами. Вони теж викликали в мені дивне почуття. Ні, не впізнавання, а розуміння. Наче я десь про таке чув. Ось Гілберт мені щось розповідав про якісь оздоровчі салони, ніби розумію, про що йдеться, але вислизають деталі й деякі принципи дії, чи що... Скільки тут літер-то, на кожній? Вісім? Ну, так це не так багато комбінацій виходить... Якщо порахувати. Можна взяти й спробувати підібрати... Підібрати? Оп, а навіщо тоді просто так клацати? Якщо це механічний пристрій, то при правильному виборі він хоч якось, але спрацює. А які ще бувають пристрої? Якщо не механічні, то на мані цій... Манопровідні? Тоді просто відключити можна було б. Ні, тут має бути механізм. А раз так, то беремо, акуратно крутимо коліщатко і слухаємо... У будинку тихо, за вікнами теж стоїть оглушлива тиша. Саме час для зломщиків сейфів. Сиджу, притулився до сейфа, як до рідного, і тихенько ручку цю обертаю... 
Треба ж, є! Є легеньке клацання, ледь чутне! Так, це стає цікавим. Ану! Мільйончик, іди-но до мене... Хоча, що мені з ним робити? На що витрачати? Правда, краще, коли є що витратити, але не потрібно, ніж коли потрібно, а нічого... Ось! Тепер і друге клацання! Так зрадів, що став чути, як у тиші весело стукає моє серце. Треба б якось спокійніше, інакше нічого й не розчую. Мені вдалося впоратися з хвилюванням, але провозився я з третім найдовше. Зате четвертий підійшов практично відразу. Пролунав неголосний брязкіт, який у цій тиші пролунав як гучний постріл. І... ось вона, замкова щілина для ключа. Що ж, вставив у неї ключ. Прокрутив, хоча довелося докласти сили. Дверцята й відчинилися. Серце моє знову заколотилося, я в передчутті зрадів, зазирнув туди й... і...
І нічого не виявив. Ні, не те, щоб зовсім нічого, тут лежало кілька паперів, однак не було грошей, папери ці не були якимись акціями чи ще чимось. Це була просто метрика, як я зрозумів. Досить старий жовтуватий папір, не надто гарний почерк... Схоже, це було свідоцтво лікаря про народження дитини, а також папір про визнання батьківства. Однак же, знайомих мені імен тут узагалі не було. І я відчув жахливе розчарування. Сиджу, як ідіот, вночі сейф зламую. Свій! Ох-хо-хо... Я машинально переставив та запам'ятав літери, які були потрібні для відкриття, сходив за документами на маєток і всіма тими паперами, що мені вручив нотаріус, поклав на іншу полицю і закрив знову той сейф. Прикро. Мільйона немає. Або витягнув хтось, або його сюди так ніхто і не поклав. І тут облом, нікого звинувачувати, крім самого себе. Що ж, пора спати...
У всьому блиску сяйва нового мундира, дуже рано-вранці, годинках так об одинадцятій, якраз після того, як ми з його милістю, генерал-хорунжим Миколою Несвіцьким поснідали і я провів старого помилуватися морем, у маєток із шиком прибув сам Станіслав Ґілберт. Пані всі снідати зволили по кімнатах якось окремо, після чого взялися про щось теренькати в салоні, а ми влаштувалися на терасі. І тут Ґілберт повідомив, що у нього на сьогодні намічена зі мною ціла культурна програма. Він вирішив відвідати іподром, на якому сьогодні були перегони. Мені здалося, що кидати гостей якось не надто зручно, але вони й не збиралися затримуватися, генерал із дочкою вирушали відвідувати ще когось у місті, а потім збиралися повернутися до себе. Планів Радослави я не знав, але її кучер уже з самого ранку стирчав біля готової до відбуття карети, залишалося лише почекати й розкланятися. Так я і не зрозумів, для чого вони здійснювали таку подорож, утім, було чим забивати собі голову. А ось сестри мої, висипавши на вулицю проводжати гостей і почувши куди ми збираємося, взялися на три голоси вимагати взяти їх із собою. Гілберт сяяв, звичайно, своєю фірмовою усмішкою, але шепнув мені, що взагалі-то планував після скачок продовжити розважатися в іншому товаристві на знайомій вже мені вулиці. Але як було не взяти їх розважатись? Тим паче, що Гілберт прибув на своєму видатному екіпажі, з козлів якого на мене боязко дивився його кучер Томас, от і добре, значить запам'ятав, що я йому казав.
