Глава 24. Ейден

— Дмитре Гордійовичу, саме для цього треба було терміново забирати мене від родини й везти сюди?
Ми стояли з канцлером біля високої будівлі, верхня частина якої скидалася на величезний мідний бублик, покладений на її стіни, а зверху над ним випиналася скляна баня з металевими ребрами. Саму цю скляну баню було видно лише здалеку: коли підходили ближче, вона ховалася за цим металевим бубликом, що трохи нависав над стінами. Уздовж цих стін на всю висоту піднімалися труби в якомусь дивному обплетенні. Довкола будівлі йшов високий паркан, єдині ворота були міцно замкнені, а на них висів дивний знак — череп, наче пронизаний блискавкою. І напис: "Не лізь — бо вб'є". Проте дорога була добре укочена й навіть засипана дрібним щебенем.
Канцлер, який мовчав усю дорогу сюди, відмовчуючись своїми роздумами, здавалося, навіть не помітив мого роздратування. Він із цікавістю запитав:
— Відчуваєте щось?
Я розвів руками.
— Тільки те, що я поки нічого не розумію.
Він рушив до воріт, гукнувши:
— Ідіть за мною.
Ну, зрозуміло, сказав він це не лише для офіцерів супроводу, а й для мене. Один із конвоїрів уже спілкувався зі сторожем чи працівником цього закладу, тому ворота нам одразу відчинили. Але далеко ми не пішли. До речі, що ближче я підходив, то менше раптом боліло. Навіть якось легше стало. І від канцлера, який уважно за мною спостерігав, це не сховалося.
— Ага! — сказав він.
Ось тобі й ага... Підходячи ближче, я тепер відчував усе набагато сильніше. Біль у ребрах минув, наче з ними нічого й не було. Сили ніби повернулися. Я відчув себе надзвичайно сильним.
— От, помітили, — вдоволено сказав Ханенко.
— Але що все це означає? — зупинився я.
— Ходімо далі. Коли ще випаде нагода потрапити на ефіростанцію, все справи, справи...
Здивований, я пішов за ним. Мені раптом війнуло чимось знайомим. Легкий такий, приємний запах. Раптом Ханенко, який розглядав усе довкола з якимось захопленням, запитав:
— А звідки вам стало відомо про мнемування?
— Почув десь.
— Проте ви це слово запам'ятали. Постарайтеся згадати, де саме.
Я спробував. Чесно! Але згадати не зміг. Так і дивився на нього чесними очима.
— Ну, не хочете говорити — ваша справа, — махнув рукою канцлер, який сьогодні вирішив присвятити мені, схоже, цілий день. Скучив, мабуть...
Не буду ж я йому розповідати про лист Камницького! Тим паче що в мене з'явилася й міцніла впевненість: зовсім не Карибут був тим, хто відправив Камницького до Берлінгтонів. А той, хто хотів дізнатися про наявність документів. Карибут, схоже, і так знав. Мене, звісно, бентежать мамині слова, що якісь документи вже знищувалися. Та й зниклий мільйон про багато що свідчить, але це все лише підозри. Фактів немає, самі здогадки. Ось тільки кому-кому, а канцлеру точно не спало б на думку підробляти ці папери. Ні першого разу, ні другого. А от шукати їх — дуже навіть можливо.
— Однак це те, що поки межує з вигадкою. Ні, витанайзер працює чудово. Ви й самі могли в цьому переконатися. Але впровадження думок... це здавалося повною нісенітницею! Аж поки ми не отримали звістки, що московити щосили працюють у цьому напрямку.
— Але навіщо?
Канцлер сумно усміхнувся.
— А навіщо люди зазвичай ідуть на будь-які мерзенності? Влада, гроші... пристрасть.
— То вони хочуть створити таких агентів, чи що? Підміняти? Як мене... чи Артура?
Ханенко подивився вгору, де в переплетенні сходів і галерей з'явився чоловік, який нас уважно розглядав, і похитав головою.
— Упевнений, що вони шукають інше. Можливість впливати на розум. Навіщо зайвий раз комусь щось пояснювати, вигадувати, ліпити докази, не давати нікому знати правду про події, брехати в дрібницях і не тільки. Простіше взяти й одразу впровадити думку.
