Глава 22. Не дозволено

— А чи є у камердинерів вихідні?
Реджинальд усе так само незворушно продовжував водити цією дивною хріновиною над моїми грудьми.
— Ось такий поганий господар тобі дістався, тільки зараз про це згадав...
— Якщо ви сподіваєтеся, що за моєї відсутності зможете втекти з ліжка, то марно.
Я закинув руки за голову і спробував умоститися зручніше... хоча лежати вже просто до смерті набридло. Це дратувало саме по собі, навіть боки починали боліти. Та й нудно було, ніде правди діти. Газети — хоч до рук не бери, а книжки... Від деяких одразу починало страшенно клонити в сон, інші не викликали жодного інтересу. Піти самому до бібліотеки й відшукати там щось вартісне мені не дозволяли, а пояснити, що саме я готовий читати, — не виходило. Догляд за садом? Управління стайнею? Якась "Історія життя пройдисвіта на ім'я дон Паблос"? Мені й власного прикладу вистачає, який уже там дон Паблос. Вірші мені й так приходять читати, це хоч кумедно — лежати й дивитися, як Шарлотта й Олісава декламують щось із таким виразом на обличчі, ніби самі це переживають. Вони навіть іще й співають! І грають. Але до рояля мене тягнути не схотіли, як я не просив. Та й він до мене не поспішав котитися. Здавалося б, минув лише вечір і ранок — а наче тиждень промайнув!
— Узагалі-то я просто з цікавості запитав, — заперечив я камердинерові, який узяв на себе роль турботливої доглядальниці й заповзявся знущатися з мене. — Адже щось не пригадую я в тебе вихідних. А це якось неправильно. І взагалі, день у тебе ненормований, то яка користь із високої платні, якщо її навіть витратити ніколи?
Реджинальд обережно скосився на мене.
— Сподіваюся, сер, ви не надумали зараз давати якесь інтерв'ю?
— З чого ти взяв?
— Здається, ви знову почали говорити про тривалість робочого дня.
— А тебе вона не хвилює?
— Чому ж, сер, це важливо. Але, прошу вибачити, якщо це здасться вам нісенітницею, проте часто сам рід занять уже накладає певні вимоги. Якщо покоївка буде заміжньою і матиме купу дітей по лавках, то чи зможе вона думати про роботу? І як може супроводжувати всюди свого господаря камердинер, якщо йому раптом знадобиться допомогти дружині з закупами...
Я замислився. Ні, про це я вже дещо чув, про деякі речі й сам здогадувався.
— Тому, — повів далі Реджинальд, — з одного боку, всі дивляться на челядь як на наближених до панів, які й одягаються, і тримаються відповідно, а ще й отримують більше, ніж чимало робітників на фабриці. Але не кожен і здатний на таку роботу. І не кожен готовий так жити, зовсім без родини.
— Розумію, — протягнув я. — А ще, майже не бачу літніх людей. Ну, твій дядько — то зрозуміло. Хоча стати дворецьким, гадаю, непросто. Та й сім'ї у нього теж немає... вибач, я маю на увазі, дружини не було.
Реджинальд трохи сумно кивнув.
— Буває, що одружуються, служачи в одному домі. Але не всі господарі з цим миряться, та й потім інші мимоволі цураються.
Я зітхнув.
— Так тобі скажу, Реджі, замислюватися над тим, як би всім зробити добре — не буду. Але ось із тобою ми цілком можемо домовитися.
— Усе ж таки вигнати хочете?
— До чого тут вигнати?
— Дякую за турботу, сер. Я б і справді не відмовився іноді від вихідного. Або навіть двох. Сестрі допомогти. Самим містом прогулятися.
Він навіть зупинився і якось аж замріявся.
— І з дівчатами також!
Потім ніяково кашлянув і заповзявся знову водити наді мною цим адаптивним регулятором чи активатором, не пам'ятаю точно назви. Мама навмисне посилала за ним до шпиталю, хотіла, правда, щоб вітанайлер привезли, але всі вони виявилися дуже дорогими й рідкісними, як і все цінне. Ну просто не можна було залишити без нього лікарню. А цей, як стверджували, теж корисна штука. Тільки от лежати під ним довго — нудно.
— Хочеш, відправимо тебе до Одетт. А, ні! Після наших там пригод вона нас на поріг не пустить.
