Глава 1. Роздуми

(Від автора! Вітаю! Дякую що ви завітали! Якщо вам цікава ця історія, то хочу нагадати, що це продовження. Перша книга називається - Спряжіння. Втрати та здобутки. Якщо ви читаєте Спряжіння. Тіні та відсвіти, то це якраз наступна книга. Згодом, вони отримають свої номери, а поки що перепрошую за незручності)

Ранок був сірим і похмурим. Хоча, дивним чином, після цієї короткої вересневої грози у щільній пелені хмар з’явилися великі розриви, в яких час від часу таки визирало ранкове сонце.. Або це воно ще тільки піднімалося вгору, виганяючи своїм зігріваючим промінням воду з бруківки легким туманом...
Ні, похмурою була не погода. Похмурим був мій настрій. Той візник, що так вдало трапився на вулиці — от і скажи потім, що тобі постійно не щастить — отримав від мене, очевидно, значно щедрішу платню, ніж розраховував, тому й привіз туди, куди сам завважав за потрібне. До нормального готелю, а не до хлопців у підворітті. От щастить же мені весь час, як не крути...
А за п’ять гривень на добу мені навіть вечерю принесли з найближчої ресторації, і костюм висушили, і почистили... Але й здали не просто кімнату, а номер, який можна було назвати цілою квартирою, не гіршою, ніж у пані Гриненко в Одесі. І спальня, і вітальня, і ванна з ватерклозетом. Чого забажаєте, тільки-но заплати...
Що, відчув як воно, бути лордом? Пройнявся? Сподобалося, еге ж? Вжився вже... Звик, коли багато прислуги і всі негайно готові виконувати побажання. Це ж не в порту горбатитися, тягаючи мішки з зерном... А я ж хотів тихо втекти тоді, з тієї квартири в Безіменному провулку, поки Гілберт спав. Просто вийти и розчинитися в натовпі вулицями міста. Сісти в диліжанс або пошукати в порту корабель, що відпливає, та той-таки тяговоз дозволив би спокійно вирушити кудись далеко, аби спробувати жити зовсім інакше. Так, не на широку ногу, вже не лордом, бодай його, Берлінгтоном. Але дві тисячі були б непоганим стартовим капіталом, та ж Іванна змушена прислужувати усього за якусь двадцятку на місяць! А я тільки Фокс встиг подарувати шістнадцять тисяч... Та про що я думаю? Яка зараз Фокс?
Гілберт подарував мені зустріч із мамою! От вартість цієї зустрічі взагалі неможливо оцінити!
Я склав тарілки і відставив їх убік. Тиша в номері відчутно тиснула, плани... плани геть не будувалися, хотілося завалитися на ліжко, схопити подушку і... Так, опору вибили з-під моїх ніг, і лише тепер я зрозумів, наскільки вона була крихкою. 
Мені принесли письмове приладдя, вирішив дещо написати. Крім векселя за тиждень проживання в цьому готелі, який я видав тутешньому розпоряднику, із подивом зауваживши, що цього їм виявилося цілком достатньо. Здивований я був ще й тому, що винаймав ці пенати зовсім не під іменем лорда Берлінгтона, це ж було геть ні до чого. Мама має рацію, не варто привертати до себе зайвої уваги. Бажано було б узагалі ніяк не показувати, що Артурів тепер двоє, але не знаю, чи можливо це. У кожному разі, Максим фон Штігліц звучить нічим не гірше за Артура Берлінгтона для того, хто взагалі не знає, хто він є! До речі, здається, і це відоме прізвище. От же ж халепа, треба й тут у паспорті виправлення зробити, уже Штірліц точно не буде мати такої відомості. Хоча, чомусь, мені воно було знайоме.
Насамперед я написав мамі коротке повідомлення про те, де зупинився, і попросив сповіщати мені про листи, які можуть прийти. Лише потім зметикував, що їх можуть і не відправити — бо знову постане питання, а кому вони призначені? Оце так становище...
Потім написав ще один лист. Бродському. Цілком чесно виклав усі факти і вимагав... так, попросив і вимагав обов’язково зробити одну річ — закріпити відмову Артура Берлінгтона від деяких сум, переданих у посаг сестрам, і унеможливити їх зворотне витребування. Не те щоб я сильно підозрював цього другого у бажанні пограбувати, але... Я ж обіцяв. А обіцянки треба виконувати. Була ще Вікторія, але ще кілька років про посаг для неї можна було не думати. Та й зробити поки що я тут нічого не міг, якщо чесно. З дому пішов у чому був, хіба що за звичкою носив із собою пістолет, паспорти та чекову книжку.
