Глава 3.

— Господи, Артуре! Що за розгром ти тут влаштував?
Одягнений у фрак, який сидів на ньому чудово, суворий і чорний, у білосніжних рукавичках і з циліндром у руці, Станіслав Гілберт обережно увійшов до зали, випадково штовхнув убік відбитий шматок паркету й здивовано озирнувся.
— А ти чому тут? — похмуро глянув я на нього і відвернувся. Так, радіти мені було нічому, адже спадщина Камніцького була всебічною і всеохоплючою. Мій, тепер уже колишній управитель, зумів багато чого: не тільки нагріти руки на оренді землі, а й просто «зекономити» чимало коштів на деяких роботах у цьому столичному будинку Берлінгтонів. І на людях, звісно, адже тут мали хтось залишатися наглядати за будинком, поки господарі жили в маєтку. А Камніцький комусь недоплатив, когось узагалі вигнав, ось і не знайшлося кому щільно зачинити вікна й двері - сильним вітром їх відчинило, і те, що скло негодою вибило — ще пів біди, а ось із залитою дощем підлогою сталося набагато гірше. Вологу ніхто прибирати не поспішив, висохнути воно висохло, але місцями дубовий набірний паркет піднявся і здувся. А це ж була велика бальна зала з виходом у сад на задньому дворі. І необхідність влаштовувати прийоми мені й самому була зрозуміла, без нагадувань матері й сестер. Ще був дах. Той, який влітку латали, але тепер, мабуть, треба було терміново ним займатися знову, хоч бери сам лізь. А ще були незрозумілі манопроводи, що потребували перевірки, і зовсім уже зняті й зниклі в невідомому напрямку опалювальні елементи — дивні металеві спіралі, я вже бачив такі в маєтку, а тут в особняку залишилися під них лише кріплення...
— Мілорде, — чухав потилицю запрошений Реджинальдом майстер, ховаючи погляд лукавих очей, — це ніяк швидко не вийде. Треба перестилати.
— Що перестилати доведеться, це я розумію, — невдоволено глянув я на цього майстра, — тільки зараз, певно, почую, що всі працівники зайняті, дубові планки миші з’їли, віск ще з пасіки не привезли, тому давайте ми зробимо, але тільки за дві ціни й пізніше, так?
Майстер сором’язливо опустив очі, подивився кудись убік, але з його хитрої пики все й так було зрозуміло.
— Сер... — почав було Реджинальд, який вважав себе, мабуть, відповідальним за те, кого привів мені, але я зупинив його помахом руки.
— Мені просто потрібно, щоб усе було зроблено якомога швидше. І зробили добре. Скільки знадобиться для цього часу?
Майстер кинув на мене швидкий погляд, смикнувся вбік, коли Гілберт підійшов ближче, потім ляснув себе долонею по нозі.
— За тиждень упораємося...
— Три дні! — різко сказав я, — три! І пишемо угоду: зробите — премія, не зробите в термін — штраф!
— Штраф? — смикнувся майстер, — е, ні, який такий штраф?
— Аякже, — Гілберт підійшов до мене, подивився на весь цей розгром і навіть присвиснув здивовано.
— Або я знайду інших охочих добре заробити, — тиснув я на цього хитрого жукомайстра своїм поглядом, — чого вам боятися штрафів, якщо ви, як самі стверджуєте, все робите краще за інших у столиці?
— Але три дні, мілорде! — майстер простягнув до мене руки, ніби благаючи про милість.
— Три дні роботи, а плати за неї — як за місяць! — відрізав я.
— Сер, потрібна буде сушка, це потребує часу...
— Та тут висохло все давним-давно! І змінити потрібно не все, а лише частину!
— Бо воно це... підібрати плашки, зняти їх...
— Так, незабаром прибуде мій дворецький, він вам узагалі зайвої гривні не заплатить! Тому хочеш заробити — дерзай, а ні — то будемо шукати іншого...
Гілберт, іронічно усміхаючись, пішов за мною із зали.
