Глава 4.

— Не кажіть мені більше, що ви щось забули, — роздратовано сказав Гілберт, кидаючи кий на зелене сукно.
Ще й подивився на мене так, ніби я образив його в найкращих почуттях або принаймні обіграв на чималі гроші.
— Та клянуся вам чим завгодно, я не великий шанувальник цієї гри! Просто я спокійно до неї ставлюся, а вам же неодмінно треба виграти! Ось щоразу і кіксуєте!
Я випив келих доброго коньяку, мені було тепло і якось спокійно. Гілберт, який усе намагався грати широко й красиво, викликав у мене лише усмішку, це його нервувало, а коли він злився, то припускався помилок, після чого дратувався ще більше.
— Давайте може «фараона» розкидаємо, — зітхнув Станіслав, усідаючись на диванчик біля більярдного столу, — там вже точно лише від удачі все залежить.
Він почекав, поки моторний лакей наповнить його келих, а я, поклавши кий на стіл, підійшов до стіни, на якій висіла симпатична картина. Далекий млин, пара биків, що блукають навколо ставка, селянин у пожовклому солом’яному капелюсі обернувся...
— Якщо ми гратимемо в цей ваш «фараон», то ви неодмінно схочете щось поставити.  Якусь суму. І якщо програєте...
— А якщо виграю? — відразу обурився мій друг, — чому це відразу програю?
— Хтось усе одно програє. І якщо у мене в кишені завелася пара «левів», це зовсім не означає, що я готовий їх просто спустити в карти. Ігри на гроші — зло.
— Артуре! Заради всього святого, замовкніть! Якщо ви вимовите ще хоч слово в тому ж дусі, мені доведеться вдати, що ми не знайомі... Це ж не тільки азарт, а й приємний відпочинок! — вигукнув Гілберт.
— Ось крокет, про який ви розповідали — це, мабуть, приємнє гаяння часу. Бо грати треба на повітрі й у приємній компанії.
— Ох, Артуре... Ваше красномовство сьогодні має поганий посмак — і він дратує! Де ж ви пропадали, що стали тепер таким нестерпним розумником?
Та не пам’ятаю я, де був, зате чомусь росте стійка впевненість, що до ігор на гроші давно відчуваю стійку огиду. Щось таке сталося в моєму житті, що цьому сильно посприяло... обов’язково розповім, якщо згадаю.
А ось картина дійсно була гарна! Не відірвати погляд... У не надто яскравому світлі настінних світильників її було досить добре видно, фарби були яскраві, соковиті. Робота була виконана з душею і великим мистецтвом, дерева були як живі, легкі брижі на воді промальовані чудово...
— Сер! — пролунав поруч незнайомий голос.
Я навіть здригнувся. Це до мене нечутно підійшов лакей. У фраку, білих штанах і рукавичках, він виник поруч, трохи схилившись у поклоні.
— Прошу вибачення, сер! Але прибув ваш камердинер, і у нього є термінове для вас повідомлення.
— Реджинальд? Що ще за повідомлення? Де він?
Лакей ще раз уклонився і махнув рукою.
— Прошу вас, сер, до приймальні.
— Артуре, можу я піти з вами? — підвівся з місця Гілберт.
— Так, — кивнув я, — ходімо.
Що там ще могло статися — сподіваюся, це мене не розшукують знову із конвою її величності з новими претензіями? Мені не дуже цікаво їхнє товариство... 
Наші кроки були зовсім не чутні, ми ступали по килимовій доріжці, лише зрідка під ногами тихенько порипувала дерев’яна підлога та наполохано металися по стінах хиткі тіні наших силуетів.
Приймальня виявилася не надто великою кімнатою, де, крім декількох крісел, був тільки масивний кам’яний камін із невеликою решіткою огорожі. Осінь була рання, і вогонь у ньому ще й не думали розпалювати, проте дрова були вже завбачливо складені. А ще цокав годинник на камінній полиці, і його уважно розглядав Реджинальд, який негайно повернувся до нас, щойно ми туди увійшли.
— Мілорде, — вклонився він не менш елегантно, ніж клубний лакей.
— Що сталося, Реджі? — тривожно спитав його я.
Лакей, який проводив нас сюди, швидко вийшов, без зайвого шуму впевненим рухом зачинивши за собою двері приймальні.
