Глава 25. Зробити вибір

— Нарешті! Я все чекаю, коли ти здогадаєшся до мене звернутися. Нічого, внучку, що я так, по-простому?
Паліса сьогодні був не при повному параді. Ні, мундир у нього був вичищений, наче новий, мов щойно пошитий, але замість блиску орденів тепер були лише пара хрестів та кольорові нагородні планки. Він ще й покашлював трохи вбік.
— Ви не занедужали, Мстиславе Романовичу?
— Дрібниці. Турбота завжди приємна, якщо вона щира! І мені здається, що ти теж можеш бути щирим, чи ні?
Я ще дорогою до палацу вирішив, що не намагатимусь потрапити на прийом саме до королеви. Тут кожен заверне, а ще всілякі палацові служителі можуть з'явитися, той-таки Карибут, який абсолютно змінив мої уявлення про нього, що склалися спочатку. Ні, я пішов іншим шляхом — я вирушив із візитом до дідуся Паліси. Начальник конвою не має, звісно, спеціальних годин прийому, проте, якщо всім казати, що в тебе надзвичайно важлива звістка...
— Чомусь раптом відчуваю велику турботу від багатьох людей останнім часом. І це лякає.
Дід приглушено засміявся і закашлявся.
— Вже добре, що не сприймаєш усе за чисту монету. У житті... кхе-кхе... підозрілі та обачні живуть хоч і нудніше, але значно довше.
— Вам би до лікаря...
— Ну як до нього потрапити, коли ви тут старого ганяєте? Піди подивися. Піди зустрінь...
Я ледь не зупинився. Здається, тут на мене чекали. Хоч і не з головного входу, і не з фанфарами.
— Ось і піду. А ти... Як там тебе? Ні, що лорд Берлінгтон, це я пам'ятаю, не зовсім з'їхав з глузду. Ох, так! Пробач, внучку. Але вас, лордів, на моїй пам'яті чимало, за іменами простіше запам'ятовувати.
Тут я не витримав і навіть розсміявся.
— Так у мене ще й імен повна торба! Вибирай — не хочу! Максим. Артур. Тепер Ейден.
Паліса теж дрібно закашлявся, і ми стояли як два ідіоти посеред королівського двору, сміялися і не могли чомусь зупинитися.
— Ох... Ейден, значить. Ну, добре. Аби не дурень. Шукати прийшов?
— А ви, як бачу, все завжди знаєте!
— Так посада така, Ейдене! Ось, не зміг навіть на спочинок піти, правнучків побавити. Сволота якась вибух цей влаштувала.
Він знову закашлявся, потім дістав із кишені фляжку й ковтнув із неї чогось міцного. Навіть пахнуло чимось таким, травами знайомими, дубом, а ще шишками, чи що.
— Так, вибух... Тому, чоловіче добрий, від мене до тебе й така прихильність. Не лише, що витягнув, а ще й зберіг. А головне, до життя повернув. Не діло молодій дівчині себе передчасно ховати. Ох, пардон муа, ми глибоко цінуємо той вагомий внесок, який був вами власноруч зроблений, аби її величність трохи розважилася...
Я скосив на нього погляд, не зрозумів, чого це він раптом, але виявилося, що хтось проходив повз, шанобливо вклоняючись.
— А оскільки ти не дурень якийсь, — усмішка зникла з обличчя Паліси, наче її й не було, а погляд став прямим і гострим, мов вістря шпаги, — То ось тобі порада, синку. Або вертайся... поки далеко не пішли. Або бери екіпаж, дам тобі провідника, і дуй у Верхній контрактовий пасаж. Виріши сам! Не діло так, щоб бігати, зрозумів?
Подивився собі під ноги, на викладену плиткою доріжку, на якій лежав великий самотній жовтий кленовий листок, зірваний вітром. Хоч Паліса й не чекав на мою відповідь, але я все ж сказав:
— Я ж не принц якийсь, щоб право мати самому увагу проявляти, розумієте?