— Артуре, скажи чесно, ти це з паркетом навмисне зробив, щоб танці не влаштовувати?
Я лише зітхнув. Ще й ці танці...
— Станіславе, ці танці мені вже сняться! Сестри запросили до нас якогось балетмейстера, так він ледь непритомний не впав від моїх рухів, та ще на здибленому паркеті! А самим їм уже набридло щодня зі мною займатися.
— О, думаю, цьому ще й сильно посприяли різні вбрання, які треба готувати, примірки й усе з цим пов’язане... До речі, друже мій, не підкажете, а чому леді Шарлотта, побачивши мене, негайно втекла і, як мені здалося, навіть чомусь обурювалася?
Чому, чому... Тому що в деяких моїх сестер довгий язик і уїдливий характер. Але чи потрібно тобі про це знати?
— Усі такі зайняті цими приготуваннями... Ти, як я подивлюся, теж причепурився.
— Взагалі-то я заїхав за тобою.
Я різко зупинився. Ні! Не може бути!
— Тільки не кажи, що...
Гілберт повільно й урочисто кивнув, намагаючись не засміятися.
— Так, Артуре. Час їхати.
— Ні! Друже, тільки не кажи, що я забув про королівський прийом!
Він розвів руками.
— До речі, мені прийшов пакет із канцелярії, де суворо попередили, що мені її королівською величністю доручено супроводити Максима фон Штірліца на малий королівський прийом і бути там слід обов’язково. Інакше погрожують страшними карами, правда, ходять чутки, що можуть і нагородити при цьому, але от бути супроводжуючим — це для мене нове заняття...
Мда, я навіть трохи замислився. Хоча вже все це стільки разів було передумано...
— Але приїхав я сьогодні не для цього, — заусміхався Гілберт, — нас чекає клуб!
— Що?
— Артуре! Артуре! — почулися звідкись зверху голоси. Здається, Олісави й Шарлотти.
Ні, тільки не це! Зараз знову якісь стрічки, мережива, неготові кімнати... Вже всі слуги з ніг збилися, а Іванна взагалі, напевно, проклинає мене, що її до Лотки приставив. Треба терміново втекти куди-небудь! Клуб? Чоловічий? Чудове місце!
— Їдемо! — швидко сказав я Гілберту й попрямував до дверей.
— Стій! Та ти що! — схопив він мене за руку, — Артуре, негайно переодягнися! Тобі туди не можна без фрака! Де твій камердинер?..
Сонце тільки-но сховалося десь там за будинками, каміння ще зберігало його тепло, але легкий вітерець уже ніс із собою вечірню прохладу. Було досить тепло, навіть жарко. Нам із Реджинальдом вдалося нарешті домогтися, щоб комір не здавлював мені шию, як зашморг, хоча він усе ще турбувався, щоб я виглядав належним чином. Чесно кажучи, уже почав навіть сам чекати на це швидке відкриття сезону, щоб переодягнутися в той чудовий костюм, який мені пошили на Маяцькій дорозі. Нехай собі інші думають що хочуть, зате він точно був набагато зручнішим за цей фрак. Усі мої родичі хотіли, щоб ми звернули на себе увагу, то чому б не почати з одягу? До речі, про увагу...
— Дозвольте, Гілберте, а де ж ваш чудовий екіпаж? — подивився я на всі боки.
Гілберт, у такому ж суворому й солідному фраку, як у мене, у заново вичищених черевиках і високому циліндрі, роздратовано стукнув по бруківці своєю палицею з темного дерева. Його рука міцно стиснула блискучий металевий набалдашник, а набійкою на кінці палиці він, здається, навіть зумів висікти невеличку іскру об камінь бруківки.
— Артуре! Чому б вам не приділити увагу більш важливим речам...
Він махнув мені рукою, запрошуючи пройти до найманої прольотки, кучер якої, зрадівши нашій появі, заворушився на козлах, знявши капелюха.
