Глава 2. Несподіваний візит

Наступного ранку, після того, як поснідав і дочекався вказаного часу, вирушив до канцлера.
Проте, до мого великого подиву, мене не пустили до Канцелярії двору. Так-так! Саме ці хлопці в синіх мундирах, які несли службу не лише при королівському палаці. Чомусь раптом вирішили поцікавитися, як мене звати. Один із них уже якось мене бачив, тому я й запитав, чи не сталося чогось із його пам’яттю. Але посміхатися вони не перестали, лише знущально бажали отримати документ, що підтверджує ім’я викликаної до Канцелярії особи. Схоже, хтось занадто голосно патякав...
Біля дверей висів великий ящик, на якому було написано: "Для прохань і повідомлень". Не став брати у цих конвойних, що вищирялися мені просто в обличчя, папір, підкликав візника, поїхав до найближчої пошти, роздобув усе необхідне, написав усе, що залишалося сказати з цього приводу, і закинув у цей ящик. Мені здається, що якщо Ханенко бажав зустрітися, то міг би якось краще це організувати. Але це мене зараз не так турбувало, як непокоїло. Якщо так піде й далі, мені можуть почати ставити безліч незручних запитань. Наприклад: "Хто ти такий?". Що відповісти? Цей двійник, чи не двійник, цей другий Артур своєю поведінкою доможеться лише того, що його самого уникатимуть!
Що ж, до свята у Глинських залишалося чимало часу, а мені робити було зовсім нічого. Згадав, що говорила мама, і вирішив поїхати й купити подарунки. Чесно сказати, розгубився. Що брати? Єдине, що спало на думку — квіти й цукерки. Знати б іще, чиє свято... а раптом це іменини маркграфа? Ну, квіти гаразд. Підійдуть дружині й доньці. Цукерки теж не пропадуть. Але, може, йому потрібен подарунок? Та тільки що йому подарувати? Раптом взагалі іменини у його брата. Або племінника. У крамничці помітив табакерку, таку, що грає при відкритті. Стояв, дивився на неї. І раптом розсміявся, звернувши на себе увагу всіх, хто був у залі.
І справді. Прекрасна картина! Стою в магазині й дурницями якимись займаюся. Зрештою, на цій табакерці була порцелянова дівчина-танцівниця у світло-зеленій сукні. У сукні таких кольорів була Ксенія на балу, от нехай самі й шукають який-небудь символізм у цьому, а їм ще тютюну туди насиплю... якщо лавку підходящу знайду.
Всю дорогу потім, до Глинських, у голові в мене крутилася мелодія цієї табакерки, я навіть почав усміхатися, коли до них прийшов. Майже щиро. Але сьогодні моя усмішка, здається, тут уже не так цінувалася. Ні, прийняли дуже ввічливо. Тільки усміхалися якось скуто. І вже не ставили багато запитань, а не знали, куди себе подіти в моєму товаристві. Хіба що цього товариства сьогодні зібралося ще більше. Іменини, виявляється, були у пані Стефи, матері Ксенії. Добре, що не насипав тютюну в табакерку, можна було тепер назвати її просто музичною скринькою.
Але розглядали мене з не меншим інтересом. Нехай я на це чекав, але не був готовий. Сьогодні, за відсутності Реджинальда, мені довелося вдягти той самий костюм, тільки знову почищений. Усіх цих нагород, запонок і годинників я не мав. Забув про них, якщо чесно. Чи був пов’язаний цей інтерес Глинських із моїм скромним виглядом? Здається, ні. Але так, як вони весь час позирали на маркграфа Дмитра, я вже почав підозрювати, що нічні екзерсиси мого альтер-его не залишилися і тут без уваги. Чутки, мабуть, розносяться дуже швидко.