Реджинальд провів його поглядом, потім витягнув із кишені якісь папери.
— Сер, лорду Берлінгтону доставили пошту, в якій був лист із позначкою «терміново». Я вирішив негайно вам його доставити.
Я взяв запечатаний сургучем паперовий щільний пакет, у якому на дотик ледь можна було прощупати вміст — настільки був тонкий. Був ще один лист, але саме цей мав набагато серйозніший вигляд: і розміром більший, і сургучу на нього не пожаліли, та й штампи якісь всюди були. Тому сунув другий лист до кишені й почав розкривати це термінове послання...
— Хочу також повідомити, сер, усі слуги вже прибули до особняка.
— Невже? — глянув я на нього, — як там твій дядько? Нормально переніс дорогу, упертюх такий?
Губи Реджинальда тронула легка посмішка.
— Він сказав, що йому навіть стало набагато краще на свіжому повітрі.
— Ну-ну, — зітхнув я, — по спеці тягтися в тій пильній конурі...
— Що там у вас, Артуре? — Гілберт нетерпляче смикнув мене за лікоть, — ви той лист читати взагалі збираєтеся чи вам байдуже до новин?
Ні, ну цікаво, звісно ж, що за термінові послання... я розгорнув папір, почав читати, поки вони дивилися на мене й намагалися зрозуміти з мого обличчя — хороші чи ні прийшли звістки. Написано було не дуже багато, зате я відразу відчув майбутні неприємності. Але написане не надто зрозумів. І ще раз перечитав.
— Це щось особисте? — запитав Гілберт.
— Не надто добре все це розумію... — пробурмотів я, — ану, прочитай, будь ласка, може...
— Прочитайте! — аж почервонів та роздратовано зашепотів Гілберт, — Артуре! Я ж просив!
— Ах, так! Сеньйоре Помідоре, прочитайте це!
— Який ще Помідор? Що там?
Гілберт вихопив папір, очі його шустро забігали, вивчаючи рядки листа. Потім він спохмурнів.
— Гм... От же чорнильні душі...
— Що тепер це за фінансова частина? Яке ще невиконання?
Гілберт повернув мені лист і почав замислено смикати свого вуса.
— Дуже все дивно, — протягнув він і замовк, паразит такий.
Я вже хотів його штовхнути, щоб він хоч щось мені пояснив, але він уже й сам оговтався.
— Погані твої справи, Артуре. Не знаю, з чого там стрепенулися ці скнари, але вони точно зібралися тобі знатно напаскудити!
— Вам!
— Що?
— Не "тобі", а "вам"... знаєш, анекдот такий є: приходить днювальний до чергуючого офіцера і каже: "До табе жінка приїхала", а той: "Як ви смієте?! Не к тобі, а к вам"...
— Артуре! — вигукнув розлючено Гілберт, — який тут "вам"? Від вас вимагають до закриття звітного року надати відомості про виділене грошове забезпечення та про закуплену амуніцію для твого полку! Якого немає.
— Ну то й що? Рік ще не закінчився!
Гілберт подивився на мене як на дурня якогось.
— Звітний рік закінчується за три дні! Саме до цього приурочене, до речі, і відкриття сезону!
Жарт просто застряг у мене в роті. Як це три дні?
— Але чому?! — ледь не закричав я.
— Чому що?
— Мене стільки часу не було — і нормально, а тепер їм терміново знадобилося?!
Гілберт повільно похитав головою і зітхнув.
— Ні, просто тимчасовий виконавець повинності раптом від неї відмовився.
Я лише руками сплеснув.
— Ні чорта не розумію!
Гілберт роздратовано махнув рукою.
— Та що тут розуміти... Є тримачі привілею — ну ті, хто має винний відкуп і право виробництва...
— Винний привілей! Так, розумію.
— Ось! І за ним необхідно ще й здійснювати формування частин за потребою. І поки тебе не було... не було лорда Берлінгтона, хтось тимчасово ніс обтяження за цим привілеєм, а тепер, мабуть, отримавши звістку, що ти живий — відмовився. А ці повелителі чорнильниць тепер вимагають закрити їм фінансову звітність до кінця року.
— Тобто грошей хочуть? — з надією запитав я.
Але Гілберт лише похмуро на мене подивився.