— Якщо ваша карета така дрібниця, то чому ви раніше так не вважали? — запитав я, залізаючи всередину й плюхаючись на сидіння. Не знаю точно, як називався цей засіб пересування, але він був із відкидним верхом і дозволяв не лише милуватися околицями, а й давав можливість перехожим витріщатися на тебе. А мені, чесно кажучи, це не надто подобалося. Ось тільки вийшов із дому, тільки всівся в коляску, а навколо тебе на вулиці вже кілька людей товпляться й розглядають, ніби ти експонат якийсь. І як би невдоволено ти на них не дивився, їм, схоже, це не завдавало жодних незручностей.
— Зберіться, дорогий друже! — сів поруч Гілберт, — на нас чекає важливий візит, а ваша пам’ять вселяє мені побоювання. Здається, ви не надто добре пам’ятаєте про всі тамтешні правила.
— Правильно, — кивнув я.
Кучер нахлобучив свого капелюха, засмикав віжки, присвиснув, і ми потихеньку рушили з місця.
— Правильно кажуть, що як не старайся — завжди знайдуться незадоволені.
— Це ти до чого? — здивувався Гілберт.
Він сперся обома руками на тростину й сидів із прямою спиною, просто-таки поширюючи навколо високомірну гідність. Я ж кинув свою на протилежне сидіння й недбало розвернувся до нього напівбоком.
— Та до того, що ти весь час вимагав від мене щось згадати, а коли я це почав робити — все одно незадоволений!
— Я?
— Що з твоїм екіпажем? Знову цей твій Томас відзначився?
Гілберт зітхнув, потім поморщився і невдоволено глянув на мене.
— Прокляття, Артуре, ну давай краще поговоримо про клуб.
— Ти тому приїхав раніше? Чи він знову тебе перекинув десь дорогою і ти вирішив уже почекати на мене?
Станіслав знову зітхнув.
— Твоя безпосередність буває... Втім, гаразд. Що вже там приховувати, немає більше цього екіпажу.
— Як немає? — остовпів я, — вкрали його чи що?
— Та яке там вкрали! Батько його забрав.
Я тільки здивовано дивився на нього, не надто розуміючи.
— До речі, це знову ж таки твоя провина. Батькові дійшли новини про те, що ти живий і здоровий, ось він і...
— Так, Гілберте. Не треба ось цього самого!
Станіслав знову зітхнув і якось ніби зажурився.
— Так, я не правий, прошу вибачити. Просто мені не так важлива була ця триклята карета, як неприємно...
Він трохи помовчав, потім повернувся.
— Батько вважає мене дуже легкодумним. Ти все це забув, звісно, а я не надто хотів би про це розповідати. Скажу лише, що карета ця насправді була моїм випробуванням. Так, не дивуйся. Можеш навіть посміятися. Станіслав Гілберт зумів заслужити батьківську довіру і з честю виконав доручену йому справу — зумів за рік не продати, не розбити виїзний екіпаж Гілбертів, зумів викрутитися на свою платню зі слугами й четвіркою і взагалі показати себе ще не зовсім пропащим...
Гілберту було явно не по собі, тому я не став ставити зайвих запитань.
— Так, карету. Не село яке-небудь, то дрібниця. Не маєток... дурниця якась! А от цілу карету! — у голосі його явно чулася образа й біль.
— Гілберте! — вирішив я тут щось сказати, — ви явно не помічаєте тут головного!
— Справді? — криво усміхнувся він, — і що ж це?
— Те, що є людина, якій ваш батько не довіряє ще більше! І це — я! Бачите, дізнавшись, що я живий, він поспішив її взагалі заховати!
Я задер голову й подивився на нього з гордим виглядом.
Станіслав розгублено моргнув, а потім раптом голосно розсміявся.
— Це й справді смішно, друже!
— І, — продовжив я, намагаючись зберегти цей високомірний вигляд, яким планував підкорювати серця оточуючих де-небудь на балу чи прийомі настільки, щоб вони боялися зайвий раз підійти, — тепер не варто переживати, що якийсь Томас знову тебе перекине, бо йому захочеться випити, а ти проїдеш повз...
