Глава 19. Коли не чекають

А готель у Надін виявився кращим, ніж мій. І більшим, і сама будівля гарнішою. На першому поверсі розташувався великий ресторан, де невеликий оркестр грав легку музику для відвідувачів, а мармурова підлога в холі була нітрохи не гіршою, ніж у палаці. І службовців більше, і лівреї у них були багатшими.
І на поверх до постояльців не пускали, не те що в мене! Втім, я не сильно засмутився. Ні, було бажання прийти несподівано і теж щось комусь зіпсувати, але це, ймовірно, лише ревнощі в мені говорили. Легкий жаль, який, втім, уже давно минув. Тому просто написав на візитці: "Втратив 5%, прошу повернути". І відправив у номер Надін посильного з цією карткою.
А сам сів у холі на м’який диван. Глянув одним оком на стопку газет, але не став їх у руки брати. І так за заголовками видно, що пам’ятають. Зате мене зацікавив товстий каталог товарів, які можна замовити поштою. У мене ось досі на цьому ланцюжку до жилета нічого немає. А має бути там годинник, щоб за ним звірятися, а не всіх навколо питати. І я з великою цікавістю його пошукав. І навіть знайшов, але ось записати б десь цю адресу, де він продавався. Або щоб написати їм. А у мене ще й блокнота з ручкою-самопискою немає. Просто в маєтку все було в кабінеті, та й тут, в особняку, також, ось і не виникало питань. Але тепер я виставлений же з дому, ось і доводиться замислюватися. Шкода, такий каталог із собою не потягаєш, хоча ним же теж десь можна розжитися.
— Мілорде? — до мого крісла підійшов мій старий одеський знайомий.
— А що так? — не поспішаючи відклав я цей збірник, — Чому сьогодні ти замість мадам, Жакобе?
Цікаво, що одягнений він був значно краще, ніж в Одесі. І вже не так походив на слугу.
— Мадам зайнята. І просила без потреби не турбувати, — та й говорив, як погляжу, зовсім іншим тоном.
— Он як! — розсміявся я, сподіваюся, не сильно натужно.
Подивився, як він стояв, прямо, впевнено, вже не так угодливо, як на Садовій. І стало по-справжньому смішно. Це костюм так змінює людину, чи людина, змінюючись, уже просто не може залишатися в ньому колишньою?
— Ну тоді доведеться тобі їй повідомити, що скоро не буде ні п’яти, ні навіть дев’яноста відсотків. Взагалі може не бути вже нічого, ні у тітки, ні у дядька. Особливо якщо хтось не буде зацікавлений у збереженні наявного стану.
— Давайте я все передам, вона, можливо, знайде час, щоб спуститися...
— Ні, Жакобе. Я не збираюся чекати. Мені була обіцяна рекомендація в одному будинку. Де дуже люблять призначати різні побачення. І без цієї рекомендації мені взагалі доведеться розмовляти лише тільки з паном... родичем твоєї пані. І то, якщо я порахую для себе це потрібним. Ясно?
Гнів раптом спалахнув у мені з такою силою, що я миттєво схопився на ноги і з труднощами втримався, щоб не заїхати кулаком по цій нахабній пиці. Здається, хтось порахував, що тепер має право вести зі мною так, ніби я у них прохач. І слухняно буду бігати хвостиком.
Не озираючись і нічого не бажаючи слухати, я покинув цей готель і покотив уже додому. Та й чорт з ними! Кину все, зберу всіх, кого зможу, і засяду біля будинку побачень. А приїде Боков, тоді спробую його схопити на виході. Раз один лорд Берлінгтон може буянити в борделі, чому б другому його в цьому не підтримати? А то що ж це ми так з ним схожі, а поводимося по-різному. Ні, дзуськи!
Дорога промайнула повз в одну мить. І, хоч мій готель не міг похвалитися розкішшю і помпезністю, все ж він був по-своєму непоганим. А головне, тут мене чекали.
— Він приїжджав вдень, сер! — Реджинальд виглядав трохи втомлено, але ця втома ніяк не позначилася на його підтягнутості, тільки на його одязі, який був трохи більш запиленим і м’ятим, ніж зазвичай.
