Глава 5.

— Артуре! Ходімо!
Я з зусиллям випірнув із власних роздумів і увійшов слідом за Гілбертом у квартиру Несвицького повз лакея, що схилився. Так, усе одно поки не збагну, що там таке написав наш дорогий Адам Петрович, царство йому небесне, тому поки треба викинути це з голови.
Генерал сидів на широкому дивані у яскраво-жовтому шовковому халаті з якимись червоними вишитими тваринами: чи то міфічними драконами, чи всякими зубастими зміями, чи просто літаючими іклами - з трохи розпатланою шевелюрою, розслаблено булькаючи кальяном, він був зовсім не схожий на того Несвицького, якого я бачив минулого разу в одеському штабі. Він махнув рукою, запрошуючи сісти.
— Не в дусі... — тихо прошепотів мені Гілберт.
— Мілорд Берлінгтон... та ще й мілорд Гілберт. Щось не дуже радий бачити вас, скажу прямо, мілорди, — сипло промовив Михайло Петрович, відкладаючи довгу тонку кальянну трубку, — запропонувати б вам що-небудь, але ви повідомляли, що справа термінова. Провалитися мені на місці, якщо ви прийшли не для того, щоб мене знову втягнути в якісь незрозумілі справи...
— Екселенц! — навіть простягнув до нього руки Гілберт, ніби в якомусь благальному жесті, але генерал зупинив його помахом руки.
Несвицький насупився, ставши схожим на свого старшого брата, який нещодавно гостював у моєму маєтку. Він спопідлоб’я подивився на мене й запитав:
— Сподіваюся, Артуре, вам не спало на думку знову викрасти її величність у власного конвою чи щось у цьому дусі?
Тут Гілберт навіть присвиснув, різко до мене повернувшись. Він-то не знав, як ми з Несвицьким везли королеву до столиці без її власного конвою...
— Ні, пане генерале. Справа тепер стосується виключно мене, — проігнорував я запитальний погляд Гілберта.
— Ось як? — погляд Несвицького став ще підозрілішим, — стосується виключно вас, але при цьому бачу тут свого власного ад’ютанта. Ще одного — другий теж десь у столиці гульвісить! Заступнице наша, матір Божа, спаси й сохрани! Яке це полегшення знати, що тебе вже зовсім скоро відправлять на нове місце служби й не доведеться більше бачити цих башибузуків!
— Екселенц? — вигукнув Гілберт здивовано.
— Так-так!
Кальян радісно булькнув, а у Станіслава навіть якось витягнулося обличчя від розгубленості. Схоже, він не знав про прийдешні кар’єрні зміни в житті свого начальника.
— Вас уже можна привітати, Михайле Петровичу? — усміхнувся я.
Сивий генерал у жовтому халаті теж усміхався чомусь своєму, але почувши мене, раптом закашлявся.
— У тому вся біда, що наказу ще немає! — вигукнув він, витерши випадкову сльозу, — зате ви - ось тут! І сидите переді мною. А це може цілком завадити...
— Вибачте, пане генерале, що потурбували вас. У мене виникли невеликі труднощі, прислали цілу гору документів, а сьогодні навіть попередження, що якщо я не покажу за три дні полк, то у мене відберуть Привілей.
Несвицький усе ще підозріло косився на мене.
— Так? І це все? Ні її величність до Одеси не треба терміново везти, ні, може, цього старого лиса Ханенка куди-небудь відправити... ні?
Я стримав посмішку й похитав головою.
— Навіть не знаю, хто це.
— Ось як! — генерал ледь не проткнув мене своїми очима-буркалами, так уважно розглядав.
— Це державний канцлер, Артуре, — швидко сказав Гілберт, — ти зобов’язаний це знати.
Звідки б це знати, хотів я запитати, а потім раптом пригадав. Точно-точно! Ні, було б із пам’яттю добре, може, я його й згадав би відразу, але зате точно пам’ятаю, що в Одесі відправляв якось телеграми на його ім’я від імені Олісави. Тож так — знати повинен. Але я не пам’ятаю...