Загалом це свято минало якось скомкано. Мене трохи цуралися, а Ксенію взагалі до мене близько не підпускали. Наче боялися, що я її схоплю і вилечу в віконце, як у якій-небудь казці про чергового дурника. А от маркграф підійшов до мене сам і дуже скоро. Відвів убік, до вікна, подалі від усіх інших. Я думав, запропонує пройти до кабінету, але на жаль, не заслужив такої честі. Без особливих передмов, із легкою, ввічливою усмішкою він тихо, але вагомо промовив:
— Пане Артуре, я хочу зараз сказати вам дещо, тільки прошу поставитися до моїх слів правильно.
Я просто мовчки чекав продовження.
— Коли її величність назвала мою доньку найкращою можливою партією для одного з лордів нашого королівства — це була велика честь для нашої родини. Дуже велика.
Він зробив невелику паузу.
— Знайомство з вами лише укріпило мене в думці про те, що це не просто слова. Ви були саме таким, яким я хотів би бачити... — він трохи зам’явся, — ...супутника Ксенії. Упевненим. Тим, що не боїться рішучих кроків, але має вагомі підстави їх робити.
— Дякую вам, — сказав я обережно.
— Однак, — подивився він мені в очі, — вчора мені розповіли дивну історію. Нібито з’явився хтось, хто стверджує, що він і є справжній Артур Берлінгтон. Я, зізнатися, вважав це якоюсь нісенітницею. Помилкою. Або чиїмсь злим жартом. Такого просто не може бути.
Він чекав. І я зрозумів, що він чекає не пояснень, а спостерігає, як я поводитимуся.
— Це справді дивна історія, — сказав я рівно.
Маркграф кивнув, наче я підтвердив щось важливе.
— Все неодмінно з’ясується. Я в цьому впевнений. І я був би дуже радий зустрітися з вами знову... після цього. Ви розумієте мене?
— Прекрасно розумію, — відповів я і додав, подивившись йому в очі, — Постараюся після цього знайти для вас час.
Він трохи напружено усміхнувся, кивнув мені майже по-дружньому й відійшов до гостей. А я зрозумів, що мій негайний відхід усіх тут присутніх зараз лише порадує...
Я думав, що на мене чекає вечір, повний роздумів про неправильний вибір подарунків або іменинників, навіть не про Ксенію, але в готелі на мене чекала мама...
Тут був великий хол із м’якими диванами, але вона, здається, весь цей час простояла в очікуванні. Увійшовши, я її одразу не помітив, лише кивнув швейцару, як раптом почув тихе:
— Артуре!
Її голос я одразу впізнав і пішов їй назустріч.
— Дуже радий вас бачити! — сказав, намагаючись приховати свою радість від зустрічі й навіть не замислюючись, як відреагують місцеві службовці, що їхнього постояльця звуть трохи інакше.
Обличчя у мами було напруженим, зовсім не веселим.
— Щось сталося? — запитав я, передчуваючи можливі неприємності.
Вона дивилася на мене так пильно, наче намагалася побачити щось глибоко всередині, на самому сокровенному дні моєї душі. Чи є у неї дно...
— Пробач, що з’явилася так несподівано. Але мені дуже важливо, щоб ти дещо зробив.
— Звісно, — просто відповів я.
— Я б хотіла, щоб ти зі мною декуди поїхав.
Потиснув плечима й розвернувся.
— Я готовий.
Вона не стала спиратися на мою руку, але злегка кивнула, показавши, що оцінила мою пропозицію.
— Це не забере багато часу. Я сподіваюся.
Вийшов за нею у відчинені швейцаром двері, і ми повільно рушили до карети, що стояла на іншому боці вулиці. Олівер відчинив дверцята й допоміг мамі увійти, а Саймон підняв капелюха, побачивши мене, потім винувато подивився на маму, кашлянув і так і залишився сидіти з непокритою головою, чекаючи, поки усядуся й я.
— Куди ми поїдемо? — запитав я, щоб не мовчати.
— Я б хотіла, щоб ти поговорив із отцем Сергієм. У Лаврі.
— Чиїм отцем.. А, зрозумів. Навіщо?
Мама тихенько зітхнула.
— Я б хотіла попросити тебе висповідатися.