Реджинальд тихо фиркнув собі під ніс.
— Та що з ними станеться, з усіма! Ліцензію не відбиратимуть, нема за що. Навпаки, вони ще й ціни підвищать. Влаштують якесь свято в масках. Як поліція вривається до всіх у номери і...
Я тихо засміявся, згодом і Реджі почав посміюватися.
— І, прошу вибачення, — він раптом завагався, — Але до Одетт... Сер, я на службі звик до шанобливого поводження. Леді... Вони...
— О! Леді вони, звісно ж, леді. Але ти вже тут сам гляди, коли так. Однак тобі все одно доведеться вийти, — сказав я вже серйозно. — Мені потрібно, щоб ти забрав один пакет із готелю, поки там номери ще за мною числяться. А потім сходив на пошту.
— Це важливо, сер?
— Це вкрай важливо, Реджинальде. Для мене — життєво важливо.
Він просто кивнув.
— Я вже трохи загубився в часі, не знаю, скільки там днів залишилося, перш ніж листа повернуть відправнику. Його треба забрати.
— Що мені з ними потім треба буде зробити, сер?
Я знову замислився. І справді. Питання зі зберіганням не вирішене. У домі тримати — все одно небезпечно. Хоч бери й закопуй на вулиці під деревом!
— Не знаю... Принесеш поки сюди, будемо думати. І необхідно з'ясувати, де там Василь. Чому досі не відпустили.
Реджинальд закінчив поратися з цим активатором і почав складати його у велику дерев'яну шухляду з ручкою. А я вмостився зручніше, підвівшись трохи вище, і взяв книжку, яку намагався читати. Якийсь роман про благородного сера Едварда Сеймура, одного з родоначальників королівської династії Русі. Але він поки що так важко йшов. Якісь англійські інтриги, боротьба за престол, Тюдори...
До речі, помітив заголовок газети, однієї з тих, що з упертою старанністю Реджинальд продовжував мені приносити. "Схоплено чесницю королеви, Ірину Тудор". Хм, вона ж, здається, троюрідна сестра королеви? То вони тепер стали Тудори? І Олісава, виходить, теж Тудор?
Як забавно виходить, чесниця ця знайшлася у Бокова. І як вони були пов'язані? Навіть речі він їй привозив, закохався і врятувати захотів? Чи це суто ділові стосунки? В одному номері... Як у мене... Ех. А ти йди геть, геть...
Ледве вийшов Реджинальд, як до мене зайшла мама. Вона й раніше тут бувала. Посидить пару хвилин і піде. Уже ні про що не питала, але це питання так і висіло в повітрі. Хто ти? Звідки ти взявся на нашу голову...
— Чи все гаразд? Чи не треба чогось?
— Тільки випустити мене з цього ув'язнення!
Мама усміхнулася.
— Увечері Артур пробіг повз мене весь схвильований. Ви з ним знову посварилися?
Я обережно взяв її за руку.
— Ні. Ми цілком нормально поговорили. Просто він вирішив, що у мене є деякі важливі речі.
— А вони...
— Та у мене навіть імені власного немає! Він упевнений, що раз у мене був ключ, то я міг відкрити сейф. Але там же був ще й літерний шифр!
Мама подивилася на мене уважно, а потім відвела погляд убік.
— На жаль, його поспішність уже не виправити.
Тепер я вже довго дивився на неї, поки вона знову не звела на мене погляд.
— Ви сказали, що він зробив помилку...
Вона вирвала руку й попрямувала до дверей.
— Почекайте! Прошу вас!
Мама зупинилася.
— Можеш казати мені «ти», якщо тобі так зручніше.
— Але чому ви не хочете, щоб Палата лордів зайнялася вивченням прав Берлінгтонів?
Я дивився їй просто в очі, побачив, як вона здригнулася, хотіла піти, але зупинилася. Намагалася щось сказати, потім передумала.
— Ви знаєте... — тихо прошепотів я, і її очі розширилися.
Мама ледве помітно кивнула.
— А ти? — поглянула вона напружено на мене. — Вони не повинні з'явитися, чуєш? Не можна нікому дати можливість ворушити це минуле.
Потім гірко усміхнулася.
— Чоловік уже знищував дещо, але воно як гідра...
І мама вийшла з моєї кімнати, а я відкинувся на подушки весь мокрий — просто раптом миттєво спітнів від хвилювання.