— Дорогі мої сестри! — сказав я, ледве карети гостей зникли з поля зору, — Ми з паном ротмістром раді скласти вам компанію, проте...
— Артуре! Ну, будь ласка! Ми й так із дому рідко виїжджаємо!
— Ви мене не дослухали. Просто я ще вирушаю після скачок по справах, а от ви повернетеся додому.
— Самі?
— Чому ж? Саймон і Олівер поїдуть із вами. Згодні? Їдемо?
Дарма я думав, що вони вже зібрані і тепер можна вирушати. Ні! Тепер потрібно заново переодягатися, та ще й камердинерок із собою брати.
Що таке скачки? Досі я якось узагалі не замислювався над цим питанням. А може й замислювався, але вже не пам'ятав, ну так це вже не важливо. Для мене скачки — це, насамперед, коні. Я чомусь собі одразу уявив саме їх, що мчать на повен дух у клубах піднятого пилу, ронячи піну і гризучи вудила... Або мундштук, плутаю ще ці назви. Виявляється, для інших це щось інше, для них — це цілий світ. Ні, не так! Це справжній храм, а не якісь там світ. Саме так! Вже на під'їзді до цього місця їх охоплює якесь дивне нетерпіння, вони стають напруженими, захопленими або знервованими, все залежить від того, яку жертву і кому вони збираються принести в цьому храмі. Натовп біля кас жертвує щось богу вдачі, хоча тут під його маскою ховається лише божок легкої наживи, що потирає руки. Дехто жертвує чванливості й гордості, інші, навпаки, шукають хто б їм самим дещо пожертвував, волаючи до свого спритного, непомітного божества... загалом, це справжній храм і є. На вигляд зовсім непоказний, просто велике поле на краю міста, з легкою огорожею і внутрішнім овалом бігових доріжок, і всього дві значущі споруди, кожна з яких все одно має вигляд тимчасової — це стайні, досить довгі, просторі, з великими бочками води поблизу, і трибуна. Містка дерев'яна трибуна з двох ярусів. Нижній — для простої публіки, тут лише три великих, довгих сходинки щоб більше народу влізло, а інший для публіки багатшої — тут і лави є, в кілька рядів, і навіс прикриває зверху від палючого сонця, та ще й продавці снують туди-сюди, пропонуючи охопленій тривожним хвилюванням публіці, то якісь папірці, то льодяники, то прохолодну воду, а також тютюн, горілку, пиво, пироги та інше, інше, інше, та ще й за такою ціною, що той самий божок наживи, що сидить внизу біля кас, ні-ні, та й поглядає нагору, шанобливо прицмокуючи, коли чує вартість усього цього...
Карету довелося залишити трохи віддалік, де теж додумалися поставити навіси, щоб хоч якось сховатися від спеки. По суті, тут же був просто пустир, шматок степу прямо біля міської межі, неабияк витоптаний, але рівний. До міста було рукою подати, Портофранківська вулиця проходила поруч, однією стороною тікаючи до моря, іншою в бік залізничного вокзалу, вдалині виднілися будівлі в'язниці і ще якісь невеликі жовті будинки, які я запам'ятав, коли ми якось проїжджали повз них. І ось для  цього поля, по якому вітер, якщо сильно захоче, зможе ганяти справжні хмари пилу, потрібно було одягатися як на променад бульваром і Дерибасівською? Утім, усі мої сестри мали задоволений вигляд і з цікавістю поблискували оченятами на всі боки, при цьому чинно ступаючи під руку з... ну, Шарлотті довелося йти попереду з Гілбертом, а я йшов з Олісавою і Вікторією. Збоку і попереду йшли лакеї, так що ми мали вигляд представницької делегації й самі удостоювалися поглядів та уваги публіки, що дуже надихало сестер. Вони бралися йти рівніше, дивовижним чином дивлячись і собі під ноги, і навколо з-під приспущених вій. Утім, іти довелося недалеко, до трибуни. Гілберт озирнувся на мене, розгублено подивився на натовп біля кас. Він що, хотів зробити ставку?
