Глава 2.

Справді, без жінок наше життя було б геть порожнім і сірим. І в цій тиші було б дуже мало сенсу...
Я стояв на пероні й замислено дивився вслід екіпажам, що від’їжджали, вони везли геть від вокзалу пансіонерок, які захоплено випорскували радість зустрічі й через це безперестанку галділи, а також їхніх тіточок та всіх супровідників. Посеред усього цього щебету Реджинальду вдалося й нам знайти відразу кількох візників — до прибуття поїзда їх на пероні зібралося чимало. Мої сестри не гірше за подруг Аліани влаштували веселу чехарду з розсадкою, поки їхні камеристки метушливо наглядали за тим, як укладають наші валізи й міцно прив’язують їх широкими ременями. Мені в Одесі завбачливо вдалося сильно зменшити їхню кількість, а то мешканці столиці вперше у своєму житті побачили б справжню валізну стіну або скриньову гору. Сестри ніяк не хотіли розуміти, що відправлені каретою з нашою прислугою речі якщо й прибудуть пізніше, то ненабагато — адже скільки там з Одеси їхати. Їм усе було необхідне негайно й по прибуттю, які там ще день-два!
Але я стійко витримав цю нелегку битву, а тепер гордо поглядав навколо, чомусь не допущений до того, щоб зануритися в цей валізоворот... спроба вихопити одну з валіз із тріском провалилася: вся родина з жахом дивилася на мене, ніби я збирався роздягнутися просто на пероні, а прислуга миттю накинулася ледь не натовпом і негайно відібрала у мене цю ношу.
Тепер сестри ніяк не могли вирішити, чи сідати їм у карету всім поруч, чи комусь влаштуватися навпроти... мама дивилася на них із легкою усмішкою, а я знову ледь стримався, щоб не позіхнути на весь рот, навіть струснув головою, проганяючи дрімоту. Потім обернувся і ще раз поглянув на будівлю залізничного вокзалу.
Так я і не встиг її добряче роздивитися здалеку, коли ми тільки під’їжджали. Щойно всівся біля вікна, як з’явилися перші передмістя столиці, очі самі собою почали заплющуватися, а потім — раз! Прокидаюся, а потяг уже повільно вкочується під напівкруглу громадину даху перону... А тут відразу закрутилася вся ця метушня з висадкою, екіпажами, речами...
А така ж гарна будівля! Завжди виникає якесь піднесене почуття, ніби передчуття дотику до чогось прекрасного, коли я бачу подібні споруди. Сам не знаю чому, але архітектура для мене — немов застигла в просторі музика, яку можна чути століттями. І ця будівля, сірувато-рожева, струнка, повна широких стрільчастих вікон і спрямована гострим шпилем угору — вона ніби басовито гуде дзвінкими струнами залізничних колій, вибухаючи крещендо поїздів, що летять уночі, напружено спалахуючи тривожними нотками відправлень і заспокоюючись втомленим піцикато ранкових вокзальних зустрічей. Дивишся на неї й ніби все це чуєш...
— Артуре! Ти складеш мені компанію?
Я струснув головою, проганяючи геть свої дивні думки. Ми ж прибули до столиці! Тепер уперед, до нових звершень!
— Мамо? — запитав тільки, протираючи очі тильним боком долоні в чорній тонкій рукавичці.
Вона підійшла до мене ближче.
— У тебе втомлений вигляд, — мама уважно мене розглядала, злегка усміхаючись краєчком рота.
— Дрібниці. Просто не виспався, — усміхнувся я їй у відповідь.
Вона кивнула головою, ніби погоджуючись.
— Розумію... У тебе багато клопоту з нашим маєтком.
Я лише зітхнув. Якби ж тільки це!
— Поїдеш зі мною?
— Звісно! — тут же погодився я і допоміг їй піднятися в останній екіпаж.
Реджинальд теж постояв поруч зі мною, а потім скочив уперед до кучера.