Хотів раптом сісти зручніше, в дорозі у мене частенько починала нити нога, але раптом упіймав себе на думці, що вже давно не відчував цього ниючого болю! Ні вчора, ні сьогодні...
— Якщо для тебе это важливо...
Мама знову зітхнула, глянувши, як у віконці промайнула якась площа.
— Це важливо і для тебе. Це має бути важливо тобі. Мені так хочеться думати, тому що я взагалі не можу тепер думати про щось інше.
Я промовчав, що тут можна було говорити.
— І хочу тебе просити... навіть благаю! Відповіси мені, будь ласка, хто ти? Я могла повірити, що сталося так і ти щось забув. Лікарі казали, що в житті різне буває, хоча це й дивно. Ти схожий на мого Артура, тебе ніхто не міг відрізнити... поки він не з’явився. Так, ви дуже схожі. Але я не розумію, як узагалі таке можливо!
Тепер зітхати довелося вже мені.
— Я цього теж не розумію. Якби я мав пояснення, то давно розповів би. Але його немає. Пам’ять наче відрізало — раз! І немає нічого. А при цьому щось та й з’являється.
— Я намагаюся повірити, — сумно сказала мама, — Я хочу хоч у щось вірити!
Ми помовчали, але потім я не міг не сказати:
— Хочу лише сказати одне — я не ворог вам. Я не якийсь підісланий чи шпигун. Справді, пам’ятаю тільки вас, упізнав одразу ж, як побачив. І все. У мене немає жодних причин бажати комусь із родини зла.
— Але хто ж ти? Ти не можеш бути Артуром! Як можна пояснити вас двох?
Голос мами був сповнений найсправжнісінького відчаю. Мені захотілося її обійняти або взяти за руку, але я нелюдським зусиллям волі втримався. Хоча мені було гірко. Не хотів її лякати...
— Як же дивно, що всі чомусь одразу мене називали самозванцем... — вирвалося в мене, і я зрозумів, що це дійсно мучило.
— Він пам’ятає те, що пам’ятав Артур. Він поводиться так само. Хоча я мріяла, щоб він трохи змінився.
Вона закрила обличчя руками.
— Ти хочеш, щоб я висповідався? Я згоден, — спробував я стримати гіркоту й розчарування, що рвалися назовні, — Тільки одразу скажу — я намагався завжди бути чесним. Щоб мене ні в чому не звинувачували, я написав Бродському, він займеться справами. Тільки взяв собі деяку суму...
— Я телеграфувала йому, — глухим, безжиттєвим голосом сказала мама, — Запитувала про стан справ. Він, звісно, не став поширюватися, але повідомив, що були деякі складнощі, проте зараз усе непогано. Припускаю, з ними розбирався ти.
Розстебнув плащ, усередині карети було трохи душно. І мовчав.
Мама теж помовчала, потім продовжила:
— Я б не хотіла, щоб ви зустрічалися і з’ясовували стосунки. Не хотіла, щоб це стало широко відомо, але це, здається, неможливо. Тепер — особливо. Не знаю, як це позначиться на дівчатах, але з цим треба буде щось вирішувати. Не може бути два лорди Берлінгтона.
— Одному доведеться все одно піти, — з невеселою усмішкою зробив висновок я.
Лавра зустріла мене поодинокими перехожими і якимось розлитим довкола спокоєм. Я навіть хотів зупинитися і поспостерігати. Роздивитися краще її куполи та стіни. Але мене запитали, чи не шукаю я чогось, я розповів, що у мене за справа — і мене люб’язно провели всередину.
— Що привело тебе в ці стіни, сину мій? — запитав мене худий, трохи згорблений старий із довгою сивою бородою і проникливими блакитними очима.
Я був у невеликій залі, наче окремій маленькій церкві при великому соборі, де пахло ладаном і деревом. Очікував побачити тут сповідальні, а знайшов лише просту лаву, величезний розпис Страшного суду на всю стіну і більше майже нічого тут не було.
— Мені мати веліла висповідатися, — повернувся я до нього, — Сказала, щоб я знайшов тут ієромонаха Сергія.