— Та до біса його! — рявкнув Несвицький, — він тут нещодавно здорово наді мною... хмм. Усе через цей від’їзд! І те, що мене не було з вами, коли ви... увезли її величність, ніяк не стало мені виправданням... Тепер він увесь час регоче й називає мене "Двічі вірним"! Йому смішно, бачте!
Гілберт докірливо на мене глянув, але я відповів йому нерозуміючим поглядом. Хто б ще розжував, кого там Несвицький мав на увазі.
— Розповідайте! — заспокоївшись і насупивши брови, почав він тягнути кальян.
Як міг пояснив ситуацію, потім Гілберт мене перебив і почав заново розповідати, розмахуючи руками, потім ми дістали всі ці листи, потім Несвицький сам їх прочитав.
— Ясно, — нарешті виніс він свій вердикт, — у неприємне становище ви потрапили, Берлінгтоне.
Ну, саме для того, щоб це почути, я сюди і примчав! Навіть відкинувся на спинку крісла — як мені прямо полегшало, коли почув про це...
— Чим я можу вам допомогти?
Ось навіть не знаю, з чого б і почати! М-м, дайте подумати...
Гілберт відкашлявся, здається, він теж був трохи здивований такою відповіддю.
— Екселенц, але тут же очевидно, що Артура хочуть зробити винним у тому, у чому він навіть не може бути звинувачений! Вони якимось чином протягнули рішення повз наш штаб...
— Ні, ротмістре, — перебив його Несвицький, — ви знову недостатньо добре розумієте питання документообігу. Рішення по реєстру приймає Генеральний штаб, а штаб повіту тільки виконує й готує комплектування. Формально вже минуло три роки — термін виведення полку в резерв, хтось підмахнув папір про переведення його в режим початкової готовності, а отже має бути затверджений план формування й розподілені кошти.
— Не зрозумів, — здивувався я, — потрібен лише план і виділення коштів? Тоді до чого ці погрози про Привілей?
— Тому що це відомство канцлера, а воно завжди дуже жорстко патронує питання, пов’язані з Привілеями, особливо коли справа стосується старших родин. Такої, як ваша.
— Послухайте, але якби мене не було...
Старий генерал нарешті дозволив собі усміхнутися.
— У тому й річ, Берлінгтоне, що якби вас не було, то вся справа не варта була б і виїденого яйця! Просто не було цього формального приводу, ось і все. Але хтось же поклопотався. Думаю, вам уже зрозуміло хто!
— Але що ж тепер робити Артуру? — розгублено запитав Гілберт, — може, ви...
— Ех, ротмістре, ну скільки можна повторювати вам - будьте уважні до паперів! Вивчайте все написане до останньої літери!
— Та що там вивчати? Йому треба кінний полк за три дні показати зовсім не на папері! Точніше, не тільки на папері. А де стільки стройових коней роздобути в такий короткий термін? Конезаводи розписані вже навіть на наступний рік!
Конячки, конячки... Не прості, а вороні...
— Не сто, — махав у запалі рукою Гілберт, — не двісті, а як би не тисячу.
Раптом очі його хитро прищурилися і він підсунувся ближче до генерала.
— А що як трапиться певний падіж...
— Гілберте! — постукав себе пальцем по лобі Несвицький, — хто з нашим некомплектом за цей рік піде на це? Пара-трійка ще куди не йшло... Та й віддати зможуть лише не дуже під сідло придатних.
Ага! Значить, когось віддати можуть усе ж таки! Тільки не придатних до сідла. А чим мені це допоможе, якщо треба пред’явити кінний полк? Кірасирів. До речі, судячи з форми, у якій я бачив Щиглика, це ж ще й кіраса. І палаш. Та нахрін взагалі потрібна ця... Стоп! Почекай! Не поспішай, лорде Хітролінгтон!