— Розумію. Все розумію, дорогий мій сину, — мама, усміхаючись, почала розправляти складки своєї сукні, потім подивилася кудись убік, де повз нас повільно рушили вже погашені вуличні ліхтарі, рідкісні деревця, люди, що поспішали у своїх справах, і численні екіпажі, що снували в обидва боки. Де вже вирувало, попри ранню годину, бадьоре міське життя. Втім, я і сам уже звик вставати рано, хоч і не з самим світанком, а зараз уже було швидше ближче до полудня, ніж до світанку.
— Мені б тільки дуже хотілося тебе попросити про дещо, — тихо продовжувала мама, але я раптом чомусь напружився і всю мою дрімоту немов рукою зняло.
— Звісно... — пробурмотів зім’ято, нерішуче й невиразно.
Мама знову глянула на мене, тепер трохи іронічно усміхнулася, але очі її залишалися сумними.
— Дуже тебе прошу, Артуре, не треба від мене ніколи нічого приховувати!
Я розгублено закліпав очима і не міг збагнути, про що це вона...
— Чому навіть лакеї вже знають про Адама Петровича, а я ні?
У її тоні я почув легку образу, але зітхнув із деяким полегшенням:
— Мамо, я просто не хотів вас засмучувати. І не збирався це приховувати... як би я взагалі міг це зробити! Крім того, ви ж були зайняті гостями, потім приготуваннями...
Мама продовжувала дивитися на мене докірливо.
— Добре, прошу вибачити, був не правий.
Хоч я і не відчував себе винним, але чому б і не перепросити.
— Усе ж таки, Адам Петрович довгий час був нашим довіреним управителем, а тут мені навіть не повідомили, що з ним сталася така трагедія. Тоді як...
— Лакеям стало відомо не від мене, — перебив я її, — просто їх розпитували поліцейські, а потім, мабуть, хтось почув, що я розпорядився щодо похорону.
— Але чому ти мені відразу не сказав? І що у вас із Беатріс сталося, після чого вона нас так несподівано покинула? Чому ти вирішив, що я не повинна і про це нічого дізнатися?
Я лише скинув руки, захищаючись від цих звинувачень; вони були справедливими, але очікуваними.
— Запевняю, мамо, просто не хотів засмучувати! Ви й так вважали мене причиною всього цього.
— Але хіба це не так? — суворо дивилася вона на мене своїми уважними карими очима.
— Ні. Це не так. Це лише наслідки, мамо. Наслідки їхніх дій! Причина ж тільки в тому, що вони були нечисті на руку, та ще й змовилися між собою. До речі, звуть їх зовсім не Адам і не Беатріс, а Річард і Беата.
— Беата? Беата Стіннер? Та, про яку ти тоді розповідав? — замислено перепитала мама.
— Так, це її справжнє ім’я, — кивнув я, — вони готувалися втекти з нашими грошима, але потім він вирішив її покинути.
Я роздумав, чи говорити їй про Едварда, про те, що його вбили, швидше за все, люди Камніцького. Певно, це б позбавило її зайвого жалю за втікачкою-«подругою». Але позбутися одних не означає позбутися всіх, вона ж усе одно переживатиме. Ще й може відчути якусь свою провину, що її сина вбив той, кому вона так довіряла... ні вже! Нехай краще я буду ще щось приховувати й недоговорювати, ніж чесно про все патякати, завдаючи болю.
— Як шкода... — спохмурніла мама, — я, схоже, занадто сильно до неї прив’язалася. І була такою сліпою.
Мені почулася в її голосі щира гіркота, і я вирішив якось її підтримати. Зрештою, винен усе ж той, хто обманює, а зовсім не той, хто обманюється.
— Ну, мені здається, це вони лише останнім часом ніби з ланцюга зірвалися. Просто вирішили щосили використати обставини, та й то, за наполяганням Камніцького.
— Дозволь запитати, а ось ця інша жінка... яка була вказана в паспорті Адама Петровича під ім’ям Беати...
— Аліса?
— Здається, її звали так.
— А що з нею?
Вона почала нервово стискати свої руки в рукавичках, ніби вони в неї стали мерзнути.
— Він справді хотів покинути Беатріс, щоб виїхати з цією Алісою?