Тут нас злегка підкинуло вгору, бо ми потрапили колесом у якусь невелику канавку, і це викликало у нас напад якогось раптового дурного гомеричного сміху.
— Ох, вибачте, панове хороші... — забубнів із козлів кучер, але ми тільки махнули на нього рукою.
— Ех, друже. Не будемо більше про це. Розкажи краще, як твої успіхи в танцях?
Веселість тут у мене відразу й зникла.
— Не дуже. Я ж казав, знайшли якогось балетмейстера, він вельми зайнятий виявився, та й я не розумію цю його французьку, тож і гадки не маю, що робити.
— Що робити... одружуватися! Нехай це не позбавить тебе танців, зате менше будуть коситися і щось вимагати.
— Менше? Боюся, Гілберте, на вас чекають відкриття... Ось Шарлотта — розумниця, вона обрала для мене кілька танців простіших, яким ревно вчить, разом з Олісавою, звісно. Решту ж танців я тихо посиджу осторонь.
Станіслав енергійно замотав головою.
— Ні, друже мій! Відсидітися у тебе точно не вийде! Доведеться все одно розважати дам, причому зауваж — тих, хто не танцює, тих, кого не запросили.
— Так? Але співрозмовник із мене поганий. Боюся, що багато чого забув і не знаю, чим би зміг їх розважити.
Бравий ротмістр Станіслав Гілберт підкрутив вус, хитро усміхнувся і підмигнув мені.
— Тільки не історіями про Ходжу Насреддіна!
— Про поручника?
— Боже збав, що ти! Послухай мене, мій нетямущий друже! І слухай як одкровення! О, внемли глибині моєї мудрості, поки б’є фонтан мого красномовства, якщо хочеш зрозуміти щось у своєму нікчемному житті!
Я штовхнув його в бік ліктем.
— Гм, гаразд, — зітхнув він, — якщо ти хочеш домогтися жіночої уваги, то тобі й не потрібно нічого потякати самому! Тобі достатньо просто вміти ставити запитання!
Я притворно ахнув, закотив очі.
— Та що ви таке кажете, мілорд Гілберт?! Поділіться ще зі мною своєю мудрістю, благаю! Поки ніхто не заткнув цей фонтан!
— Та тьху на тебе, справді! Адже це дійсно так. Не вмієш щось запитати — тоді просто мовчи й слухай. Але при цьому слухай уважно. Щиро й уважно слухаючи жінку — ти станеш найкращим для неї співрозмовником!
Порада була дійсно гарною, що тут казати. Але була одна маленька деталь.
— Дорогий мій Гілберте! Мені не зрівнятися з вашим досвідом, звісно, та й сперечатися тут я не збираюся. Є однак дещо, що змінює справу — всі бажатимуть дізнатися, де я був, що зі мною було, як там було...
Гілберт тільки кивнув і тут же мене перебив.
— Будуть. А ти не пам’ятаєш цього. Я це розумію. Але так навіть краще, повір! Милі панночки самі собі все повигадують. А ти лише зітхай і кажи: «На жаль, в останньому бою нам довелося нелегко, здолали прокляті, вдарили, і тепер погано пам’ятаю, уявляєте?! А ви що чули? А що вам розповідали? А хто у вас у родині воював? А розкажіть про себе...»
Він із усмішкою подивився на мене і ще раз підмигнув.
— Живо ними цікавишся і стаєш бісівськи привабливим!
— А якщо сама боятиметься слово сказати? — запитав я.
— Просто зітхай! Господи, та це ще краще! Просто зітхай і мовчи! Якщо, звісно, вона буде тобі цікавою.
Майбутнє відкриття сезону мене дійсно тривожило. Не тільки самими балами. А ще прийомами, де також належало себе якось поводити, щось говорити. І, головне, королівським прийомом. Втім, порада Гілберта була гарною ще й тим, що застосовувати її можна було взагалі до всіх, а не тільки в бесідах із дівчатами.