Навіть трохи похолов.
— Але що тоді виходить... Це страшно.
Він кивнув.
— Так і є. Але, на щастя, не дуже-то виходить це зробити. Те, що говорили наші люди, дозволяє з упевненістю про це сказати. Вони намагалися? Так! Вийшло? Не зовсім. Щось у них вийшло. Але тільки щось. Для чого вони навіть об'єднали потужність кількох ефіростанцій. Після чого стався сильний вибух у тій лабораторії. Сказати, в який день це відбулося?
Я знизав плечима, не зрозумівши сенсу цього запитання.
— Ну як же! Якраз у той день, коли на яхті її величності прогримів вибух. За свідченнями, стався ефірний викид або якесь невивчене явище. Багатьох людей розкидало на великі відстані від цієї лабораторії, причому це був не просто поштовх чи удар, це наче швидке переміщення, що нагадує рух кулі в каналі ствола пістолета. Спрямоване, але трохи розбіжне. Ураховуючи, що московити досліди свої проводили на живих людях, зокрема й на полонених, можна припустити тут зв'язок.
Якийсь час ми стояли мовчки. Та й що говорити, я намагався осмислити сказане. І не тільки зараз.
— А ця бідна жінка дійсно вкрала якусь дитину?
Канцлер кинув на мене уважний погляд. Але одразу не відповів. Знову поліз за своєю люлькою, але діставати не став, просто постукав себе по кишені.
— Мій секретар — людина неабияких талантів, мій дорогий Ейден... Пора, мабуть, звикати до цього імені. Знаєте, при цьому він так схожий на мене... А час же минає, минає... Я б хотів, щоб ви познайомилися. Придивилися один до одного. Ви могли б доповнювати один одного. І стримувати.
— Щось я зовсім утратив нитку нашої розмови.
— Нічого, потім згадаєте й зрозумієте. Розумієте, московити ж здебільшого просто дрібні злодюжки та шахраї. Якось так склалося, що їм ближче щось украсти, ніж щось зробити.
— Не сказав би, що вони мене сильно цікавлять.

Було чути легкий гул, яким би великим не було приміщення, воно не стояло порожнім. Усередині здіймалося вгору ціле переплетення металу й цегли, товстих труб, сходів, переходів... І, здається, я зрозумів, що це був за запах. Пахло олією. Соняшниковою, здається.
— Дарма, — зауважив канцлер і зупинився. — Подобається мені тут. Відчувається якийсь подих розвитку, прогресу...
— Швидше, запах олії!
Він здивовано глянув на мене.
— Так це і є прогрес! Ви хіба не знаєте? Ох, так... Запах цей не випадковий. Саме тут, на таких станціях, ми можемо отримувати ефіроструктуровану олію, яка потім використовується в тягоходах і тяговозах.
— Я думав, просто... гальмування ефіру, легкі вловлювання цього процесу... читав дещо, але не мав достатньо часу, щоб розібратися.
— Які ваші літа! — Ханенко усміхнувся і знову задер голову вгору. — Це гальмування ефіру виділяє чимало тепла, а його треба кудись дівати. Звичайна олія негайно закипить, юначе. Он, бачите? Там, угорі?
Я задер голову, там висіли якісь потворні, величезні металеві рами, наполовину приховані всередині.
— Ось там тепло відводиться рідким металом. А вже до нього підводять олієпроводи після ефірообдування. Так от... кілька прогонів — і ця олія набуває унікальних властивостей.
А я тут згадав мого доброго друга Фальконера.
— Значить, можна надавати будь-якій рідині будь-які властивості?
Канцлер розсміявся.
— Ні, поки що наш прогрес так далеко не зайшов. Так от, про прогрес. У Британії досліди з мнемуванням почали раніше, хоча це й було лише випадковим відкриттям. Однак, на наше здивування, досліди ці базувалися на ідеях нашого Рейленюка. Вони обійшлися без руйнувань, оскільки й не ставили великих завдань. Але ось якого висновку дійшли... теоретично! Викладки підтвердили й наші вчені. Під дією сповільненого, але спрямованого ефірного поля, подачею короткого, але потужного імпульсу виникало дуже дивне явище... людина в такому полі раптом пливла, розмивалася, з'являлися ніби її відображення.
