Глава 2

А привела вона не в ліс і не по дрова, а до дороги. Не надто широкої, не надто доглянутої... Не... Та, до біса, яка взагалі різниця, які бувають дороги, коли перед тобою є лише одна-єдина?! Проте, присипаний жерствою, це був, вочевидь, битий шлях, судячи з кривих колій щось-таки тут їздило. А трохи далі, за фруктовими деревами висотіла цегляна вежа, яку я запримітив ще раніше з човна. Ні, не якась там замкова, ця була вужчою і досить високою, більше нагадуючи мені здоровенну трубу. А з іншого боку, в тіні дерев стояли якісь будиночки. І знову ж таки, навкруги не бачу ні душі. Ну там пташки-то співають, листя собі шумить, а ось людських голосів, гомону не чую. Ні, брешу! У спину ж мені бубоніли, що слід поставити на землю врятовану, але я вже пристосувався, чи то королева ця Русі була досить легкою, чи то я виявився сильнішим і витривалішим, ніж про себе думав, загалом просто йшов собі та йшов. Ні, я не вирішив замкнути принцесу... даруйте, королеву у вежі, як у казці. Який сенс, все одно врятують або сама втече... Зупинився, змахнув з чола піт і зітхнув глибоко кілька разів. Все ж, нелегко блукати спекою-то... Я вирішив піти до тих будиночків, що було видно за деревами. Але чим ближче до них підходив, тим ясніше розумів, що й тут великої активності не помітно. Будинків цих було небагато, штук п'ять чи шість, що стояли трохи далі від дороги, ніби на відшибі. За ними, далі по... ну, можна сказати, що по звивистій вулиці, порослій чагарником, побачив ще якісь будівлі, вулиця губилася десь там у далині, але вирішив быльш не блукати, а шукати допомоги тут. Раптом, є тут хтось або хоча б посажу в тіні даму, а не кину її в траву.

Будиночки були схожі між собою. Дерев'яні, але не з колод, а якихось рейок, збудовані у два поверхи, на кам'яному фундаменті заввишки в пів мого зросту. Причому, перший поверх був високим, з великими вікнами, а другий навіть візуально менший, вікна тут були вузькі та низькі, проте була крита веранда-майданчик, де приємно, напевно, ганяти чаї вечорами в затінку або попивати щось більш прохолодне... Пофарбовані в білий колір віконні рами з широкими дерев'яними лиштвинами з візерунчастим різьбленням і віконницями. У той же, колись білий колір, було пофарбовано високий ґанок, красиво декорований балясинами. Якби не деяке запустіння і зачинені віконниці, будинки були навіть чимось схожі на казкові хатинки, яким набридло стояти в лісі самим-самісіньким і вони втекли звідти та зібралися тут. Зарослі травою доріжки, подекуди зелений мох під дахом, загалом, все тут якось мені одразу здалося не надто доглянутим. Та й будинок не здався добротним, серйозним таким... так, дачка. О, точно! Це ж, напевно, дача і є! І не одна, а декілька. Навіть огороджених по периметру ґратами з широкими воротами і хвірткою. На жаль, замкненими на великий замок. Довелося притулити її величність до огорожі.
- Де ми, пане? - втомлено запитала королева, притиснувшись боком до вищербленого каменя.
- Це ж ваше королівство, вам краще знати, - на мій погляд, резонно зауважив я, озираючись.
Ні, ну куди не подивися, всюди тиша та благодать, ніби всі організовано втекли звідси. Шкода тільки, що хвіртку замкнути не забули.
- Гей! - крикнув я, - Господарі вдома?
А у відповідь тиша, лише поруч дихає гнівно чи втомлено королева, чутно шерех вітру, та ще далі по вулиці на мій голос з кущів жваво вискочив рудий кабисдох, подивився на мене, спробував махнути хвостом, але швидко передумав і зник у густій траві.
- Є хто?
- Нам потрібен екіпаж... - бурмотіла королева, вже не притулившись, а просто навалившись на огорожу.
- Єкіпаж корабля? Навіщо? Та що ж таке, тут що, людей немає взагалі? - вигукнув я і знову крикнув, але знову безрезультатно.

Сонце припікало все сильніше, неймовірно хотілося пити і якось все почало сильно дратувати. Я взявся оглядати і смикати хвіртку, спробував потягнути ланцюг, на якому висів замок, але він був досить міцний і на мої потуги чхати хотів. Але мої смикання принесли деяку користь, я побачив, що ланцюг просто накинули зверху на хвіртку та огорожу, тож не склало великих труднощів його просто підняти і тоді хвіртка відчинилася.
- Ну, не кажіть після цього, що я вас не кликав... - пробурмотів я собі під ніс і зайшов у двір. Потім повернувся, підхопив на руки Єлізабет, яка намагалася знову протестувати і переніс її ближче до будинку, але вже в тінь. До того ж, я подумав, що людина, яка тягне когось на руках, не викличе сильного незадоволення своїм вторгненням. Однак, висловлювати це незадоволення все одно було нема кому. Віконниці на вікнах були замкнені зсередини, двері теж. Я обійшов будинок кругом, ні відчинених дверей у підвал, ні розчиненого вікна... у дворі виявив невеликі сараї, саморобні гойдалки, більше нічого не помітив. Постояв у тіні, трохи відпочиваючи від жаркого сонця, послухав як гуде десь бджола, та дзижчать навколо мухи... Судячи по всього лише накинутому на хвіртку ланцюгу, тут не сильно заморочувалися безпекою або не бачили в цьому сенсу. Що логічно, адже я, наприклад, міг просто перелізти через огорожу, до чого та хвіртка, просто незручно було б королеву через неї перекидати. Тому, можна припустити, що тут і до замикання замків ставляться простіше. І з ключем у сам будинок господарі можуть чинити просто - вони його з собою не беруть! Я раптом зрозумів, що це не просто припущення, це особистий досвід, залишки якихось моїх спогадів. Бабуся! Так! Точно! Вона завжди залишала ключ то в літній кухні, то в одвірку дверей... Може і тут ключі ховають десь поруч? Я чомусь знайшов цю думку цілком слушною. Після чого взявся методично обшукувати все: вхідні двері, вікна поруч, уважно оглянув ґанок, хотів уже було плюнути і почати процес проникнення в чуже житло через віконницю, як раптом - ап! І виявив ключ! Ну, знову для очищення совісті ввічливо постукав, почекав, потім відімкнув двері і зайшов. 

