Глава 7.

До королівського палацу дісталися досить швидко, хоча не змогли відразу потрапити навіть до його внутрішнього двору — застрягли в черзі. Ціла вервечка карет довгастою змійкою тягнулася вперед укатаною дорогою між розлогими деревами й губилася десь там за поворотом. На кожній із цих карет сиділи розфуфирені кучери з лакеями у таких блискучих лівреях і з таким пихатим та урочистим виглядом, наче саме вони везли головних зірок цього вечора, справжніх посланців богів, а всі інші навколо були так собі, якоюсь багнюкою в торохтливій обгортці.
Стало смішно, і я заліз назад, вирішивши більше не висовуватися з екіпажу. У нас було тихо, всі чомусь усю дорогу мовчали. Це було не те мовчання, що іноді буває в довгій дорозі від утоми чи нудьги, ні! У цьому мовчанні відчувалася певна напруга, це було наче затишшя перед бурею, коли ще немає й вітерця, але звідкись здалеку до тебе вже долинає його свист. Шарлотта час від часу теж визирала у вікно — можливо, не так із цікавості, як просто щоб бодай щось робити. Бліда Олісава, навпаки, сиділа непорушно, рівно й прямо, руки її лежали на колінах, але пальці раз у раз стискалися й розтискалися, ніби відображаючи то бажання зробитися маленькою й непомітною, то прагнення якнайшвидше вийти й усіх собою підкорити. Мама ж сиділа спокійно і дивилася на нас усіх із тією особливою нерухомою серйозністю, яка буває зовсім не від відсутності переживань, а від уміння спрямувати їх куди слід...
Ліхтарі по обидва боки в’їзду до цього величезного внутрішнього двору горіли рівнесенько, заливаючи все навколо таким холодним світлом, що здавалося, навіть нічні метелики не поспішали до них летіти.
— Брр, — зщулилася Олісава, — терпіти не можу ці ліхтарі. Вони ніби неживі.
Ніхто їй не відповів. Я теж кинув на них погляд — вони й справді були якимись занадто білими. Чи це просто здавалося так тому, що ще не остаточно стемніло?
Подивився на своє відображення у склі дверцят. Синець на переніссі в напівтемряві був майже непомітний. Майже. А як воно буде на яскравому світлі?
— Артуре, — раптом тихо покликала мене мама.
Я повернувся до неї.
— Тобі добре припудрили цей синець?
— Що? Ні!
— Господи, — тут же озвалася Шарлотта, не відриваючись від вікна, — а я думала, що це ти просто втомився у клубі...
Мама раптом простягнула руку й міцно взяла мене за підборіддя, повернувши обличчям до себе. Кілька секунд вона уважно розглядала мій ніс, мовчки, наче бачила мене наскрізь.
— І все б тобі з кимось почубитися, — мовила вона нарешті тихо, — хлопчиська...
Але в її голосі зовсім не було докору. Навпаки. Я не встиг нічого відповісти, як вона вже відпустила моє підборіддя й відвернулася до вікна. Та я помітив, як у її очах щось на мить блиснуло.
— Ну хоч ніс у нього цілий! — нервово гигикнула Шарлотта.
— І навіть залишився майже таким, як раніше! — підтвердила Олісава.
— А що з ним мало статися? — пробурчав я, — Вирости, чи що, як у того дерев’яного хлопчика?
— Який ще хлопчик, Артуре? — Шарлотта запитально подивилася на мене.
Аж тут карета гойднулася, зупинилася, і ззовні почувся голос лакея.
— О, зараз і ми виходимо, — Олісава вже не слухала, вона дивилася у вікно, і вся її напускна веселість кудись випарувалася.
Дверцята відчинилися, вечірнє повітря ввірвалося в карету і це була справжня суміш вечірньої свіжості, їдкого кінського поту, густого тягучого аромату жіночих парфумів, пудри й дорогих тканин, вона враз ринула до нас, наче бажаючи якнайшвидше роздивитися, наскільки глибоко ми її відчули.