— Артуре! Ми можемо на кого-небудь поставити? — зашепотіла мені Ліса, яка йшла ліворуч від мене.
— Ти пропонуєш нам прорватися через цих божевільних? — іронічно подивився на неї я і кивнув на натовп. Народ там рвався до кас, активно працюючи ліктями, декого навіть випихали, неабияк уже пом'ятих, інші й самі вискакували, скуйовджені, немов горобці навесні...
— Що ти! — кинула на мене здивований погляд моя середня сестра, — Нагорі ж будуть букмекери теж.
Оплата за вхід на трибуну виявилася чималенькою, от би ніколи не подумав. А номерів на квитках чомусь не знайшов, хоча й чекав, утім, у мене був у напарниках цілий ротмістр Станіслав Гілберт, а цей жук найкращі місця знайде швидко. Ледве тільки посадили сестер, як він одразу до мене підійшов:
— Ставимо, Артуре? — тихо запитав, а в самого очі горять, азартом просто бризкають.
— Розпоряджайся тут, я не надто добре розбираюся, — відповів я йому, озираючись на всі боки.
Він вмить кивнув, широко посміхнувся моїм сестрам і одразу ж кинувся кудись убік.
— Так, сестриці, — зітхнув я, — Давайте ви кожна будете самі розпоряджатися що і як. А я просто спостерігатиму.
— Невже?
— Артуре! Я можу ставити?
— І я?
— Ну, чесно кажучи, для мене все, що відбувається, ніби вперше. А вже знати, що і як...
Гілберт повернувся швидко, тягнув із собою якогось служку, який пропонував папери, точніше аркуші з описом сьогоднішніх забігів та учасників.
— Пані, тримайте їх при собі. Скоро буде виводка, дивіться в обидва, якщо подобається якийсь кінь — запишіть... Артуре, ти взяв олівець?
— Думаю, що в того приятеля, який стоїть за твоєю спиною, можна і на олівці розжитися. А що потім?
— Що ти маєш на увазі? — взявся обертатися Гілберт і шукати цього служку, який уже комусь поблизу штовхнув ще купу своїх папірців.
— Артуре, — помахала мені Шарлотта, — потім ми поставимо деякі суми...
— Ні, я це зрозумів, — холоднокровно їй відповів, — Тільки доведеться спускатися в касу?
— Та далася тобі вона! — махнув рукою, обертаючись до мене Гілберт, — Он там є верхній букмекер, ще не вистачало нам із тобою внизу юрмитися...
Верхня трибуна поступово наповнювалася публікою, тут були доволі поважні пані та панове, одягнені як на прийом або тримали себе, ніби з прийому. Якийсь хлопець став нижче перед нами, він як вчепився в поручні, так і застиг на довгий час, з нього можна було виліпити скульптуру й назвати її, наприклад, Напружене очікування. Волосся в нього було жовте та довге, до плечей, капелюха не було, він стояв так зсутулившись, що воно сповзло вперед, ніби відкриваючи шию під сокиру ката... брр, які дурні аналогії в мене полізли. Але особливо роздивлятися було нікого, люди просто проходили, витріщатися на них якось було не з руки, коней не бачив, лише по біговій доріжці ходять парочка людей, але вони не особливо-то ганялися, і не змагалися хто швидше зробить коло, тож і дивитися було ні на кого і я став відверто нудьгувати. Однак, раптом усе змінилося. Недалеко від нас, я побачив знайоме обличчя, тому навіть не витримав і посміхнувся. І це знайоме обличчя теж мене побачило, але, швидко зігнавши посмішку, заходилося відвертатися і прислухатися до того, що говорив її супутник, якийсь досить літній чоловік, сивуватий, із жовтуватими вусами, але в гарному костюмі.
— Артуре! — прошипіла на мене Шарлотта, — Це непристойно. Так витріщатися з такою безглуздою посмішкою...
Гілберт здивовано подивився на мене, потім озирнувся і, знов повернувшись до мене, підморгнув.
— Хто це? — смикнула мене за рукав Вікторія.
— Де? — зробив я здивований вигляд, — Та я просто задумався, Шарлотті вічно щось здається.