— І де вас шукати — не знали, — додав Щиглик, який здається спав перед моїм приходом, у всякому разі, він тер собі очі і намагався втриматися, щоб не позіхнути.
— А я знайшла квартиру, — посміхнулася Іванна і з гордістю подивилася на Уляну.
Та ж, трохи перелякана, дивилася на всіх навколо з напіввідкритим ротом. А від мене намагалася триматися подалі.
— Ти тут що робиш? — запитав я її.
— Панна Шарлотта розпорядилася.
— А чому не Христина?
— Вона сьогодні супроводжує панну і вашу матушку. Їх запросили.
— Ось як? Той хлопець, Альгердіс?
Камердинерка кивнула і застигла, стискаючи свої великі пальці рук всередину кулачками і не знаючи, куди подітися.
— Гаразд. Ви поки йдіть, готуйте... панночку, — кивнув я на Іванну, і всі захихикали, ніби я з’язвив дуже смішний жарт. Всі, крім Реджинальда.
— Привіз багато жіночих речей. Кілька баулів. І поїхав.
— Ось як? — як папуга повторив я і, пройшовшись по кімнаті, став біля вікна, розглядаючи вулицю. Вечірню, темну, але таку загадкову у світлі ліхтарів.
— У нас же ще там термін оренди не вийшов. Значить, можемо поїхати.
— Вам там ніяк одному не можна, — зауважив тут Щиглик, — Ентот точно не один буде. Тихо не пристукнеш.
Хотів взяти у Надін рекомендацію і якось домовитися з господарями цього борделю. Але тепер чого вже... Доведеться обходитися своїми силами. А їх не так багато.
На вулиці повз готель їздили карети, миготіли тіні людей у світлі ліхтарів.
— Якщо ми його побачимо, то тільки з близької відстані. Тому потрібно спочатку зайнятися кучером.
— А ежели пістоль у нього будя? — підняв брову Василь, — Пульнути могет. І я тут зметикував...
— Взяти поліцейську бляху, — запропонував тут Реджинальд.
— А де я її тобі візьму? — повернувся до нього, — Магерко думаєш дасть? Знову його вночі шукати, умовляти. Тим більше, Боков і поїхав звідти. Навіщо йому було везти жіночі речі?
— Надягне і айда, — вищирився Щиглик.
— Та він і так всюди спокійно їздить, — резонно зауважив Реджі.
— Речі, маю на увазі, для тієї дами, яку він привіз, — згадав я, — Схоже, вона там серйозно облаштовується. А ось Боков...
— Так він знову ввечері повернувся, сер! І карету свою відіслав.
— Що? Що ж ти мовчав!
Реджі незворушно подивився на мене.
— Я доповідав вам, мілорде, чим ми займалися.
— Добре-добре! Значить, він там. І надовго! Тоді нам терміново потрібно туди!
Тут Щиглик схопився з місця.
— Так я що кажу! Він до, притягнув все-таки, — він пішов до якихось мішків, які лежали в кутку, і взявся розв’язувати один з них, — Ледве допер сюди, навіть пускати одразу не хотіли, оглоїди.
— Що там? — примружився я.
У мішку щось блиснуло вороненим металом.
— Так від кіраси!
— Кіраси? — здивувався я, — Ні, ідея так-то непогана. Увійти туди бравими красенями в парадних мундирах, а потім зробити вигляд, що напилися, і почати вдиратися до всіх поспіль. Ти це запропонувати хотів?
Щиглик перезирнувся з Реджинальдом і потім невпевнено кивнув.
— Ну, майже...
— Інше?
— Я просто хотів надіти її, раз підемо на них. Раптом пальнути встигнуть.
Так, тут було про що задуматися. Що стріляти почнуть — це дійсно можливо. Але ось кіраса...
— Під сорочку її не одягнеш.
— Навіщо сорочку? Зверху сюртука кірасу, а на неї плащ. Хто вночі помітить? А мені вже допомагала. Та й не з гвинтівками ж вони там будуть!