— Господи, — прошепотів я, скривившись, — як добре, що вікна там всі відчинені.
Вийшов першим і подав руку матері. Потім сестрам. Біля підніжжя сходів на нас уже чекали лакеї в білих рукавичках і напудрених перуках, з таким відпрацьованим уклоном, що здавалося, вони вклоняються так від самого народження і просто від того щасливі. Один із них жестом запросив іти за собою, другий прилаштувався трохи ззаду — ненав’язливо, але так, щоб ми не заблукали.
Я скосив очі на почесну варту біля входу. Стоять нерухомі, прямі, з довгими пістолями та палашами біля ноги. Лише ковзнули по мені коротким поглядом і знову втупилися в простір перед собою. Цікаво, цього разу хоч подумали про охорону по-справжньому чи знову тільки надуті щоки?
Всередині палацу світло було ще яскравішим — ті самі білі ліхтарі, але менших розмірів, тут їх було набагато більше, і вони відбивалися в дзеркалах так, що аж засліплювали, і очам потрібен був час, аби звикнути. Нас провели широким коридором із підлогою з блискучого полірованого мармуру, де кожен крок відлунював трохи гучніше, ніж хотілося б, і зупинилися перед високими двостулковими дверима.
Дзеркальна кімната виявилася саме такою, як мені й розповідали, якою й мала бути, просторою, світлою і повною людей, які вдавали, ніби не помічають одне одного, хоча тільки цим і займалися. Тут не було заведено вітатися, а мені не дуже-то й хотілося. Майже всі дами були ще в легких накидках, що приховували сукні до останньої миті, як завіса приховує сцену перед початком вистави. Пани, теж ще в накидках, але вже без капелюхів, розправляли плечі, обсмикували манжети, хоча багато хто вдавав, що їхній зовнішній вигляд уже не потребує жодного втручання. Десь напівголосно переговорювалися, десь мовчали, і це було таке собі багатозначне мовчання, у якому той, хто вмів би, міг би прочитати цілу книгу.
З’явився лакей із невеликим срібним тацями. Вклонився.
— Прошу вас, панове. Ваше запрошення.
Я дістав наше, яке дорогою вже показував, і поклав його на серветку.
— Дякую, — лакей знову вклонився, — вас запросять найближчим часом.
І безшумно віддалився.
Мама кивнула нам із сестрами одним коротким рухом голови, і сестри почали знімати свої накидки. Лакей тут же матеріалізувався поруч і прийняв їх, наче тільки на це й чекав. Краєм ока я помітив, як кілька голів у кімнаті ледь повернулися в бік Шарлотти — зовсім трохи, але смикнулися, і назад уже не повернулися, бо вже заважав роззявлений рот. Що ж, чудово! Значить, справляє потрібне враження!
Чекали тут недовго. Високі двері в дальньому кінці кімнати знову відчинилися, випускаючи попередню родину, я встиг помітити тільки прямі спини та шлейф темно-червоної сукні, як тут же один із лакеїв повернувся до нас.
— Прошу вас, панове.
Мама ще раз окинула нас поглядом, як полководець оглядає лави своїх солдатів перед битвою. Потім ледь помітно усміхнулася.
— І справді, Артуре, я здивована... Ти мав рацію.
І ми пішли. Двері перед нами розчинилися, і нас осяяло яскраве золоте світло зали. Оркестр звідкись згори тихо заграв щось легке, коли ми зупинилися на верхньому майданчику мармурових сходів. Мама ледь помітно стиснула мій лікоть, чи то підбадьорюючи мене, чи то про щось сигналізуючи. На її шиї, поверх суворої темно-фіолетової сукні, сяяло масивне намисто з аметистів. Сьогодні вона, вдова лорда Берлінгтона, не просто виводила сім’ю у світ — вона наче прийшла збирати данину, і в кожному її русі відчувалася та гордість, яку вона стримувала роками.
— Ясновельможний пан Артур Берлінгтон! Вельможна пані Агнесса Берлінгтон! — гучний голос розпорядника розкотився залою, і сотні голів почали повертатись до нас. — Вельможна панна Шарлотта Берлінгтон...
