Глава 1.

Бу-бу-бу...
Гомін ставав усе гучнішим. Та скільки можна? Я підняв голову від подушки й потер очі. Після всіх тривог цього дня, пов'язаних із переїздом до столиці, спати хотілося неймовірно. Правду кажуть, переїзд за руйнівністю цілком можна порівняти з невеликою пожежею. Це, звісно, сильне перебільшення, але якась частка правди життя в цьому є, є... Поки всі зібралися, склали речі, згадали про те, що забули, забули про те, що знову згадали, і спакували все те, що ще не забули — о, минуло чимало часу. Дуже завбачливо більша частина речей була відправлена своїм ходом вранці, у супроводі головного конюха та лакеїв, а ми їхали потягом до столиці ввечері. Після всього цього метушливого дня мене ледь не тіпало: пакунки, скрині, коні, люди, обличчя, обличчя — усе це стояло перед моїми очима, всі щось питали, вимагали, смикали, благали... Мірний перестук коліс заколисав мене лише далеко за північ, коли всі втихомирилися і не треба було виходити на станціях, щоб дізнатися, чи не потрібно чогось. Тільки-но міцно заснув, а тут хтось знову влаштував перепалку й розбудив...
Та що вони там ніяк не заспокояться?! Було досить жарко, я ще не зняв сорочку й штани, бо так поки й не звик до халата, та й не було тут заведено роздягатися в потязі. Як був, так і виліз зі свого спального місця, у нашому цьому незвичайному купе таких було два, по обидва боки центрального приміщення з дверима назовні з вагона в обидва боки. Але ледь виліз, як тут же, у повному ошелешенні, завмер.
Не надто велике приміщення з дзеркалом на стіні, сидіннями-кріслами по обидва боки, де після відправлення стояла лише пара моїх валіз, тепер було вщент набите якимись метушливими людьми та баулами, немов втіливши мій кошмар із недовгого сну! Пахло домашньою ковбасою і креозотом, нічною свіжістю та металом, що холоне... На мій здавлений вигук кілька жінок обернулися і в подиві завмерли, наче статуї, дивлячись на мене на всі очі: гарненька дівчина напівлежала на кріслі-диванчику, її вогненно-руде волосся вибилося з-під кокетливого капелюшка, по обличчю й курносому носику були розсипані ластовиння, а рот відкрився у щирому подиві; поруч із нею стояла жінка старшого віку, рисами обличчя на неї схожа; ще дві жінки, у сукнях простіших, схоже, намагалися силою не дати увійти в купе Реджинальду, моєму камердинеру. А тим часом уже давно було чути попереджувальні свистки кондукторів про відхід потяга...
— Що тут відбувається?! — вигукнув я, можливо, зо сну навіть занадто гучним голосом.
— Ай! — скрикнула рудоволоса дівчина і спробувала відсісти від мене подалі.
— Матір Божа! — здивовано перехрестилася пані поруч із нею і взялася переглядатися з іншими, ніби шукаючи їхньої реакції чи підтримки.
А дві інші, остовпівши, просто завмерли на місці. Реджинальд, не будь дурнем, скористався їхнім замішанням і зумів спритно вскочити всередину й протиснутися подалі від дверей.
— Куди ти лізеш? — розвернулася до нього одна жінка, намагаючись його схопити.
Невже вони хочуть виставити мого камердинера з мого ж купе? Викинути його просто на перон? З якого це дива?
Тут потяг злегка смикнувся, почувся негучний, але впевнений гул тяговоза, і наш поїзд рушив з місця.
— Ні, шановна. Це що ви тут робите і як тут опинилися? — обурено запитав я, розглядаючи весь цей кагал.
— Пробачте, сер, — Реджинальд був помітно схвильований, — я відлучився у природній потребі й не зачинив за собою двері...
— Ах, фу!
— Та як ви смієте тут...
— Так, дорогі пані! — підвищив я голос, — попрошу пояснити, що ви робите в моєму купе і чому вирішили залишити мого камердинера за дверима! За дверима потяга, що відходить, попрошу зауважити!
Дівчина несподівано схопила пані, що стояла поруч, за рукав, причому так сильно, що я прямо почув, як тріщить тканина її сукні.
— Тітонько! Ах, Боже мій, який жах! У нашому купе невідомий чоловік! Та ще й роздягнений!
