Глава 17. Несподіванки

— А от вийти з королівського Палацу мені не дали.
— Прошу слідувати за мною!
Троє синьомундирників, що стояли переді мною, були загрозливо серйозними. Вони не дали мені ступити за ворота, а ще до нас підкотила чорна карета з такими міцними, заґратованими вікнами.
— А на якій підставі? — вирвалося в мене, поки думки гарячково замиготіли в голові.
— Ось розпорядження королівського інстигатора, що дозволяє затримання особи, яка іменує себе Артуром Берлінгтоном, — змахнув один із них документом, проте в руки мені його давати не став.
Навколо щосили цвірінькали пташки, пахло липами та гострим кінським потом, день був погожим і сонячним, теплим і приємним, як бувають лише вересневі дні перед наближенням холодної осені. Я це миттєво відчув, бо лізти в карету мені зовсім не хотілося. Але ворота були зачинені, у проході з’явилися караульні, приваблені цим видовищем, а палацова огорожа була занадто висока...
І ще пістолет. Його треба якось встигнути вихопити. Але в мене тепер була тростина, і я легко переніс вагу свого тіла на ногу, схопив руків’я тростини зручніше, приготувавшись дорого продати своє нікчемне життя.
Але ні, не буде ніяких затримань! І ніяких ув’язнень! Нехай краще покладуть тут...
Я засміявся, підняв руку й поправив свій циліндр трохи вище, готуючись несподівано сунути руку за пазуху. І коли вже практично зібрався вдарити тростиною найближчого конвойного, щоб відігнати інших і дістати пістолет, спробувати прорватися не тільки погрозами, а й стріляниною, як почув позаду знайомий деренчливий голос:
— Ану, швидко всі вбік, синки, розійдись!
З-за рогу будівлі вийшов дідусь Паліса, та ще й у супроводі кількох своїх бійців. У тих самих синіх мундирах, але відвороти й краї лацканів у них були не червоні, а жовті.
— Ваша вельможносте, — тут же виструнчилися конвойні, але Паліса тільки рукою на них махнув.
— Бачу, бачу, які ви молодці.
І тут же подивився на мене.
— А от цього молодця я у вас забираю!
— Але... — запротестував той, що розмахував документом.
Паліса підійшов до мене, дружньо плеснув по плечу, від чого я ледь не сіпнувся знову за пістолетом, і підняв палець угору.
— Ей, де там папір?
Один із тих синіх, що прийшли з ним, розгорнув уже свій документ.
— Це прецепт канцлера, яким усі інші розпорядження, крім королівських едиктів, визнаються нікчемними! А тут, — і цей конвойний витяг якусь папку зі своєї великої сумки, — тут папір, на якому ви всі зараз мені напишете повне свідчення про те, хто, як і коли видавав вам ордер на затримання цього пана.
О, як! Як чудово пташки співають і сонечко світить! І не треба прощатися... Живемо!
— Що ж це ви, добродію, здається, зібралися лякати моїх онучат не тільки словом, а й ділом?
Паліса повів мене іншим шляхом у палац, і я тут не став чинити опору. Чесно скажу, здається, поки йшов, навіть трохи тремтіли коліна. Ну, не надто вже великий сміливець, що тут казати. Що є, то є.
— Чому ж, — намагався я зберігати незворушний вигляд, — впевнений, розібралися б.
Старий тільки пирхнув.
— Розібралися... Він би й хотів подивитися, як вони розбиралися, та я сказав, що такий, як ти, просто так не піде, влаштує що-небудь.
Паліса глянув на мою тростину.
— Що там? Клинок?
От же бистроокий дід!
— Ні, короткі леза на самому кінчику.
— І напевно ще свинець залили, судячи з того, як до землі тягне... мабуть, Шипко робота?
Я просто посміхався — який ще Шипко? Тут день такий чудесний...
— Та мабуть, ще щось є за пазухою, — дід ішов не поспішаючи, всі караульні йому бадьоро віддавали честь і мене з ним пускали без питань, — ох уже ці онучата.
— А хто цей "він"? — обережно запитав я.
Майнула думка, а раптом цей "він" не зовсім той, про якого я думаю.
— Та Митрій, звісно. Ну, для тебе — Дмитро Гордійович.