Він зробив невеличку паузу.
— Уперше здобувається двору її величності панна Олісава Берлінгтон.
Мама у своїй хоч і темній, але дуже елегантній сукні задерла підборіддя ще вище та нишком знову смикнула мою руку, за яку трималася. Здивовано глянув на неї, а тоді, збагнувши, ступив уперед, і мій синій костюм від самого Мойші — нормальний такий костюм, а не якийсь там вузький фрак, пошитий із чудової тканини в тонку, ледь помітну навіть зблизька блакитну клітинку — наче ввібрав у себе світло усіх цих ламп чи свічок, чи що там сяяло вгорі. Моя шовкова краватка, затягнута широким золотим кільцем, та встромлена в маленьку кишеню хусточка з тієї ж тканини палали червоно-синіми кольорами — тими самими яскравими новими барвами, що так нахвалював продавець на Дерибасівській.
Проте я б ніколи не зміг втримати всю увагу на собі, тому що поруч зі мною йшла Шарлотта... Вона йшла з геть нечутним шелестом, але він наче примушував натовп замовкнути. Бо її сукня була пошита з тієї самої тканини, що носила англійська королева — неймовірно яскравої, насиченої, такої, що здавалася витоком живої енергії посеред блідих, пастельних тонів зали. Блиск її діамантів лише підкреслював зухвалість тканини, а поруч із нею Олісава виглядала не менш приголомшливо, хоч її чудова сукня була білосніжна та більш стримана, вона тримала широкий шарф з того ж самого анілінового шовку, що й моя краватка, створюючи єдиний, нерозривний візерунок усієї нашої родини. З великої літери "Б", яка й була одним із елементів герба Берлінгтонів.
Ми йшли вперед, і я відчував, як світло люстр відбивається від моїх втулок... та тьху на них, ні! Які втулки? Після цього божевілля з полком усе мені сниться... Від моїх ґудзиків із гербовою літерою "Б". Я мазнув поглядом по людях там, попереду. Олісава... так, та, що королева, а не сестра, стояла на невеличкому узвишші, по периметру якого розташувалися, як я зрозумів, представники інших знатних родин. Складно було не зрозуміти, помітивши серед них і Гілберта, і папашу Кершоу, що примружив одне око й витріщався на нас іншим крізь монокль. А де ж там моя колишня наречена? Чи не з нею зараз розмовляє Олісава? Так, королева Олісава. Ну точно треба в Ольгу перейменувати, щоб розрізняти... 
Вона з кимось розмовляла, трохи всміхалась, але потім повернулась, подивилася на нас... Усмішка на її обличчі була привітно-ввічливою, світською — але раптом щось у ній здригнулося. Ледь помітно. Брови трохи зсунулися, в очах щось промайнуло. Наші очі зустрілися, і її обличчя ніби застигло, а посмішка почала згасати. В очах плескалося здивування та якесь невдоволення чи що? Поруч із нею, але звісно нижче, я помітив літнього чоловіка в досить простому костюмі, але з хижим, чіпким поглядом — ясна річ, я не знав його, але те, де він був, як він поводився, уже виказувало в ньому неабияку персону. Він точно бачив не просто вбрання, він бачив, мабуть, щось інше, крім шовку та барв.
Якою б довгою не здавалася ця зала, як би неквапливо ми не йшли, але ми її пройшли. Підійшли. Вклонилися. Коли я випростався, королева вже дивилася на мене пильно і зовсім без усмішки.
— Рада бачити вас знову... лорде Берлінгтон, — почала вона рівно, але погляд був такий, не сказати щоб привітний чи там щасливий, — і впевнена, вам є що розповісти про вашу таку несподівану появу.
Літній чоловік, що стояв праворуч від неї, від подиву ледь підняв брову. Мені теж щось почулося в її тоні, але мама трохи штовхнула мене ліктем, і я просто вклонився.