Ну, на це я тільки руками розвів.
— Чому роздягнений? Я, взагалі-то, ще одягнений сплю... А от з чого раптом купе стало вашим — зовсім не розумію.
Та, що старша і яку руденька назвала своєю тітонькою, була, якщо придивитися, не надто старою, а дуже навіть миловидною, зі смішливими очима пані, яку, щоправда, занадто вже старив і дивний головний убір, і темні кольори одягу. Вона стояла біля рудоволосої, ніби закриваючи її від мене, немов квочка, що захищає своє курча.
— Хто ви такий, юначе? І що ви тут робите? — суворо запитала вона мене.
Реджинальд раптом випнув груди й відкашлявся.
— Дозвольте вам представити, дами, перед вами лорд Артур Берлінгтон, власною персоною. Чи можу дізнатися ваше ім'я, мадам?
Племінниця з тітонькою приголомшено перезирнулися, тоді як їхні супутниці якось відсунулися від мене подалі.
— Лорд Берлінгтон? Але, дозвольте...
Мене раптом почав розбирати нервовий сміх, і я швидко кивнув.
— Саме так, чарівні незнайомки. Артур Берлінгтон до ваших послуг. І, прошу зауважити, прямую у своєму купе з Одеси до столиці.
— Анно Григорівно, голубко... — простогнала тут дівчина, — тітонько, та як же так...
Ця тітонька схопила її за руку і сильно стиснула сама, немов намагаючись передати їй упевненості, потім повернулася і взялася уважно мене розглядати.
— Лорд Берлінгтон? Справді? Однак, чи не зволите ви повідомити нам, чому це подорожуєте до столиці в тому самому купе експреса, яке було оплачене нами? Ах, що це я? Прошу вибачити мої манери, — вона кивнула мені, вітаючи, — Анна Григорівна Горова, а це моя люба племінниця Аліана Собко.
— Мілорде! — раптом напруженим голосом вимовив Реджинальд, і я зрозумів, що наші гості його чимось сильно зачепили, — перед вами леді Анна Горова та її племінниця Аліана Собко.
З чого це він вирішив повторювати? Я і першого разу все чудово чув. Проте кивнув йому, стало тільки ще смішніше, що ми тут розкланюємося в цьому вороху речей забитого людьми купе потяга, що йде в ніч. А він, цей потяг, тим часом, ритмічно стукаючи колесами, потихеньку набирав хід, за вікнами миготіли рідкісні вогні, але їх тепер було набагато менше, ніж залишилося на пероні, світильник під стелею давав зовсім мало світла, і тепер тут запанувала м’яка напівтемрява.
— Мені надзвичайно приємно познайомитися з вами, леді, але дозвольте все ж таки вас запитати, чому ви вирішили, що саме це купе було вами оплачене?
Поки вони знову перезиралися і Аліана ховалася за своєю тітонькою, як маленька дівчинка, я вирішив прояснити:
— Розумієте, оскільки ми вирушали до столиці всією родиною, мені довелося оплатити місця в усьому вагоні цілком. Тому ніякої помилки бути не може, ми прямуємо з Одеси до Києва саме в ньому.
Тітонька Анна розгублено закліпала очима і навіть озирнулася.
— І леді Берлінгтон теж тут? Ох...
— Вона в іншому купе.
— А ми мали сісти на експрес у Вінниці. Тільки страшно спізнювалися... так-так, Аліано! Спізнювалися і тому поспішали...
Леді Горова раптом скинула голову і різко повернулася до своїх супутниць, які й були головним заслоном на шляху Реджинальда до рідних пенатів, нехай лише на цю ніч. Мій камердинер навіть завбачливо зсунувся в кут, ховаючись за великим ящиком і підозріло дивлячись на двох тіток, що ще нещодавно намагалися випхати його з вагона.
— Дунько! — видихнула тут тітонька Анна, — який номер вагона тобі було сказано знайти?
— Та що ви, міледі! — сказала раптом Дуня таким досить низьким голосом, здатним зупинити не тільки коня на скаку, а й цілий ескадрон гусарів в атаці, — Хіба ж я номерів не розумію? Четвертий номер, другий купень від ліва.
Реджинальд негучно хмикнув, Дульсінея на нього невдоволено покосилася, і він тут же замовк.