Обережно озирнувся, але більше за нами ніхто не йшов. Цікаво, супровід залишився за колегами стежити, щоб не розбіглися, чи це мені так довіряють, що не буду від дідуся втікати?
— Пішли-пішли, — помітив він мої вагання й озирання, — нічого, що я так, по-простому?
Потиснув плечима. Як би пояснити, що мені й самому так простіше...
— Життя взагалі проста штука, просто деякі люблять його ускладнювати.
Мстислав Романович, якщо правильно я запам’ятав його ім’я, захрипів гавкаючим сміхом.
— Я вже казав, що ти мені одразу сподобався... от і нашій величності згодився.
І він знову засміявся. А може, просто покашляв. Забавний дід.
У кабінеті канцлера нас зустрів навіть не один секретар, а одразу троє. І вони всі щось на столі розбирали, якісь папери, але довелося через наш прихід одному від справ відірватися, доповісти, причому зробив він це сам, без зайвих підганянь і розпитувань. Наче нас уже чекали.
— Ось, Дмитре. Тримай свого лорда Берлінгтона. Казав же, втекти хотів.
Канцлер Ханенко кивнув нам, наче старим друзям, що зазирнули побалакати, пильно на мене подивився, а потім жестом запропонував сідати.
— А я піду далі чистити наші стайні... До речі, хлопче, — тут Паліса повернувся до мене, і посмішка його зникла, — Ти писав, що краще до її величності приставляти людей простих, але надійних. Щоб видавали себе за звичайну прислугу, але при цьому могли й захистити.
Я почав згадувати, де і що я таке міг написати. Потім згадав про свій папір, написаний похапцем для королеви, як думки щодо поліпшення охорони.
— Можливо, — обережно відповів я, — було щось таке.
— Так? Тоді тобі треба ще сказати, де їх взяти. І як забезпечити їхню вірну службу. Якщо вже ті, хто віками служить, і ті скурвлюються.
— Пане Паліса! — погрозив йому канцлер, — Раз ви самі не знайшли відповіді на це питання, то що ж тоді мучити цього молодця.
— Зате він пише! — тицьнув у мене пальцем дід, знову покашляв і пішов.
І знову я не помітив надто вже сильного прагнення до субординації, всього цього розшаркування. Дід і тут себе почував цілком упевнено. Здається, Олісава тут править зовсім не одна...
— Що, пане Максиме фон Штірліц, потрапили ви в опалу? — хитро примружився канцлер, коли за Палісою зачинилися двері.
Скорчив йому здивовану пику.
— Гадки не маю, що могло стати причиною такої немилості.
Канцлер почав діставати тютюн і люльку зі своєї шухлядки. Та що ж таке, чому вони не можуть курити, коли мене поруч немає?
— От і мені цікаво, — глянув він на мене, — А може, є про це у вас якісь здогадки? Повідайте їх мені, так би мовити, за порятунок від похмурих казематів.
Я зітхнув. Про каземати розмова і справді наганяла на мене тугу, хоча й у ній було щось дуже цікаве.
— Я так розумію, це не її величність наказала запроторити мене за ґрати.
— Що ви! Вона навіть не знає про це! Поки що. Це вже ваші друзі поквапилися, — канцлер не поспішаючи, із задоволенням — можливо, більшим від того, що йому довелося відірватися від якихось документів — набивав люльку.
До речі, запах самого тютюну був приємний. Тонкий такий, оксамитовий. З легкими нотками вишні та ще якихось фруктів... Був, поки він не почав курити.
— Боюся, я не встиг заслужити такої великої дружби.
— О, марно ви сумніваєтеся, Артуре... Максиме. У вас тут багато друзів. Можливо, не стільки у Максима, зате їх чимало в Артура.
— Роль Артура мені зрозуміла. Мав уже можливість вислухати його радість від вручення якогось паперу, акціо ехібідум, чи якось так називається.
Канцлер раптом насупився.
— Цікаво... Тоді це не Карибут.
— Що не Карибут? — остовпів я.
Він пихнув люлькою і розігнав дим перед собою.
— Вибити ордер на ваше затримання Карибуту було б зараз не настільки вигідно. Він же хоче влаштувати скандал у Палаті лордів. Витребувати всі папери щодо Берлінгтонів.