— А поки не думай про все це, — насупився Станіслав, — ми їдемо в «Тернище», а це тобі не танці.
— Це гірше? — підняв я брову.
Ми ледь не зіткнулися з каретою, що проїжджала повз, потім чекали, поки можна буде повернути. І знову навколо цікаві, всі витріщаються і витріщаються. Хіба що публіка тепер більш статечна, люди повільно фланували широким бульваром: чоловіки в зелених, коричневих, синіх костюмах, у циліндрах, а дами в гарних капелюшках, із парасольками, у широких сукнях світлих тонів, немов яскраві квіти чи метелики на тлі сірих або цегляних стін будинків: блакитні, рожеві, фісташкові, м’яких жовтуватих відтінків.
— Артуре! — штовхнув мене Гілберт, — запам’ятовуй, прошу тебе! Це важливо! «Тернище» — клуб для людей нашого статусу. І треба вміти правильно себе поводити в ньому, інакше буде зле.
— Гм, — відповів я, — можеш відразу вважати, що зле вже є.
Станіслав похитав головою.
— Не будемо поспішати! Зрештою, тут не так важливо, чи пам’ятаєш ти когось. Важлива впевненість і природність. І неухильне дотримання деяких правил.
— Та ти мені вже...
— Так, і буду ще раз і ще раз повторювати! Залишаєш три візитки, не більше. Спочатку в залі сідаєш на диван. Можеш попросити газети, якщо немає нікого. Лакеям завжди кажи тільки «ти», не шукай їх, не підходь сам, а клич. Клич мовчки! Вони самі повинні побачити, тільки не надумай клацати пальцями, це вульгарно. Ні з ким не заговорюй сам, поки не почекаєш пів години, тому, якщо раптом призначаєш зустріч у клубі — будь ласкавий, з’явися там на пів години раніше! Не кажи «ти» нікому, крім лакеїв.
— Ви мені знову хочете все ще раз заново повторити?
— Артуре, це особливий клуб джентльменів. Перебувати в ньому непросто. Це не «Звіринець», де приймають просто за правом народження, і тут не можна купити вхідний квиток.
— До речі, як там із житлом?
Гілберт привітався з кимось із тих, хто проїжджав повз.
— Навіщо тобі там житло, у тебе ж будинок є.
— Ну, знаєш, всяке може трапитися. Після мого управителя ще й ремонт, може, доведеться робити, та й гостей привести.
— Гостей? — Гілберт повернувся, — Ах, гостей... Не забудь тільки оплатити клубний збір. Так, житло є, хоча іноді буває охочих отримати його більше, ніж треба, але таке буває нечасто. Гарні номери, окремий вхід, прислуга. Я тільки тебе прошу, Артуре, будь хоч сто разів ексцентричним, забувай що хочеш, але тільки тримай себе відповідним чином!
— Та я навіть не знаю, про що мені там говорити!
— Господи, та говори про що завгодно! Тільки не сперечайся!
Сувора висока чотириповерхова будівля виділялася якоюсь своєю непомітною солідністю. Високі вікна першого поверху були старанно вимиті, поверхи вище ретельно задрапіровані завісами. Рівна, гладка мостова зі щільно підігнаних світло-сірих кам’яних плит, висаджені рівною лінією деревця, ніякого пилу... Відсутність швейцарів біля дверей. Зате всередині дорогі килими, оксамит, позолота. Мовчазні лакеї, які прийняли циліндри й наші візитки, по три на кожного, як Гілберт і казав. Ми почекали, перевіривши в дзеркалах, як там зачіска, як сидять наші чудові фраки...
— Ви замовили мундир, я сподіваюся? — запитав раптом Гілберт.
— А тут можна розмовляти? — вирвалося у мене.
— Звісно, — здивовано подивився на мене Станіслав, — а чому б ні?
Так, чому б і ні. Коли я сюди зайшов, у мене раптом майнула дивна думка, що тут треба мовчати, знову якісь спогади. Та й дурно ж: якщо в тутешній вітальні треба чекати деякий час, чи не висловить хтось бажання з тобою поспілкуватися, то як би тут гостю можна було змовчати?