Я здивовано подивився на маму, невже її більше хвилює саме це? І справді, до Фокс вона, схоже, ставилася справді по-дружньому. Чи заслуговувала та на її дружбу? Дуже в цьому сумніваюся...
Тому лише мовчки кивнув, не надто поспішаючи розповідати всі відомі мені подробиці. Адже скажу ще про доньку цієї Фокс — точно винним залишуся.
Мама ненадовго задумалася, замовкла, і поки ми їхали, я навіть устиг почати витріщатися на всі боки. Тут або вулиця була жвавішою, або ж просто саме місто населене більше, ніж Одеса, але люду навколо було чимало. І всі кудись поспішали, квапилися, не надто часто вдостоюючи нас миттєвим поглядом. Втім, це якраз мене дуже влаштовувало: не люблю, щоб на мене постійно витріщалися, немов на якусь дивину.
— Ось чому ти її відпустив! — із дивним задоволенням у голосі раптом мовила мама.
Я здригнувся і навіть поміркував трохи про це.
— Не знаю чому, насправді. Але хтось міг би навіть назвати це дурним вчинком із мого боку.
Мама лише сумно усміхнулася і поплескала мене по руці.
— Ні, не дурно. Це було великодушно...
Деякий час вона знову мовчала, мені ця тема теж була не надто цікавою зі зрозумілих причин, і я не збирався її підтримувати. Так витріщався на всі боки, знайомлячись зі столицею. Смішно, правда, так говорити, але я взагалі постійно знайомлюся з усім навколо. Вже не знаю, заново чи ні. Пам’ятаю, як Гілберт обіцяв мені радість від цього знайомства, мовляв, усе ж для тебе буде новим, а отже, цікавим. І правда це так, але мені знижку навряд чи на це робитимуть. Як там юристи кажуть? Незнання законів не звільняє від відповідальності. І кому потрібна зайва відповідальність, га?
Київ, Київ... Тут справді більше людей на вулицях, більше екіпажів, з’являються справжні затори. І навіть будинки тут вищі: в Одесі в центрі міста вони переважно дво- або триповерхові, а тут повно чотирьох і п’яти...
— Артуре, — тихо покликала мама, і я тут же відволікся від чергового споглядання міських пейзажів. Тим паче ми потрапили в якийсь затор, і хтось там попереду голосно лаявся сиплими й злими голосами. Ні вже, лізти туди й дивитися, що там сталося, я точно не буду...
— Артуре, — мама теж прислухалася, невдоволено поморщилася від чергової рулади, але не стала відволікатися від того, що збиралася сказати, — сину, я розумію, що ти хочеш зробити Шарлотту щасливою, але, прошу тебе, задумайся про те, що їй потрібен гідний чоловік. На жаль, дівчатам у пошуку обранця легко помилитися.
— Мамо, — здивувався я, — але мені з чого бути великим знавцем? Звідки мені знати, хто для неї буде кращим чи гіршим? Нехай сама думає!
Мама підібгала губи, як робила завжди, коли була чимось незадоволена. А мені від цього знайомого виразу на її обличчі стало чомусь тепло на душі, і я, здається, навіть їй усміхнувся і хотів міцно-міцно обійняти...
— Не бачу приводу для веселощів! — бурчливо зауважила мама, — твої сестри повинні обрати собі гідних супутників. Втім, тебе це стосується ще більшою мірою.
— Але чому? Ну яке мені діло, хто сподобається Шарлотті чи Вікторії? Це ж буде їхній вибір, їхнє життя!
Мама лише похитала головою.
— Артуре, у вас у всіх є зобов’язання.
— Зобов’язання? Які? Перед ким? — здивувався я.
— Перед усією родиною. Ви ж не будь-хто, ви Берлінгтони. І не тільки. У ваших жилах тече кров багатьох поколінь благородних предків, і ви повинні бути не лише їх гідні, а й зробити все, щоб надалі нащадки пишалися вже вами.
— Повинні? — щось мені знову перестала подобатися ця розмова, — чим мій чи Шарлотти вибір може цьому всьому завадити? І до чого тут гордість, це моє життя і...
