Цей особняк наче зустрів мене стриманим, але приємним скрипковим акордом. Глибокий сіро-блакитний колір стін здавався основою — басовитою, впевненою, на яку білосніжним легким сопрано лягала ліпнина. Кожна лінія фасаду була виразна, кожен завиток біля вікон — як ідеально прописана нота в партитурі вишуканої симфонії.
Будівля обіймала дворик своїми крилами, створюючи затишний простір внутрішнього подвір’я, де навіть звук міста раптом ставав дещо глухим та віддаленим. Високі вікна другого поверху, прикрашені стрільчастими арками, дивилися у двір з деякою шляхетною байдужістю, яка буває лише там, де добре знають собі ціну, але з цікавістю розглядають інших. А на самому верху, де дах вінчали кам’яні вази та складні фронтони, архітектурна думка завершувалася витонченим, ледь чутним скульптурним фіналом, що розчинявся в небі та не давав себе розгледіти.