— Михайле Петровичу, правильно я розумію, що в цьому привілеї йдеться про кавалерійський полк?
Несвицький кинув свою трубку:
— Його писали давненько, цей Привілей, мова там про необхідність готувати кінно й оружно, щось таке.
— Не про полк кірасирів, вірно? — вп’явся я в нього поглядом.
Він на секунду завмер, потім ляснув себе по коліну, зачепивши трубку й ледь не зваливши кальян, який аж із гулким звуком захитався.
— А й справді! Вірно! Кінно! Про кірасирів немає мови! Це всього лише добровільна ноша — ці кірасири, а не обтяження.
— Тоді можна набрати просто всяких конячок та назвати драгунами! — зрадів Гілберт, який, здається, близько до серця прийняв мої проблеми.
Але Несвицький тільки головою похитав.
— Не надто велика різниця! Драгуна на здохлятину не посадиш, йому ще й підсумок із собою возити... Ні! Та й коней стільки ж.
Возити... возити... Ох, чорти смугасті! Кінно й возити! Тут уже скочив і я.
— Пане генерале! А кавалерія на сьогоднішній день, по суті, вже просто їздова піхота! У момент атаки досить уразлива для стрілецького вогню.
— Ах, зраднику! — засміявся Станіслав, — знову ти про це!
А генерал уважно дивився на мене.
— Берлінгтоне, якби ви повернулися на службу, я б запропонував вам непогану посаду — ви швидко міркуєте. Правда, якщо мене зі служби не виженуть через ваші екзерсиси! Проте кіннота — це рішучий маневр, на який стрільці не здатні. Саме тому їх на коней і садять.
— Так я про це і кажу! Якщо нам треба возити піхоту, то чому тільки на коні?
— А на чому ще? — розвеселився Станіслав, — на рікшах, як у Піднебесній?
— На возі! — спокійно сказав йому я, — тільки, звісно, з ним доведеться повозитися.
— Ну-ну, — насмішкувато булькнув кальяном Несвицький, — навіть у мене карета на кожній купині афедрон пінає, а ви — віз! Ще чумаків поверстайте!
— Дивіться, нещодавно ми з Гілбертом були на скачках...
Станіслав поспішно кашлянув і зробив мені страшну пику. Ох, моя помилка, я й забув, що він був тоді на службі.
— Що мене там здивувало, так це колеса на якомусь спеціальному ободі, та ще й, по-моєму, металеві.
— Вірно, на шпицях. Такі не так давно придумали для полегшення ваги.
— Ну ось! Один кінь перевозить тільки одного вершника. Але на возі їх може бути більше!
Гілберт знову скочив і почав міряти кімнату кроками.
— Артуре! Та який віз! Подивися, як селяни ледь повзають, а якщо ще роздоріжжя? Твої вози взагалі застрягнуть! А кінь...
— Кінь теж не скрізь пройде, це вірно.
— Навіть у диліжансах треба міняти трикляті driving axis! Вони ж згорять, навіть якщо не буде ніякого дощу і хоч якась дорога буде. Якщо, звісно, ти з собою купу мастила тягати не будеш.
— Що обертається? Осі? Так підшипники...
— Хто?
— Підшипники.
— Лорд Берлінгтон, певно, має на увазі те, що на Острові називають thrust-taking bearing. Те, що тримає ці ваші дривінги. Розповідали мені про такі на тяговозах, — відірвався від кальяну Несвицький, — ей, хто там є. Принесіть мілордам випити.
В дверях мигнув хтось із прислуги, але я не звернув на нього уваги.
— Якщо підготувати спеціальний віз, зробити його низьким, щоб на повороті не перевертався...
— Як шарабан?
— ...але легким, та ще колеса трохи ширші й покрити цим, як його... коротше, не пам’ятаю. Справа не в цьому. Просто ми отримаємо великий виграш у кількості стрільців на одного коня! І вони будуть не надто втомлені після маршу. Нехай і рухатися зможуть не так швидко.