Що ж, ніхто мені не відповідав, бо нікого тут і не було. Та й будинок мав не надто житловий вигляд. У тому сенсі, що тут не було багато речей, так-то він виявився набагато кращим усередині, ніж зовні. Тут було не так спекотно і чисто, хоч і майже порожньо. З високого ґанку двері відчинялися прямо у великий хол, справжню вітальню з каміном. До стіни був приставлений великий стіл, який, ймовірно, іноді виносили на веранду, стояла масивна шафа, яка на перший погляд здавалася порожньою, та пара дерев'яних стільців такого вигляду, що я б постерігся на них сідати. З вітальні був вихід... напевно, у кухню, принаймні тут була піч. І ще вели сходи нагору, де виявився великий зал із тією самою терасою-верандою, на якій мені так захотілося розпивати чаї та дві цілком собі затишні кімнати. Від подальшого огляду довелося відмовитися, королева, залишена мною біля входу, наважилася самостійно увійти всередину, за щось зачепилася і впала. Я поспішив на допомогу, потім повів її на другий поверх. Промайнула думка покласти її на піч або на стіл, але піч-то може знадобитися і що я скажу господарям, якщо вони раптом повернуться, а в мене королева на столі розкладена, правильно? Скрипучі вузькуваті сходи не додали мені настрою.
- Прошу... Повідомте... - щось намагалася сказати Елізабет-Олісава, але я не вслухаючись, підхопив її і доніс до однієї з кімнат, в якій знайшлося ліжко з високою дерев'яною спинкою. Матрац на ньому був досить дивного вигляду, головне, що він був. Уклав її на ліжко, королева знову застогнала, скорчившись. Знову цей корсет! Я повернув її на бік, подивився на хустку, вона вся просочилася кров'ю. Що ж, доведеться переконати її розлучитися з ним, інакше прути так і будуть тицятися в рану. Швидко озирнувся, тут, у спальні стояла ще велика шафа, але мені потрібні були якісь речі, простирадло або рушник. Зайшов до сусідньої кімнати, схоже, тут був кабінет: стояло бюро, ще одна шафа і великий письмовий стіл, на якому, немов на моє бажання, гіркою лежали складені речі і валялася поруч записка. Написана вона була трохи кострубатим, але цілком зрозумілим почерком. Хоча, а що я очікував? Так, почитаємо, якщо вже є така можливість...
"Пане Мілетію Саймоновичу! Принесламъ вамъ праття, але не засталемъ. Тихонъ казавъ, же васъ кликали до Магістрату, тожъ покладумъ все у скриню. Дресъ вашъ вичистилемъ добре. Чи ви цими днями не будете, тожъ за харчъ повернумъ".
Просто чудово. У сенсі, хоч читати я не розучився, хоч і щось незвичне оку було в цьому посланні. Підпису не було, а ось дві монетки поруч лежали. Розміром менші, ніж знайдена мною гривна, та й написано було на них - куна. Зовсім цікаво. І чому написано - "покладу", а речі на столі залишилися? Втім, мені-то яке було діло до цього, нехай Мілентій бува сам поцікавиться. Я посмикав стулки шафи, вона була зачинена, але потім смикнув сильніше і, зі скрипом, їй довелося розчинитися. А, ні, не зачинена вона була, просто стулки трохи перекосило. Тут виявився вказаний у листі костюм і ще були якісь речі та коробки. Дивно! Навіть взуття! Хоч і зовсім старі й не надто високі чоботи, але мені зараз і такі цілком підійдуть... ну, майже підійшли, трохи тиснули. Хотів знайти чисті шкарпетки, але там же королева... Де тут простирадло? А немає його! З іншого боку, ну хто б зберігав у кабінеті простирадла? Повернувся до спальні і знайшов-таки в другій шафі, вони були внизу в шухляді, я їх просто не помітив одразу. Королева так і лежала, заплющивши очі і важко дихаючи. Заснула або втратила свідомість, я не став перевіряти. Сам якось завмер, задумався, а що мені далі робити? Потрібно ж знайти лікаря, але куди за ним бігти? І де його шукати в цьому такому всьому із себе метушливому сільському житті, в якому... ах, ти ж! Хтось по вулиці йде!