Я із завмиранням серця і великою увагою його слухав. Тут, усередині цієї ефіростанції, наче повернувся до життя, став прямо як новенький. А вже те, про що він казав, і поготів викликало в мене неабиякий інтерес.
— Що ж це означає? — не витримав я.
— Це означає, дорогий мій Берлінгтон, що ви цілком можете ним бути!
— Перепрошую, але... як?
— Та про що я вам зараз толкую! — обурився канцлер. — Дуже схоже, що замість того, аби редуцюювати пам'ять одного в пам'ять іншого, московити якось спромоглися дуплікувати піддослідного! Ураховуючи, що вони мали неабиякий інтерес до Берлінгтонів, то вибір піддослідного не має дивувати. Ви й самі бачили реакцію вашого брата, Артура, коли я згадав про мнемування. Він знає, що з ним робили. І тому перебуватиме тепер під наглядом. Але побачите, що ваш брат трохи іншим виявиться не дуже задоволеним, навіть не підозрюючи про такий ось нагляд.
— А, так! Забув... Старший?
— Правильно. І це знову стане проблемою. Не те, що саме ви тепер старший, а те, як він до цього поставиться. Не звик він і навряд чи звикне.
Я потер своє вухо, яке почало неймовірно свербіти.
— Думаю, мені треба якось із ним домовитися.
— Ну, мій дорогий Ейден, ви, схоже, навіть щиро переживаєте за свого брата, але запевняю, набагато більше, ніж він за вас. Адже Артур ріс старшим, цього вже ніяк не виправити. Йому буде складно прийняти все це. Що ж, ви зможете повідомити йому радісну новину. Звісно, у тому разі, якщо ваші власні деякі особисті справи не залишаться лише незначним епізодом... а вони ж не залишаться, правда?
Він так дивився на мене, наче погрожуючи...
— Це... не тільки від мене залежить.
Канцлер подумав, потім знехотя кивнув, ніби погоджуючись.
— Так от, в обмін на визнання ним вашого першородства, яке він засвідчить власноруч, як належить... і у Баскомба! Лише тоді — ви відмовитеся від прав на активи Берлінгтонів. Зрозуміло вам?
Я просто витріщив на нього очі від подиву.
— Але навіщо? Артур розтринькає багато чого негайно...
— Тому що так треба, ясно вам?
— До речі, ви мені так і не відповіли...
Ханенко застережливо підняв руку.
— Ви не любите щось обіцяти заздарма, і це чудово. Але мені потрібна ваша відповідь. Ясна й чітка. Вам випав унікальний шанс. Я ж питав вас, наскільки ви удачливий? Є таке? Але це може тривати лише доти, доки ви щось ставите на кін.
— Та зрозумів я, пане вельможний канцлере, зрозумів. Це якось пов'язано з тим, що я — ефірне відображення Артура Берлінгтона?
Канцлер поплескав себе по кишенях, потім повернувся, глянув на супровід, що стояв удалині.
— Ходімо, годі нам байдикувати. Та й люльки мені бракує. До речі, не вельможний, а ясновельможний — через становище, мій друже. Як і ви — через своє походження та старшинство. Боюся, ви не зрозуміли. Ми не знаємо абсолютно точно, хто ви. Але мова не йде про відображення. Можливо, це він — ваше відображення, якщо на те пішло. Це не так важливо! Важливо інше! Вам випав шанс... Вона хороша, розумна дівчинка. У яку вклали багато часу й сил. Але вона заслуговує й на людське тепло, інакше ризикує перетворитися на щось дратівливе й зле. А це буде погано не лише для неї самої, а й для всієї держави. Скільки б не говорили про зниження ролі корони, вона поки що досить вагома. І потрясіння абсолютно зайві, розумієте?
Я задумливо подивився на нього, намагаючись не обганяти й не йти занадто швидко.
— Щось розумію, а щось не дуже. Звідки така довіра саме до мене, пане ясновельможний канцлере?
Він лукаво глянув на мене, потім розстебнув ґудзики на своєму сюртуку й задоволено видихнув.