— Але навіщо? — здивувався я.
— Тому що великий гетьман потрапив в опалу, а московити занадто завзято зайнялися пошуками.
Я замислено почухав свій ніс. Потім подивився на канцлера, у певному роздумі.
— З одного боку, мені приємно, що ви довіряєте мені ось усе це, а з іншого — я не надто добре розумію сказане.
Канцлер спокійно затягнувся, а потім повільно випустив цівку диму, дивлячись своїми жовтуватими очима, як вона в’ється і розлітається на всі боки.
— Докладне пояснення займе чимало часу, а мені потрібно ще підготуватися до зустрічі. У нас тут, бачите, ще й у королівстві доводиться щось вирішувати, а не тільки Берлінгтонами займатися. До речі, ви ж із винною Привілегією вже знайомі, вірно?
Я обережно кивнув.
— Наскільки вона вигідна?
— Кому?
— Королівству, звісно, — хмикнув Ханенко. — Що вона вигідна держателю, я і так прекрасно розумію. Але мені не дає спокою палата податків і зборів, хочуть її скасувати взагалі, повернути державну монополію.
— Але ж її сенс, як мені здається, саме в субсидуванні тих, хто її тримає. Інакше б давно скасували.
Канцлер злегка посміхнувся і поплескав рукою по одній із товстих зелених книг або папок, що лежали перед ним.
— Усе це вірно, так воно і є. Однак час іде, і все змінюється. Те, що раніше здавалося прекрасно працюючим механізмом, тепер скрипить і погано працює. На жаль, лінощі властиві людині, а людині забезпеченій — особливо.
— Необхідність — мати винахідливості...
— Я теж уже десь чув цей чудовий вислів. Тому схиляюся до думки, що потрібно трохи підштовхнути винахідливість лордів. Винахідливість — велика річ. Вона дозволила змінити мотику на плуг, а коня на ефіростанцію. Щоправда, дехто прагне ще використовувати вугілля, раз уже не пощастило з топазами для фокусування. Але, повертаючись до наших... мм, лордів. Як гадаєте, віддадуть вони Привілегію?
Я застиг. Господи, та це таке золоте дно, хто ж просто так відмовиться...
— От сумніваюся, — чесно відповів канцлеру, — Це ж великі гроші, отримувані без зайвих клопотів. Хто добровільно відмовиться?
— І не тільки лордами.
— Пробачте?
— Я кажу, що гроші тут отримують не тільки лорди, заради яких це все і затівалося.
Канцлер почмокав губами, розкурюючи трохи згаслу люльку. Скоро я тут картину зможу написати. Канцлер із люлькою, канцлер без люльки. Канцлер тримає люльку. Канцлер розмахує люлькою... Стривай! Про що я думаю! Тут пам’ятати про Фальконера треба, це що ж тоді почнеться, якщо в нас Привілегію відберуть? Це ж і гроші доведеться віддати?
— З іншого боку, — продовжив канцлер, — Якщо тільки пригрозити, а потім залишити, то багато хто стане зговірливішим, вірно?
А я вже не хотів посміхатися. Просто спостерігав за ним і намагався все зрозуміти: це він просто так міркує чи намагається мені на щось натякнути? І на що саме? От бери й питай!
— До речі, ви так і не відповіли на моє запитання.
Докірливо на мене подивився Ханенко і відсунув від себе ці зелені папки подалі.
— Яке?
— Чому раптом її величність так розгнівалася, що ледь вас не вишвирнула з країни.
— Чому ж, — пробурчав я, — можна сказати, що вишвирнула. Просто я вчасно згадав ваші слова і вирішив би ризикнути не виїхати.
Ханенко схвально кивнув, а потім трохи потягнув свій комір — здається, він його сильно тиснув, особливо коли він трохи нахиляв голову.
— Я теж розраховував на вашу розсудливість. Ось і відповідайте, що у вас сталося з її величністю?
Опустив голову. Думав, як бути, що говорити. Канцлер веде свою гру, у нього свої інтереси. Чи збігаються вони з моїми? Якими б вони не були невизначеними...