— Мій дорогий сину, — перебила мене мама, поклавши свою руку мені на плече, — всі люди охоплені пристрастями й бажаннями, вони ж люди! Тільки гідні керуються ще й зобов’язаннями, а от благородні мають ще й честь. Навіть простий селянин знає, що його обов’язок — турбота про свою сім’ю, про хліб насущний! Що ж говорити про вас, тих, хто має ще й право веліти й навіть правити.
Ох, ти... Правити? Це я правильно почув?
— Що значить правити? — здивовано перепитав.
— Ох, мій дорогий... шкода, що... Ні! Я дуже рада, що ти з нами! А пам’ять... вона все одно до тебе повернеться. Артуре, всі ви діти свого батька і своєї матері. І від народження дано вам багато, але багато від вас і вимагається. Ви не вільні у своїх бажаннях. Ні, я молю Бога, щоб у вас були гідні супутники життя, здатні викликати світлі й теплі почуття, але це не головне...
— А ви? Ви одружилися з необхідності?
Мама швидко поглянула на мене, потім відвела погляд.
— Хіба ви не кохали одне одного? — запитав я, сам намагаючись згадати, що чув від сестер.
Ні, вони, пам’ятається, досить впевнено говорили про це.
— Артуре, нам із твоїм батьком пощастило, — зітхнула мама, — але це благословення Боже.
— Постривай, ви ж були заручені й...
— Ні, заручена була я зовсім з іншим. Твій батько прибув у складі цілої делегації, і її мета полягала в тому, щоб прив’язати міцніше Молдову до королівства.
— Не дуже все це розумію, але із задоволенням послухаю.
— Тут нема про що довго розповідати, мій дорогий. Це політика. Та, яку не надто люблять саме тому, що вона сильно змінює долі. Лише декому вдається не тільки виконати свій обов’язок, а й бути винагородженим за його виконання.
— Хотів би я знати...
Мама ляснула рукавичкою мене по руці.
— Ти повинен знати лише те, що моїми предками були молдавські господарі. І мої діти могли б ними стати.
— Господарі? Ні, почекай... могли?
Мама злегка, майже нечутно зітхнула, погляд її немов затуманився.
— Могли. Саме тому твій батько зі мною й одружився. Проте однією зі спеціальних статей миру, укладеного пізніше з Оттоманською Портою, була секретна угода про те, що Порта і Семиграддя відмовляться від протекторату над Молдовою в тому разі, якщо мої діти не стануть молдавськими володарями.
У мене від цих новин навіть вуха зачесалися, не тільки ніс. Ось не було проблем, так тепер і політика якась влізла. Втім, за нас уже відмовилися, так? Цікаво, як наш батько тоді до цієї угоди поставився...
— Ну, не будемо й не будемо, без цього лише щасливішим життя стане.
Шелест маминої сукні прозвучав різко, ніби постріл.
— Честь міряється не щастям, Артуре! А право є право, — дещо ображено випалила вона і знову відвернулася; там, на вулиці, уже, схоже, розтягнули карети, що заплуталися, і їхні візники, побажавши наостанок на всю вулицю щось нехороше одне одному, розплювалися й роз’їхалися.
— Будь ласка, — змолився я, — поясни мені детально, до чого тут Шарлотта і її посаг.
Мама помовчала, немов даючи мені відчути деяке легке своє незадоволення, потім усе ж таки знехотя відповіла:
— Шлюб Шарлотти, як і будь-якої іншої моєї доньки, повинен принести користь тобі й родині. Залучити союзників, налагодити стосунки. Зрештою, підняти нашу родину. З твоїм поверненням цей шанс не можна впустити!
Вона повернулася і подивилася мені в очі.
— А ти просто зобов’язаний одружитися найближчим часом! І, будь ласка, не дай сестрам при цьому вискочити за першого ліпшого, хто постарається звернути на себе їхню увагу! Не завжди це найкращий вибір!
Тут я дещо згадав із того, що мені говорили раніше, і вирішив дізнатися докладніше, раз уже зайшла мова про спадкоємців чогось.
— Вибачте, я раптом згадав і хочу запитати. Саша. Саша Корецький. Я знаю, що у вас добре серце, міледі, проте тут є ще дещо, вірно?