— Ні, Артуре. Вони хочуть від вас отримати фінансову відомість вже діючого полку. І погрожують, в іншому разі, повідомити про невиконання привілею. А це...
Він розвів руками і зітхнув.
— Це навіть не розгляд, а негайне його відкликання. Канцелярія канцлера дуже суворо за цим стежить.
Це що ж виходить? За три дні хочуть відкликати цей привілей, а це значить...
— І тоді я буду позбавлений права виробляти спирт і все інше, вірно?
Чорти смугасті! Фальконер! Та він же мене просто живцем з’їсть, якщо ці гуральні зупиняться або їх закриють! А я ж тільки нещодавно грошей у нього віджав трохи... трохи, тисяч сто двадцять...
— Станіславе, але це ж маячня якась! Я ж ледь справами зайнявся.
Гілберт знову зітхнув.
— Я розумію, друже мій. Але, здається, знаю розгадку всьому, що відбувається з цією звітністю.
— І яка ж?
— Я просто згадав, хто виконував обтяження по твоєму полку всі ці роки. Знайоме, мабуть, прізвище! Кершоу!
Подивився навіть на здивованого Реджинальда, який мовчки слухав нашу розмову, хоча, можливо, його теж варто було виставити за двері, але що тепер. Довірена особа як-не-як.
— Кершоу? Це той самий, з яким я так мило побалакав годину тому?
— Так, це він. Ось тільки, як казали, він після смерті сина зовсім покинув займатися цими справами. І всім тепер заправляє його донька. І його зять.
Так. Донька. З якою, здається, я колись розірвав заручини, так? І зять? І хто ж той зять?
— А зять Кершоу, відомий вам неприємний тип — Завадський. Ви ж пам’ятаєте його, Берлінгтоне?
Завадський. Орест Завадський — той рожевощокий франт, якого ми зустріли з сестрами на Дерибасівській. Той самий, що сватався до Шарлотти так, що намагався її скомпрометувати.
— Ось воно як! Ви думаєте, тут є якийсь зв’язок...
Гілберт плюхнувся в крісло, яке тихо скрипнуло під ним, і, зручно влаштувавшись, почав діставати з внутрішньої кишені свої сигари. Реджинальд тут же відшукав попільничку, і в руках його миттю з’явилися сірники. Ну от! Знову мені нюхати цей мерзенний дим...
— Та тут нема про що думати! — сказав він, стискаючи в зубах сигару.
Реджинальд підпалив йому сірник, і він почав пихкати, хитро позираючи на мене.
— Схоже, він-то вас точно не забув! І дружки у нього у фінчастині є. Фактично — він має право, ви дійсно живі, але, правду кажучи, це явна пастка.
— Чи займається він також виробництвом горілки?
Гілберт навіть підняв брови в удаваному здивуванні.
— А ви думали, Кершоу просто по дружбі взяли на себе це обтяження? Але справа не пішла, і тепер вдалий випадок із цього викрутитися.
— Та пес із ним, із цим Завадським! — почав я гарячково міркувати, — зі звітністю цією треба щось робити.
— Ви хочете за якісь три дні сформувати полк?
Гілберт почав фиркати й закочувати очі, всіляко демонструючи, що це просто неможливо.
— Почекайте, то сформувати чи тільки надати звітність? — різко запитав я.
Тут бравий ротмістр перестав гримасувати, замислився, огортаючи себе клубами диму, і раптом скочив:
— А й справді, Артуре! Хоча ні... Де ти зараз візьмеш стільки коней — тут навіть попередню угоду на поставку не укладеш.
— Коней?
Я тут почав підраховувати, у що це може обійтися, і ледь не ахнув: люди, коні, що там ще треба... і це все я один повинен забезпечити? Це що за політика така? Якась маячня, чесне слово... Так і вголос сказав.
— Ну, не знаю, — замислився Гілберт, — ми новобранців отримуємо або від Едукатів, або добровольцями. І служити завжди є охочі, все ж таки термін служби менший і у виборчий ценз потім потрапляють...
— Так, — скинув я руку, — давай про це, безперечно важливе, пізніше! І про ці едукати з цензами теж! Зараз що мені робити? Чи є взагалі хоч мізерний шанс, що за три дні можна зліпити якісь папери, щоб вони ними не підтерлися?