— Нічого, здавалося б, істотного. Але вона, ймовірно, трохи на мене розгнівалася. Хоча я не готовий припускати причини.
— Що?! У вас! Сталося!
Очі Ханенка були холодні, і він дивився так, що я одразу зрозумів - жартувати зараз було ніяк не можна. Хоча хотілося.
— Вона несподівано зустрілася з однією людиною. Коли приїжджала до мене в готель.
— Що?! — мало не підскочив Ханенко. — Вона що? Приїхала до вас?! Оце нестерпно дівчисько!
Він з розмаху грюкнув рукою об стіл, а потім раптом подивився на мене з якимось дивним інтересом.
— А ви?
— Що я?
— Що ви зробили? Ви що, її чимось образили?
— З чого б раптом?
— Ну, не знаю, — усміхнувся канцлер. — Невже просто відвернулися і виставили її геть? А, ви сказали, що вона побачила...
Тут він знову як дасть рукою по столу.
— У вас була жінка! І вона її побачила! Ну, клянуся Богом, вам неймовірно пощастило!
Я тільки очима кліпав, дивлячись на те, як він раптом розвеселився.
— Правда! І взагалі, знаєте, Берлінгтоне... тобто Максиме... як вас там? Штірліце. Я тут розпорядився вивчити дещо з документів... поки вам рано про це знати. Проте вам взагалі часто щастить? Не помічали такого?
— Не замислювався якось...
— А от це дарма, спробуйте. Думати взагалі корисно. А аналізувати те, що відбувається, корисно подвійно. До речі, чи є у вас новини про архів Берлінгтонів?
— Ні.
— Це кепсько. Дуже. Але є в вас щось таке... — примружився канцлер. — Ви досить цікавий суб’єкт. Магерко доповів, зуміли трохи наших ханських друзів прищучити. Щоправда, зіграти вирішили живцем. Сміливо, сміливо... Почекайте, так і її величність була там...
Я витримав його погляд, але він не віщував нічого доброго.
— Вас би дійсно варто було замкнути. Але тепер не знаю, чи не стане від цього тільки гірше. Запам’ятайте: мені потрібен цей архів!
Він дивився навіть із якоюсь погрозою.
— І мені потрібна та людина, що його шукає. А головне, щоб ви робили те, що у вас прекрасно виходило раніше — опинялися біля королеви в потрібний час.
— Будь ласка, підкажіть, що з цього переліку взагалі можливо, якщо ти не чарівник який-небудь?
— Не потрібно бути чарівником. Потрібно крапельку удачі, вміти думати, розуміти й знаходити потрібних людей.
Тут я просто розвів руками.
— На жаль. Все одно боюся, що тепер, побачивши мене, вона просто накаже посадити, якщо не в тюрму, то на який-небудь тяговоз до найближчого кордону.
Ханенко коротко хмикнув.
— Не бійтеся! Я краще знаю королеву! Повідомлю про московитських агентів і наших зрадників, вона вмить почне переживати, сама придумає казна-що, ніч не поспить і влаштує мені потім чергову догану.
Годинник, що стояв у кутку, раптом тягуче вдарив. Я навіть здригнувся від несподіванки. Подивився на нього.
— Послухайте, пане Максиме, — канцлер теж дивився на цей годинник, і я зрозумів, що час розмови вийшов. — Ви поки непогано тримаєтеся. Нехай не з’являєтеся у світі, але це лише додає вам ореолу загадковості. Хто треба — шепне кому треба, звісно. Але й вам не варто здаватися. Життя — це боротьба, мій друже. Треба визнати, actio ad exhibendum з’явилося зовсім недоречно. Ваш... Артур занадто квапливий. І слухає Карибута так, як не слухав навіть його батько. Але там, у Палаті, є не тільки Кандиба, а й старий лорд Баскомб, який не любить не тільки скороспілих членів Палати, а ще й копання в запилених архівах у пошуках брудної білизни. Навіть якщо це роблять за нього. Потрібно буде тільки щось покласти на терези... заяву вашої матінки, наприклад. Або показове споріднення еманацій.
Я навіть трохи розгубився. Яке буде до мене діло якомусь старому лорду — тут Ханенку краще знати, — але ці еманації? Що взагалі таке?
— Пробачте, а де знайти це споріднення?