Але як би я не старався, мій погляд знову і знову повертався туди, де сиділа мадам Надін. Вона уважно слухала, що там їй казав цей чоловік, з яким вона прийшла, але іноді кидала погляд у мій бік. Ніби застерігаючи. Утім, я і сам давно зрозумів, що якщо тебе на вулиці або ще десь, не впізнали чи не представили, то й самому сунутися не слід. Чи це мені хтось сказав?
Незабаром відбулася виводка, тобто хода всіх учасників забігів, які досить близько пройшли перед трибунами, так щоб їх могли добре роздивитися. Усі так і сиділи з цими папірцями, потім дивилися на коней. Мені здавалося, що зручніше було б цифри поставити на сідла або на спину жокею, але їх чомусь не було. Хоча в папірці був досить толковий і детальний опис як вершника, так і його скакуна, не так і складно розібратися. Але я все одно дивився більше не туди. До азарту скачок я був байдужим. Може, якби самому поскакати... хоча ні, мені поки цілком достатньо легкої рисі на моїх вороних у маєтку, не відчуваю я поки впевненості в цій справі.
Сестриці щось креслили в папірцях, Гілберт від них не відставав. Потім, коли всі учасники пройшли, він запитав у мене, скільки ж ми поставимо. А я запитав, скільки всього вони збираються робити ставок. Виявилося що п'ять або шість, не так багато забігів було сьогодні. Як зауважив Гілберт, і так чекали заборону у зв'язку з можливою жалобою, але її чомусь поки не було.
— Ну, — зітхнув я, — значить, гуляти так гуляти. Поставимо скрізь по розі, але одна ставка на удачу — по леву.
— Ага! — заклопотано озирнувся Гілберт, — Я теж із платнею, тож підтримаю.
Олісава навіть у долоні поплескала, азартна була, просто жах. А Вікторія якось не надто весела сиділа, щось їй не подобалося.
— Поставиш? — запитав я Гілберта, діставши свої кілька золотих монеток. Глянувши на поле і на гроші в руці, мені чомусь захотілося запитати, чи не схоже це поле на поле Чудес, але я промовчав. Адже це знову якісь виверти моєї пам'яті, які ж тут чудеса...
Гілберт, мій благородний помічник і добровільний розпорядник, помчав до букмекера, тут до нього теж з'явилася черга, хоч би що він там казав, однак сестер мені залишати було... не те, щоб не можна, десь іще біля входу на трибуни і лакеї тусувалися, а мою пропозицію і їм купити квиток на трибуну всі чомусь зустріли сміхом; так от, сестер краще було не залишати одних. Жінкам взагалі був потрібен супровід, якщо вони дами. Служниці, та й містянки, як моя пані Гриненко, цілком собі могли ходити самостійно. Станіслав незабаром повернувся, причому швидше, ніж я думав, він роздав сестрам квитанції з їхніми ставками, сам узяв свою, шумно зітхнувши, сів з іншого боку, і ми взялися чекати забігу. До речі, цей золотоволосий хлопець внизу, так і стояв, може він п'яний? Ну, стоїть і стоїть.
Ледве тільки почався перший забіг, як раптом Вікторія, яка сиділа в самій середині, заходилася про щось шепотітися з Шарлоттою, кусаючи губи. Потім Шарлотта повернулася до мене і з тривогою сказала:
— Артуре! Вікторії щось зле.
— Що? — здивувався я, — Погано?
— Ні, — прикро поморщилася Шарлотта, потім ще ближче до мене нахилилася, — У неї живіт скрутило...
А, зрозумів. Але не зрозумів.
— А тут є...
Потім мало не ляснув себе по лобі з досади. Ні, тут ніде немає ні вбиралень, ні туалетів. Це просто катастрофа, але це так.
— Вона зараз ридати почне...
Треба ж! Блін, неприємність, звичайно. Стоп! Але я ж де? Недалеко від вокзалу. А тут поруч що знаходиться?
— Лотко, я зараз поїду з Вікою, а ви чекайте тут.
Я зловив здивований погляд мадам Надін, коли вона помітила, що я з Вікторією йду прямо в розпал забігу. Та й сусіди наші не зраділи, втім, я скорчив таке обличчя, що ніхто навіть не намагався нічого сказати. Віка, тремтячою рукою за мене вчепилася, і ми стрімко спустилися вниз. Шум трибуни, дзвін колокола стихли, нас зустріло жарке повітря степу, змішане з легким запахом кінського поту і людського азарту.