Мама кивнула, і мені здалося, що в очах її майнуло щось на кшталт схвалення.
— Звісно, сину мій. Я не просто хотіла подбати про нього, я хотіла його усиновити й повернути те, на що він мав право за народженням. А заодно знайти нового лорда Берлінгтона.
— І що це за право?
— Насправді Корецький не справжнє його прізвище.
Я тільки мовчки на неї дивився, у німому подиві. Що ж це таке, не встиг ще приїхати до Києва, як тут відразу інтриги, розслідування, спадкоємці, одкровення... Ось просто як тільки з поїзда зійшов! Ну й ну... Що взагалі тоді далі буде? Хоч бери й назад повертайся!
— Справжнє його прізвище Берлінгтон.
І вона подивилася на мене в очікуванні моєї реакції, але я тепер навіть і не сильно здивувався почутому. На щось таке мені ця дивна дама натякала, коли про батька розповідала. Але я думав — просто зі злості базікає...
— Він ваш родич, його дід — рідний брат твого діда, тільки молодший. Зовсім ще молодим, сповненим благородних, але дурних ідей про свободу і братерство всіх людей, він виїхав до Франції під ім’ям Корецького.
— Чому туди?
— Ну як же, вони там влаштували безлади, збунтувалися проти свого короля, кричали, ніби всі тепер рівні, і це так спокусило тих, хто на зорі своєї юності впевнений, ніби батьки дурні й ретрогради, а от їм усе краще знати... Там Корецькому вдалося не тільки послужити цій їхній Директорії чи як вони там себе називали, але ще й одружитися. Без жодного благословення. Проте, відчувши смак крові, мало хто зупиняється перед тим, щоб пролити її ще більше. І всі ці романтичні юнаки для таких лише... невдовзі він загинув. Батько його, твій прадід, у люті від його втечі, викреслив сина з числа своїх спадкоємців, проте старший брат не забув, шукав його. Правда, це було зовсім непросто зробити, там вирувала війна, потім ще одна... Вже тільки твій батько зумів навести довідки, розшукати їхню сім’ю.
— Але Саша для француза говорить занадто чисто.
— О, його батько встиг опинитися в Британії, там одружитися і, в пошуках кращої долі, переїхати сюди. Він не знав про своє коріння, твій батько розшукав його тут, у столиці. Вони не дуже добре жили, хлопчик встиг залишитися сиротою, але він усе одно був Берлінгтоном! У всякому разі, лорд Берлінгтон або її величність можуть визнати його таким.
— І ви хочете, щоб я це зробив?
Мама знову підібгала губи.
— Ти повинен зробити правильно. Так, як буде краще для Берлінгтонів, розумієш?
Ні, я тут мало що розумію. Яка хрін різниця, Берлінгтон він чи Корецький...
— Адже у Франції родичі Сашиної бабусі залишилися, здається, вона була не з простої сім’ї.
О Боги! Навіщо мені все це? І чи треба все це самому Саші? Берлінгтон він насправді чи Корецький, аби людиною доброю ріс... Але ця жінка, ця коханка батька... Що їй було до Саші? І чого вона раптом від мене захотіла? Допомоги своїм дітям? Ще одним Берлінгтонам? Дивно все це, що взагалі за дурниці, народила, дітей кудись здала, а тепер шукає, хто б про них подбав. А сама що, не може? Чоловік її, виявляється, нічого не знає! Угу, ось і сам одружуйся тепер тут, а потім ходи як той, що нічого не знає...
— Але в будь-якому разі, — мама злегка усміхнулася, — краще, щоб хлопчик був влаштований.
— Напевно, — промовив я, все ще перебуваючи у спогадах про ту мою дивну зустріч.
До речі, про неї. Було сказано тоді ще дещо важливе.
— Мамо, а що вам повідомили про мене? — вирішив я все-таки прояснити одне важливе питання. Хоча не зовсім поки розумів, як мені це зробити і кого, насправді, питати.
— Ти про що, Артуре? — насупилася Агнесса Берлінгтон.