Це що ж виходить? Мама не дуже хоче про це говорити, але все одно... Вона знала? Про папери щодо прав Берлінгтонів на престол. Уже знищував? Господи, кошмар який! То ці документи можуть бути на кшталт тих розписок Едварда Берлінгтона? Коли щоразу приносили нову, але вже з більшою сумою? Стій! А чи не на них пішов цей мільйон, отриманий від продажу цінних паперів? Ох, ці ребра...
За деякий час Реджинальд відбув за моїм дорученням, до мене відправили цілий загін підтримки з бойовими собаками, але не встигли вони розв'язати битву за одну з моїх подушок, як нам повідомили, що знову прибули якісь лікарі. Точніше, прислали ще один активатор із військового шпиталю. Я вже собі просто всі нігті згриз, яке там читання чи собачки.
Але, виявляється, це ще й лікар прибув мене оглянути. Суворий такий, огрядний, увесь час утирався великою хусткою й нервово озирався на своїх супроводжувачів. Прибув він не сам. Активатор, під гарчання цуценят, заніс до моєї кімнати підтягнутий молодий хлопець, який виглядав так, ніби нещодавно змінив мундир на лікарський халат. Слідом увійшла якась дівчина в темно-зеленій лікарняній сукні, широкому білому капелюсі з невеликою такою марлевою вуаллю або маскою, як вона там називається. Я вже навіть і не дивився, лікар навис наді мною і видав сакраментальне:
— На що скаржимося, юначе?
— На життя! — тут же відгукнувся я, трохи роздратовано. — Он, дивіться за вікном, воно там цвіте і пахне, а я тут валяюся.
Здається, супроводжувачка лікаря тихо хихикнула, але мені було боляче повертатися.
— Так... А як йде загоєння? Давайте подивимося...
— Лісо, почекай поки, забери собак.
Я почекав, поки Олісава вийде, показавши мені язика, звісно ж.
— А ви так до всіх без попередження приходите? — вирішив уточнити я, тому що мені ніхто не казав, що чекаємо на візит лікарів.
— Чому ж, — сказав лікар, дістаючи відому трубку, щоб слухати, як там дихають, і вдавати, що розуміє нюанси цього пихкання, — Нас навмисне направили саме до вас, оскільки в канцелярії палацу переживають за ваше здоров'я.
Я розстебнув сорочку.
— Тут, бачите, все ще замотано, тож побачити щось складно. А канцелярії перекажіть спасибі, звісно. Розчулили до сліз. Турботливі люди. Так, напевно, канцлер зранку й запитав — чи не здох ще цей, як там його...
Лікар застиг, немов паралізований, а от його супроводжувачка раптом весело розсміялася і відкинула свою цю марлю.
— Гордію Саймоновичу, будьте ласкаві залишити нас, — сказала усміхнена Олісава.
Ні, вже зовсім не сестра. А королева.
Лікар миттю схилився в поклоні й вийшов. А я так і залишився лежати таким собі пораненим героєм на подушці, якого прибула рятувати сестра милосердя.
— Хороший... герой! — сказала ця сестра, ставши біля мого ліжка й уперши руку в бік. 
Формена сукня медичного персоналу їй личила, хоч і була досить суворою. Очі з-під капелюшка променилися радістю, яка відгукувалася в мені неясним почуттям.
— Вибачте, — вирвалося у мене, — А у вас не буде з собою зайвого квитка?
Олісава заплескала очима, усмішка зникла з її обличчя.
— Якого квитка? — трохи розгублено запитала вона.
— На тяговоз.
— Але... Навіщо?
— Мені ж вигнали. Треба терміново виїжджати.
Тут королева нахмурилася і зробила крок уперед.
— Ви! Ви просто неможливі... Так, дайте мені відповідь, чому ви туди самі полізли?
— Куди? У поїзд?
Вона мало не тупнула ногою.
— Припиніть! Туди, за Іриною!
— Так я ж не знав, що вона там! Та ще й готова негайно почати стріляти. Так би квітів захопив!
— Базіка! Тоді навіщо ви там опинилися?
Я зітхнув і застебнув сорочку, намагаючись не скиглити при рухах руки.
— Шукав там того московита.
Королева зробила ще один невеличкий крок уперед і трохи насупилася.
— А хто була та жінка?