Паліса нічого не відповів, лише поплескав мене по руці. Та й мені говорити особливо було нічого. Яким би непростим і важливим не був будь-який мій вибір, мені просто шалено подобалося те, що відбувалося. Саме життя, якого я ледь не позбувся. Якесь розуміння своєї не зовсім повної чужості людям, що стали рідними. І інший вибір, який здавався, можливо, не надто простим. Для когось його взагалі б не існувало, проте він був. І я відчував, що й попереду чимало може бути непростих рішень і таких ось моментів, коли вимагалося це горезвісне "або-або", від якого залежало для тебе не просто багато чого, а все взагалі...

Я побачив її здалеку. Вони йшли, розглядаючи величезні вітрини цього Пасажу, де готувалася велика виставка, здається, ще й міжнародна. Навколо неї був цілий натовп людей, бігали якісь чоловіки без капелюхів, що весь час витирали хустками то лоб, то обличчя, поважно йшли кілька палацових служителів у прикрашених позументами мундирах, шепотілися й хихикали кілька дівчат, серед яких я впізнав і Ксенію Глинську. Ми, тобто я, Реджі та наш провідник, немолодий уже офіцер конвою в не дуже високому чині, йшли їм назустріч. Ця величезна маса квітів, увесь цей майбутній Бал хризантем запаморочливо пахнув, був надзвичайно яскравим, і весь цей натовп попереду здався мені веселою зграйкою метеликів, що весело кружляють над квітковою галявиною. І Олісава, яка йшла серед них, притиснувши букет до грудей і вдягнена вже зовсім не в темну, а в світлу, повітряну сукню, здалася мені чарівною феєю, яка збиралася відкривати цей бал квітів. Чудова картина, але вона викликала в мене деяку ніяковість. Рішучість, із якою я ще хвилину тому сюди йшов, випаровувалася з кожним кроком. І це не був страх відповідальності, зовсім ні. Це було якесь збентеження власного розуму, в якому численні запитання билися об повне, глухе й нерухоме ігнорування відповідей. Не було запитання — навіщо я тут, але було — чи впевнений я в собі повністю...
Вона побачила мене не одразу, лише тоді, коли ми майже підійшли, і наш супровідник навіть устиг махнути рукою кільком конвойним, які також йшли серед усіх цих людей. Але найбільше мене захопила та радість, яка спалахнула в її очах, коли вона мене помітила.
— Ваша величносте! — схилився я в чемному поклоні, яких уже встиг надивитися й вивчити. — Дозвольте мені висловити своє захоплення від зустрічі з вами...
— Яка несподівана й приємна зустріч... Здається, і ви, лорде Берлінгтон, настільки вражені майбутнім Балом хризантем, що навіть не змогли дочекатися його відкриття. Або, — тут вона вдала, ніби озирається, — у вас є якась термінова справа тут?
Здається, Ксенія Глинська опустила очі й постаралася зробити крок за спини інших дівчат, які щосили витягували шиї, щоб не пропустити ані слова з нашої розмови. А за їхніми спинами пани без капелюхів почали про щось бурхливо шепотітися.
— Ви абсолютно праві, — відповів я, — у мене тут є дуже важлива справа. Вкрай важлива. Я б навіть сказав, справа державної ваги.
Олісава здивовано замигала, усмішка її трохи згасла.
— Справді? Втім, здається, що Палата лордів уже мала ухвалити рішення, і воно дійсно важливе... Вас, імовірно, можна привітати з таким неймовірним розв'язанням справи.
— О, мені немає до неї діла, — рішуче сказав я і поліз у кишеню, поки шушукання навколо королеви та за її спиною лише посилилося, можливо, під враженням від моїх слів.
— Ось, — дістав я невеличку коробочку і якось ніяково простягнув її, — Це вам. І та сама справа.
Очі в неї стали зовсім великими, і в них хлюпав подив із невеликою часткою цікавості. А я стояв із простягнутою рукою і гарячково думав: може, треба вклонитися, стати на коліно, сказати щось...
— Прошу вибачити, — забурмотів швидко, — У мене не надто великий досвід у цих справах. Чесно кажучи, взагалі жодного. Переконаний! Проте сказане — правда, тут інакше й бути не може.