— Ось, лорде Берлінгтоне! — знову повернулася до мене Анна Горова, а її племінниця наважилася висунутися з-за тітоньки й на мене подивитися, — Ви самі чуєте...
— Та вже ж... — я ледве стримував сміх, що рвався з мене, — чую. Тільки одна халепа, це другий вагон, а не четвертий. У цього експреса рахували від тяговоза, хоча могли б і просто номери поставити.
— Як же це?!
— Дунько!
— Ой, мамочки!
Я тільки руками розвів і навіть трохи відвернувся, щоб приховати усмішку.
— Тож виходить, ви тепер у мене в гостях.
Аліана раптом схопилася.
— Не можу повірити... Як у гостях? Що ж це?
— Стривай, егозо, — поморщилася її тітка, — Це що виходить, ви хочете сказати, що ми сіли не в той вагон?
Дуня раптом притиснула долоні до обличчя і заплакала, голосно шморгаючи носом і обережно поглядаючи на тітоньку Анну з-під розставлених широко пальців.
— Значить, Анна Горова зі своєю племінницею вночі проникли в чуже купе?!
— І ледь не виставили мого камердинера за двері.
Вона помовчала, ненадовго задумалася, потім рішуче відкрила свою сумочку, що висіла в неї через плече.
— Так, люб’язний, візьми-но... — вона попорпалася у своїй сумці й простягнула Реджинальду якусь монетку. Він глянув на мене, а я знову кивнув. Мотаю головою, як бовванчик, як би вона незабаром зовсім не відвалилася...
— Прошу у вас вибачення, мілорде, — зітхнула жінка, докірливо подивившись на свою служницю, — боюся, що... судячи з усього, моя прислуга припустилася серйозної помилки.
Я не бачив виразу її обличчя, не надто добре було видно в напівтемряві, але думаю, навряд чи воно світилося від щастя. Однак її рішучий підхід мені припав до душі.
— Що ж, раз уже так сталося, дозвольте тоді запропонувати вам розташовуватися з максимально можливими в цих умовах зручностями. До столиці не так уже й далеко, якось доїдемо.
Аліана стиснула руки перед собою, мені здалося, що тепер уже вона збирається заревіти.
— Тітонько! Як же це? — повторила дівчина і навіть схлипнула, — Якщо ми так і прибудемо до Києва, то нас неодмінно побачать... разом. Що ж це буде?
Про що вона взагалі? Я насупився і взявся до них придивлятися. Що в них знову не слава Богу?
Тітонька Аліани кинула на неї дивний погляд, ну, мені так здалося, а потім різко сіла на диванчик, на якому до того сиділа її племінниця. Сіла так, ніби в неї підкосилися ноги.
— Ой, горенько... — тут подала голос друга служниця, вона хотіла підійти до Аліани, але посоромилася мене, напевно.
А та все не вгамовувалася.
— Вночі... В одному купе... З чоловіком... Що скаже наречений? А його родина?
О-о! А ось і сльози! Та що таке?
— Пробачте, у вас щось сталося?
Тітонька Анна поглянула на мене з незрозумілим виразом на обличчі. Незрозумілим, бо я її обличчя в темряві навіть і не бачив. Утім, і Аліану я тільки чув.
— Та ви не переживайте! — спробував їх заспокоїти, — Ми нормально розмістимося, якщо що — так і будемо спати по черзі. І я своє вам відразу готовий поступитися.
Жінки взялися хитати головою, і я зрозумів, що моя пропозиція їх не дуже-то й влаштовує. А що вони хотіли, сюди вламуючись? Щоб і я люб’язно з вагона вискочив і їх більше ніколи нічим не тривожив?
— Пробачте, мілорде. Тут немає вашої провини, але становище наше тепер гірше не придумаєш, — важко зітхнула Анна Горова.
— Будь ласка, якщо це можливо, поясніть мені чому. Розумієте, я певною мірою втратив пам'ять і тепер можу погано розуміти те, що відбувається.
Жінки затихли й взялися знову дивитися на мене, я прямо фізично відчув на собі їхні погляди.
— Але як же, мілорде! Молодій дівчині з пристойної родини зовсім не личить перебувати з вами в одному купе! Ще й вночі! А ми прямуємо прямо до Києва, і зупинок більше може вже й не бути. А там, вранці, нас зустрічатимуть, зокрема й родина нареченого Аліани. Він зі знатної родини, мілорде, і, як ви розумієте, ситуація вийде двозначна.