— Повинні ж були про мене щось розповідати, щось повідомляти... чому всі були так впевнені всі ці роки, що я загинув?
Мама глибоко зітхнула, з силою стиснувши руки.
— Тому, що тебе не знайшли ні серед живих, ні серед мертвих...
— А серед полонених?
Вона здригнулася.
— Ти хочеш сказати, що був у полоні?
Я знизав плечима.
— Пам’ятав би про це — неодмінно повідомив би. Але, можливо, були якісь звістки, якісь пошуки?
— Ми чули тільки те, що ці негідники поховали багатьох наших солдатів, померлих від ран, без жодного з’ясування, хто вони. А потім не давали змоги сім’ям забрати їх. І досить довго... Було чимало зниклих безвісти. Ще знайшлися якісь твої речі, навіть каска, яку хтось нібито знімав з померлого... Давай не будемо про це, Артуре! Це не найприємніша тема перед прибуттям додому!
Прийшла моя черга зітхати, але більше від розчарування. Ця дама, яка зізналася, що є коханкою батька, стверджувала, що він збирав гроші, щоб мене викупити з полону. Дуже цікаво, повідомив він своїй дружині про це чи ні? Але чи питала б мене мама, чи був я в полоні, якби вже знала, що я там дійсно був? Ні, звісно! З усього виходить — вона просто про це нічого не знала. І це цілком логічно: батько міг приховувати, щоб не навіювати зайвих сподівань, я б і сам так зробив на його місці. Треба ще спробувати порозпитувати, але вже не її, а Бартона. Вже старий камердинер батька мав хоч щось чути!
— Ось ми і приїхали, — мама подивилася вперед, і я теж підвів голову.
Ми звернули з галасливої вулиці в тихий, затишний провулок і під’їхали до досить примітної будівлі, яка відразу звертала на себе увагу і виділялася серед усіх інших будинків на вулиці. Ті стояли щільно один до одного, фасадами рівно по лінії, наче солдати на огляді. А от цей дім... особняк... може, навіть маленький палац — ні! Два його крила теж були вишикувані в одну лінію, але посередині, за витонченою кованою решіткою, виднілося чималих розмірів подвір’я, і лише за ним — сам будинок.
Запобігливий лакей у розшитій позументами лівреї кинувся відчиняти ворота. Екіпаж, м’яко гойднувшись, завмер у внутрішньому дворику. Я вийшов на бруківку, підвів голову і... застиг, захоплений.
Якщо вокзал був буремним крещендо, то цей особняк наче зустрів мене стриманим, але приємним скрипковим акордом. Глибокий сіро-блакитний колір стін здавався основою — басовитою, впевненою, на яку білосніжним легким сопрано лягала ліпнина. Кожна лінія фасаду була виразна, кожен завиток біля вікон — як ідеально прописана нота в партитурі вишуканої симфонії.
Будівля обіймала дворик своїми крилами, створюючи затишний простір внутрішнього подвір’я, де навіть звук міста раптом ставав дещо глухим та віддаленим. Високі вікна другого поверху, прикрашені стрільчастими арками, дивилися у двір з деякою шляхетною байдужістю, яка буває лише там, де добре знають собі ціну, але з цікавістю розглядають інших. А на самому верху, де дах вінчали кам’яні вази та складні фронтони, архітектурна думка завершувалася витонченим, ледь чутним скульптурним фіналом, що розчинявся в небі та не давав себе розгледіти.
Я стояв, вслухаючись у цю симфонію каменю. Праворуч зяяла глибока арка в’їзду — як пауза, як перегорнута сторінка посеред такту, за якою ховався інший, буденний ритм господарського життя.
— Артуре, ти знову задивився? — почувся голос матері. Вона вже готувалася виходити з екіпажу, але й сама поглядала на будинок. Тут ще з цокотом у двір виїхав екіпаж із сестрами...
Я мимоволі всміхнувся. Ні, цей будинок не гудів, як той вокзал. Він звучав інакше. Як цікавий дует, як сплетіння контрабаса та скрипки — впевненості та зухвалості. І мені чомусь ця його музика відразу припала до душі. Що ж, заграємо...