— Де Саймон? — запитав я Олівера, який ховався в тіні сходів, але, побачивши нас, здивовано схопився.
— Он він там, мілорде, — показав він мені, — Мені йти з вами?
— Ні, залишайся тут, чекай.
Ми рішучим і швидким кроком попрямували до карети.
— Я не зможу... — заскиглила Вікторія, — Додому довго їхати...
— Так, тримайся поки що. Додому ми не поїдемо.
Назустріч нам котив порожній екіпаж, візник ліниво витріщався кудись у небо.
— Гей, люб'язний! — крикнув я йому, — А, ну! Живо, в Безіменний провулок.
— А скільки... — ожив він, але я вже нашкрябав у кишені гривню і влучно кинув йому.
— Жвавіше! Одна нога тут, друга вже там!
Ми заскочили в цей екіпаж, він розвернувся і заходився понукати свою конячку. Однак, вона-то була явно не скакова, та й притомилася на спеці, імовірно. Бідна Вікторія стискала мою руку і ледь не плакала.
— Куди ми їдемо, братику?
— Побачиш. Тільки пообіцяй, що нікому не скажеш!
Вона швидко закивала, втім, зараз-то можна багато чого наобіцяти. З іншого боку, ну дізнаються адресу пані Гриненко і що? Не риссю, але ми швидко дісталися до Безіменного. Ворота були відчинені, незмінний Матвійович усе щось підмітав на подвір'ї. Я йому привітно кивнув і швидко потягнув Віку в квартиру. Відчинивши, я запустив її всередину.
— Так, нікого не бійся тут, ніхто не прийде. Знімай свою сукню, якщо тобі потрібна буде допомога, я привезу камердинерку.
— Тільки розпусти мені шнурки, будь ласка... — уже практично ридаючи, попросила Вікторія.
Ні, це жахлива справа. З цими сукнями й таким підходом до громадських споруд...
— А я це... — Матвійович почухав замислено свою бороду, побачивши, як я спускаюся.
— На посту, я знаю.
Загалом, скачки я все-таки подивився. Поки забрав камердинерку, яка була дуже рада забратися з нашої карети в таку спеку, поки привіз її в квартиру, зустрів пані Гриненко. Не знаю, що вона буде собі там думати, але дивилася на мене із захопленням. Напевно, мій костюм сьогодні був зовсім не той, до якого вона звикла, і тому так відреагувала. Потім камердинерка. А потім і Віка з нею вийшла. Коли ми повернулися на трибуну, забіги ще не закінчилися. Тому і мені вдалося помилуватися. Ух... Ця швидкість, натиск... краса, та й годі. Шарлотта з Олісавою зустріли нас здивованими поглядами, потім щось пошепотілися з Вікою, але потім усі були поглинені скачками і папірцями.
— І-і-і! — раптом притиснула руки до обличчя Вікторія, — А я виграла! Лев поставила і виграла!
Що ж, подумалося мені. Ось тобі й компенсація за страждання. І спіймав погляд Надін. Вона дивилася на мене з легкою посмішкою, вітер трохи тріпав її волосся під капелюшком, я не витримав і послав їй повітряний поцілунок. Усе одно оточуючі нічого, крім конячок, що мчали, і не помічали. Вона округлила очі, відвернулася, але я встиг помітити в її погляді не тільки легке здивування, а й ніби... обіцянку.
— Ну що, Артуре? — запитав мене Гілберт, коли ми посадили моїх сестер у карету і вони вирушили додому.
Власне, вони б іще погуляли, але втомилися і навіть пів дня проводити в розвагах не мали жодної змоги. Та ще й за такої спеки. З цього приводу в мене вже з'явилася певна ідея — тепер знаю, до чого Іванку прилаштувати.
— Не завадило б підкріпитися, — зауважив я.
— А потім? — підняв брови Станіслав.
— А потім освіжитися.
— Чудово! А після того? — не вгавав бравий ротмістр.
Я повернувся до нього:
— У вас є якісь особливі плани на цей вечір?
