Глава 18. Коли несподівано прийдеш

Вересневий вечір за вікном уже згустив тіні, і в холі запалили невеликі ліхтарі. Пан, якого викликав стривожений дворецький, був уже сильно цим незадоволений. Він зав’язував на ходу свій халат, поки золотисте пенсне щосили чіплялося за кінчик його носа, а вуса топорщилися в різні боки, войовничо ворушачись у такт його негучному бурчанню.
— Що це означає?
Я впізнав його, доводилося вже якось бачити, але ще не чув.
— Чим завдячую? — задер він свій ніс. Думаю, щоб не впало пенсне, але хтозна.
— Я вже повідомляв, що мені потрібно поговорити з юною леді. Здається, тут потрібно говорити по три рази одне й те саме.
— Дозвольте! Але яка причина? Скоро зовсім стемніє, пристойності диктують…
Я знизав плечима.
— Мені просто потрібно дещо їй повідомити. Це не займе багато часу, хоча й важливо.
— Але... Хто ви, чорт забирай?
— Ендрю! Що сталося? — вимовила жінка, що вийшла в хол з першого поверху.
У темній сукні, з прибраним назад волоссям, вона нагадувала більше якусь вчительку в пансіонаті, хоча для вчительки у неї було занадто багате кольє на шиї, та й сукня, хоч і темних тонів, уся була прикрашена одноколірними мереживами.
— Матір Божа! — вп’ялася вона в мене.
— Ні, ви послухайте! — пан зробив крок уперед, а потім відступив назад і подивився на дворецького, — Мають же бути якісь пристойності!
— А що не так? — здивувався я, — У мене короткий, нікого не обтяжуючий візит у важливій справі, яку я хочу обговорити.
— До моєї племінниці?!
— Так!
Жінка здивовано дивилася на мене, притиснувши руки до грудей, але мовчала.
— Та хто ви такий, чорт забирай!
— Послухайте, — постарався я не звертати уваги на його обурення, — Це зовсім не важливо. До речі, от ви-то мене вже знаєте, вірно?
Жінка нервово кивнула.
— Ви... ви...
— Так. Мені просто потрібно поговорити з вашою племінницею. Справа стосується виключно її.
Чоловік збіг зі сходів нижче, вуса його злетіли зовсім угору, але нога зачепилася за балясину, і він ледь не впав.
— Не хвилюйтеся так! — побачив, як дворецький кинувся йому на допомогу, і вирішив підбадьорити, — Я не затримаю її надовго.
— Та що взагалі відбувається! — гавкнув цей пан і різко звільнився від рук дворецького, — Навіщо вам Аліана? За яким правом ви сюди з’явилися? Хто ви?
Я зітхнув і подивився на нього докірливо. Оце впертий дивак. Потім глянув на його сестру чи ким там вона йому була.
— Скажіть же йому! Зрештою, я ж надав вам тоді невелику послугу! Підіть і ви мені назустріч.
Але тут нагорі скрипнули двері й з’явилася вже й сама Аліана з лампою в руках.
— Дядечку? Тітонько? Лорд Берлінгтон?!
Дядько Аліани, той самий, що на балу відчитував Гілберта, раптом випрямився на повний зріст і вправним рухом підхопив пенсне, що вже зірвалося з носа.
— Мілорд Берлінгтон? — здивовано повторив він.
— Ви тут? — дивувалася нагорі Аліана.
А її тітка тільки хитала головою.
— Чому ви одразу не назвалися, мілорде?
— Перепрошую, я взагалі не хотів нікого турбувати, мені потрібно було поговорити з вашою племінницею.
— З Аліаною? — подивився вгору її дядько. 
Ендрю, якщо я правильно почув його ім’я.
— Але, мілорде, навіщо ж! — тітонька Аліани, та сама Горова, яка була з нею тоді в тяговозі, кинулася вперед. Як її звали, каюся, зовсім з голови вилетіло.
— Все просто. Одна людина колись надала мені послугу, а я вважаю, що такий борг завжди потребує віддячення. Інакше він залишається на твоїй совісті.
Дядько Аліани уважно на мене дивився, потім трохи зміненим голосом сказав:
— Ваш візит несподіваний, але дуже приємний, мілорде. Це для нас велика честь. Але все ж було б правильніше нам зрозуміти мету вашого візиту.
— Ендрю! Мілорд уже сказав, що хоче поговорити з Аліаною. Я припускаю, про що може піти мова, але вона повинна сама вирішувати, вислухати його чи ні!
Цей дядько раптом хитро посміхнувся.
— Ось як! Аліана! — він повернувся і подивився нагору, де рудоволоса дівчина стояла, притиснувшись до дверей.
— Ой! — раптом усвідомила щось вона, — Я зараз!