Королева уважно подивилася на Шарлотту, яка схилилася в поклоні, потім глянула на Олісаву, погляд її потеплішав, і вона злегка усміхнулася. Помітивши, що на неї дивиться королева, моя молодша сестра виконала той самий витончений уклін, який, мені здається, розучувала ледь не довше, ніж усі інші танці разом узяті. Зате тепер вийшло справді симпатично. Олісава, ну вже та, що королева, оцінила його і дозволила собі заохочувально їй усміхнутися. Але потім знову глянула на мене, моє обличчя ніби притягувало її погляд, і ця усмішка зникла, наче її ніколи й не було. Що за дивні реакції? І що мені взагалі робити, що говорити?
— Приємно бачити нову зірочку при нашому дворі, — мовила королева, — Пора їй приєднатися до нашого балу. Рада знову бачити вас, леді Берлінгтон! Як і всіх Берлінгтонів, вірних стовпів Корони та наших південних рубежів! І... так! Ми не можемо не відзначити ваші заслуги! Ваші, лорде Берлінгтон! Тим паче, коли нам випала така вдала нагода — побачити вас зараз і тут!
Як на мене, в оточенні королеви хтось почав навіть переглядатися, мені теж було не зовсім зрозуміло, що саме вона має на увазі. Проте королеві вдавалося говорити з безтурботною усмішкою, хоча мені чомусь здалося, що вона не надто весела, а скоріше навпаки. Схоже, моє нове ім’я їй не припало до душі.
— Ваша величносте! — сказав раптом цей літній чоловік, що стояв поруч із троном, — Гадаю, що лорд Берлінгтон неодмінно повідає нам про все, що з ним сталося, адже ми всі жадаємо почути історію нашого героя!
— Справді, героя... — раптом прикусила губу королева.
— Прошу вибачити мені, ваша величносте, — не витримав я і зробив крок уперед, хоча мама судорожно вхопилася за мою руку й заважала це зробити, — але мені буде непросто це зробити.
— Це ще чому? — запитав замість королеви хтось із її оточення.
— Мені нема чого про це розповісти, тому що я нічого не пам’ятаю. Що сталося? Коли? Лише тільки вранці одного дня, біля самого синього Чорного моря, я зрозумів, що сиджу на березі й бачу дивовижне видовище...
— Чудово! — спалахнула раптом королева, — Значить, після прийому вам буде про що нам розповісти.
— І ваша величність зможе вручити героєві давно заслужену ним нагороду!
— Дякую вам, канцлере, за нагадування! — щоправда, у погляді, кинутому на цього канцлера, я не помітив особливої теплоти. Так значить, це пан Ханенко, один із тих, хто вже мав щастя якось отримувати мої "вітальні" телеграми.
— Саме так! Ми жадаємо відновити справедливість! — сказала королева.
— Ваша величність занадто добрі... — я вклонився ще раз, гарячково думаючи, про яку справедливість може йтися, — Ваша величність занадто добрі, — повторив, як дурень, ще раз, відчуваючи, що вже навіть змок і під тканиною нового костюма по спині повзе холодна крапля поту.
Ні, насправді хотілося мені сказати дещо інше, воно просто рвалося назовні запитаннями, але рідні дуже благали мене взагалі мовчати... Канцлер Ханенко ніби почув моє невисловлене, усміхнувся — нехай лише губами, очі при цьому залишалися холодними й колючими.
— Безсумнівно, всі ми чекатимемо з нетерпінням лорда Берлінгтона. Упевнений, його красномовство не поступається його... — він мимохідь ковзнув поглядом по моєму зовсім не схожому на фрак костюму, — ...смаку.
Королева мало не фиркала й гордо відвернулася, ніби даючи знак, що аудієнцію закінчено. Тож ми вклонилися ще раз і почали відступати. Олісава пурхнула кудись — зрозуміло, що сестра — а мама повела нас в інший бік, досить впевнено, але я відчув, що навіть її пальці тремтять на моєму лікті. Щойно ми відійшли на достатню відстань, Шарлотта тихо, майже не розтискаючи губ, прошипіла:
— Артуре, ти бачив? Вона дивилася на нас так, ніби їй підсунули під ніс здохлу кішку!