Вийшов до нас поважний слуга чи лакей, а може, розпорядник.
— Радий знову вітати вас, мілорди, у нашому клубі! Прошу вас, — уклонившись, він запропонував нам пройти.
Значить, наші візитки були схвалені й членство в клубі не оспорено, як і припускав Гілберт. В іншому разі нам могли б просто вказати на двері.
— То що мундир? — тихо нагадав Станіслав.
— Слухай, мені й так мама прочухана дала! Добре, що Бартони потурбувалися. Буде мундир. Перешиють.
— А як ви думали на королівський прийом з’явитися? Не в мундирі?
— Я думав туди взагалі не йти, — пробурчав я, на що Гілберт тільки осудливо похитав головою, але промовчав.
Клубний служитель, називатиму його так, провів нас до вітальні, де сиділи кілька джентльменів, які ліниво палили й читали газети. Пара диванів стояла вздовж довгої стіни, на якій висіли незнайомі мені портрети. Самі ж дивани були цілком зручні, хоча й сісти нам довелося окремо. Ну, що поробиш, такі правила. Півгодинне відсиджування.
Усівся зручніше, належало провести деякий час в очікуванні того, чи не з’явиться у когось із тутешніх джентльменів наміру зі мною поспілкуватися. Мені особисто до них не було ніякого діла, але Гілберт дуже наполягав, щоб я поводився відповідним чином — що ж, посиджу. Від мене не убуде.
Не почув — відчув, як поруч на дивані з’явилися газети й порожня попільничка, і тільки потім помітив, як лакей нечутною тінню віддаляється від дивана. Ну, попільничка мені була ні до чого, газети, по правді кажучи, теж без великої необхідності, але можна було хоч потримати щось у руці, а не сидіти дурень дурнем...
І було про що поміркувати, раз нічим зайнятися. Сезони, бали — усе це, напевно, важливо. Хоча, можливо, мені не до кінця зрозуміло все з ними пов’язане. Тривожив цей прийом у королеви, вимогу прибути на який отримав Гілберт. І тут усе просто — або ти кидаєш усе й біжиш, або... Щось робити, до чогось прагнути, за щось боротися. А за що, власне? Ось допоміг Лисі... чи Лізі, не знаю, як правильно, може, моя сестра Лиса знає — і що ж? Тут тільки почни, миттю опинишся в якихось палацових інтригах! А вони мені й задарма не потрібні! Але якщо бути із собою гранично чесним — устиг вляпатися в них по самісінький п’ятачок, і нікуди не дінешся, якщо ти Артур Берлінгтон. Не може бути одне без іншого: якогось становища, посади, звання без того, щоб тут же знайшлися охочі тебе засунути або його відібрати. Нічого просто так не дається, впевнений! Усе має свою ціну, яку треба оплачувати щедро й вчасно, інакше вона може стати зовсім непідйомною. У родини Берлінгтонів не може не бути ворогів, та й самі по собі знатні панове — ще той... тераріум. Чи потрібно мені стати ще одним його мешканцем? Але чи є тут у мене вибір? Перед очима так і постає цей благальний погляд, думки раз у раз повертаються до цієї усмішки... Ось же чорти смугасті! Чому мені подобаються відразу... Ну, не сказати, що всі, так... Але при цьому все каже, що треба триматися від них подалі. Від усіх причому...
Легко сказати, що нікому нічого не винен. Розсудливість моя взагалі давно сидить на валізах, а егоїзм не розуміє слова «обов’язок». А це гнусне прагнення діяти просто потирає руки в передчутті. І вже був мені серйозний такий сигнал про небезпеку — що якби цей конвой заарештував би мене в Одесі й засадив у якусь темницю? Хвіст тоді довелося б піджати? Виправдовуватися? Папір, написаний королевою, не врятує від усього, та й відібрати його просто можуть. Тому й здається, що Артур Берлінгтон — це вже не Максим Максимович фон Штірліц, тут просто так не заарештуєш. І треба пам’ятати, що при належному зусиллі всі ці конвої можуть сильно ускладнити життя нагадуванням і розпитуваннями про вбитих Жиг. Та й із Камніцьким непросто.