— Ви повинні відвідати Чашу. Або, припустімо...
— Я вже був там!
— Так? Прекрасно. Завжди знав, що Берлінгтону пощастило з дружиною. І що ж?
Він із великою цікавістю вп’явся в мене, навіть забув про той годинник і що збирався вже ніби як виставляти мене з кабінету.
— Не знаю. Але мама була сильно здивована.
— Ви бачили хоч трохи позитивних?
— Позитивних?
— Еманацій, чорт забирай! Еманацій!
— Та я їх не відрізню від негативних! Ви забули, пане канцлере, що нічого не пам’ятаю.
Ханенко невдоволено відмахнувся.
— Усе одно міркувати потрібно. Кажіть! Що там було? Срібло, ну хоч крапельку?
— Сказали, що давно не бачили такого сильного потоку.
Канцлер аж схопився з місця, навалився на руки, перегнувся через стіл і подивився на мене, ледь не відкривши рота.
— Господи, та я мав рацію! Мав рацію!
— Пробачте...
Але він не слухав мене, підійшов до однієї зі своїх шаф, порився там, дістав якийсь товстий фоліант і щось шукав у ньому. Потім гулко захлопнув, піднявши хмаринку пилу, і повернувся.
— Скажіть, пане Максиме, а як ви ставитеся до її величності?
— Я не знаю...
Це запитання я не чекав. Воно було як удар під дих. Ні, як отакий удар у щелепу — бум! — і ти вже на підлозі приходиш до тями.
— Добре, — кивнув сам собі канцлер. — Зайду з іншого боку. Вам дорога родина Берлінгтонів?
— Так! — рішуче сказав я. — Я сам вважаю себе частиною цієї родини, нехай це і звучить якось безглуздо.
Але канцлер уже розплився в посмішці.
— Чому ж, це звучить обнадійливо, мій друже! Дуже! Я надзвичайно зайнятий найближчим часом, але ви повинні пам’ятати наш договір.
Тут він дозволив собі навіть посміятися.
— І постарайтеся при наступній зустрічі з її величністю знайти собі виправдання. Вона надзвичайно... Ах, та ви все потім зрозумієте самі! Ідіть, мій друже! Ідіть!
Практично вигнаний із кабінету канцлером, я постояв біля Палацу, поглянув на всі боки. Зітхнув чисте повітря на повні груди. Ух, а добре ж! Тільки розуміння того, що відбувається, у мене не надто додалося, а так — добре. Чесно кажучи, був упевнений, що Ханенко почне мені виговорювати за цю зустріч із королевою, навіть якщо я не був її ініціатором. Скаже: "Та ти хто взагалі, і не сунься до неї". А він ніби мене благословив! Оце так справи...
— Мілорде? — Саймон, помітивши мене, під’їхав ближче.
— Тебе тут не чіпали?
Старший конюх Берлінгтонів здивовано протягнув:
— Ні, сер. З чого б? Я просто стояв, хіба що відлучився у деяких справах, тут є відхоже місце. Але варта за кіньми доглянула!
Я посміявся.
— Ні, це дрібниці. Просто я думав... Ой, годі. Давай, поїхали, треба десь поїсти. І тобі теж, звісно. Хоча...
Тут мені дещо згадалося, та й настрій раптом для цього був. От уже де мене точно не чекають!
— Треба буде з’їздити кое-куди! І навіть без тяговоза! А поки їдь сам, Саймоне, — я поплескав долонею по лакованих дверцятах екіпажу, — Перекуси де-небудь спокійно. Зустрінемося через годину, на розі біля тієї кондитерської. Пам’ятаєш, купували там ще подарунки.
Саймон здивовано підняв брову, але сперечатися не став — тільки кивнув, підтягнув віжки й пустив коней легкою риссю. Я залишився один на краю тротуару.
Вирішив просто пройтися. Сам. У самотності. Відчути ногами місто, подихати не тільки запахом готелів і борделів, а справжнім містом. Київ у цей час нагадував розтривожений вулик. Вересневе сонце ще припікало, але з підворіть будинків трохи тягнуло осінньою сирістю.