— Фу, Шарлотто, що це таке? — ледь чутно обурилася мама.
— Це дурниці, Шарлотто, — відгукнувся я, поправляючи кільце на краватці, — Не варто на це зважати.
— І справді, — тут же погодилася мама, — Давайте подивимося краще, як там наша Ліса...
Я ж обернувся. Королева вже розмовляла з кимось іншим, але Ханенко все ще задумливо дивився нам услід. Помітивши мій погляд, він чемно схилив голову, я наслідував його приклад. Цікавий дядько...
Зала прийняла нас назад, не в обійми, звісно ж, а в цю щільну шепітливу тишу, що злегка пахла натертим воском і пудрою, яка завжди настає після гучного оголошення імен. Тут, трохи осторонь від подіуму, була, вочевидь, своя розстановка, свої правила і свої герої, але я мало кого знав і сам не дуже їх розглядав, зате було кому привертати до себе увагу - Шарлотта з її яскравим аніліновим шлейфом притягувала всі погляди, мій синій костюм теж міг не тільки відтіняти її.
— Артуре, тримай спину рівно! — ледь чутно кинула мама, не повертаючи голови, — На нас увесь час дивляться, а ти щось зовсім утратив свою виправку.
Що ж, я згадав, як зазвичай тримався Гілберт, розправив плечі, задер підборіддя і постаралася стати так, ніби проковтнув свою шпагу перед самим прибуттям. Тільки з цікавістю озирався.
Ця зала була величезна, під її високими склепіннями ліпнина обрамляла яскраві картини тріумфів колишніх перемог, а внизу постаті живих людей постійно переміщалися у якихось своїх справах. Уздовж стін, задрапірованих бордовим оксамитом, стояли ті, хто вже реалізував своє право на близькість до трону. Лакеї рухалися між гостями, як безшумні тіні, пропонуючи не їжу, час для банкету ще не настав, і, як мені казали, сьогодні й не настане — а лише прохолодні напої, щоб освіжити пересохлі від пліток роти. Ця зала жила сьогодні своїм особливим, неспішним життям. Ніхто не штовхався й не метушився, тут не йшли, а поважно ступали, і різниця була суттєвою не тільки в словах. Дехто стояв невеликими групками, двоє-троє людей, рідко четверо, і розмовляли тихим пошептом із таким виглядом, ніби їм абсолютно байдуже, чують їх чи ні. Тільки говорили гучніше, коли хтось проходив повз, і швидко замовкали, коли королева з узвишшя підвищувала голос. За колонами ховалися одинаки з келихами, за легкими ширмами в нішах вгадувалися охоронці або вже зовсім сором’язливі інтроверти. Лакеї ковзали між групами з розносами — безшумно, але швидко, ні з ким не стикаючись, і це було справжнє мистецтво в такому натовпі народу. І цікаве видовище, якщо дивитися на них збоку. Їм би змагатися на швидкість і видовище вийшло б не гіршим за перегони...
Усі неквапливо переміщалися, сходилися й розходилися, і за кожним рухом, ледь помітним поворотом плеча, паузою перед відповіддю, занадто повільно піднятим келихом, мені бачилися не просто люди, а немовби постаті. Ба більше, не просто постаті, а фігури на шахівниці. Уся ця зала була справжньою дошкою, на якій тривала постійна гра. Ось мене щойно помітили й пересунули з однієї клітинки на іншу, публічно, з усмішкою — і тепер усі навколо думали, як на цей хід реагувати... Адже гра ця непроста, ти в ній і сам гравець, і сам фігура, а якщо з’їдять, то матчу-реваншу може й не бути...
— Леді Берлінгтон, пані Шарлотто, моє шанування, — почув поруч тихий голос Гілберта.
Я його навіть не відразу помітив — скоріше відчув, що він виник поруч зі мною. Тримався він сьогодні трохи інакше, ніж зазвичай: спина ще пряміша, рухи повільніші, менше тієї легкої недбалості, яка так пасувала йому в Одесі. Столиця брала своє.