Старий по-доброму мені усміхнувся, в руках у нього була якась золотава стрічка.
— Значить, ти і є Артур Берлінгтон?
— А ви отець Сергій?
Він підійшов ближче і вказав на лавку.
— Він самий, сину мій.
— Чесно кажучи, я думав, що сповідь проходить якось інакше.
Чернець ще раз усміхнувся й накинув цю стрічку собі на рясу.
— Для когось вона проходить так, для когось інакше. Куди важливіше — чи щире твоє бажання полегшити душу. І чи сильна твоя віра в те, що це може її врятувати.
Він стояв переді мною, тому я не захотів сідати.
— Немає сповідальні, немає й інших охочих висповідатися...
— Коли ти дуже голодний, тобі потрібен іще плуг чи вже хліб?
Я був трохи збитий з пантелику. Прийти я прийшов, як мама й просила, але ні як поводитися, ні що говорити я, чесно сказати, не знав. За весь час ми двічі були в церкві на службі, точніше, це я двічі їздив з усіма до маленької церкви неподалік від маєтку, куди ходили всі місцеві жителі, але єдина там сповідь була дуже простою і короткою. Грішив? Грішив. Каєшся? Каюся. Моли Бога про прощення...
— Не хлібом єдиним живе людина...
Старий шанобливо кивнув.
— Добре сказано. Але для сповіді немає певного місця. Та підійде будь-який час. Хочеш пройти до вівтаря? Хочеш почути спів монастирської братії? Якщо це зміцнить тебе, якщо це додає тобі сил, значить, ми можемо піти туди.
— Ні, я просто запитав. Мені стало цікаво.
— Інтерес — це той хрест, що ми несемо на собі з моменту створення світу. Але скажи мені, Артуре, для чого ти тут?
— Щоб висповідатися.
— Але чи це твоє бажання, чи тебе просто веде синівське почуття?
Я помовчав, подумав.
— Я не знаю, насправді, чи маю я таке бажання... Але я готовий. Втім, я розумію, що означає полегшити душу.
Старий зітхнув і всівся на лавку. Трохи схиливши набік голову, він хитро подивився на мене.
— Ти живеш із Богом у душі?
— Я живу, отче. У мене не було можливості останнім часом зрозуміти як, але я живу.
— Чи грішний ти?
— О, безперечно. Мені здається, перша заповідь так і звучить...
— Я Господь твій...
— Хіба? Значить, це інша, не перша. Вона про життя.
— Не убий...
Я кивнув і зітхнув.
— Так. І я, на жаль, грішний. Хоч і шкодую, але не можу в цьому каятися.
— А чому? Вважаєш, що вчинив помсту? Чи готовий себе назвати знаряддям Господа нашого?
Просто похитав головою.
— Ні. Яке там знаряддя... Просто не було виходу. Якби не я це зробив, то каявся б зараз у скоєному просто хтось інший.
Дід покряхтів, розтираючи ноги.
— Так справді часто і кажуть — не було виходу. Але життя — священне.
— Хто йде з мечем — теж може зустріти меч.
— То ти бився?
Я поморщився.
— Отче, я не пам’ятаю, чи бився я. Але от убивцям, які прийшли зі зброєю в руках і загрожували мені та іншим людям, я став чинити опір. І успішно.
Я постукав пальцем у чортів на стіні, на розписі про Страшний суд.
— Навіть їм скажу те саме...
— А ще гординя... — хмикнув монах.
— Можливо. Втім, що я... Так, і гординя. Що там ще? Не побажай.. Побажав.
— Перелюб?
— Ні. Зобов’язань у мене не було. Щоб я їх пам’ятав. А ще... так, напевно, чуже брав. Нехай і за необхідністю.
Старий швидко глянув на мене.
— Чуже, кажеш...
— Так, отче. Мені доводилося і речі брати, і гроші.
— А ім’я? Ім’я ти чуже не брав?
Я криво усміхнувся.
— Ні, отче. Мені його дали...