Глава 21. Кому ти потрібен

— І ось це світло від мене відходить, і я думаю — все, кінець! Дострибався!
Я подивився на слухачів, облизав пересохлі губи й повів далі: 
— Чомусь так узяв жаль. Ні, не за собою! Стало жаль, що більше ніколи не побачу...
— Що? — вигукнула, щойно я зробив навмисно паузу, заворожена медична сестра в темно-зеленій форменій сукні та з білою хустинкою на голові, а друга вмить поклала їй руку на плече, наче заспокоюючи.
— Так! — підкрутив вус мій сусід і підмигнув мені. — Що?
— Як що? — удавано здивувався я. — Звісно, мені стало жаль, що я не зможу більше побачити таких чудових дівчат! Тільки заради цього й довелося повернутися! І навмисне потрапити сюди...
— Це тут що таке?
Різкий голос змусив усіх нас аж підскочити від несподіванки. Вкрай незадоволений старший лікар лікарні — кумедний тип із волоссям, що стирчало в усі боки від облисілої верхівки, з носом-картоплиною та сердито підтиснутими тонкими губами — швидко зайшов до нашої палати.
— Чого це ви тут сидите і вуха порозвішували?
Сестрички вмить схопилися і за секунду випарувалися з палати, кинувши на лікаря промовистий, але аж ніяк не прихильний погляд.
— А, це ви! Ну, звісно! Цей теревенитиме навіть під наркозом...
Я зробив ображене обличчя.
— Звинувачуєте ви мене, пане добрий. Вас переговорити — ще треба вміти!
Лікар підійшов до мого ліжка, яке так і забули висунути з цього обплутаного всілякими трубочками та металевим плетивом круглого апарата, по суті, просто великого шматка труби, у яку запхнули пацієнта. Мене.
— Ви навмисне їх відволікаєте, щоб довше вітаналер затримувати? — бурчливо запитав лікар, сам заповзявшись крутити якісь важелі та верньєри.
— Знову неправда ваша! — обурився я, поки він зсував цю трубу з мене або, точніше, мене з труби. — Самі ж призначили лежати в цьому непотребстві...
— Що? — підскочив лікар і навіть трохи стукнувся об цей свій вітаналер. — Та щоб вас! Непотребство? Тут стільки пацієнтів його потребують, а він, бачите...
Я навіть здивувався.
— Мене потребують?
— Ви ж бо кому здалися! — рявкнув лікар і заходився відтягувати цю трубу далі, але вона не дуже воліла рухатися, а тим паче повертати.
— Ну от! — звернувся я до свого сусіда, який беззвучно реготав, дивлячись на нас. — Вигнав звідси дівчат, а тепер каже, що нікому не потрібен...
Лікар буркнув щось нерозбірливе, потім вискочив у коридор, устиг покликати... ну, або нагримати на когось, а тоді повернувся до нас, уже трохи спокійніший, але все ще червоний від обурення.
— Послухайте, як вас... фон Штігліц! Я розумію, що вам, фінансистам, багато дозволено, коли за все заплачено, але майте ж совість!
Я здивовано дивився на лікаря, не розуміючи, до чого взагалі він веде.
— Здається, ми з вами не зрозуміли один одного. Ви вирішили, що я сам, особисто, встав, знайшов цей ваш вітаналер і захопив його в приватне користування, відібравши у інших стражденних?
Лікар став уже геть багровим. Отак уся кров у голову вдарить, не до добра це...
— Ні, пане Штігліц! Мова про те, що вам виписали нову корекцію, а судячи з вашого стану, ви її взагалі не потребуєте.
Дивлюся на нього і не знаю навіть, що відповісти. І тут мене крайнім зробили.
— Послухайте, лікарю. Я ж не медик, у цих ваших вітаналерах не тямлю і скільки там чого треба — гадки не маю! Тому ваші припущення...
— Образливі! — втрутився тут сусід.