— Уф... Так її немає, дорогий мій Ейден Берлінгтон...
— От дякую за ім'я. Треба буде вказати вас своїм хрещеним.
Ханенко весело розсміявся.
— Ну ні. Я ж вам розповідав про свого секретаря. Оце він щось бурмотів про ідентичність, але ім'я Іден здалося трохи невідповідним, як і Ідем. От і згадали про це...
— Близнюк, значить. Відповідний для чого...
Вийшовши зі стін ефіростанції, Ханенко зупинився, витягнув свою люльку з кишені й махнув нею своїм охоронцям. Ті негайно заметушилися, поки ми повільно йшли до карети.
— Я вже немолодий. І встиг нажити чимало ворогів, які тільки й чекають, коли можна буде мене звалити. А Олісаві потрібен буде поруч той, хто в міру нахабний, цинічний і прагматичний. А головне — для кого вона буде зовсім не королевою...
Привезли мене до особняка Берлінгтонів. Де, на моє щастя, уже не було жодного натовпу. Перехожі, ясна річ, ходили, а от зівак біля будинку — не було. Хіба що одна знайома постать обтирала своєю спиною наш паркан. Схоже, в очікуванні саме мене.
— Радий тебе бачити, Василю. Чого це ти не заходиш?
— Та от... — Щиглик завагався. — Думаю, чи треба.
Я із задоволенням вдихнув на повні груди свіже повітря. Як приємно дихати, коли при кожному вдиху тебе не хапає біль від потурбованих ребер.
— Слухай, я так і не подякував тобі. Якби не твоя кмітливість, то залишився б я там лежати зовсім холодний.
Василь якось розгубився й зніяковів.
— Та чого там... Ну так... Це я винен, одразу б уперіщив і все...
— Тому ти вже не сумнівайся, тебе там в образу Артуру ніхто не дасть.
Але Щиглик якось невпевнено пощулився.
— Не хочу вислуховувати... Свій куток, хоч який, воно краще.
Ляснув його по плечу.
— Васю, ти ж вільна людина! Та ще й он, геройська!
— Та ну його! Стільки ваші милості одразу побачити, та ще щоб хвалили!
— До речі, — я махнув рукою сторожу, який помітив мене, відчинив хвіртку й витягнувся, наче вартовий біля прапора, — а чого вони так довго тебе мурижили? Мене он взагалі не стали питати.
Щиглик почесав потилицю, зсунувши кепку набакир.
— Так, мабуть, не змогли пораненого. А потім уже... Ні, треба було одразу його приголубити, поки та краля ще нічого не розібрала. Як вона одразу за пістоль ухопилася!
Мимоволі згадав ці прикрі удари, наче металевий скрегіт і тупий біль.
— Я її трохи того, — знову зніяковів Василь, — оглушалкою шандарахнув від душі. А цей усе кричить незрозуміле...
— Хто?
— Та московит цей, Боков. Проклятим гіномирцем називав! Та ще й доплікатором.
Я засміявся.
— За що він так тебе?
— Мене? — здивувався Щиглик. — Та це він вас так приклав! Аж плювався потім у синіх... Вони навіть на службу знову кликали.
Здається, в особняку помітили мій прихід, оскільки й там почали відчиняти двері. Он навіть Шарлотта вискочила.
— Підеш? — запитав Щиглика.
— Ні, — відмахнувся він. — Навіщо мені знову лямку тягти. З вами цікавіше. Тільки це... пошукаю собі житло. Може, і Стефа приїде.
Я кивнув, дивлячись, як Шарлотта раптом зривається з місця і, підхопивши спідниці, біжить до мене легкими кроками.
— Добре. Я заплачу за квартиру, Васю, ти підходь потім. Московитів не всіх іще переловили.
Він приглушено розсміявся, але тут підбігла Шарлотта й кинулася мені на шию. А в мене аж клубок у горлі став...
Коли Шарлотта з Олісавою втекли — одна збиратися на прогулянку з кавалером, який виявився, за її словами, "не таким уже й тюхтієм, як на перший погляд", а друга — вести собак на вигул, ми з мамою залишилися у вітальні самі. Артур і не показувався, здається, він ще навіть не повертався.