Я задумливо почесав ніс.
— А що тут двозначного? Ви ж разом зі своєю племінницею, з прислугою. Та я вам поступлюся своїм ліжком, зрештою!
— Ох, тітонько! Я загинула! — заридала Аліана.
— Та з чого ви взяли, що вони взагалі прийдуть, а не просто відправлять вам екіпаж?!
— Зрозуміло, вони відправлять прислугу, але вона тим більше буде розпитана.
Я, остовпівши, дивився на цей бедлам, що розгорнувся перед моїми очима, і вже не знав, що й сказати. Глянув на Реджинальда, а він співчутливо так дивиться на цю руду плаксу; освітлювальний ліхтар якраз погойдувався у нього над головою, і тіні, що гойдалися, надавали виразу його обличчя дещо зловісного вигляду. Залишалося тільки й мені злісно засміятися — і ось тобі готовий фільм жахів... Фільм? Зачекай, а що він таке...
— Мілорде Берлінгтон, ну що ж ви! — докірливо мені так каже тітонька.
Я? Та це ви люди такі дивні! Все у вас не так, а перепідвипідвертом!
— То ми пояснимо їм що до чого, що тут такого? Ну, помилилися вагоном, всяке буває.
На ці мої слова Аліана тільки голосніше заплакала, Дуня взагалі тихо завила, а тітонька Анна лише похитала головою.
— Кому будуть потрібні пояснення? — багатозначно вона запитала і взялася заспокійливо гладити Аліану, — Хіба тільки ми встигнемо залишити ваше товариство раніше, ніж нас побачать.
Ну, сам цей експрес складався лише з п'яти вагонів. І вони, на мій погляд, були не занадто великі, лише на п'ять або шість купе. Як мені казали, експрес приходить на Південний вокзал столиці, там широкий перон, на який і не кожного пускають. Тож не буде натовпу тих, хто зустрічає, щоб серед них загубитися. Але мені-то яке до цього діло...
— Вони... Вони... — Аліана ще схлипнула, але спробувала заспокоїтися і вже зрозуміліше сказати, — Вони ж точно не знають, у якому ми вагоні, і будуть усюди виглядааати... А ще будуть мої подружки-пансіонерки...
— А цим сорокам тільки дай погомоніти, — засмучено зітхнула леді Горова, — вони й самі уявити можуть що завгодно, а вже якщо щось побачать...
— То ви швиденько вийдете на перон, ніхто й не помітить, — усе ще намагався я їх заспокоїти, але всі мої зусилля були марними.
Лише Аліана вже хоч не ревіла, а тільки шмигала носом. Плюхнувшись на сидіння поруч із тіткою, вона, обхопивши обличчя руками, почала розгойдуватися взад-вперед, немов маятник.
— Я загинула... навіщо тільки ми їм телеграму відправили... — тільки й повторювала вона, а почувши мої слова, негучно застогнала і зі злості штовхнула скриню з речами, що стояла поруч, — А речі, мілорде? Наші речі! Як же їх не помітити, якщо вони всі з гербами? І як непомітно для всіх їх винести звідси? Там буде Лена, вона дуже чекає на мене і прибіжить, щойно побачивши.
Речі? Так, дійсно, я придивився: на боці звалених гіркою валіз і на скринях були якісь вензелі, хіба тільки щоб їх розібрати, треба було нахилятися або підсвітити чим-небудь. Якби мені, звісно, треба було їх розглядати.
— Ну, — вирішив я пожартувати, — тоді мені залишається тільки зупинити потяг.
І відразу зрозумів за їхньою реакцією, що це був невдалий жарт. Усі завмерли, повернули до мене свої погано видимі обличчя і дружно замовкли, щось там собі роздумуючи. Навіть Реджинальд.
Тудум-тудум. Тудум-тудум... Тиша, стукіт коліс, і всі на мене дивляться і мовчать. Навіть Аліана не хлюпає носом. Хм, ця дивна тиша неспроста...
— Невже ви зможете це зробити, мілорде? — пролунав тихий голос. Тихий-тихий, але в ньому мені почулося... захоплення, чи що?