— А ви, Прицько, уже мали б бути на інгаляціях!
Сусід обурено потикав у свою забинтовану ногу, але лікар відкинув усі заперечення:
— От і варто було нагадати персоналу, щоб не вуха розвішували про діяння славного Насреддіна чи казна-кого, а виконували свою роботу. Віро!
От що за людина, прийшов і все зіпсував, на всіх нагримав...
— З чого ви взяли, що я когось просив? І чому вважаєте, що не потребую? — запитав я лікаря, коли Прицька і вітаналер повезли, а лікар теж намірився дати мені спокій.
— Вас до нас доставили з чим? Пораненнями грудей? Руки? Але зараз стан ваших ран такий, ніби це сталося вже багато днів тому. Та й із поламаними ребрами ви б тут дівчат так не розважали. А ви, бачте, цілком собі живий, здоровий і навіть на місці всидіти не можете.
— То моя в чому провина?
Лікар зітхнув. Дістав якусь металеву ложку з кишені халата, подивився на неї, а потім знову сховав назад.
— Ваша правда. Я погарячкував, тож прошу мені вибачити. Просто у нас багатьом потрібен вітаналер, а я подумав...
— Але що воно таке, цей вітаналер?
Чесно кажучи, я й справді думав, що мені кінець. Здавалося, що кірасу цю пробило мало не навиліт — і все, прощавайте. Але ні, оговтався в лікарні, у такій ось трубі, потім заснув. Знову прокидався на короткий час, бачачи лише лікарів.
— А ви не знаєте?
— Навіщо б я питав... Утім, якщо ви не можете...
— Ні, чому ж. Я навіть зі студентами працюю, ті й не такі питання ставлять. Усе просто. Кожен із нас має не лише м'ясо та кістки, а й ефірне тіло. Або, якщо хочете, спогади. Про те, яким ви були секунду тому, до того як куля зачепила ребро. Це ваша норма. На жаль, саме тому не можна отак узяти й помолодшати років на двадцять. Коли ми засуваємо вас усередину, ви чуєте гудіння. Це не просто шум. Ми створюємо вібрацію, яка змушує ваше тіло буквально згадувати свій цілісний стан. Прилад починає ганяти акустичну та магнітну хвилю. Але ці вібрації — не просто звук, це перебір, як на музичному інструменті. З пошуком свого роду ключа, що відчиняє двері до вашого тіла. І добре, якщо є акватира — вважайте, пощастило: там запечатаний мнемоіндуктивний імпульс ваших рідних. Їхня воля, їхня пам'ять про вас, їхня любов. Розігнаний ефіром мнемоімпульс проганяється крізь тіло навіть без підбору, і спрацьовує тунельний ефект. Просто робить фізично близьким до того, яким вас хотіли бачити. Звісно, для цього треба зупинити кров, можливо, і зшити рану, зрештою, просто привезти сюди.
Лікар спохмурнів, перевіряючи налаштування.
— А от якщо сирота або когось на вулиці підібрали — тут складніше. Тоді потрібен перебір, пошук, тривале випромінювання хвиль, що, на жаль, подовжує перебування в апараті та зменшує ефект. Ми даємо на резонатор звичайний донорський збір. Здорову норму. Але приладу складніше оперувати тонкими енергіями, він починає грубо вганяти тілесні частинки до стандартного стану. Це і болючіше, навіть може трусити, як у лихоманці, але ефект той самий. Загалом вітаналер — це потужний резонатор. Розумієте? Він бере ефірне тло самого тіла. Навіть якщо людина не має нікого, хто б за нею плакав, її плоть має пам'ять і жагу до життя. Кожна клітина прагне бути цілою і здоровою, оскільки прилад уводить її в такий стан гармонії.
— А я?
— Ви? — лікар зупинився вже в дверях, пожував губами. — А ви якось швидше все собі відновлюєте. Звісно, під вітаналером, але втім це факт.
— Так ось чому дівчата...
— Тьху...