До речі, а куди поділося це моє портмоне, яким я колись хвастав перед доктором Дольським? От голова дірява, геть про нього забув. А монети по кишенях ховати було не так і зручно, я мав із собою гроші, до того ж чималі. Засунути пару золотих левів у маленьку кишеньку жилета недовго, а кілька роз і кун там теж завжди водилися, срібло воно взагалі ходове. І кишені були не вантажника якогось, а цілого лорда...
Цього разу я вже не був майже босим і голим, як тоді, на морі. Але й дзьобом водити, як ті мартини на його березі, теж не можна. Тому ще одним коротким розписом виписав чек на пред’явника на ім’я Максима фон Штігліца. Вчорашнім числом. Мені вже повідомили, що неподалік є банк, от і відкрию там собі рахунок переказом.
Це був важкий день. З усього того недовгого життя, що я пам’ятаю, можливо, найважчий. Постійно шукав собі заняття, весь час намагався зметикувати, що тепер робити... Зрештою, після візиту до банку навіть розшукав неподалік букіністичну крамницю, де в тісному, повному книжкового пилу і тонкого, ніжного запаху рожевих квітів, які закоханий у них власник крамниці називав цикламенами, приміщенні я знайшов почитати дві не надто товсті книжки. Дві хрестоматії: одна взагалі про королівство, друга про фон Тейна. Десь я чув це ім’я, тим паче він же "фон", як і я, то чому ж не почитати. Великий вибір романів про доблесних лицарів і прекрасних дам я в крамниці теж помітив, але залишив на потім. Щось треба читати лише тоді, коли для того є відповідний настрій.
От спробував, але майже одразу кинув. Дурниця якась! Не можу! Адже робити щось потрібно, а я тут валяюсь і читаю... Потім знову схопив книжку. А потім до мене в готель прибув Олівер Вуденюк. Так-так, мій блискучий лакей, який виглядав таким солідним біля дверей особняка Берлінгтонів.
Із переляканими очима, що бігали сюди-туди.
— Мілорде, — прохрипів він, наче йому заважало щось говорити, — Мені наказано доставити вам валізу, яку зібрав Реджинальд. І негайно повертатися. І ще передати запрошення. Ось...
— Та невже? — подивився я на нього з усмішкою, — А чого не приїхав...
— Мені суворо-насуворо заборонили говорити! — задкував він і зник за дверима.
Ну, заборонили, то й заборонили. Цікаво, хто? Якщо лорд Берлінгтон, взагалі-то, я! Нехай лише офіційно, але це така дрібниця...
Я зітхнув і відкрив ці запрошення. Цікаво від кого? Можна було одразу здогадатися. Звісно ж, мама офіційно запрошувала мене поговорити. Не сьогодні. На якесь своє свято запросили Глинські. Ну, тільки моя поява там вже сама по собі буде святом... А ще сам пан Дмитро Ханенко призначав мені аудієнцію. Ах, старий лисе, я не забув про тебе, не думай...
А це що? Так, ось і невелика записка. Я згадав про лиса, а про мене пам’ятала лисичка... Нехай і коротенька, але записка. Щоправда, я й сам знав, що ніхто нічого не розуміє і всі розгублені. І сам би радий був сповістити щось певне. Якби про нього знав. Але от Артур... Ех, от же дурник... Не пустили його в готель, мокрого й невдоволеного, чек перевести в готівку йому було ніде, то він вирішив заявитися до Гілберта! Друзі ж, розумієш! Ну, і ясна річ, відсвяткували довгоочікувану зустріч. А ще когось покликали. І вночі вирішили припхатися в дім, бо надумали шукати мене і почати це робити саме звідти! З допиту з пристрастю камердинера та решти прислуги! Здається, комусь навіть довелося рішуче розмахувати сигнальним фальшфеєром і свистіти у свисток. Здогадалися хоч утекли від поліції. А вдень уже прибули нові повідомлення — заледве проспавшись, ця парочка вирушила з візитами! Мабуть, розповідаючи страшну історію про бідного Артура, вигнаного з дому якимось самозванцем...
Що ж, таку новину все одно важко приховати. Мало того, що з’являєшся в різних місцях, та ще й поводишся по-різному. Може, і мені варто було кудись піти, але до кого й навіщо? Хоча запрошення від канцлера є — йди, скаржся, проси, він дуже цьому зрадіє. Можливо, поки що й не знає про двох Артурів, а запрошує з іншого приводу. І цей привід також може виявитися з великим підвохом.
Я валявся на ліжку й роздумував. Що ще залишалося робити? За вікнами розпогодилося, але цей клятий Боков усе ніяк не йшов із голови. Як і Ханенко.