Гілберт люто димів і димів сигарою, здається, зрозумів я з його палкого погляду, деякі ідеї у нього все-таки з’явилися.
— Скажіть мені, Артуре, а скільки ви зможете виділити грошей для цієї справи ось просто зараз? Майте на увазі, друже мій, що розщедритися доведеться. Я не дарма в штабі штани протираю, наслухався розумних людей достатньо. Деякі міркування маю, тільки діяти треба швидко. Їдемо!
Він ткнув свою "смердючку" в попільничку, загасивши її, і ледь не побіг.
— Куди? — навіть розгубився я трохи.
— До Несвицького, звісно!
— Почекайте! — зупинив я цього непосиду, — я ось не можу зрозуміти: всі ці роки ми ж займалися виробництвом за цим привілеєм, то виходить, і на полк кошти мали виділяти?
— Та ні, — відмахнувся Гілберт, — ти не розумієш, воно і пов’язано разом, і поодинці... Ходімо!
— Чи не пізно... — засумнівався я, але Гілберт уже йшов до дверей.
— Та чим раніше приїдемо, тим краще! Ваш полк, якщо мені не зраджує пам’ять, був виведений у резерв другої черги. Кершоу мали заміщати Берлінгтонів, але навряд чи вони стали б докладати всіх зусиль, грошима б вони все одно не могли розпоряджатися...
Мені залишалося тільки піти за бравим ротмістром, тільки встиг Реджинальда за собою покликати. Хотів було його розпитати докладніше, як там наші доїхали, але Гілберт усе базікав і ніяк не давав цього зробити.
— Треба послати вашого камердинера вперед, нехай попередить Несвицького про наше прибуття. Якщо старий раптом розлютиться, то просто його виставить геть, — підмигнув він мені, приймаючи свій циліндри і палицю від лакея, — а ми-то якраз тільки під’їдемо...
Думка була непогана. Реджинальд подивився на мене в очікуванні рішення, і я згідно кивнув.
— Попроси його нас прийняти. Скажи, що це терміново і тому вирішив його потурбувати.
Знову цей циліндр — до чого дивна штука, от не знаю чому, але він мені зовсім не подобається. І не сказати, щоб за щось чіплявся, а тільки постійно є дурне відчуття, ніби він ось-ось звалиться з моєї голови...
Поруч із клубом постійно стирчало кілька візників, які, мабуть, розраховували на щедру плату відвідувачів. І звідкись же дізналися, що тут є клуб — вивіски чи таблички зовні жодної не помітив. Втім, не до них мені було. Реджинальда ми відправили на одній прольотці вперед, самі ж, не поспішаючи, але й не зволікаючи, поїхали слідом.
— Може, мені треба було з лордом Кершоу переговорити?
Гілберт енергійно замотав головою.
— Навіщо? Він тільки руками розведе. Варенька те, та Варенька се...
— А що ж сталося тоді у нас із Варенькою? — обережно запитав я Гілберта, уважно стежачи за його реакцією.
Але він лише досадливо від мене відмахнувся.
— Мені звідки знати... Ти ж ніколи про це не розповідав.
— Добре. Але що треба зробити для цієї звітності — це ти знаєш? Чого вони від мене хочуть? Грошей? Камніцький і тут зажилив виплати?
Я все ніяк не міг зрозуміти, що мені робити, куди бігти. Якщо з цим привілеєм щось станеться, то Фальконеру це точно не сподобається. А дядько він рішучий — Камніцький не дасть збрехати...
Поки ми їхали до Несвицького, Гілберт тихо, але сумбурно почав розповідати мені про цей привілей, що знав. Потім досадливо лайнувся, зажадав папери від фінансової частини, знову почав лаятися, бо не міг їх прочитати, крикнув візнику, щоб зупинився біля найближчого ліхтаря, і почав у його яскравому світлі щось там вишукувати. Сподіваюся, відповідь на питання, як тепер вчинити. Поки він читав, я раптом згадав, що мені взагалі-то доставили ще одного листа. Другий знайшовся в кишені, і я влаштував із ротмістром публічну бібліотеку просто на розі якоїсь вулиці. Попри пізній вечір, на ній було чимало людей, я чув і жіночі, і чоловічі голоси, і навіть далеку, але приємну музику. Але з перших рядків листа я настільки здивувався, що більш нічого навкруги не бачив, пробіг текст очима, взагалі ніби не розуміючи написаного, а потім почав перечитувати заново.