— У цьому щось є, — зауважив Несвицький, — але що за стрільці...
— Я бачу, що ви, Артуре, просто хочете втерти носа цьому Завадському! А достатньо просто звернутися до її величності!
Старий генерал знову постукав себе по лобі — не схотів, мабуть, до чола Станіслава тягнутися.
— Це все одно що визнати себе винним, Гілберте! І таким, що не виконав свій обов’язок. Формально, але це так. І тривалий розгляд. Що ж, Берлінгтоне, думка кумедна. Зрештою, хто заважає вам потім ці вози здати інтендантству, а полк розгорнути в кірасирський?
— Але навіщо? — несло мене хвилями фантазій, — адже це буде своя нова роль: марш як у кавалерії, щільність вогню... Ох, та єгерів тих самих посадити туди!
Несвицький завмер.
— Єгерів? А що, мені якраз Скарлата з його відчайдухами треба кудись зі столиці подіти. Та й не зможу я вас, бовдурів, забрати відразу з собою, — забурмотів він, глянувши на Гілберта, — а без мене вас точно розжалують за гулянки й дурниці.
Станіслав, почувши його слова, завмер і здивовано на нього витріщився, але тут прийшов лакей із тацею і відволік його.
— І закуску яку-небудь, — розпорядився Несвицький.
Генерал відсунув кальян від себе, розвалився на дивані й замислено покрутив кінчик пояса свого халата.
— А що, Гілберте, чи не схочете ви стати командиром такого полку? — раптом запитав він.
Гілберт перевів погляд на мене.
— Ну, Артуре, дякую красно, підсобив!
— Здається, ротмістре, — насупився генерал, — ви ще й незадоволені такою чудовою пропозицією? А чи не ви збираєтеся оголосити про весілля найближчим часом? Чи не ви чекаєте, коли батьки вашої нареченої погодяться на цей шлюб? Га? І поки не поспішають... Тут друг може зробити вам велику послугу!
— Екселенц! Та це ж піхота!
Несвицький цикнув на нього й зітхнув, ніби засмутившись:
— Піхота... Усе так, єгеря числяться піхотою, а от при переведенні туди можна негайно отримати наступний чин! І тоді перед вашою обраницею, а точніше перед її родиною, постане вже не гульвіса-ротмістр, якийсь там ад’ютантик, ад’ю... а як би не цілий полковник, командир нового кінно-єгерського полку! А я вам туди ще й Скарлата переведу, чиї башибузуки цілком зможуть кістяк скласти, бо там кожен хто не вахмістр, то хоч капрал, а решту ви вже наберете вербуванням... Чи знайдуться на це гроші, Берлінгтоне?
Я згідно кивнув.
— Ось! Напіврота, звісно, не полк, але швидко може ним стати, вірно? Вербувальники завжди особливий список мають: підкинете їм монет — поділяться. Та на гауптвахту відпишу — це ще кілька десятків розбишак...
Генерал підмигнув мені, а Гілберт тут і примовк, спантеличений.
— А коні? — протягнув він, — усе одно...
— Ну так мілорд Берлінгтон вірно каже: їх і менше треба, та ще підійдуть усякі, аби здорові були й запрягти можна було. Поки я ще можу своїм наказом створити дослідний кінно-єгерський полк — у штабі давно бійка йде "чоботів" із "кентаврами", ось і вставлю їм шило в... А ще вам пару мітральєз додам. Або щось крупніше. І покажемо всім, що наш повіт іде в ногу з сучасною військовою думкою. Ясно? Наберіть для початку нехай хоч прольотки, неважливо! Потім упряжки як-небудь доведемо до ладу, заодно подивимося, що з них вийде.
Ми з Гілбертом переглянулися.
— Мілорди, а чи не час вам зайнятися справою?