Покровитель Камницького має бути впливовою людиною. Адже він... А що він такого вчинив? Знайшов підходящого авантюриста, готового розшукати ці папери? Зумів його представити Берлінгтону? Хіба це свідчить про його впливовість? Мабуть, це поспішний висновок. Але якщо цей покровитель Камницького майордом, то навіщо йому це взагалі було треба? Не зараз, а тоді! Якщо Карибут був у змові разом із Берлінгтоном, то папери йому були геть ні до чого. До речі, вони ж мали звідкісь з'явитись, хтось їх знайшов? Чи вони чекали на свій час, щоб потім бути переданими? Тобто, могла бути людина, яка їх утримувала деякий час. А справжні вони?
І все ж саме ці папери важливі. Ті ж московити їх шукають, хоча могли намалювати нові. Але не намалювали. Ах, так! Печатка! Ось що може бути важливим! Королева щось говорила про неї, точно!
Я навіть схопився і забігав по кімнаті, наче женучись за думками.
Може бути, що є якась можливість перевіряти справжність. Печатки, почерку, паперу... словом, це пояснювало б і увагу до цих паперів, і відсутність охочих намалювати інші. Логічно? Цілком. Але тепер ситуація виглядає зовсім сумно — сиджу один у номері готелю, а чимало панів уже можуть вважати, що я ховаю важливі документи. Поки був Берлингтон, був особняк, карети, слуги. І ім’я. А тепер? А тепер нічого немає.
Зупинився, обережно підійшов до вікна і подивився з-за фіранки на вулицю. Навряд чи будуть під вікном стояти й чекати на мою появу, тож...
Перевірив пістолет. З ним теж є загадки. Я витягнув його з кобури й оглянув. Ні, те, що там працює принцип розгону ефіру, загалом я зрозумів, що тут було дивного. Вот уміння стріляти — ось що цікаво. Якщо я не Артур, звідки такі здібності? Теж військовий? Чи це він не Артур... Тоді як же його спогади...
Ще, виходить, ніхто мене шукати й не захотів. Іванна черкнула пару слів і все. Реджі залишився. Щиглик теж. Сестри бояться. Мама переживає...
Я зітхнув і сховав пістолет.
Сидіти й жаліти себе — не надто перспективне заняття. Особливо коли будь-якої миті можуть заявитися непрохані гості, як ті, що лізли до мого кабінету. Ні, рішуче нічого не думається!
Я схопився, як міг зібрався, до свого незадоволення зазначивши, що треба знову міняти гардероб, узяв усе важливе з собою і вирушив у дорогу. Раптом дещо згадав, от і вирішив розвіятися. Швейцар гукнув візника, вгодована конячка жваво відвезла мене за потрібною адресою. Щоправда, я її не знав, але Академія мистецтв була досить відомою. Думав, що знайду тут когось із місцевих академіків, запитаю, чи немає серед них художника, щоб малював у стилі Гайвазовського, але виявилося, що тут все влаштовано трохи інакше. При Академії було відкрито виставкову залу, там були роботи студентів, які можна було собі купити. А заодно допомогти студенту з оплатою подальшого навчання. Або пригледіти нову зірку на небосхилі київського живопису. Навіть не київського, а всього королівства. І зала була не маленька, навіть відвідувачі тут були. Довелося довго обходити й розглядати всі роботи. Але ж я у відпустці. Усунутий від виконання, так би мовити. Чому б і не глянути. Якщо хочеться зробити подарунок від душі. І треба ж, знайшов.
Це була незвичайна робота. Палуба корабля під час бурі. Хвилі, що захлиснули борт. Члени екіпажу, які опинилися серед розбурханої стихії. Ні, тут не було точного виконання кожної закарлючки хвиль. Це була гра світла місяця крізь роздерті хмари, що падало в море. Це був розсіяний розсип бризок, лютої піни, мокротиння глибин. І це були люди, які стояли біля штурвала. Всі у воді, прив’язані тросами до цієї дерев’яки, всі свої сили віддаючи, щоб тримати цей штурвал, щоб тримати корабель на потрібному курсі. І в потрібний момент не дати йому перекинутися. Їх було троє, всі були зображені з лякаючою чіткістю, що контрастувала з розкиданими по палубі іншими членами екіпажу. Ці стояли до кінця. Ці боролися до останньої миті... Нехай в очах одного було видно лють, навіть вени здулися на лобі, нехай інший дивився з холодною рішучістю засудженого до страти, а третій відкрив рот у німому жаху перед розверзненою безоднею, куди ось-ось міг рухнути корабель... Вони міцно тримали цей клятий штурвал... І я заворожено дивився, не в силах відірватися.
— Триматися, браття... — ось що я чув крізь гуркіт хвиль, тріск снастей і завивання вітру, — Разом і до кінця...
Чомусь у мене затремтіли руки, добре, що хтось пройшов поруч і відволік. Я на силу проковтнув клубок, що стояв у горлі, і пішов шукати того, хто завідує цими картинами. Я знав, що куплю і подарую мамі...