— Як у вас усе минуло? — прошепотів він мені, зупинившись поруч після того, як віддав належні поклони й поцілував пожалувані до поцілунків руки.
— Ошатно, — відповів я.
— Артуре! — він подивився на мене з виразом дитини, у якої відібрали цукерку, — Її величність щойно відзначила тебе при всіх. Це не просто ошатно. Що взагалі означає твоє "ошатно"?
— Справді? Ну, побачимо.
— Що побачимо? На що ти тут зібрався дивитися?
— Ну-у, — протягнув я, — Ось папаша Кершоу вже двічі позирав у наш бік, а от Завадського якось не помітив. Якась дама в зеленому пройшла повз нас уже двічі, якщо вона так і продовжуватиме ходити, то або голова в неї відкрутиться, або сама в щось вріжеться. А он ті двоє біля вікна взагалі мовчать — просто стоять і спостерігають за тим, хто з ким розмовляє. Оце хто такі?
Гілберт помовчав.
— Ти це все тільки-но помітив?
— Ні, — чесно відповів я, — Там ще дещо було, але хіба тобі воно цікаве?
Він ще трохи помовчав, потім зітхнув із тим виглядом, з яким зітхають, коли не знають, радіти чи непокоїтися.
— Як там усе в Одесі минуло? Несвицький, звісно, зробив мені чудовий подарунок...
— Тихо ви, нестерпні хлопчиська! — цикнула на нас мама, — Скоро буде вихід!
Оркестр нагорі вів щось неквапливе, легке й повітряне — музика тут була не для танців, а для того, щоб заповнювати паузи в королівських розмовах, схоже. Ханенка я помітив раніше, ніж він до нас підійшов. Рухався він залою саме так, як і має рухатися людина, якій не треба нікуди поспішати — бо вона всюди вчасно, а при цьому він немов був центром тяжіння мас. Ті починали вклонятися, інші щось хотіли йому сказати. Костюм у нього був простий, без великої кількості орденських стрічок і золотого гаптування, яким багато хто так охоче прикрашав себе, проте й ця простота була позірною. Погляд уважний, трохи примружений, звиклий дивитися на людей із неабиякою часткою поблажливості, але при цьому він наче постійно вивчав співрозмовника. Невдовзі він зупинився поруч із нами.
— Лорде Берлінгтон, скажу ще раз - радий вас тут бачити. Ваше повернення — це просто справжній дарунок усім нам.
Що таке? Мені ось тільки здається чи всі тут справді розмовляють так, ніби хочуть вкласти в кожне слово відразу кілька сенсів?
— Дякую вам, пане канцлере.
— Кажуть, ви надали її величності неоціненну послугу, — промовив він рівно, без інтонації, яка могла б видати його ставлення до цього факту, — вельми, судячи з усього, незвичайну.
— Ті, хто каже, певно краще знають про це, — відповів я, — Мені ж, вельможний пане канцлере, важко казати щось про незвичайність, я не розумію, що саме незвичайного мають на увазі.
Ханенко помовчав. Зовсім трошки, рівно стільки, щоб співрозмовник почав нервувати чи виправдовуватися.
— Цікаво, — сказав він негучно, майже сам до себе, — Замінити королівський конвой і не бачити в цьому нічого незвичайного... Запам’ятаю.
Ще один уклін, тільки вже моїй матері та Шарлотті, які з тривогою прислухалися до нашої розмови — і він пішов далі. Так само неспішно, ні до кого конкретно.
Гілберт мовчав, поки канцлер не зник у натовпі. Потім тихо сказав:
— Він звернув на тебе увагу. І вивчає тебе.
— Я помітив.
— Це зовсім не дрібниця, Артуре. Канцлер тобою зацікавився.
— Розумію, — сказав я і зробив ковток. 
Вино було гарним, сухим, без зайвої солодкості, але освіжаючим. Зала навколо жила собі далі. Блискуча, багатолюдна, діловита під лиском неробства. Фігури рухалися своїми напрямами, тож, гра тривала. І я впіймав себе на тому, що мені, всупереч будь-якому бажанню, стає навіть трохи цікаво.