І вірно. Від пострілу в упор з пістолі цієї може і витримати. Хотів вже було похвалити за ініціативу Василя, але тут у двері постукали.
— Ні, ви подивіться, який цей номер зачарований, — пошепки обурився я, вже з пістолетом у руці, — Не встигнеш сюди прийти, навіть ні полежати, ні чай попити...
— Відкрити? — подивився на мене Реджинальд, і я згідно кивнув.
Щиглик став над своїми мішками, немов захищаючи їх від небезпеки, а Реджі розчинив двері, і в номер повільно увійшла Надін. І тут, здається, ми змогли один одного здивувати.
Вона трохи розгублено подивилася на Реджинальда, що завмер біля дверей, потім на Щиглика, що застиг над своїми мішками, губи у неї сіпнулися в посмішці, коли вона побачила мене з пістолетом у руці. А тут ще вилізли ці дві цікаві дівчини, одна з яких була лише в корсеті і тут же зникла назад у спальні.
— Який цікавий... добрий вечір, — Надін зупинила на мені свій погляд, — Здається, я не зовсім вчасно.
Я незворушно засунув пістолет назад у кобуру, махнув рукою Уляні, щоб пішла, і зупинив жестом хлопців, щоб залишилися.
— Не те щоб зовсім не вчасно, але справ у нас чимало, це вірно.
Якщо зараз ще з-за рогу вискочить королева і крикне: "Ага! Ось я вас і застала!", я вже не здивуюся.
— Тоді не затримаю надовго, — чарівно посміхнулася всім Надін, але підійшла до мене ближче.
— Ти одна? — запитав я. Не знаю навіть, навіщо.
— Я вже давно не буваю одна, — відповіла вона мені, не знаю, правда, на що.
— Тоді викличемо тобі візника.
Брови її здивовано злетіли вгору.
— Ти мене вже проганяєш, а як же...
Якомога м’якше і добріше їй посміхнувся.
— Час минає. Нам ще дістатися потрібно.
Вона схилила голову набік, подивилася на Реджинальда і Щиглика, які зробили вигляд, що вони ось дуже сильно захоплені розгляданням стін, стелі та мішків під ногами.
— Добре, — кивнула вона, — Тобі достатньо буде сказати Одетт, що ти постачальник кращих вин, від Узбережжя і до самої Радості. А після зробити так...
І вона зробила рух рукою, ніби викинула кілька пальців, а потім скрутила дулю.
— Запам’ятав?
— Одетт? Це господиня?
Я спробував повторити ці рухи, і через деякий час у мене вийшло.
— А головне, за клопіт не забудь залишити грошей. Тут немає благодійності.
Я знову пробурчав під ніс усі ці слова, а зовсім не про чиюсь жадібність, і ще раз покрутив пальці. Головне, не зламати б їх, а то незручно вийде.
— Але що ти мав на увазі, коли...
Не дав їй договорити, просто взяв за руку і трохи відвів убік.
— Невдовзі буде порушено питання про скасування Привілеїв.
Зіниці у неї розширилися, але більше вона ніяк не виказала своє хвилювання.
— Це точно?
— Точно. Але не зовсім. Остаточного рішення поки немає. Цілком можливо, що постараються якраз зробити так, щоб нею займалися виключно лорди. Якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
Вона помовчала, подивилася на мене задумливо. Нарешті відповіла:
— Нехай дядько розуміє. Але це... багато що змінює.
Я кивнув. Ще б пак!
— І навіть якщо все закінчиться лише спробою відігнати від цієї годівниці зайвих, впевнений, цим справа все одно не обмежиться. А значить, прийдуть знову і знову.
— Дядько буде в люті.
— Ну, не варто гарячкувати. Нехай гарненько подумає ось над чим, якщо зараз уже так часто багато хто хоче берлінгтонський коньяк, то чи так потрібен французький?
Надін завмерла, подивилася на мене довгим, багато що виражаючим поглядом, потім раптом коротко поцілувала і, різко розвернувшись, пішла.
А мені дісталося одразу кілька поглядів, що виражали всю гаму почуттів, від легкої заздрості до здивування і навіть обурення.