Навіть не довелося довго чекати. Якихось чверть години. Дядько Ендрю все поривався залишитися, я взагалі хотів би поговорити наодинці, але всі в один голос повідомили мені, що це ніяк неможливо. Тоді довелося погодитися на компанію тітоньки, попросивши її не встрявати. І прибрати прислугу, чай пити мені не хотілося, а то потім нікуди бігти буде, як приспичить. Тітонька сиділа в кутку з таким виглядом, ніби була присутня при допиті спійманого ворожого шпигуна. Я ж ніяк не міг сісти зручно, крісло було занадто глибоким, і спина вже нила від спроб сидіти прямо, як того вимагали пристойності.
Аліана увійшла з лампою в руках — сутінки остаточно поглинули куций сад за вікном біля будинку Собко, і мерехтливе світло вихопило з темряви її рудуваті пасма. Вона дивилася на мене з цікавістю, а я не знав, з чого почати. Безглуздо ж, правда? Прийшов пізно, влаштував переполох. Ох, будуть мене обговорювати за це. Хоча це ж лорда Берлінгтона будуть обговорювати, а я ж бо їм тільки формально...
— Я прийшов сюди несподівано, — сказав я, порушуючи затягнуте мовчання, — Несподівано для вас, та й, зізнаюся чесно, для самого себе. І одразу прошу вибачити, що мені довелося нагадати про ту маленьку пригоду. Ви вправі називати такий вчинок не надто шляхетним, але моя поява тут все одно по-різному називатися буде, так що вже... Просто я почув про те, що ви відмовили Станіславу Гілберту.
Тітонька поворухнулася у своєму кріслі, але Аліана просто відповіла:
— Це правда.
— Ймовірно, для цього були причини...
Вона трохи підібгала губи, раптом повернулася до тітоньки, що стрепенулася.
— Анно Григорівно! Прошу вас, я хочу відповісти на це питання, як би воно не прозвучало.
І подивилася прямо, без цих збентежених поглядів у підлогу або вбік, уже зовсім не схожа на ту перелякану дівчину, що я бачив не так давно в купе тяговоза. Невже так на неї Київ подіяв?
— Цьому були причини. Мені відомо, що він ваш друг. І я не збиралася звітувати про причини свого рішення, однак тут хотіла б і для себе прояснити дещо.
— Аліано! — вигукнула її тітка.
— Анно Григорівно, голубонько! Я могла б з лордом Берлінгтоном і так домовитися про зустріч, щоб ніхто цієї розмови не почув. Але мені й самій хотілося б дещо зрозуміти!
Цікаво, схоже, їй довелося щось пережити таке, від чого вона навіть стала трохи дорослішою. Я подивився на них з тітонькою, вони навіть зовні були чимось схожі. Зараз, коли вперто дивилися одна на одну, легко було помітити між ними певну схожість.
— Як я розумію, ви прийшли сюди як друг пана Гілберта? — звернулася до мене Аліана.
Я кивнув.
— Так. Так і є. Але не тільки тому.
— Правда? — щиро здивувалася Аліана.
— Давайте я вам просто скажу, що думаю. Ви можете потім називати мене, як вам заманеться. Якщо я порушив якісь пристойності, прийшовши сюди, нехай! Ось адже в чому справа, я вважаю, що причиною вашого рішення могли послужити деякі чутки...
— Чутки? — миттю спалахнула Аліана, — Та хіба це чутки, коли для того, щоб утихомирити буянів, приїжджає поліція, а вони виявляються...
Тут її очі округлилися.
— Дозвольте, але ви...
— Ні, — похитав головою, — Це був не я. У цьому вся справа.
— Так ви не лорд Берлінгтон? — здивувалася тітонька Анна.
— Чому ж, — заперечив я, — Просто не всі зараз розуміють між нами різницю, а мій... ммм, загалом, це складна ситуація, але запевняю, вона вирішиться з часом, так чи інакше. Але мова не про це.
— А про що ж? — спокійно запитала Аліана, — Ви відчули себе зобов’язаним перед ним?
— Це так, — спокійно погодився з нею, але додав, — А ще просто хочу розповісти про причину.
Очі Аліани спалахнули щирим інтересом. Нехай і трохи... сумним, чи що.
— Ось це якраз і хотіла б дізнатися. Що це за причина, коли пани не здатні ні тримати слово, ні дотримати пристойностей, ні виказати належної поваги...
Підняв перед собою руки.
— Стійте! Я саме про це і прийшов говорити.
— Слухаю вас! Тітко, будь ласка.
Анна Григорівна незадоволено посопіла.
— Твоя мати, якщо дізнається, буде вкрай незадоволена.
— Ось і нехай не дізнається! — відрізала Аліана.
— Але Ендрю!
— Він вже мені дуже допоміг, дякую.
Почекав, поки вони замовкнуть, потім продовжив.
— Бачите, пан Гілберт вважає... вважав мене своїм другом. І не просто вважав, він готовий це доводити. Ми... вони... коли ростуть разом, друзі іноді стають ближчими за братів, якщо не по крові, то по духу. І коли ти втрачаєш такого друга, то ніби втрачаєш частину самого себе. Це, повірте, нелегко. Уявіть, яка ж була тоді його радість, коли загиблий друг раптом виявився живим! Та він ніби заново народився! Я бачив це!