Думки металися в голові, як наполохані птахи. Ось щойно вільна хвилинка — так відразу й охоплюють... страхи й сумніви. І лише починаючи щось робити, немов стаєш прихованим від них.
Цікаво, чи сильно злилася Олісава, коли її знову до столиці відправили зовсім не так, як вона уявляла. Навіть не замислювався про те, у чому мене могли б звинуватити: листом змусив королеву покинути палац, упросив воєводу повіту виділити охорону й блокував конвой її величності в штабі... а сам при цьому ще й не був присутній. Чи не перебрав я тут королівської довіри? Ой, не знаю, не знаю. Про це важко судити, тим паче у мене не надто багатий досвід спілкування з монархами. Чомусь упевнений у цьому.
А тепер ось сиджу й починаю розуміти, що накоїв справ, які неодмінно доведеться розхльобувати. Якщо залишатися, а не втікати. Камніцький он теж зібрався тікати, але куди це його привело? Ні, є ідеї, щоб тихо виїхати. Знайти якихось знайомих Щиглика з перевезення невказаного товару або просто зібрати грошей — тягохід, море, вокзал, поїзд... Щось там Камніцький хотів отримати? Апров якийсь. Думаю, можна щось придумати. Але крім усіх небезпек на цьому шляху — а вони обов’язково будуть — сама думка про втечу викликає певне внутрішнє почуття протесту. Сім’я... щемить у грудях при цьому слові, зрадити довіру здається по-справжньому огидним. А це дивне передчуття просто рветься зсередини пригодою назустріч. Ух, не пам’ятаю, що я і ким я був раніше, але цікаво ж, чорти смугасті! Справжній королівський сервіс! Ух!
Як би слину не пустити, прикорнувши на цьому диванчику! Занесеним потоком думки легко заснути в цій тиші.
Так, висока стеля, витончені люстри. Портрети висять — хто всі ці люди? Один точно в синьому мундирі, і погляд такий, мовляв, я знаю, як ти моїх-то... А я що? Ні, ну гарний конвой, вони навіть не зрозуміли, що відбувається! Смішно, якщо так і продовжують нести варту. А єгерям Скарлата можна тепер точно отримувати гвардійські — що там у них? Знаки, відмітки...
— Артуре?
Високий худорлявий джентльмен, сивуватий і з довгими густими бакенбардами, застиг біля мене, здивовано розглядаючи, ніби дивину.
Я розгублено глянув на Гілберта, той мені корчив страшні пики. Ах, так...
— Прошу вибачення, — підвівся з дивана й злегка нахилив голову.
— Артуре, це справді ви?
Здивований джентльмен підійшов ближче.
— Дуже радий вас бачити, Артуре! Захоплений, але й здивований! Дозволите?
— Так, звісно, — ми влаштувалися на дивані, я навіть міг бачити за його плечем Станіслава, який, здається, закрив обличчя руками. Та що я зробив не так? А, нехай воно все...
— Прошу мене вибачити, проте я не пам’ятаю вас.
Сивий джентльмен зробив короткий рух рукою, і поруч немов із нізвідки виник лакей. Він поставив йому попільничку, дочекався, поки джентльмен дістане сигару, і запалив йому сірник.
Ну так, вони тут повинні реагувати буквально на миттєве побажання. А мені тепер дим ковтати, от спасибі! Йшов би ти, дядю, собі мимо, я тут сиджу думаю, як королеву рятувати...
— Дуже радий, що звістки про вашу смерть виявилися хибними, — пихнув мій співрозмовник сигарою, — ви не пам’ятаєте мене, Артуре?
Я коротко похитав головою.
— Як же так? — він, здається, навіть розгубився.
— Мене сильно вдарили по голові, і після цього я довго не міг нічого згадати. І зараз усе не набагато краще.