Гілберт махнув своєму Томасу, який нарешті зволив з’явитися.
— Ну ж бо, Артуре! Не будь таким похмурим. Мені ось здалося, що ти вже про щось сповістив мадам Надін — можливо, про наш сьогоднішній візит до неї. Чи я помиляюся?
Чесно кажучи, не зовсім так. Але як я тобі про це скажу, любий друже... Знову сидіти й споглядати всілякі «бали» — я не мав великого бажання.
— А от її б кудись запросити... — пробурмотів я собі під ніс.
— Проте ці перегони дещо втомлюють. Можливо, тому, що завжди чекаєш від них більшого, — мовив Гілберт, який не надто багато програв, але й майже нічого не виграв. Залишився, як то кажуть, при своїх.
— Окрім зайвих витрат, я б тут нічого й не чекав. І чи не ви мені бідкалися на певні обставини, пов’язані з вашим майбутнім одруженням?
— Артуре, Артуре, яким ви, право, стали... Мабуть, тут дещо можна придумати, — підкрутив він вуса. — Оскільки мені зайвий раз на Садовій не можна з’являтися — тут ви, безперечно, маєте рацію. Проте!
Він із хитрим прищуром подивився на мене.
— Якщо мені не можна там з’являтися, це ж не означає, що хтось звідти не може з’явитися там, де буду я!
— Ви щось таке розумне бовкнули, Гілберте, що мій отупілий від спеки мозок відмовляється це розуміти.
Ротмістр весело всміхнувся.
— Станемо на Соборній площі. І відправимо Томаса туди з побажаннями.
— Куди туди?
— До мадам Надін, звісно! Що ви, справді.
Ми вмостилися в карету, і тут із віконця я знову побачив того жовтоволосого малого. Він ішов, не розбираючи дороги, в очах його була порожнеча, руки судорожно стиснуті. Одяг увесь скуйовджений і запилений, ніби він валявся на землі. Хтось ледь не збив його своєю каретою, якийсь кучер заходився грубо лаятися, але цей невдаха, не чуючи його, заточуючись, брів собі кудись.
— Програвся, мабуть, бідолаха, — сказав Гілберт, помітивши, що я за ним стежу. — Буває...
— Буває, — провів я його поглядом.
Втім, ніхто його не тягнув, то що вже тепер. А от мене весь час тягнуть туди, куди не дуже-то й прагну. Або, навпаки, ніби й хотілося поїхати, та водночас долають сумніви. Роздуми. Думи. Ох...
— Та що з вами таке, Артуре?
— Як що, Станіславе, це все думки... — зітхнув я, і тут немов у вухо хтось задекламував вірші, які я почав повторювати неслухняними губами:
- Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо ви сюди злетіли
Сумними рядами?
Чому вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чому лихо не приспало,
Як свою дитину?
Квіти мої, діти!
Нащо ж я кохав?
Чи заплаче серце чиєсь...
Може, і вгадав...
Може, знайдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплаче на сі думи, —
Я більше не хочу.
Думи мої, думи мої,
Лихо ж мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
Гілберт ошелешено дивився на мене, потім повільно заплескав у долоні.
— Ну знаєш, Артуре! Ти не перестаєш мене дивувати! Раніше твої вірші...
— Це не мої, Станіславе. Невже ти не впізнав?
Він здивовано дивився на мене:
— Що я мав упізнати? Ці вірші?
— Звісно! — впевнено кивнув я, чомусь згадавши автора цих рядків, хоча не можу сказати, що знав його напам’ять. — Це ж Шевченко!
— До чого тут якийсь син шевця?
— Та ні ж бо! Це прізвище. Тарас Шевченко, ти хіба не впізнав?
Гілберт повільно похитав головою:
— Ніколи не чув. Це його вірші? Якийсь маловідомий поет? Чи ти служив із ним?
Тут вже я замислився.
— Не пам’ятаю... Лише те, що він добре відомий... Навіть я, ось, зі своєю дірявою пам’яттю, і то його вірші деякі пам’ятаю.
Дивно. Мені здавалося, поет досить відомий, навскидку міг ще пару віршів його згадати, той самий «Заповіт». Утім, хіба Гілберт тут може бути орієнтиром? Карета зі скрипом нахилилася, ми кудись повернули, і Станіслав, не встигнувши вхопитися за що-небудь, ледь не з’їхав на інший бік.