"Ваша Милосте, Лорде Берлінгтоне!
Поспішаю запевнити Вашу Милость у своїй безкраїй відданості. Так, певне, належало б мені розпочати сей лист. Одначе, шановний пане, я вельми обмежений у часі, тому дозволю собі лише коротку сповідь. Не сумніваюся, Ви неодмінно завважите, же я не є особою духовного стану, проте дозвольте мені уявити, буцімто се так.
Бо, по суті, особисто Вам я й справді зичу лише добра, бодай мої вчинки і видадуться Вашій Милості сумнівними. На те є вагомі причини. Можливо, я схибив, і Ви нині у повноті гніву. Гроші, ці прокляті гроші… Що ж, про них теж піде мова.
Насамперед, Ваша Милосте, хочу Вам заявити: сумніви в тому, же Ви справді є лорд Берлінгтон, з’явилися в мене одразу, а з плином часу лише зміцніли. Точніше — сумніви в тому, же Ви є той самий лорд Берлінгтон. Дивно, чи не так?
Одразу ж покаяюся — я і сам не Камніцький. Певний час я мешкав у Сполученому Королівстві, там мав зовсім інше ім’я. Мій бідний батько завше бажав, аби його нащадок займався медициною; він навіть змусив мене скінчити медичний коледж, проте моєю пристрастю завше була математика. Визнаю як на духу, магія цифр зводила мене з розуму. Каюся, лорду Едварду я приписав власне захоплення цією магією, хоча він теж був її адептом.
Гнаний шелестом втрачених мною цифр та сум, я, проте, спроміг непогано влаштуватися на медичній ниві. Батько був би щасливим, почувши се... Дозволю собі дати пораду Вашій Милості: будьте завше уважні до своєї майбутньої дружини і не вірте оповідкам лікарів про різного роду істерії у жінок. Се такий пречудовий спосіб заробити! І не тільки заробити. Якщо медик достатньо вродливий, то процедури з розтирання тазової кістки чиєїсь дружини можуть стати занадто частими, як це й сталося зі мною. Людям властиво обманюватися, а по тому цей факт може стати приводом для підозр, коли щось трапляється з недолугим чоловіком, який не бачить далі свого носа і здатен мертвецьки п’яним утопитися в канаві навіть ввечері.
Розповідаю Вам се, сер, лише для того, аби Ви могли збагнути головне — я колись опинився в дуже скрутних обставинах, а тому просто не міг не погодитися на роль Адама Камніцького. Важливим було лише те, же він якимось чином заволодів значущими документами. І моїм завданням було з’ясувати, де вони схоронені.
Цей проклятий сейф мені буде снитися! Навіть коли мені вдалося здобути ключ, я не зміг підібрати шифр. Так-так, опинився я тут не за своєю волею, і можете розглядати мене лише як інструмент у руках лікаря. Сподіваюся, навіть зібрані мною кошти дозволять Вашій Милості поглянути на се з повною неупередженістю. Тож, на превеликий жаль, лорд Берлінгтон якось обмовився, же найкраще місце для схову — те, про яке ніхто не знає, крім власника. Аж поки молодий лорд Едвард не проговорився про се. На жаль, мілорде, я мав кількох слуг, проте на таких ніколи не можна покладатися. Не буду виправдовуватися, та клянуся — в справі з лордом Едвардом моя совість чиста.
Ось Ваша поява сильно поплутала плани. Якщо Ви той, про кого я мислю — а я гадаю, же Вас просто так московити з полону б не випустили, — то Вас слід остерігатися. Якщо ні, наостанок просто порада — коли Ви знайдете записи про народження дитини, не пов’язаної з прізвищем Берлінгтонів, у Вас відкриються одразу кілька можливостей. Радив би спалити їх, але хто я, а хто королівський нащадок... Гадаю, факт Вашої схожості з Артуром Берлінгтоном може бути пояснений лише тим, же Вашим полонителям не цілком вдалося Вас мнемоніювати.
І постараюся відбути якомога далі. Ви ніколи більше не почуєте про
Адама Петровича Камніцького…"