Так, що я такого сказав? Зупинити потяг... Ну так! Ідіот! Як я можу це зробити?! Відчинити двері й закричати: «Стійте!»? Зупиніть, дуже треба вийти... Смішно могло б бути, напевно... Хоча, чекай-но! Адже я пам'ятаю, що до зупинки в цьому... як його там називали? Перша була зупинка, тоді ще навіть не стемніло, і перед самим цим Чумацьким станом почув тихе постукування за вікном. Подивився, а там уздовж вагона ліз залізничний службовець. Ось так і ліз, прямо під час руху потяга! Значить, можна?
Я мовчки повернувся, зайшов у свій закуток, підійшов до вікна і спробував його відчинити. Що ж, нагорі були два металеві важелі, чи то бронзові, чи то латунні, вони досить легко провернулися, і я зміг опустити вікно вниз. Якийсь шкіряний ремінь, який я вважав лише дивною прикрасою, з тихим шелестом втягнувся всередину, поки пряжка на ньому глухо не брякнула, упершись у стінку. Ага, ось воно що! Це, вочевидь, ремінь, щоб вікно піднімати потім...
Виглянув назовні, у нічну темряву. Так і є, уздовж вагона розгледів металевий поручень, а знизу йшов вузький такий майданчик, на який навіть можна було стати. Що ж, наскрізного проходу всередині вагона зовсім не було. Пам'ятаю, мене це при посадці ще здивувало чомусь. Ага, це означає... Що? А, вже не важливо. Стояв хвилинку біля відчиненого вікна... Пахло степовими травами з металевим присмаком, підбадьорливою нічною свіжістю і... небезпекою. Не менш підбадьорливою.
Тудум-тудум...
— Сер? — негучно промовив Реджинальд, який несподівано для мене опинився поруч.
— І ви це зробите, мілорде?
Поруч зі мною опинився не тільки камердинер, а й тітонька Анна, а за нею маячила Аліана, яка, мабуть, сама посоромилася увійти. Ну так, чужий же диванчик, неодружений чоловік... відразу на неї кинуся — і все, пропало весілля.
— Ви це зробите?!
Захоплення в жіночих голосах можна було намазувати на хліб замість варення. А я лише вилаявся про себе. Ні, ну хто мене весь час за язик тягне?! Що весь час не йметься? Ти ж цілий лорд, розважайся собі де-небудь! Дивись на всіх звисока та й попльовуй! Нехай он Реджинальд лізе, коротше!
— Одягніть сюртук, мілорде. Ніч, прохолодно...
Сюртук, прохолодно... Та сам краще лізь!!
Хотів я це сказати, але промовчав. Тільки подивився на Реджинальда дуже засмученим поглядом, але він його не помітив. Або волів удати, що не помітив. Утім, тут і справді було затісно.
Та чого я боюся весь час сказати всім, що насправді думаю?
— Пробачте, сер. З дитинства боюся висоти...
— Ох, мілорде! Ми вам будемо так вдячні...
Чхати мені хотілося на цю їхню вдячність! Ні! Чхати не хотілося, хоча, якщо вилізти назовні під той вітер і застудитися... На щастя, потяг ішов не надто швидко, і не сказати, що за вікном аж свистіло. Та й ніч була теплою, хрін би я взимку виліз! А так... Ні, я не збирався зупиняти потяг, хотів дістатися до найближчого службовця і відправити його до якогось начальника чи водія цього тяговоза, щоб той загальмував. Думка про це промайнула у мене, поки одягав «пінджак з карманами». Ну, і туфлі. Літо — літом, а вітер — вітром.
І під захоплений шепіт дам один ідіот, якого всі вперто продовжували називати Артуром Берлінгтоном, усівся на вікно, потім обережно розвернувся, схопився міцно за раму і взявся спускатися. Поручень проходив нижче рівня вікна, намацав, а потім за нього зачепився.
Тудум-тудум...
Судомно вчепившись у раму і поручень, заходився намацувати ногою цей майданчик внизу. Мене вже почало обдувати легким нічним вітерцем, аби тільки дерева не росли поблизу дороги, а то ще висічуть своїм гіллям за погану поведінку... Десь там, унизу, ритмічно стукали колеса і рипіла дерев'яна обшивка вагона. Приготувалися? Увага! Тільки цієї ночі, на арені нашого цирку... вершник на потягах! Сам Артур!