Мама з Шарлоттою про щось пошепотілися, хотіли в мене щось запитати, але тут оркестр на галереї взяв перші ноти урочистого полонезу — традиційного танцю дебютанток. Останнім часом мені довелося чимало разів його чути, і я його впізнав. У центрі зали негайно утворилося коло - юні панночки в шовках усіх відтінків білого кольору завмерли в очікуванні партнерів, серед них була і моя сестра. Вибір пари не був справою випадку, партнерів для першого танцю визначав розпорядник двору, виходячи зі своїх складних міркувань, зокрема належності до тієї чи іншої родини та її статусу. Найчастіше партнером у першому танці міг стати родич — молодий офіцер або новоспечений випускник військового училища, який випускався служити в тому самому полку, яким опікувалася родина, але були й винятки. Ось у нас, наприклад, полку ще не було, а Скарлат у регламентному комітеті двору успіху б точно не мав. Для таких випадків запрошували кращих випускників училищ, нехай і без іменитих прізвищ. Олісаву вів якийсь молодий офіцер, сам блідий від хвилювання, вона ж, схоже, зуміла опанувати себе і йшла, сяючи сліпучою усмішкою. Я від захвату було плеснув у долоні, але мене тут же схопили за руки, з одного боку мама, з іншого Гілберт. І обоє при цьому шипіли від обурення.
— Гаразд, гаразд, — я втік від них до колони, сподіваючись на коротку передишку, але й тут до мене підійшов лорд Кершоу. 
Він поправив свій монокль і впритул вставився на мій костюм.
— Артуре, дорогий мій, — почав він своїм покровительським тоном, — Приємно бачити вас тут. А ваш вихід... скажімо так, був досить помітним, так. Однак із великим інтересом я чекав на появу вашої сестри. Мій племінник, до речі, сьогодні теж. Важко бути спадкоємцем такого титулу, як мій, у такі неспокійні часи...
Я повільно повернувся до нього, відчуваючи, як усередині щось закипає.
— Знаєте, сер, чомусь щоразу, коли я чую ваше славне прізвище, щось стається! Ваша родина так шляхетно опікувалася підтримкою мого полку, коли про це ніхто не просив, що ледь я встиг переступити поріг рідної домівки, як негайно про вас почув! Бачу, ви звикли вести справи у стрімкій манері, проте я просто не встигаю за вами!
Кершоу поперхнувся повітрям, а його монокль небезпечно гойднувся на шнурку.
— І ви мусите зважити на мою погану кмітливість, — я підняв келих, дивлячись йому просто в очі, — Утім, ваш зять, Орест Завадський, про це краще знає. Як він там? Сподіваюся, його талант до передачі справ у потрібний час процвітає так само бурхливо, як і його завзяття у фінансових питаннях утримання мого полку? Упевнений, він вам підкаже кращу кандидатуру в наречені вашому племіннику — кращу для тих, хто здатний витримати як його допомогу, так і його спосіб ведення справ! Ми ж, боюсь, із цим не впораємося.
Лорд Кершоу побагровів і, не знайшовши слів, різко відкланявся, залишивши по собі лише здивовані перешіптування. Усе-таки хтось міг мене й почути — здається, я підвищив голос, хоча намагався люб’язничати як міг. Хух, оце промову дав...
Я перевів погляд на подіум, де вже на троні сиділа королева. Її обличчя залишалося непроникним, вона стежила за танцюючими дебютантками, але до неї підходили і розпорядники. Один із них хотів щось сказати їй, аж раптом почув я, негучно, але дуже вагомо:
— Ясновельможний пане Берлінгтон? Її величність прийме вас у малій вітальні. Відразу після полонезу.
Мама, що стояла неподалік, тільки міцніше стиснула віяло, а Шарлотта, нічого не помітивши, уважно стежила за Олісавою, яка завзято танцювала.
Що таке, королева навіть дебютанток не додивиться? Так кортить мені все висловити?