— Що? — вона подивилася на цю коробочку, а потім обережно взяла її.
Якийсь роззолочений пан, дивлячись на мене, як на страшного злочинця, намагався втрутитися, забрати з рук коробочку й вручити її королеві... ну, я так подумав, оскільки вона владно відмахнулася від нього й просто відкрила сама.
— Ну... Ось... Вона така, як я сам. Проста і без оздоблення. І її знайшла мама, сказавши, що ця обручка передавалася ще з тих часів, коли якийсь предок, зовсім простого роду, зумів чогось у житті досягти й подарував своїй обраниці.
Олісава завмерла, дивлячись на неї й ніби не вірячи своїм очам. І стояла так довго, що цікаві дівчата почали зазирати їй через плече. І самі тут же округляли очі й розкривали роти.
А я несподівано для себе усміхнувся. Просто згадав, що треба було взяти квіти. Ну, про це бубнів дорогою Реджинальд. Але, уявивши себе з будь-яким букетиком тут, серед усього цього запашного різнобарв'я, я щиро усміхнувся.
— А ці квіти, упевнений, і так усі ваші, — вирвалося в мене, — їх усіх, скільки вони є, все одно не вистачило б, щоб висловити...
Тут вона зробила крок до мене. Усміхаючись, але трохи прикусивши губу. Потім другий... Гордо підняла голову, ніби бажаючи мені щось відповісти з усією своєю королівською величчю...
— Це дійсно дуже важливе питання, лорде Берлінгтон! І щоб його вирішити, вам доведеться йти за мною...
Вона збиралася піти далі, але в мене раптом вирвалося:
— Одну хвилинку! Не маю права затримувати вас, але мушу дещо додати. Винятково вам особисто!
Уся свита негайно почала знов шепотітися й робити великі очі, але мене вони зовсім не хвилювали. Олісава здивовано завмерла, потім поглядом немов відсунула від себе супровідників. Я б так ніколи не зміг.
— Ваша величносте! — почав я, але тут же зрозумів, що взяв неправильний тон, такий для неї звичний, але зараз зовсім непотрібний, криво усміхнувся, але голосніше говорити не став, щоб цей натовп не почув, — Олісаво, я не знаю, що ти вирішиш. І не вмію говорити, насправді. Зізнаватися чи обіцяти. Мені важливо сказати тобі зовсім інше — ніякий я не Ейден Берлінгтон, це така гра твого канцлера. Він ще той ляльковод, але я не збираюся бути його лялькою! Тому й кажу тобі: я не знаю, хто я, а це рішення Палати — лише фікція. І воно служить для прикриття ось цього...
Я дістав з-за пазухи пакет.
— Нікому не віддавай! — дивлячись їй в очі, простягнув усі ці метрики батька Берлінгтонів.
— Що це? — здивувалася вона, трохи здригнувшись.
— Це? Впевнений, ти про нього чула. Це свідоцтво про народження, яке всі шукають. Московити, канцлер, Артур, усі ці Карибути... Усі мають свій інтерес до цього, але я віддаю його тобі, щиро вірячи, що так буде правильно.
Вона трохи навіть зблідла. Чи це мені здалося? Але взяла цей пакет обережно, наче чекала, що звідти може вискочити якась змія.
— Мені здається, Берлінгтони й самі хотіли це все забути, та їм не давали...
— Але ти... ти... — вона дивилася на мене так, ніби хотіла щось побачити, щось вельми для себе важливе.
Але це був усього лише я, не знаю хто насправді, який потрапив у море невідомо як, невідомо навіщо... Але випадково зустрів її. Гомін свити посилився, хтось щось намагався сказати, королева супилася, дивлячись на них, тому підходити побоювалися. Проте я чудово розумів, що моя хвилина вичерпалася. І починався вже зовсім інший час.
— Знаєш, а це й справді важливе питання!
Голос її зміцнів, вона знову високо тримала голову, на якій королівського вінця хоч і не було, але для всіх він точно зримо був присутній.
— Тому, лорде Ейдене Берлінгтон, я наполягаю, що вам доведеться йти зі мною... разом.