Хоп! І став обома ногами, вчепившись за поручень руками. Що ж, тепер уперед, за ходом потяга. І як вони тут ходять? Ризикові хлопці працюють на залізниці! Тягатися в будь-яку погоду ось так — їм хоч добре платять? Чи тільки молоко дають? Ось же, що тільки в голову не лізе, поки сам кудись лізеш!
Вітер тріпає тканину на спині, підбадьорливо поплескуючи. Руки судомно хапають прохолодний метал, а розчіплюються і відпускають поручень неохоче, вони немов живуть своїм життям, і щоразу, щоб зробити крок, їх треба вмовляти — ну відпусти, відпусти ж, друга ж точно втримає... Ну, що ж ти...
Тудум-тудум...
Виявилося, не все так складно. Головне було почати. Освоївшись, я досить швидко докарабкався до початку вагона, де був поздовжній відкритий майданчик вагона і навіть горів світильник, нехай і зовсім невеликий. Однак ніякого кондуктора я тут не знайшов. Та й що їм тут робити, лише зрідка можна зустріти лордів, які розважаються вагонолазінням, а вони ще та компанія... Ви тільки подивіться на нього! Сподобалося йому захоплення в голосах незнайомих дам — він і за віконце відразу сиганув... А для чого? Для кого? Навіщо?! Ой, дурень...
Тудум-тудум...
Ліз наступним, першим вагоном, коли за вікном почув чийсь негучний вигук. Ну так, я теж дивувався, коли помітив, що до вагона щось причепилося і повзе, ось і ще комусь не спиться. Тепер і не засне, буде у вікно витріщатися... Найскладніше було перебратися через зчеплення вагонів, вони рухалися один відносно одного, а от до самого потяга дістатися було простіше, майданчик був зручнішим. І тут уже знайшлися люди. Один із них навіть випустив недопалок від подиву, угледівши мене в мовчанці ночі.
— Панове! А я до вас! — радісно їх привітав.
— Але... — вони витріщалися на мене, як на привида, один навіть махнув рукою перед очима, ніби очікуючи, що я розвіюся і він зрозуміє, що йому всього лише щось привиділося.
— Я до вас із другого вагона і ось у якій справі, — стою і посміхаюся, як дурень, — ви можете зупинити на хвилинку потяг? А якщо дуже треба?
Загалом, непогані виявилися хлопці, ці з тяговозної бригади. Ні, зупинятися вони не захотіли, хоча гроші їм були дуже цікаві, і я їх навіть запропонував. Просто слушно мені зауважили, що зупинка в полі — не найкращий варіант. І речі буде складно перетягувати — перону ж немає, і все одно потім буде ще одна зупинка до столиці. Коротка, майже технічна. У Сквирі. Наче я знав, де це! Там, як вони сказали, і людей завжди небагато, і буде вже ранній ранок, коли всі пани солодко сплять — можна навіть їх самих в інший вагон перетягувати, а не тільки чиїсь речі. Навіть погодилися допомогти за пару монеток із цими скринями, навряд чи б Аліана з її тітонькою легко і невимушено звалили б їх собі на плечі. А потім пожурили мене трохи. Показали, як вони самі по цих поручнях зі страховим гаком пересуваються, а без нього, кажуть, це зайвий ризик. Неоплачуваний. Це точно. Ось я заради чого ліз? І наречена ж чужа, і не про мене ж будуть пліткувати, і пліткувати, власне, нема про що... Ех! Дали мені один зі своїх гаків і відправили назад. Навіть у супроводі. Якась чверть години ковзання над землею, що пролітає повз, і я вже бачу голову Реджинальда, який висунувся з вікна. Краще б ти двері навчився вчасно зачиняти за собою! Вчепившись у вікно, уже практично залізаючи назад, я кинув погляд за спину. У зоряному світлі переді мною розстилалося величезне поле пшениці. Ми летіли повз нього, піднімаючи легкі хмаринки пилу. Ніч тихо сміялася десь там вдалині, дивлячись на мої потуги влізти назад у вагон, вона ласкаво підштовхувала мене всередину різкими поривами вітру. Ледь не звалившись на Реджинальда, який втягнув мене всередину, я знову виглянув у вікно і чомусь у відповідь усміхнувся...
Тудум-тудум...