Хотів був зробити здивований вираз обличчя, але здалося, що зараз зовсім не до жартів, аж надто уважно й серйозно Олісава чекала на мою відповідь.
— Це важливо? — ну не вмію я відповідати на прямі запитання, що тут поробиш.
— Так! — тут же скинулася королева, а потім так само швидко додала, — Мені важливо знати, чи впізнала вона мене. Не хотілося б зайвих розмов.
— О, не турбуйтеся, розмов не буде. Я б не став з нею про це розмовляти.
— Хто вона? Вам? — ще ближче підійшла Олісава, ставши практично поруч із моїм ліжком і навіть завмерши в очікуванні відповіді.
— Її родич — мій діловий партнер. І її прихід...
— Так-так! У такий час! Самій! Без супроводу! У номер!
Було у мене відчуття, що за неправильну відповідь я можу отримати зараз ще чимось важким. А при цьому, яка відповідь буде неправильною — навіть не уявляв. Дивився на неї, в ці широко розплющені очі, в яких застигло дивне очікування, на цей симпатичний носик, світле пасмо, що вибилося з-під широкого капелюшка, і мені раптом стало якось тепло в грудях.
— Бачиш, дорога моя королівно, це ж просто довіра. До мене можна приходити в номер і... нічого! І мені здається, я мав можливість довести, що не кидаюся на вродливих дівчат, навіть якщо вони не дуже одягнені й зовсім безпорадні...
Олісава раптом сіла на краєчок ліжка й схопила мене за руку.
— Це... Це я... пам'ятаю. Відчуваючи до свого рятівника велику прихильність, я не можу не хвилюватися за його долю. Тому й хочу знати, хто перебуває в його оточенні...
Тут двері до моєї кімнати відчинилися без стуку, і в них просто увірвалася Шарлотта.
— Чому там перекрили виїзд і кричать...
Вона просто завмерла на пів кроці й невіруюче дивилася на Олісаву. А та повільно піднялася і трохи невпевнено їй посміхнулася, явно не знаючи, що й сказати.
— Лотко, закрий двері й теж не шуми, — попросив я швидко.
Шарлотта машинально зачинила двері, рот її привiдкрився, але вона швидко оговталася і схилилася в поклоні:
— Ваша величносте, це велика честь для нас.
— Облиш, Шарлі, — спробувала усміхнутися Олісава, — Не треба церемоній.
Шарлотта випрямилася, але її погляд бігав від мене до королеви, і вона все ніяк не могла зрозуміти, ні як їй поводитися, ні що їй робити.
— Невже перекрили вулицю? — підняв я брови.
— Я рада тебе бачити, — сказала Олісава.
— Я... теж, — вичавила з себе Шарлотта.
— Сподіваюся, у тебе все добре.
Шарлотта здивовано на неї подивилася, а потім раптом як засміється, прикривши кулачком рот. Та так заразливо, що ми не могли не приєднатися. Тільки у мене тут же заболіли ребра, і я, закашлявшись, спробував швидко заспокоїтися.
— Звичайно, все добре! — не могла зупинитися Шарлотта, — У мене раптом виявилося два однакових брати замість одного, розбіглися всі наречені, а ще все місто шепочеться за спиною. Але це ж дрібниці! Тепер зате можу пишатися...
Олісава сміялася, але тепер і вона посерйознішала.
— Краще вдавати, що мене тут не було.
— О, ваша величносте! Я це чудово вмію робити! Уже років п'ять.
Королева, здавалося, зніяковіла.
— Але це не я відмовилася...
— Звичайно! — рот Шарлотти скривився в гіркій усмішці, — Це все я сама...
І вона попрямувала до дверей.
— Шарлі! Стій! — королева, здається, навіть ступила за нею, ніби намагаючись зупинити, — Мені... Мені дуже шкода.
Шарлотта зупинилася, подивилася на неї, нервово усміхнулася, потім відважила дуже елегантний глибокий уклін, якому будь-який придворний позаздрив би, і рішуче вийшла.
Олісава завмерла, дивлячись на зачинені двері.
— Ось сама бачиш, — спробував я її якось розворушити, — З ким живу. Чого прийшла? Чого шуміла?
Вона повернулася до мене, на лобі її застигли дві глибокі зморшки, здається, що вона сильно засмутилася.