Мама відпустила прислугу, сказавши, що може й сама налити чаю, якщо знадобиться. А мені їсти й не хотілося, після ефіростанції було сильне бажання тільки літати, хай і низенько-низенько... А ще щось треба було придумати. Якось довести нашу розмову до кінця. І для цього якимось чином зустрітися з Лісою. Чи Олі... Чи Савою? Дивна річ — ці імена. Ото в мене тепер їх взагалі цілий розсип.
— Не чекала я, що її величність так просто прибуде до нашого дому, — сказала мама, наче почувши, про що я зараз думаю.
Так, вона приїхала просто, а от мені з візитом у відповідь ще треба буде двісті поклонів по дорозі зробити. От як приїхати? Запитати, чи можу я побачити королеву?
— Скажи, а для тебе був... важливим цей приїзд?
Тут міг тільки зітхнути.
— Найменше мені б хотілося вляпатися в якісь палацові справи.
Правда, тоді й їхати нікуди не треба. Але тут така кумедна ситуація, що вже якщо ти сам навіть нічого не робитимеш, то стане лише гірше. Інші казна-що про тебе все одно понапридумують.
— Як ви познайомилися?
— Це важливо? — запитав я не надто задоволеним голосом.
— Ні, це просто цікаво, — усміхнулася мама. — Мені то вже точно. Особливо зараз, коли раптом виявилося, що в мене весь цей час був син, про якого я нічого не знала. Ейден Берлінгтон.
Я зітхнув, але не став це коментувати.
— Я витягнув її з води.
Мама здивовано підняла брови.
— Та випадково все вийшло! Просто випадково, запевняю тебе. Витягнув, а довкола ні душі. А вона ще й поранена була. Коротше, просто намагався допомогти.
— А потім просто залишив її й пішов?
Глянув на неї спідлоба.
— Ні, Гілберт привіз мене до вас.
— Але після того, як ти її залишив десь?
— Ну добре! Так, не хотів я і не міг їхати з нею сюди, до Києва. І потім... Ну хто я?
Мама трохи сумно мені усміхнулася.
— Як хто? Ти Берлінгтон! А ще Руссет по матері. Шляхетний, відомий рід. Цілком гідна партія. Навіть для Тудорів.
— Та не знаю я... - схопився з місця.
Але вона продовжувала усміхатися.
— І не треба знати... Але й не бійся, просто поїдь до неї!
Я подивився, як вона усміхається, подумав. Ні, все одно ж треба вирішувати. Тим паче... А це ж чудова думка! Хто краще збереже ці папери, ніж сама королева? Ну, або знищить їх, що теж було непоганим рішенням. Нічого з Берлінгтонами не станеться, якщо вони втратять свої королівські коріння. І так своїх достатньо. Владних і дуже давніх. До речі, про Берлінгтонів.
— Мамо, треба б і Сашка якось назвати справжнім ім'ям.
— Сашка? — здивувалася мама.
Вона зітхнула, подивилася кудись униз, потихеньку потираючи руки, наче їй стало зябко.
— Втім, ти правий! — підняла вона врешті голову. — Нехай вони отрутою плюються, але так буде справедливо.
— Хто? — здивувався я.
— Та твої тітки. Сестри твого батька. Вони вже готувалися подавати прохання на майорат за правом народження, в обох є сини, а тут ви з Артуром з'явилися, а ще Сашко... Та вони отрутою своєю просто захлинуться!
— Шкода. Тітки все-таки. Не чужі... — сказав і сам зупинився.
Ну як же! Які ж не чужі, вони-то якраз Берлінгтони... напевно. Не як батько, байстрюки. Чи як там називається син від іншого. Але що вдієш.
— Звичайно не чужі, — погодилася мама. — Стільки років мріяли про те, як мене звідси вигнати. Вже й кружляли тут, вже й ходоків відправляли. А тут така несподіванка... Ні, треба Олександра викликати й проводити через Палату. Але це згодом. Зараз же... почекай хвилинку, — вона встала й попрямувала кудись із вітальні, — я тобі дещо дам із собою до палацу, думаю, має знадобитися. Ти ж сам навряд чи здогадаєшся...