— Проклята війна... — спохмурнів він, — Альберт із неї не повернувся.
— Альберт? — перепитав я.
— Так, мій син. Альберт Кершоу, поручник Залізних вовків...
Кершоу? Знайоме прізвище, хтось мені про неї говорив. До речі, це було і зі мною пов’язано. Кершоу... Шарлотта! Вона щось таке розповідала.
— Айвен Кершоу, до ваших послуг, пане Берлінгтон.
— Ще раз прошу вибачення, але, здається, я щось пригадую...
Кершоу зітхнув і почав пихкати сигарою.
— Так, хлопчику мій. Усе вірно. Ми могли стати сім’єю, але на жаль...
Вірно! Мою нездійснену наречену Шарлотта називала Кершоу!
— Сподіваюся, це не моя провина.
Він здригнувся, пильно подивився на мене, потім повільно похитав головою.
— Ні, Артуре. Хоч я досі й упевнений, що ви і самі могли бути щасливі у шлюбі, і зробити Вареньку щасливою, але вашої провини тут немає.
— Сподіваюся, у неї все добре, — обережно сказав я.
Моїм співрозмовником виявився батько моєї нездійсненої нареченої — ну треба ж!
Айвен Кершоу струсив із колін попіл, що впав.
— Я теж на це сподіваюся, Артуре. Але достеменно не знаю цього. Вона вийшла заміж за Завадського — ви його мали знати, здається, разом училися.
— Його звуть Орест?
— Так! Чудово, що пам’ять до вас повертається.
— Ні, на жаль. Просто зустрічав його в Одесі. Він, як і ви, мене впізнав.
— Ось як? Як поживає міледі Агнесса? Упевнений, вона була просто щаслива.
Я усміхнувся.
— Так, мама дуже зраділа. Навіть вибачила мені таку довгу відсутність і те, що я зовсім не пам’ятаю, де був.
Сиві брови Кершоу поповзли вгору. Він поклав руку на спинку дивана, у другій так і диміла сигара, а він навіть не звертав уваги, що попіл із неї знову сиплеться йому на штани.
— Справді? Не пам’ятаєте, де провели стільки років?
Мовчки розвів руками.
— А що тепер? Повернетеся в полк? Втім, постривайте, Едвард помер — виходить, тепер ви лорд Берлінгтон?
— Так, намагаюся розібратися зі справами.
— Від душі можу побажати вам успіху на цій ниві.
— Дякую вам, лорде Кершоу.
— Як ваші сестри, Артуре? Давно не бачив нікого з них.
— Готуються до нового сезону.
— Теж чистять пір’ячко? — добродушно посміявся він, — дякувати Богу, що я своїх доньок уже видав заміж...
Тут він знову спохмурнів, засопів і почав шумно розкурювати сигару, що ледь не згасла.
— А скажіть мені, Артуре, ваші сестри ще не заміжні?
— Ні, але...
— Після смерті Альберта спадкоємцем мого титулу став син мого брата, — кинув він і знову почав займатися своєю сигарою, — йому двадцять три роки... тямущий молодий чоловік і чимось навіть схожий на Альберта.
Це, напевно, дуже важливо й цікаво, але я тільки мовчки йому усміхався, не надто розуміючи, навіщо все це він мені каже.
— Що ж, — різко підвівся лорд Кершоу, — радий був знову вас побачити!
Мені довелося встати й здивовано дивитися йому вслід. Оскільки він так і пішов, не прощаючись.
Гілберт тривожно глянув на мене.
— Усе в порядку? — прочитав по його губах.
О, точніше це було: «Art thou well?», просто в мені змішалося навіть розуміння мов. Напевно, і говорив я зараз із Кершоу англійською. Чи ні? Вони якось легко перетиналися в розмові, ці мови...
— Здається, ми провели тут уже достатньо часу, — тихо сказав Гілберт, підходячи ближче, — ходімо, пора нам щось перекусити й перевірити, чи не забули ви, яким боком тримати кий. Що там хотів від вас Кершоу?