— Так... Навіщо ж до вас приходила... родичка вашого ділового партнера, — раптом, ніби струснувшись, запитала вона.
Ох, господи! І це я ще скаржився, що мені нудно лежиться. Ось і терпи тепер!
— Так сталося, що дізнавшись про мене деякі новини, вона поспішила, щоб допомогти.
— Допомогти вам? Ви їй так дорогі?
— Боюся, що ні. Їй дорогі лише деякі справи, які склалися у родини.
— Але хто ж вона? Ви весь час уникаєте відповіді, — королева знову підійшла до мене.
— Хіба це важливо?
— Хто вона? Для вас? — вона дивилася на мене, немов крізь ствол пістолета, у мене навіть занили рани на грудях.
Хотів і сам занити, але не вийшло.
— Ваша величносте, це стара знайома Артура Берлингтона.
— А, так ви все-таки визнаєте, що не він?
— Я визнаю лише те, що зовсім не знаю цього. Але якщо є хтось, хто стверджує, що він Артур Берлингтон, то я не можу з цим сперечатися.
Вона помовчала.
— А чому ви не поїхали?
— Тому що тут є люди, які мені дорогі й кому потрібна моя допомога. Нехай я й невідомо хто.
Олісава зітхнула і присіла на ліжко.
— І хто ж ці люди?
— Моя родина... ті люди, яким потрібна допомога. І, звичайно, та, якій я ненароком допоміг, але навіть тепер не знаю...
Вона схопила мене за руку, і мені раптом захотілося скочити й обійняти її...
Але тут, як зазвичай буває в сентиментальних романах, у коридорі почувся шум. Різкі голоси. Навіть, я б сказав, занадто різкі й гнівні.
Я швидко витягнув пістолет з-під подушки і сунув його Олісаві.
— Сховайся, там кімната!
— Але...
— Швидко! — гаркнув на неї, зробивши таке обличчя, що вона, навіть не заперечивши, рвонулася туди, бо двері до моєї кімнати раптом отримали явний копняк, а потім хтось із прокльонами їх розчахнув.
— Та ви збожеволіли! — крикнув хтось, чи то мама, чи то Шарлотта, я не зрозумів хто, зате побачив, як в кімнату ввалився Гілберт.
І в якому вигляді! Мундир розхристаний, весь червоний, волосся скуйовджене.
— Де він? Де ти, мерзотнику? Я вимагаю пояснень!
— Ну давай! — сказав я йому, поки в дверях виникла штовханина, а потім він рвонувся до мене, так що за ним трохи не ввалився чи то лакей, чи то супроводжувач того лікаря.
— Як ти посмів? Як ти міг?
Гілберт вивищувався наді мною і тряс руками.
— Та годі тут істерики розводити, — чомусь я став абсолютно спокійним.
Я-то думав, щось знову з королевою пов'язане, а тут усього лише Гілберт.
— Що ти тут лежиш? Ось чому, я тебе питаю!
— Ви! — вигукнула тут мама, стоячи в дверях у сильному хвилюванні, і перед нею навіть усі розступилися, — Прошу вас, Станіславе Гілберте, негайно залишити мій дім! І бачити вас більше не бажаю!
— Але я... Ні! Я все дізнався!
— Мамо! — я теж підвищив голос, — Нехай скаже! Цей чоловік називав себе моїм другом.
— Ні! Не тебе! Який з тебе друг! — Гілберт був на себе несхожий від люті.
— І правда, який. У всякому разі, я не вривався до тебе в шпиталь, коли тебе підстрелили.
Станіслав гнівно ступив уперед, але тут до кімнати ввалилися одразу кілька наших лакеїв з Олівером на чолі, а це були міцні такі хлопці.
— Залишіть цей дім! — різко повторила мама.
— Прошу вас! — вигукнув я, — Наш бравий полковник здійснив такий рішучий маневр, отож-бо хочеться почути, що стало його причиною.
Гілберт косився на маму, але почувши мене, знову звився, як ужалений.
— Ти так натякаєш, що я тобі зобов'язаний? Нехай так, не сперечаюся! Але не тобі, а Несвицькому!
Я дивився на нього, мені багато чого хотілося сказати, але я просто вимовив:
— Причина!
Він різко провів рукою по волоссю, ніби бажаючи видерти з нього жмут побільше, подивився навколо порожнім поглядом, а потім, трохи заспокоївшись, кинув:
— Мені розповіли, що ти їхав з нею до Києва. В одному... разом!