— От негідник... — невдоволено повернувся він до кучера, а потім махнув рукою. — Послухай, Берлінгтоне, мені здається, що ти просто забагато думаєш. Певно, виною тому все, що навалилося на тебе останнім часом. Не варто все брати так близько до серця. Я тобі давно кажу, що час розвіятися...
— Та ми тільки те й робимо, що розвіюємося... Твоя служба взагалі ще та синекура, як я гляну.
Гілберт голосно розсміявся.
— Невже ти мені хоч у чомусь позаздрив? — запитав він. — Останнім часом я глибоко відчув усю іронію ситуації: той самий Артур, який завжди дорікав мені за готовність повеселитися, тепер поводиться, як старий, настовбурчений буркітливий сич!
Я на це лише зітхнув і знизав плечима.
— Бачили очі, що купували...
Карета сповільнилася і зупинилася, що знову викликало невдоволення Гілберта, оскільки сталося це досить різко, і я мало не звалився на нього.
— Ні, ну який мерзотник... Томасе! — висунувся він у вікно.
Тобто щось пробурмотів ротмістру, але я не розчув.
— Злазь, кажу, — гримнув Станіслав. — Біжи до мадам, запитай, чи відпустить вона на вечір пару дівчат... вона знає. А з тобою я потім поговорю...
Я смикнув його за рукав.
— Слухай, їдь-но ти сам у Безіменний. Ключі я тобі дам.
Гілберт швиргонув монету слузі, а потім резко повернувся до мене.
— Та годі вже, Артуре! Досить удавати з себе найзайнятішу особу королівства. Це місце зайняте канцлером, знаєш-бо!
— Ні, справді! Мені якось не хочеться.
Ротмістр нахилився ближче до мене і хитро підмигнув.
— Давай завтра гайнемо декуди, там тобі вмить поправлять здоров’я, і дівчата знову зацікавлять!
Я усміхнувся, сподіваюся, не надто жалюгідно, відкинувся на сидіння і розвів руками. Безглуздо все виходить, втім, я і сам не знаю, чого хочу. Станіслав заповзявся щось мені розповідати про якісь лазні, якісь краплі та про іншу нісенітницю, я вже не надто уважно його слухав. Усього мені чогось бракувало.
У такому, здавалося б, приємному і комфортному житті лорда Берлінгтона все видавалося повільним, дивним, не завжди зрозумілим і вже точно — мало чим цікавим. Мама? Близкі? Сім’я? Так, мені було просто приємно перебувати поряд із ними, а от усе інше... Я живу, ніби уві сні. Ось! Точно! Весь час здається, що можна — раз! І прокинутися. А не прокидаєшся... і думаєш: гаразд, давай подивимося, що там далі.
Слуга Гілберта щось бубнив винуватим голосом, Станіслав вийшов до нього, потім знову повернувся, підкручуючи вуса... Він щось мені знову говорив, але я тільки мовчки всміхався і кивав. Нехай собі, він хотів як краще. По-своєму, але щиро, тут нема на що ображатися чи прикро за щось тримати.
Так минуло трохи часу, навіть Гілберт замовк, дивлячись у вікно й спантеличено хмурячись. Аж раптом Томас відчинив дверцята карети, і до неї, шелестячи сукнями, пурхнули дві дівчини, обидві з прихованими вуалями обличчями. Карета миттю наповнилась легкими квітучими ароматами жасмину та бузку.
Перша, яка негайно вмостилася поруч із Гілбертом, схопила його за руку:
— Ах, дорогий сер! Я така рада новій зустрічі з вами!
Друга сіла біля мене, трохи схиливши голову в поклоні; вона мовчала.
— Ріто, ви така чарівна, навіщо вам ця вуаль? — засяяв усмішкою мій друг.
Дивився я на них і лише чомусь зітхав.
— Артуре! Передай "розу" Томасу, хай віднесе, — навіть якось докірливо Гілберт подивився на мене, — а красуням сьогодні дістанеться лев!
— Роза і лев, — раптом почув я знайомий голос, друга дівчина нахилилася і шепотіла мені на вухо, — Це ж так романтично, Артуре!