Чи був це пережитий страх? Був це просто смуток? Сумніваюся. Ще недавно я йшов такою ж вулицею, втративши, здавалося, самого себе. А тепер міг лише себе заново віднайти... Йшов не поспішаючи, спираючись на свою тростину. Повз проносилися елегантні ландо, карети, вози, відкриті екіпажі. Їхні візники зрідка кричали на перехожих, що зазівалися, ті іноді їм навіть відповідали. На перехресті товпився народ. Чистильник чобіт, на колінах перед важливим паном у казанку, швидко орудував щітками, а поруч двоє гімназистів із ранцями наперевіс про щось голосно сперечалися, розмахуючи руками, повз біг рознощик газет, плутаючись у довгих штанях...
Будинки тут стояли щільно, хизуючись благородством колон і пілястрів, кованими ґратами балконів і красивими вікнами. З одного такого, відчиненого вікна, доносилися заунивні звуки — хтось болісно розучував гру на інструментах. Десь пахло смаженою цибулею, місцями дешевим тютюном, а кінський гній взагалі, схоже, був вічним супутником життя столиці, скільки його не прибирай. Пройшов повз двірника в білому фартуху, який ліниво згрібав сміття в купу, і кількох квіткарок із кошиками прив'ялих квітів, що були значно більше захоплені суперечкою, ніж продажем.
Звернув у вузький провулок. Тут майже не було перехожих. Лише стара баба, замотана в чорну хустку по самі очі, продавала на ґанку будинку гарячі пиріжки. Вони пахли так смачно, що в мене навіть засосало під ложечкою.
— Купи пиріжок, милий! Скусний, з капустою або м’ясом... — прошамкала вона, розглядаючи мій дорогий сюртук.
Я посміхнувся їй, кинув товстий гріш.
— Спасибі, бабусю, — посміхався я. — Віддай он малечі...
І пішов собі далі. На Золотоворітській я примітив невеличкий ресторанчик. Вивіска його була трохи облупленою, зате всередині було досить затишно і пахло краще, ніж на вулиці. Вибрав столик біля самого вікна. Поруч миттєво виник офіціант із улесливою посмішкою.
— А дайте-но мені борщу. Справжнього, свіжого... — сказав я офіціантові, знімаючи циліндр.
— І стопочку? — запропонував він, але я відмовився.
За склом Київ жив своїм буденним життям. Пройшов лоточник, вигукуючи: "Груші! Медові груші!". Двоє офіцерів у розстебнутих мундирах зі сміхом і дуже голосно обговорювали поруч на відкритій терасі якусь актрису. І через хвилин п’ять я вже відчував себе її старим, дуже інтимним другом... Повз пропилив важкий фургон, вантажений бочками з пивом, і вони, хоч ненадовго, замовкли.
Я дивився на перехожих і намагався просто ні про що не думати. Дивитися і просто спостерігати, як навколо неспішно тече чиєсь життя. Та й місто було байдужим до мене. Воно було байдужим, але вже не здавалося чужим.
Подивився на забуту кимось газету. "Лорд Берлінгтон повернувся?" — свідчив заголовок на обривку, і я мало не сплюнув на підлогу. Добре хоч уже несли замовлення. Борщ був у важкій глиняній мисці, пахнув він абсолютно одурманливо. Я взяв ложку, розмішав сметану в ньому й подумав - якщо несправжній лорд Берлінгтон з’їсть тарілку справжнього борщу, чи стане від цього хоч трохи справжнім? Посміхаючись, я почав їсти, і життя гарячою хвилею заструїлося моїми венами. Господи, та ось воно — просте щастя!
Пора було йти. Саймон, мабуть, уже знудився, гадаючи, чи не вкрали одного з його господарів прямо посеред білого дня. Я встав, залишив грошей на столі трохи більше, ніж потрібно, і вийшов на вулицю.
Цей вечірній Київ зустрів мене прохолодою і м’яким світлом ліхтарів. Було в ньому щось таке, що змушувало забути про всі свої проблеми й просто радіти тому, що ти живий. І нехай йшов зараз сам, а кишеню тягнув не повний гаманець, а пістолет, я готовий був ще довго блукати цими вулицями, дослухаючись до цього вечора... Але потрібно було здійснити один візит. Просто так. Для заспокоєння своєї совісті.