— Справді? — трохи здивувався я, — І хто ж це сказав?
— Не треба брехні! Вона сама була там!
— Невже? От прямо сама була й бачила, як ми разом їхали з Одеси до Києва?
Лакеї тихенько розійшлися по сторонах, готуючись, мабуть, хапати цього буйного полковника, якщо зовсім розійдеться. Шарлотта, здається, когось із них навіть підштовхувала вперед, щось гнівно шепочучи.
— Яка дурість! — раптом сказала мама, — Ми їхали разом!
— О ні! — розплився в злій, кривій усмішці, схожій на оскал, Гілберт, — Аліана сіла на іншій станції, щоб її не помітили...
— Та вони просто переплутали номер вагона, бовдуре! — не витримав я, — І Реджинальда не було, інакше б він їх не пустив. А коли все з'ясувалося, негайно перейшли у свій.
— Але ти казав, що ніколи її не бачив! Це чому?
Я щосили стиснув книгу, але потім знову спробував заспокоїтися. Навіщо переживати?
— А ви зараз тут кого питаєте?
— Що?! — здивувався Гілберт.
Усі вставилися на мене, немов на хворого.
— Так-так! — підвівся я на подушках, — Ви ж самі привселюдно оголосили мене самозванцем. Для вас я — не Артур.
— Що? — тихіше перепитав він.
— Я мовчав, щоб урятувати її від ганьби, яку ви зараз самі ж і роздмухуєте. Потрібно визначитись нарешті, ви прийшли до мене як до друга за правдою чи як до ворога — просто вихлюпнути ревнощі? Якщо для вас я Берлінгтон — йдіть геть, не зобов'язаний перед вами звітувати. А якщо самозванець — то біжіть звідси іще швидше, які до мене питання? Цей самозванець може взагалі послати вас...
— Максиме! — обурено вигукнула Шарлотта.
Гілберт, витріщивши очі, дивився на мене, як я розмахую книгою перед самим його обличчям. А потім тихо, але дуже похмуро сказав:
— Я можу й невідомого закликати до відповіді! Якщо він не боягуз!
— Боягуз? — верескнула Шарлотта і вилетіла вперед, — Та ви прийшли до пораненого з погрозами!
— Шарлотто!
— Леді Берлінгтон!
— Який герой! Сховаєшся за жіночими спідницями чи просто втечеш? — лютував Гілберт, — Стережись, я можу не просто викликати, а навіть чекати на тебе зі зброєю...
Лакеї зробили крок, чекаючи лише кивка мами, ще якісь люди товпилися в дверях.
— Тихо! — раптом пролунав владний голос королеви.
Її спочатку не почули, але вона раптом так голосно крикнула, що всі миттю зупинилися. І тепер здивовано витріщалися на неї.
— Ваша величносте? — невіруюче запитала мама.
Гілберт схилився в поклоні, решта, нехай і не одразу, але наслідували його приклад.
— Здається, мені почулося щось на кшталт виклику на дуель? Чи не так, Станіславе Гілберте? На заборонену ще моїм батьком дуель! Мені, можливо, теж цікаво було дізнатися, з ким роз'їжджав цей пан, але...
— Знаєте що! — тут голосно сказав я, — А давайте ви самі підете й запитаєте цю дівчину. І її тітку. І... з ким вона там ще була.
— Ти приходив до неї! Нещодавно! Мені Дуня все сказала!
— Хто? — здивувався я, — Дуня? Так це ти їй повірив? Друг, кажеш... Наречений, кажеш? Чув коли-небудь про таке слово — довіра? Якщо ти не вмієш довіряти, то про що взагалі говорити? Чому б вам не запитати у неї самої? А то чиїсь слова злі завжди вагомішими виявляються. І як бігати по... балах, так питань у тебе немає. А тут... ні-ні, нехай вона сама розповість. Наречений же ви їй... ось тут королева, нехай її величності й відповість, як на сповіді! Ось ідіть і запитайте!
Здається, трохи зніяковів не тільки Гілберт, а й сама королева. До якої швидко пробився і став поруч той самий чоловік, що приніс шухляду, разом із лікарем. Це не спальня у мене, а якийсь вокзал, їй-богу! Дайте мені ще гудок, я б так зараз у нього дунув...