— Тому потрібно було вести дебош, пуститися в розгул? — їдко зауважила Аліана, — Дивна у вас лінія захисту.
— Вірно, — усміхнувся я, — Дивна. І безглузда. Оскільки я не збираюся його захищати. Я це вам пояснюю, щоб у вас було розуміння.
— Ви думаєте, якщо я лише недавно закінчила пансіон, то не здогадуюся, навіщо чоловіки ходять по цих закладах?
Вона трохи порожевіла, але трималася впевнено.
— Навіщо ж? — просто запитав її я.
Ось тут вони обидві трохи дару мови позбулися.
— Ви що таке... — першою опам’яталася тітонька.
— За доступністю задоволень, — намагалася здатися насмішкуватою Аліана.
— Саме! — підняв палець я, — Але додав би — а ще за досвідом і деякою розкутістю.
— Та ви взагалі при своєму розумі! — схопилася Анна Григорівна.
— Тітко! — тут же окрисилася Аліана, — Якщо ви не хочете слухати, я вас не тримаю. І так про мене наплетуть, щось на кшталт — вона була такою страшною, що наречений втік, не чекаючи весілля, так що тепер!
— Але що ж таке говориться! Як взагалі про це можна вести мову!
— І тут ви маєте рацію! — сказав я, — Про це говорити не хочуть, це ж непристойно. Наречена повинна бути гарна і невинна, ось головне, так? Але чому тоді наречений повинен бути старше?
— Щоб забезпечити гідне майбутнє дружині і своїй родині.
— Але для цього він повинен мати якийсь досвід у житті, чи не так?
Анна Григорівна закрила вуха руками.
— Гріх який, прости господи.
Аліана, трохи посміхнувшись, подивилася на тітоньку.
— У вас, пане захиснику, дивна манера ведення справи. Ви наводите аргументи, які лише погіршують становище особи, вами захищуваної.
Я з’їхав до краю крісла, оперся ліктями об коліна, як мені було зручніше, і подивився їй прямо в очі.
— Так? А якщо я скажу вам, що такі гуляки, які встигають і досвід отримати, і побачити багато, цілком здатні як на почуття, так і просто на глибоку повагу до людини, яка погодиться бути з ним поруч?! Особливо якщо у них з’являється не тільки мета, а й соратник, партнер, справжній друг по життю! І вірно, що неможливо заздалегідь визначити, чи здатна людина змінюватися, що простіше повірити - впавши разок, ніхто не піднімається, що порушник слова точно порушить його ще раз. У це легше повірити, це здається розумним. Але подумайте ось про що: чому ж тоді ми самі завжди хочемо розуміння за наші власні діяння, прощення за наші власні помилки? І чому не пам’ятаємо, що нам прощається, як ми прощаємо? Хвилиночку! Дайте мені договорити, і я вас покину, оскільки не збираюся ні в чому переконувати і не закликав подумати чи там змінити рішення. Я прийшов за покликом серця. Я бачив Гілберта в різних ситуаціях. І бачив, як він дивився на вас, Аліано! Нехай гульвіса, гуляка, нехай вам здається, що він назавжди такий — я знаю про інше. Нехай він старший за вас, але сам ще, як сира глина. Ця його поведінка, яка вам не сподобалася — насправді така його вірна дружба! Бо він порахував важливішим за себе підтримати друга. Так, таким чином. Але ж і йому самому не було на що спертися! Складнощі в родині, відмова заявляти про заручини... він, по суті, просто ніс єдину доступну для себе службу. Службу вірного друга. І повірте, якщо ви будете для нього такою, він і вам стане вірним соратником. Надійним. Як клинок. Мені так здається. І прошу вас, нехай ця наша розмова залишиться таємницею.
Тітонька Анна тут не змогла стриматися і голосно пирхнула. Однак проводили мене вони досить задумливими поглядами. А дядько Ендрю запрошував заходити ще...
Я ще раз звірився з адресою. Так, час був уже зовсім невідповідний, але, сподіваюся, вже тут мене пробачать за поспіх. Дорогою не надто розглядав усе навколо. І не тільки тому, що було темно, але ще й обмірковував як майбутню розмову, так і подальші свої дії. Було якесь відчуття, що мені слід поспішити. Хоча думки ні-ні, та й поверталися до цього "Геть!". Ну так, якщо песик не хоче слухатись команд, то його можуть і вигнати. Ясна річ, що вона могла казна-що собі уявити, коли Надін побачила. Але ось питання — чому ж так реагувала, ніби ревнувала? Вийшло прямо як у казці — спіймало принцесу чудовисько, але тут з’явився якийсь дурень і звільнив її. Вона його одразу полюбила і заміж вийшла. Тут і казочці кінець. Хто повірив — молодець...